Володарка Понтиди

by Юрій Косач, Іван Сулима (Illustrator)

«Володарка Понтиди» – це унікальна в українській літературі пригодницька мандрівка лабіринтами королівських дворів, ложами таємних товариств, феєречними маскарадами, капканами підозрілих дешевих корчомок та в’язничних келій у передреволюційній Європі 1770-х років.Герой цього авантюрного і глибоко філософського роману – український козак-шляхтич Юрій Рославець. Зачарований «дамою свого серця» і претенденткою на імператорський трон, він «женеться за з’явою» своєї пристрасті від Парижа, через Німеччину до Венеції, Неаполя, Риму й Пізи, переживаючи карколомні пригоди і сповнюючись життєвою мудрістю й дещо фаталістичним розумінням життя і світу.

Цей літературний шедевр написаний 1987 року в Нью-Йорку контроверсійним українським автором, племінником Лесі Українки, Юрієм Косачем (1908–1990) – видатним, хоча й досі, на жаль, маловідомим майстром української історичної прози.

Genres: Adventure, Ukrainian Literature, Fiction, Historical, Travel, Ukraine, Fantasy

528 pages, Hardcover

First published January 1, 1987

About the author

Український поет, прозаїк, драматург, редактор. Був небожем Лесі Українки та онуком Олени Пчілки.

Reviews

[Inna · Rating 3 out of 5]

Я давно чекала відповідного настрою, щоб познайомитися з творчістю племінника Лесі Українки. Бралася за книгу з відкритим серцем та з величезною повагою для прізвища автора, тож мені неабияк прикро, що для мене він виявився таким... нудним.

Український козак-шляхтич Юрій Рославець їде за діловим дорученням свого батька до Європи. Там він знайомиться з незнайомкою, закохується та, дізнавшись таємницю її походження, повертає на роздоріжжі долі кудись геть не туди. А далі роман обіцяє дуже широку європейську географію для пригод героїв, історичну епоху та усе багатство мови автора.
Я страждала, читаючи. Таке насправді рідко можна почути від мене, бо зазвичай я легко кидаю читати нецікаву для себе книгу. Але давнє бажання познайомитися з прозою Юрія Косача та скласти своє уявлення про один з його найвідоміших романів таки змушувало мене переміщуватися разом з героями (з власної волі чи під тиском обставин) містами і місцями Європи ХVIIІ століття. Коли перевалило за 300 сторінку я з роздратуванням зрозуміла, що насправді за цей час ми так нікуди і не зрушили. Що ж, коли не радує сюжет, акцент потрібно робити на мові автора.

Оцініть: «тю на тебе, суча дочко! тю на тебе, задрипанко!» (це він про королеву, якщо що), «Катерина – повіїще всесвітнє» (це про Катерину Велику), «бабисько з кебетою» (також про неї). Насправді героїв в книзі достобіса, більшість з них історичні персонажі, тож по ходу від автора лексично дістанеться усім: «голодранка», «бабодур», «юбкоборці», «пика її рум’яна», «дуриндо», «поведінкою розпусного бабиська», «тут щось набріхано», «ці висікаки», «гасати з цими дурепами-козами», «шушваль метнулася танцювати», «з м’ясистим носюрою», «миршавенькі особистості», «я не сподівався, що це одоробало можу мати якісь людські почуття» і т.д.

Авторська лексика – це не завжди жаргонізми («дудлив з ним токай», «зібрав свої манатки», «очманів») , але частина слів лишалася для мене загадкою: «фльондра», «студентина», «розсупонили», «мерлятина», «ралець», «постшез», «роздобарювати», «пуздерка», «профоси», «обдало невимовною рахманню», «хараман», «придзиґльованка», «спорзнавий», «сиріч», «процвиндрино» і чимало інших.

Такий розмаїтий словниковий запас рідко в якого автора зустрінеш: «назвався грибом, то й лізь у козуб», «яке їхало, таке й здибало», «раз назвався грибом, то треба лізти у плетінку», «говори до гори, а гора горою», «веремія», «попав, як хрущ в окріп», «рука руку миє», «своя сорочка нам ближча», «ніколи не лізьте у воду, не спитавши броду», «шукай вітру в полі», «наплів про мене сім мішків вовни», «дерти сім шкур», «що має висіти, те не втоне», «розумітися на тому, як теля на граматиці», «як корова злизала», «ні пава, ні ґава». Особливо корисно для тих, хто з російськомовних чи, наприклад, кримськотатарських родин і зараз в побуті спілкуються саме українською, бо зазвичай в таких випадках бракує знань прислів’їв та приказок. Натомість у Юрія Косача, незважаючи на те, що він більшу частину життя прожив в еміграції, таких проблем з мовою точно не було.

Отже, мовно – розмаїто і несподівано, але для мене сюжет це не врятувало (хоча він неочікуваний для українського автора, тут неможливо не віддати належне). Неабиякі надії плекаю на роман «День гніву» про Богдана Хмельницького, бо часто збирає вищі оцінки від читачів і читачок.

[Іван Синєпалов · Rating 2 out of 5]

«Володарку Понтиди» зазвичай нахвалюють за мову – і це цілком заслужено. Що ж стосується всього іншого, то з цим тут велика біда.

Знаєте те відчуття, коли доводиться перечитувати абзац, бо відволікся? З цією книжкою це відчуття мене переслідувало всю дорогу. Читаєш-читаєш, а мозок каже собі: «нє, дурня», – і думає про щось своє, більш нагальне і важливе. Потім по діагоналі переглядаєш те, що вже ніби як прочитав, ледь-ледь вловлюєш логіку і йдеш далі.

Всьому виною головний персонаж. Зрозуміло, що зробити його антигероєм – це свідоме рішення автора. І взагалі, якби він був інакшим, то й цього сюжету статися б не могло. Але ж від того не легше.

Головний герой – тупий. Освічений, так. Але тупий. Майже як Дон Кіхот, живе у своєму вигаданому світі. Тільки його Дульсінея виявилася не селянкою, а вправною шахрайкою та інтриганкою.

Усе, що він робить, тільки викликає бажання загнати його копняками назад за парту. Може, його ще можна чогось навчити. Але ж ти всього лише читач, а не автор і навіть не персонаж. А вони мають на Юрія Рославця свої види.

Це неначе «Червоне й чорне» чи «Любий друг», тільки навпаки. Рославець із нечуваним завзяттям преться в оборудки, шахрайською суттю яких відгонить за сто кілометрів, і аж ніяк не виходить йому співпереживати. І якщо на початку книги ще жевріє надія, що він пройде шлях героя і щось там собі усвідомить, то десь всередині вже стає ясно, що він безнадійний і невиправний.

Це навіть авантюрним романом назвати важко. Хоча головний герой і сидить безвилазно в авантюрах, але ж не він їхній призвідець. Його ровесник д'Артаньян був метким і хвацьким, сам діяв і сам здобував. А цей ведеться туди, куди його ведуть. Все не сам.

Так, мова гарна. Але пробиратися заради неї через 500 сторінок піхвостраждань – дуже сумнівне задоволення.

[Tetiana Syniook · Rating 4 out of 5]

джерело: http://chytatsky.blogspot.com/
У кожного книголюба є список "Ганьба". До нього входять непрочитані книжки (переважно класика), до яких якось не дійшли руки, і за це соромно. Таких книжок і в мене назбиралося. Та я чомусь не хвилююся, що не прочитала "Війну і мир", усі томи "У пошуках втраченого часу" і "Улісса". Значно більше переймаюся українськими авторами, з якими не ознайомилася ані в університеті, ані "з власної волі". Просто мені некомфортно розгублюватися від того, що я не відчуваю якогось періоду. Раніше це були 1920-ті роки. Не скажу, що досконало вивчила цей відтинок на сьогодні, але принаймні з'явилися якісь уподобання і те, що не подобається. Перше, що спадає на думку: не люблю малу прозу Хвильового і авангард, але обожнюю новели і романи Підмогильного і творчість Могилянського. Це так, до слова. А слово - про літературу еміграційну, яку я наскільки погано відчувала, але так хотіла розібратися, що аж вирішила написати наукове дослідження про одне з феноменів періоду Ді-Пі - спільну літературну містифікацію Леоніда Мосендза і Юрія Клена під назвою Порфирій Горотак. Оскільки принагідно до цієї містифікації важливо вивчити контекст, то певною мірою довелося ознайомитися з біографіями мало не всіх письменників Мистецького українського руху і опонентів МУРу. Один із письменників - Юрій Косач - був водночас тим і тим: він входив до руху, у межах його діяльності написав повість "Еней і життя інших", але водночас постійно ображався на те, що його письменницький хист недооцінюють, скрізь бачив підступи й інтриги. Взагалі, ображатися на МУР і критикувати його тоді було мейнстрімом (письменники-емігранти сварилися між собою не менш пристрасно, ніж їхні колеги в Україні). Але в Юрія Косача був такий стиль життя - бігати з одної сторони на другу, потім знову змінювати свої погляди, десь недоказати, десь домислити. Ціле життя жити навиворіт. Якби це був не блог, а якийсь літературознавчий збірник, я б не дозволила собі такої думки: скидається, що Юрій Косач не був взірцем людини з високими моральними цінностями. Але оскільки це література, то мені, у принципі, байдуже, що він був перекинчиком, з часом вихваляв радянську владу тощо. Мене справді зацікавило, про що писав Юрій Косач і як він це робив.
Почати знайомство з творчістю племінника Лесі Українки я вирішила з роману "Володарка Понтиди". Цей текст Косач написав наприкінці свого життя, 1987 року (помер 1990 року). Оскільки життєпис Косача і так нагадує пригодницький роман, мені не дивно, що виконати в цьому жанрі художній твір Косачеві вдалося досконало. "Володарка Понтиди" - це авантюрний роман про таку собі княжну Тараканову, яка видавала себе за законну спадкоємицю російської імператриці Єлизавети І і графа Олексія Розумовського і претендувала на престол тоді, коли на ньому міцно возсіла Катерина ІІ. Роман навіть не так про Тараканову, як про безтямно закоханого в неї українського дідича козацького роду Юрія Рославця, який вірно супроводжував "Володарку Понтиди", "Єлисавет ІІ" на всіх її життєвих дорогах.
Взагалі, я дочитала цей роман до кінця тільки тому, що він майстерно написаний у плані стилю, а яжфілолог. Це такий текст, що може здивувати скептиків нашої літератури: і в нас ТАК можуть писати, динамічно, інтригуюче, з такими знаннями, ерудицією. Бо щоб виписати придворні інтриги кількох країн у 18 столітті, треба таки чимало знати. Але все ж мені не вдалося абстрагуватися від умовностей "законів жанру": щоразу за секунду до смерті Юрія Рославця рятує бог-з-машини, щоразу цей безтолковий лицар потрапляє в халепу через княжну, щоразу він не сумнівається в справедливості намірів самозванки, байдужої до Рославцевих душевних поривань. Якщо чесно, під час читання у мене виникало бажання написати переказ твору у стилі Доктора Падлюччо, і Рославець постав би в образі безнайдійного ідіота, а княжна Дараган - в образі Наполеона з анекдота про психлікарню. Ну от не люблю я текстів, які можна скоротити удвічі, і ніщо не постраждає. Але, мабуть, додаючи текстові епічності, Юрій Косач не шкодував чорнил і виписував усе нові й нові колізії, додавав нових персонажів і демонстрував свої знання з історії європейських країн і комплекс людини-без-грунту. Без грунту - бо і Рославець, і княжна щось означають тільки принагідно до своєї батьківщини. Щодо Європи, то вона, на противагу прекрасної батьківщини постає брудною, захланною і хтивою. У палацах тільки те й роблять, що об'їдаються і плетуть інтриги:) Юрій Рославець, хоч і засліплений любов'ю ідіот (себто лицар), але все ж він морально чистий, благородний, високої культури. За іронією долі, саме він і підставляє в результаті свою аморальну "даму серця". Неприємно, звісно, що єдиний українець у романі постає таким невдахою, хоч і симпатичним.
У результаті від роману "Володарка Понтиди" у мене лишилося двояке враження, як і від життєпису автора. Приємно, що є такі твори, оскільки вони розширюють горизонти очікувань читача української літератури. Однак мене "Володарка Понтиди" не зачепила, я поставлю собі галочку, що прочитала цей текст, і забуду про нього. Однозначно: для літературознавця "Володарка Понтиди" цікавіша, аніж для простого смертного читача, хоча прихильники пригодницької літератури цілком можуть впійматися на гачок. Шкода, що я до таких не належу.

[Oleksandr Zholud · Rating 4 out of 5]

Український огляд нижче (Ukrainian language review is below)

This is the last major novel by Юрій Косач, which he spent nearly a decade writing and which was first published in New York in 1987. The English title is The Lady of Pontus, Pontus Euxinus being the Greek name for the Black Sea. It is a picaresque historical novel set in 1774–1775, which is almost the complete opposite of the author’s only other novel I had read before—the much shorter autobiographical Еней і життя інших (Aeneas and the Lives of Others) (1946), which is included in From Kulish to the Present: 100 Landmark Novels and Novellas in Ukrainian.

The novel’s protagonist is the young Yuriy Roslavets, whose diary serves as the basis for the narrative. However, the author notes in the preface that Yurii is not the hero of the diary-novel; he is rather its antihero. He is not the initiator or helmsman of situations and twists of fate; he does not lead the characters, but rather himself, through the complications of his life story toward a feat. Our antihero is passive, spellbound by the chimera of his own desire; he is in a constant state of confusion; he chases after an illusion; he does not control his own fate, but rather, fate controls him. After studying in Strasbourg with the children of other Cossack officers, he visits France on a mission from his father—to learn more about the new-fashioned looms for the weaving trade, invented by Jacquard, and to purchase them (it is worth noting here that this particular edition contains a host of footnotes providing further information about places, people, and other subjects, indicating that even ten years of work on the novel did not spare the author from errors that anyone with internet access can now easily find. In particular, regarding Jacquard— Joseph Marie Jacquard (1752–1834)—a French weaver and inventor of the Jacquard loom. He made his first attempt to improve the hand loom only in 1790, and later redesigned the loom so that it could weave threads automatically. That is, in 1774–1775, these looms (and, presumably, the weaver’s surname itself) were not yet known.) In Paris, Yuri falls in love with a mysterious stranger he met at a ball. After an unsuccessful search, he accidentally learns that her name is Princess Ali-Emet, or the Lady of Azov. He meets her and her aides—a dandy and a card player Khristanek, as well as the magician and colleague of Cagliostro—Domansky. The aides actively squeeze all of Roslavets’ money out of him (including the funds for the looms), and in return he receives the right to be near the princess and learn her secret—she is the true heir to the Russian throne, usurped by the German-born Catherine II, as she is the child of a secret marriage between Empress Elizabeth Petrovna (daughter of Peter I) and Oleksa Rozumovsky (brother of the last hetman of the Zaporizhian Host, Kirill Rozumovsky). In current official Russian history, this person is known as “Princess Tarakanova.” She herself never used that name (it may be a corruption of Daragan, from the surname of Vera Daragan, sister of Oleksiy and Kirill Razumovsky. Her estate, Daraganivka or Pokorshchyna (now a suburb of Kozelets, a district center in Chernihiv Oblast). According to legend, the estate was named Pokorshchyna (Submission) in memory of the time when Empress Elizabeth Petrovna, after her wedding, bowed her head (submitted) before her mother-in-law, the simple Cossack woman Natalka Rozumykha, who had specifically purchased the estate in anticipation of the empress’s arrival. According to one legend, it was here that the secret wedding of Oleksii Rozumovsky and Elizabeth took place.) The French diplomat Jean-Henri Castéra called her “Tarakanova” in his book *The Life of Catherine II, Empress of Russia* (French: Vie de Catherine II, imperatrice de Russie ..; Paris, 1797).

Next come many adventures of Yuri Roslavets, who is set up more than once by the princess’s aides, and in search of whom he travels through France, the German and Italian states. He fully understands that he is being made a scapegoat time and again, but is certain that it is all the fault of the entourage, which is also deceiving the princess. As for whether she is actually an empress, he has certain doubts, but this does not prevent him from supporting her; here he adopts Porthos’s approach: “Je me bats parce que je me bats”—I fight because I fight.


Це – останній великий роман Юрій Косач, якій він писав майже десятиріччя і який вперше вийшов друком у Нью-Йорку у 1987 році. Це – пригодницький історичний роман, дія якого відбувається у 1774-1775 рр., що є майже повною протилежністю єдиному роману автора, який я читав до цього – значно коротшого автобіографічного Еней і життя інших (1946), що увійшов до Від Куліша до сьогодення: 100 знакових романів і повістей українською мовою.

Головний герой роману – молодий Юрій Рославець, чий щоденник слугує основою оповіді. Правда, автор у передмові зазначає, що Юрій не є герой роману-діарія, він радше його антигерой. Він не є ініціатором і керманичем ситуацій і перипетій, він не веде дійових осіб, а себе передусім, крізь ускладнення свого життєпису до подвигу. Наш антигерой — причинний, заворожений химерою своєї жаги, він у постійному сум’ятті, він женеться за з’явою, він не володіє своєю долею, а навпаки, доля володіє ним. Після навчання у Страсбурзі з іншими дітьми козацької старшини, від відвідує Францію із завданням від батька – дізнатись більше про новомодні верстати для ткацького ремесла, вигадані Жаккаром і закупити їх (тут варто зазначити, що конкретно це видання містить купу зносок, які дають більше інформації про місця, осіб та інші об’єкти, що вказують, що навіть десять років роботи над романом не вберегли автора від помилок, що їх зараз може знайти людина просто з доступом до інтернету. Зокрема, у випадку Жаккара — Жаккар (Жаккард) Жозеф Марі (1752–1834) — французький ткач і винахідник ткацького верстата. Свою першу спробу якось удосконалити ручний ткацький верстат він здійснив лише 1790 р., згодом переробив верстат таким чином, що він став виконувати переплетення ниток автоматично. Тобто у 1774–1775 рр. ці ткацькі верстати (та й, імовірно, саме прізвище ткача) ще не були відомі.) У Парижі Юрій закохується у таємничу незнайомку, що він її зустрів на балу. Після невдалих пошуків, він випадково дізнається, що вона зветься княжна Алі-Емет, або Дама з Азова. Зустрівшись з нею та її помічниками – хвинтиком (франт, дженджик) і картярем Христанеком та магом і колегою Каліостро – Доманським. Помічники активно видоюють з Рославця усі його гроші (у тому числі ті, що на верстати), а взамін він отримує право бути поруч із княжною та дізнатись її таємницю – вона є справжньою наслідницею російського престолу, узурпованого німкою Катериною ІІ, бо є дитиною таємного шлюбу імператриці Єлісавети Петрівни (доньки Петра І) та Олекси Розумовського (брата останнього гетьмана Війська Запорозького Кирила Розумовського). У нинішній офіційній російській історії ця особа відома як «княжна Тараканова». Сама вона таким іменем ніколи не користувалася (можливо, це викривлене Дараган, від прізвища Віри Дараган, сестри Олексія і Кирила Розумовських. Її садиба, Дараганівка або Покорщина (тепер — передмістя Козельця, районного центру на Чернігівщині). За переказами, садиба названа Покорщиною у пам’ять про ті часи, коли імператриця Єлизавета Петрівна після вінчання схилила голову (покорилася) перед своєю свекрухою, простою козачкою Наталкою Розумихою, яка спеціально купила садибу, очікуючи приїзду імператриці. За однією з легенд, саме тут відбулося таємне вінчання Олексія Розумовського та Єлизавети). Таракановою її назвав французький дипломат Жан Анрі Кастера (фр. Jean-Henri Castéra) в своїй книзі «Життя Катерини II, імператриці російської» (фр. Vie de Catherine II, imperatrice de Russie ..; Париж, 1797).

Далі починаються пригоди Юрія Рославця, якого більш аніж раз підставляють помічники княжни, і у пошуках якої він подорожує Францією, німецькими і італійськими державками. Він чудово розуміє, що робиться раз за разом офірним цапом, але певен, що то все – оточення, яке дурить і княжну. Щодо того, чи вона насправді є імператрицею у нього є певні сумніви, але це не заважає йому підтримувати її, тут у нього підхід Портоса: «Je me bats parce que je me bats» - Я борюся, тому що я борюся.

Цікавий історичний роман. Тепер пару слів про конкретно це видання. У «Фоліо» є багато проблем і в принципі, за можливості, я надаю перевагу іншим видавництвам, проте зараз це єдине, що пропонує електронну версію. Я проглядав одне з попередніх видань і там купа помилок, таких, що я підозрюю, що невичитаний розпізнаний скан було взято за основу. Тут таких проблем немає, більш того, шалена кількість зносок (кілька сотень на 570 сторінок тексту) надає купу корисної інформації. За це – велике дякую. Водночас, попереджаю: не читайте вступ перед романом до прочитання самого роману, бо там містяться детальні спойлери останніх 10% книги. Я цього не знав, і це дещо погіршило моє задоволення книгою.

[Rosava Doshchyk · Rating 4 out of 5]

Нарешті розхвалений останнім часом Юрій Косач, син молодшого брата Лесі Українки й один із талановитих нащадків роду Косачів-Драгоманових. А про нього могли б успішно забути...
"Володарка Понтиди" — авантюрний роман на історичному тлі ХVIII століття. Головний герой — юний хлопчина Юрій Рославець, син зі шляхетної сім'ї з України й клієнт Розумовського, їде до Європи на науку. Незадовго до того, як повертатися додому, доля кидає його до Парижа, де він зустрічає таку собі даму з Азова, в яку до шаленства закохується. Ця дама стверджує, що вона законна володарка всіх Русей, гетьманка Запорозького краю і королева Понтиди, а її трон підступно узурпувала Катерина ІІ. Тепер же вона роз'їжджає Європою, шукаючи протекції й підтримки в місцевих правителів, щоб повернути собі належне за правом. Отож Юрій вплутується в цю сумнівну авантюру, слідуючи чи то за княжною Дараган, чи то за пані де Тремуйль, куди вона скаже, сподіваючись на її ласку й ділячи її увагу з пройдисвітами Христанеком і Доманським. Така собі довженька історія про падіння героя, який вирішує до кінця сліпо вірити своїй пристрасті, хоч він і усвідомлює, що ця пристрасть заводить його далеко й не туди. Гарний би серіал з книжки вийшов.
Більше про книжку (і Юрія Косача) у моєму блозі.

[Віта · Rating 5 out of 5]

Для мене цей феєричний роман перегукнувся з Козацьким міфом Сергія Плохія, від якого довідалася багато про ХVIII ст., - тоді ж відбуваються події роману Юрія Косача. У Плохія більше є про представників українськоі шляхти, які навчалися в європейських університетах і були знані у всьому західному світі. Головний герой Понтиди наче списаний з них. І ще Леонід Ушкалов цікаво і дуже пізнавально описав такі ж світові мандри й навчання Григорія Сковороди у книзі Ловитва невловного птаха. Відчуття, наче всі ці книги тихо між собою стиха гомоніли, а я підслухала й скористалася нагодою зануритися в ту епоху, пізнати безліч незнаного й історичного

[Ludmila Miroshnyk · Rating 5 out of 5]

Книжка однозначно варта уваги. Стиль Юрія Косача - це зовсім інша українська література, а «Володарка Понтиди» - якісний історично-пригодницький роман, читаючи який я була приємно здивована і взагалі складалося таке враження, що читала Дюма. Цей письменник мало відомий українському читачеві і на це є причини, але його творчість однозначно заслуговує визнання! Твір написаний чудовою українською мовою з деякими вкрапленнями діалектизмів, які додали йому тільки своєрідного шарму (вивчила немало цікавих слів). Це книга, в якій сюжет не головне, натомість читачеві відкриється Європа 18го століття, доба просвітництва на передодні революцій. З філософської точки зору, Юрій Рославець це ніби уособлення образу українця (наївний, але високоморальний молодий хлопець, що не зраджує своєму коханню ні за що, керується емоціями замість здорового глузду). В книзі дуже багато посилань на твори великих філософів, письменників як закордонних так і деяких вітчизняних. Хто любить історію - полюбить цей роман, адже в ньому дуже багато історичних фактів. Майстерно написана, чудова книга, яка свідчить пол неабияку ерудованість та освіченість її автора! Це було моє знайомство з творчістю цього письменника і стовідсотково не останній його твір, який я прочитала.

[Iryna Rodych · Rating 4 out of 5]

Я не читала історичних романів зі школи. Тоді я любила романи Дюма, Понсона дю Террайля, з насолодою читала Загребельного та Осипа Назарука. Ця книга, подарунок, що чекав від зими на полиці, перевернула моє уявлення про український історичний роман. Здавалося, я читаю колись улюбленого Дюма, тільки в карту Європи вплетена реальна Україна. Насправді, мене не вразив сюжет, він не став для мене ані захоплюючим, ні повчальним. Та все ж книга мене приємно здивувала.

Насамперед, мова автора. Я вкотре пересвідчилась у неймовірній силі та красі рідної мови. Відкрила невідомого для мене раніше автора, історія якого не менш цікава, ніж головного (анти)героя книги Юрія Рославця. Та найбільшим здивуванням було те, що книга, виявляється, написана на реальних фактах (і тут мені хочеться плакати, чому в школі так бездарно і нецікаво викладали історію…).

Мораль для мене - завжди корисно виходити з зони комфорту і читати щось принципово нове, адже це справді цікавий та вагомий світоглядний досвід.

Щиро сподіваюся, що історія та персоналії 20го сторіччя ще будуть ретельно досліджені, належно оцінені та позбавлені ярликів минулого. А твори Юрія Косача стануть відомими та принесуть задоволення своїм відданим читачам :)

[Marie · Rating 4 out of 5]

Десь на 89% прочитаного стає нудно, бо скільки можна вже знущатися з головного антигероя.
Мова довершена, раджу читати з блокнотом.

[Nadia Zeemeeuw · Rating 2 out of 5]

Ледве догортала. Можливо, років тридцять тому я могла б отримати від цього роману задоволення.
«Володарка Понтиди» - настільки старомодний авантюрний роман, що якось ніяково таке читати у 2021.

[Iryna · Rating 4 out of 5]

З опису книги я дійшла висновку, що "Володарка Понтиди" — цу суміш авантюрних романів Понсона дю Террайля та історичних книг Олександра Дюма. Я очікувала цікавої, не надто обтяжливої історії, повної різних історичних подробиць, описів та захопливих пригод. Я таки це все отримала, ще й щедро приправлене філософськими роздумами та іронією, плюс написане дуже смачною українською мовою. Однак, в результаті я залишилася не зовсім задоволеною.
Чому? Головна причина — Юрій Рославець. Цей "антигерой" спершу викликав у мене співчуття, але згодом — лише роздратування. Я люблю і ціную абсолютно різних персонажів — і позитивних, і втілення вселенського зла. Основна запорука моєї симпатії — розвиток героя. А його у "Володарці Понтиди" так і не відбулося. Як на початку оповіді, так і наприкінці, головний "антигерой" успішно наступав на граблі знову і знову. Кожного разу вони добряче траскали його по лобі. Однак Юрій, вочевидь, будучи мазохістом, вперто продовжував торувати шлях сторінками, просто всіяними цими граблями. Зрештою, десь на середині книги я дещо втомилася, а завершивши її, зітхнула з полегшенням, що це нарешті кінець, що моїм стражданням, що мукам Юрія.

[Ірина Власенко · Rating 5 out of 5]

Чудова книга для повільного читання і насолоди. Написана барвистою, іроничною, смачною українською мовою. Пригоди головного героя не позбавлені інтриги, іноді захопливі і навіть драматичні, іноді затягнуті і доволі нудні. Сюжет доволі простий: це перегони закоханого юнака за красунею, яка оголосила себе володаркою Понтиди і всіх Русей, а є чи то авантюристкою, чи жертвою політичних інтриг, в цілому особистістю доволі поверхневою. Незрозуміло, чому нею так переймається цей Рославець. Сам сюжет і зміст мене не захопив. Але варто читати цю книгу заради неперевершеного авторського слова. Воно приносить справжню гурманську мовну насолоду.

[Kseniia Nosulenko · Rating 3 out of 5]

Мова твору - найкраще, що в ньому є. З одного боку це є трохи штучним, бо автор намагається наслідувати мову 17 сторіччя, але читати це - ну дуже прикольно, бо кожне речення - насичене та еклектичне.

Сюжет я відношу до мінусів. Вся історія крутиться не просто навколо пригод молодого українця в Європі, адже наш герой підпадає під чари загадкової жінки.

Гарно роман описує теза "Дурне поїхало в турне". І якщо по початку пригоди нашого героя здалися мені відносно захопливими, то далі вони почали повторюватися циклічно, і мене це втомлювало.

Повний відгук: https://t.me/kseniia_reads/395

[Ганна Довбах · Rating 4 out of 5]

Захопливі пригоди в бароковій Європі, повній шпигунів і шахраїв. Читається легко, історичних деталей не так багато, як хотілось. Сама історія- дуже прикольна, якось виявилось, що я пропустила всі оповідки про цю неймовірну жінку. Оповідач - такий милий і ідеалізований персонаж, хоч трошки додає бароковості своїми роздумами про сенс життя і кохання. Він такий милий, щирий і наївний донкіхотик, що викликає лише розчулення. Отих глибин роздумів про роль лідерів у екзилі, загалом національного самовизначення еліт із міграції я особливо не відмітила, хоч якраз про них пишуть критики.

[Mykyta Kuzmenko · Rating 4 out of 5]

Книжка супер. Явище для української літератури далеко нетипове. Особливо звичайно часом і місцем дії. Це дійсно дуже цікавий опис подій кінця вісімнадцятого століття в Європі (і то в багатьох країнах). Марко Роберт Стех в післямові добре пояснює чому ця книга не потрапила в канон і її не вивчають та навіть не згадують в школі. Але сама книжка дуже достойна, хоч можливо і трошки затягнута (існувала і скорочена її версія). Ба більше, на основі цього варто робити короткосерійне кіно.

[Alina · Rating 2 out of 5]

на жаль, ця книга мені не сподобалась та трішки загнала в нечитун. історичний роман - досить специфічний жанр, і він явно не входить в список моїх улюблених.

вона сподобається тим, хто любить розбиратись в географічних назвах, мільйоні імен, та затягнутому сюжеті. для мене ж це абсолютне ні.

завершую на 209 сторінці, продовжувати не планую.

[Kate · Rating 3 out of 5]

Така оцінка тільки за мову автора. Читається неймовірно нудно. Ну скільки ж можна вже таскати героя по усіх усюдах?

[Bondar Nadia · Rating 3 out of 5]

Я читала, читала, але так і не змогла подужати цей твір. Не надихнула мене завершити цю книгу і мова автора. Хоч і оригінально, але сюжет ніякий.

[Daria · Rating 4 out of 5]

Хороший роман. Вивчила багато нових слів і фразеологізмів🤓

[Christina · Rating 2 out of 5]

Історії про антигероїв - явно не моє.

[Vira Pidhayna]

прочитала 10% книжки, зрозуміла що вже виросла із книжок а ля "Три мушкетери". Молодий герой, який втрачає голову через рокову красуню, і робить купу дурниць і тратить батьківські гроші, шпигуни і таємні королівські ігри, словом таке я любила, коли мені було 10 років, а потім в 13 і навіть в 15. А зараз вирішила не тратити свого часу на решту книги, хоч дуже сподіваюсь там далі герой розвивається, еволюціонує і мужніє. Мова твору багато і заслуговує уваги.