Кніга Артура Дроня — часам смешная, часам сумная і вельмі захапляльная. Калі яна выйшла ва Украіне, то адразу стала бестсэлерам. Аўтару тады было толькі 24 гады. Пасля ўніверсітэта А. Дронь паспеў правесці на працы сваёй мары паўгады. У лютым 2022 году ён далучыўся да 125-й брыгады тэрытарыяльнай абароны УСУ. Там, на вайне, ён зразумеў, што ягоны досвед кардынальна адрозніваецца ад досведу ваенных пісьменнікаў мінулага. Пра гэта і кніга — пра іншую вайну.
Окрім всього іншого, мені дуже подобається ця прекрасна назва першої збірки короткої прози Артура Дроня — "Гемінґвей нічого не знає". Це іронічна і водночас сумна констатація очевидного факту: і про антивоєнну прозу, створену після обох світових воєн, яка нічим не може допомогти зрозуміти нам нашу війну, і про більшість теперішніх вестернів, які з широко заплющеними очими бояться подивитися вгору.
Артур Дронь дуже любив Гемінґвея. Любив так, що навіть свого автомата назвав Ернестом, а побратимам розповідав про його молоді та бідні роки в Парижі. Любив, доки не став піхотинцем у двадцять один рік і не побачив, як виглядає війна зсередини. Поки не відчув її в своїй крові, у своїх м'язах, своїх вирваних уламками підарських снарядів нервах. Доки не прожив її своїм болем і своїми втратами. Після такого з "антивоєнним" Гемінґвеєм можна лише прощатися, адже він нічого корисного нам про нашу війну не скаже.
Я був би не я, якби назва книги Артура не викликала у мене і цю асоціацію: You know nothing, Jon Snow.
Утім, Джон Сноу якраз знав більше за багатьох з нас: він бився з ходячими мерцями за Стіною, зраджував присязі Нічної Варти, власноруч обірвав життя коханої жінки, убив товариша по зброї і за це був зарізаний побратимами (і воскрес в серіалі... але ми ще не знаємо, чи буде таке у романі The Winds of Winter).
Книгу Артура Дроня читати боляче, бо він розказує про такий досвід, який взагалі не повинен діставатися людині. Але її також читати солодко, бо в ній стільки любові з великої літери, аж вона вихлюпується через край. Така щирість обезброює і ти опиняєшся сам на сам перед Богом і вічністю, на краю прірви, але з живим і пульсуючим серцем, у сльозах в громадському транспорті серед людей, захлинаючись повітрям, забуваючи дихати.
Написати про віру в Бога, щоб це не роздратувало такого атеїста, як я, можна лише серцем. Артур пише ці історії власною кров'ю, занурюючи перо поета і непересічного спостерігача світу у свої неметафоричні бойові рани.
Я сидів у норах в посадці, рахував прильоти стодвадцятих мін і танкових снарядів, ловив уламки обличчям, шукав ознаки життя (але марно, марно...) у ще теплому тілі побратима, виносив мертвих підарів, щоб обміняти їх на тіла наших хлопців, але прочитавши цю збірку, Артуре, — я нічого не знаю.
Тобто не знав, доки не прочитав. Тепер її має прочитати кожен з українців і кожен з вестернів — щоби відчути, побачити, засвідчити, переконатися, повірити, полюбити. Щоби дізнатися таке, чого краще б ніколи не довелося знати.
Гемінґвей нічого не знав, але він і не мусив — просто шукав пригод на чужій війні і знайшов їх. Але ми маємо розуміти, з яким злом опинилися наодинці, мусимо знати, як любов і віра можуть допомогти нам в обороні близьких людей та рідного дому.
Зараз для мене це найбільш світла, найважливіша книжка про війну, якої ми не починали, якої ніколи не хотіли, але в якій, щоби вижити, повинні перемогти.
«ця війна відбувається тут і вона загрожує існуванню всього і всіх, кого ми любимо. Так, ми з Гемінґвеєм обидвоє пішли на війну. Але різниця в тому, що я ніколи б не хотів на неї потрапити. Молодий Гемінґвей брав участь у війні, бо хотів. І це була чужа війна, яка не загрожувала його нації. А молоді українці воюють, бо мусять. І це війна за наше існування, в якій втекти чи здатися - означає загинути цілій нації»
У свої 23 в Артура за плечима 3 роки військового досвіду в піхоті, він стільки пережив, що годі собі уявити. Смерть наставників, близьких друзів, побратимів. Важкі поранення та духовні переосмислення світу. Та попри все, в нього стала ще міцнішою віра в Бога, любов до близьких та запал до справи життя - письма. Ця збірка - напевне найпотужніший мілітарний текст за часів повномасштабки. Це те, що обовʼязково потрібно перекладати на інші мови та дати читати вестернам.
Це єдина книжка про війну, яку я зміг дочитати. Решта просто доводила до сказу і я кидав, бо до лікаря зайвий раз не хочеться. А тут і читаєш, і плачеш, і скавучиш деколи просто, і всі образи впізнавані, типажі, ти просто знаєш цих людей під іншими іменами. Багатьох, надто багатьох -- знав... І бляха цей образ із переходом від Марсового поля до пологового... Але не кидаєш. Є якесь таке світло у текстах Артура Дроня, я не знаю, як це описати. Але якщо буває катарсис, то це він.
*** Більше про українських авторів та авторок у мене в каналі Сучукрлітр: https://t.me/SuchUkrLitr
Є тексти, які сприймаєш на якомусь екзистенційному рівні. Це тексти про війну, яка розтягнулась в часі настільки, що з одного боку хтось може подивитись на неї з позиції zoom out (наскільки це можливо), а з іншого — вона ще тут, в процесі, і сотні тисяч людей набувають цей досвід в цьому конкретному моменті.
Прочитав “Гемінґвей нічого не знає” Артура Дроня за один вечір вчора. Цікаво бачити згадки про хати в селищах Запорізької області, перебуваючи в одній з таких хат. Бачити назви населених пунктів, які недалеко від тебе. І читати цей текст під далекі вибухи, які змішались з громом, дощем і темрявою. Під перебої зі світлом та виття собак.
Це короткі тексти про досвід Артура на війні. Історія про Дока тягнеться червоною ниткою, і розриває зсередини. В цих текстах Бог, віра, любов, і щось справжнє, до чого хочеться бути дотичним. Важко було відірватись від тексту, який є настільки чесним та щирим.
Це та література, яку мені наразі хочеться читати, і яка є найближчою. Десятки тисяч людей, які могли б написати про свій досвід війни, вже на жаль не мають такої можливості, тому варто цінувати голос тих, хто пройшов через пекло і зміг передати це на папері. Тепер дуже хочу почитати його поетичну збірку.
"От привезуть тіло військового, який воював 2 (5? 10?) років, а ми вже не будем кричати оте застаріле "Герої не вмирають". Будемо йти за труною і чесно визнавати: він загинув не лише через чужих, але й через своїх. Бо воював занадто довго, став занадто слабким. Якби його роки служби розділили між двома-трьома людьми, то всі могли б залишитися живими, всі по черзі були би разом із сім'єю, всі змогли би захистити своїх. Але ніхто його не поміняв, а шанси загинути щодня збільшувались. І ми це знали й розуміли. І все одно не поміняли."
Це реальність. Аж навіть трохи заздрю тим, хто знаходить десятки причин абстрагуватись від неї.
Книга варта усіх нагород 2025 року, а найголовніше – бути прочитаною українцями і через 100 років. І я вірю, що завдяки чину автора, у нас будуть ці 100 років.
Це той рідкісний момент, коли як я гадаю аудіо версія — краща за паперову.
Аудіокнигу озвучив сам Артур, вона сприймається як розповідь про пережите, ніби ти слухаєш товариша, що повернувся з фронту десь на кухні і просто мовчи угукаєш на сказане ним, також у книзі є момент, де автор розповідає як зачитував своїй дівчині вірші Жадана наслідуючи його стиль прочитання, і ми в аудіо буквально чуємо ці фрагменти віршів зачитані автором у стилі Жадана.
Сама ж книга сумна та болюча, але це не книга така, а наша реальність.
Дисклеймер: дякую Артуру Дроню за службу і захист, співчуваю йому щодо всього, що він пережив і бачив, вічна памʼять його загиблим побратимам.
Мені шкода писати, але це дуже наївне, дидактичне і патетичне письмо, вочевидь, виховане якраз на згадуваних автором гемінґвеях. Гадаю, масовість цієї книжки загалом є корисним явищем для українського суспільства, однак його художня цінність та літературна репрезентативність для мене виявилися доволі низькими.
Коли цю книгу перекладуть англійською і іншими мовами, даруватиму її знайомим в інших країнах. Бо не можна мислити про нашу війну термінами, парадигмою і літературою Першої чи Другої світових воєн. Гемінґвей нічого не знає про цю війну.
Книга, яка може кожною сторінкою ранити, доводити до злості, відчаю, але потім нагадувати- зможемо, вистоїмо.
Низький уклін ЗСУ, це виняткові хлопці, які несуть на собі нашу надію вільної та незалежної України ❤️🩹
Хочу щоб ця книжка стояла в кожній книгарні закордоном, щоб вони осягнули наскільки Гемінгвей нічого не знає і що насправді відбувається в нашій багатостраждальній країні.
Автору дуже круто пише- так проникливо і чесно, я вражена 👏
Слухала на Абук з озвучкою автора. Це особлива книжка. Збірка есеїв про пережите молодим автором на війні. В ній кожна його думка, кожна маленька історія відкриває очі на саме важливе в житті. Світ але звик бачити цю війну zoomed out, як велику неприємну картину, а Дронь тут zoomed in на стільки деталей, у вікна, в окопи, в розмови і думки. Тут глибина людської природи, тут душа українського воїна, тут віра, тут відповіді на самі важкі питання (наприклад "де Бог під час цієї війни"), тут любов до побратимів, тут про цінність і ціну життя, про страх і надію. Я читала і не вірилось, що такий мудрий і глибокий текст був написаний 24-річним хлопцем, і що СТІЛЬКИ про все можна вмістити в 168 сторінок. Вона 💔, але це важлива правда, яку треба чути, і я дуже сподіваюсь, що її перекладуть на багато різних мов, щоб світ взнав, яку ціну народ України платить за життя і свободу. Для мене - це книга року 2025, і варта всіх премій року. Слухала в Абук з озвучкою автора.
Артур Дронь надзвичайно обдарований духівник, навіть без сану. Я впевнена, що цією збіркою він зробив більше для свідчення віри, ніж сотні священників у містах, на жаль. Таке тонке, глибоке та чуттєве відчуття божественного там, де усі знають, що Бога немає. Це просто незбагненно, як після усіх жахіть війни він зміг зберегти в собі стільки любові?! Кожне есе просякнуте світлом, і навіть коли ви, читаючи, ридаєте вголос, ви відчуваєте усе те тепло, любов і надію усупереч всьому. Бо це єдине, що залишається. Почитайте Дроня, він точно знає, хто є світло для світу.
Це книжка ковтається за кілька годин дороги і змушує цінувати людей ще більше, і ще сильніше поважати здатних на вчинок. Для мене в тексті були фрагменти, з яких я ніби трохи випадала. Але ті, що влучні, влучні в саме яблучко.
Тільки як дочитала, то зрозуміла що цілий час затримувала подих. Неймовірно сподобався формат в стилю пролонгованої експозиції і є над чим подумати про класичні твори… Триматиму кулачки щоб таких книг було побільше ❤️
Мені вистачало дихання на один есей, і робити паузу, щоб усвідомити і пропусити через себе. Існує багато книг про війну, але такої оголеної і реальної – бо це не вигадки про героїв, автор і є герой, в усіх сенсах, – немає.
Вона важка. В ній нема дистанції між подією та словом.
Мені її рекомендували зі словами «я так краще зрозуміла свого чоловіка, який був на війні», і, дочитавши, я погоджуюсь з цими словами: тут рефлексія на особистий пережитий досвід, і це будує місток між тими, хто бореться за безпеку, і тими, хто в ній живе.
І якщо такі люди, як Артур віддає все, що може, щоб у мене була можливість в тому числі читати книги, я маю це робити, щоб ставати ближчою та краще усвідомлювати ціну, яку платять за цю можливість.
Antrinu visoms, kurios sako, kad Dronio knyga - must read. Dar pridėsiu, kad ją skaityti reikia dabar, kol viskas vyksta, kol ji turi gyvo, o ne archyvinio dokumento žymę. Turbūt daugiausia dėl to gyvumo ją taip sunku skaityti: Dronis neužsiima emociniu ar kankinimų porno, negąsdina, neperkrauna detalėmis, veikiau pateikia žalią ir nenuliteratūrintą medžiagą, ne visuomet derančią su įprastesnių autobiografinių / eseistinių tekstų tradicijom, taigi sunkią ne tik turiniu, bet ir forma. Bet liudijimus skaityti niekada nebūna lengva, gal nebent tokius laiko ir konteksto apgludintus kaip Babyn Jaras.
Dronio knyga fragmentiška, kaip ir atmintis; man įspūdingiausia jos vieta buvo kelis kartus prisimenamas ir papasakojamas kovos draugo Oleksandro Kobernyko-Doko, kuriam knyga ir skiriama, epizodas - kas kartą toks pats, bet kitaip išdėstant smulkmenas, kitką išryškinant - ir niekaip neišsivaduojant iš tam pačiam rate besisukančių minčių. Skaitydama nuolat varčiau puslapius į galą, kur sudėtos kelių žuvusių ir knygoje minimų karių nuotraukos ir biogramos, ir besišypsančio Kobernyko tarp obels (ar kurio kito medžio, kaip sako Šventinis Bankuchenas) šakų nuotrauka kiekvieną kartą perverdavo, ir kiekvieną kartą aš, panašiai kaip Dronis, pagalvodavau apie vis kitą jo tapatybės aspektą - mokytojas, tėvas, savanoris, karys. Būtent tas vis pasikartojantis žvilgsnis į Doko ir kitų karių nuotraukas sukėlė keistą jausmą - atrodo, pagaliau supratau - ar bent kitaip supratau - garsųjį Adorno klausimą, ar po Aušvico dar yra vietos poezijai. Anksčiau jį suvokiau kaip savotišką imperatyvą ar įpareigojimą, o dabar, žiūrėdama į Kobernyko veidą, - labiau kaip visuotinės beprasmybės ir nevilties apraišką. Kokia yra prasmė ką nors veikti, kurti, jei Kobernykas ir kiti - šimtai tūkstančių kitų - to nebematys? Nevaidinsiu Camus, neapsimesiu, kad karą išgyvenu supermega giliau negu Dronis ar kas kitas, ir vis dėlto tas beprasmybės jausmas vartant knygą buvo stiprus.
Gal tą ir turi daryti liudijimas, neturintis prabangios distancijos. Mes, šiandien dainuodamos su "Skyle" "kad mes laimėsim - pažadas per daug jau lengvas", jau žinom, kad šis ir kiti Lietuvos laisvės kovų atminimo ženklai yra išbaigti, įpaminklinantys; Dronio proza, kaip ir jo eilėraščiai, - tai kaip tie iš bunkerio pasklidę lapeliai su tekstais, kurie dar nieko neįpaminklina, tik kliaujasi magine, performatyvia teksto kaip užkalbėjimo ar net prakeiksmo galia. Vienoje vietoje Dronis rašo: jie turi mirti, ir ją skaitydama prisiminiau, kaip filme "Sutikau žmogų" Artūras Morozovas, nufilmavęs kolaborantą Ukrainos rytuose, sako tą patį: jis turi mirt. Tie žodžiai ir išgirsti, ir perskaityti perveria panašiai kaip Kobernyko nuotrauka.
Nu ir ne esminis knygos momentas, bet svarbus vis grįžtant prie klausimo, kaipgi vertinti tą rusų literatūrą ir kultūrą, vis aplankant išdavikiškai-ciniškai minčiai "tai gal po karo pažiūrėsiu ir tą Zviagincevą", - tai Dronio percituojama Rostislavo Semkino mintis, jog "rusų literatūra - tai literatūra, kuri neveikia" (p. 105). Gal ir taip? Su visu savo dėmesiu mirčiai, liūdnam likimui ir didybei, ji paradoksaliai turbūt neišmoko tų, anot Umberto Eco, gyvenimo ir mirties pamokų. Ar išmoko? Ar šitie klausimai išvis ne vietoje? Nežinau, bet mintį apie neveikiančią literatūrą norisi dar pasinešioti galvoj.
Sunki knyga, apie kurią nelabai ką ir gali pasakyti, o kai bandai, vis išeina apie kažką kitą, daugiausiai save. Nejauku būti su liudijimu, kuris dar nėra sterilizuotas ir užbintuotas. Slava Ukraini.