Отруєні пейзажі

by Martin Pollack, Неля Ваховська (translator)

Збірка есе Мартіна Поллака «Отруєні пейзажі» присвячена культурі пам’яті – про сотні тисяч безіменних жертв кривавих режимів ХХ століття або й повсякденної ненависті, чиї могили сховані в анонімності, закамуфльовані мальовничими ландшафтами чи й просто засаджені городиною. Аналізуючи досвід власного дитинства, а також історії та свідчення з Центральної та Східної Європи, письменник доходить висновку: начебто нечіпана природа навколо нас – це рельєф забування і відмови від відповідальності, яким ми мусимо опиратися.

Genres: Nonfiction, History, Essays, War, World War II, Holocaust

112 pages, Paperback

First published February 18, 2014

About the author

Martin Pollack was an Austrian journalist, book author, translator, Slavist and historian. "One of Austria's most distinguished public intellectuals", Pollack propagated a fact-based truth and reconciliation in Austria for WWII crimes, which he saw as lacking in public discourse. Born into a family of devout Nazi supporters and war criminals at the end of World War II, Pollack managed to free himself from the beliefs of his family by way of his secondary schooling in the late 1950s in Salzburg.

Reviews

[Данило Судин · Rating 4 out of 5]

Один з тих випадків, коли я не знаю, як оцінити книгу.

Поллак пише про "ландшафти" чи "пейзажі", тобто картини певного національного простору, які виглядають "природними" і такими, що виражають "дух" країни. Але, як показує Поллак, за цими пейзажами (а точніше, під ними) ховаються темні сторінки минулого. Голокост, комуністичний терор, етнічні чистки... Поллак згадує приклади з Центрально-Східної Європи, але в центрі його уваги – темне минуле Австрії. Адже найчастіше в тексті фігурують ландшафти його дитинства, де або його дід та батько (нацисти!) проводили гарно час чи за риболовлею, чи на полюванні, а одночасно в тій же місцевості відбувався геноцид. І старші Поллаки про це знали, але... Але не робили з цього проблеми: для них геноцид не перешкода насолоджуватися життям.

Поллак багато пише саме про Австрію, але його книга цікава не тільки цим. Він розмірковує про отруєні пейзажі як такі
1) як злочинці ховають свої злочини (чи висадивши дерева над масовими похованнями, чи сховавши тіла жертв у воді, тобто кинувши їх в ріку чи озеро)
2) як жертви стають безликими, перетворюються на статистику, причому без конкретики (в стилі "від 5 до 7 тисяч"), адже злочинці для того й приховують злочини, щоб про них не збереглося пам'яті взагалі. А тому жодної документації: ні імен, ні точної кількості вбитих;
3) як злочинці ховають своє обличчя, адже тепер невідомо, хто конкретно чинив злочин. Якщо свідки є, то вони сторонні спостерігачі і пам'ятають лише злочин, але не можуть впізнати убивць. А військові документи можуть розповісти про особовий склад загону, але є недостатньою підставою ідентифікувати, хто саме чинив злочин;
4) як місцеві мешканці вдають, що нічого не сталося. В принципі, ними керують прагматичні мотиви: не покидати ж житло чи залишати поля, бо там поховання. Тому навіть коли вони знають про злочин, то нічого з цим не роблять.

Текст Поллака в цьому плані дуже соціологічний: він нагадує підхід Джона Уррі до вивчення зв'язку між природою та суспільством, а також мереж людей та неживих об'єктів.

В чому ж складність оцінки? Поллак написав книгу, але її можна було б скоротити вдвічі (чи й втричі!), бо в аналіз теми він не занурюється, а вдається чи до перелічування фактів (і якщо ви не знаєте контексту, то вони вам нічого не скажуть), чи до особистих спогадів та рефлексій про родинну історію та національну пам'ять. І тут він вдається до повторів, які через трохи починають виснажувати.

Але книга точно варта уваги! І я радий, що цей текст Поллака переклали! Хоча він більше "цілиться" в імперські пейзажі, а не пейзажі колонізованих. Тому для нас текст буде не таким гострим, як для Західної Європи.

[Віта · Rating 4 out of 5]

Якось я познайомилася з німцем, що вважає себе реінкарнацією нациста, який знищив багато євреїв. І ось після усвідомлення цього, він упродовж років відбуває своєрідне паломництво до місць масових вбивст, зокрема в Галичині. Це, каже, його спокута. При цьому він спілкується і з привидами жертв, і навіть равин визнав факт його реінкарнації. Власне цього чоловіка (ерудованого, приємного у спілкуванні, якому я ще й радила почитати До Галичини Мартіна Поллака), зараз нагадав мені автор Отруєних пейзажів. Тож найцікавіше, якщо тут доречно вжити це слово, мені було відстежувати, як дослідник балансує на межі раціонального і симптоматикою одержимості. Схоже, що він і сам спостеріг за собою щось таке. До прикладу, прямує він до чергового містечка, де були масово винищені євреї, і спиняється відпочити 'у затінку високих кленів, з яких уже опадало перше листя... Піднявши кілька листків, я зауважив на них дивні чорні цятки, які розтлумачив як похмуру вказівку на місцевість, до якої прямував. Так, наче природа намагалася попередити про близькість місця багатьох страт. Тільки пізніше я довідався, що чорний візерунок на листі, який так мене сколихнув, викликаний цілком банальними причинами: це симптоми поширюваного в Європі грибкового захворювання дерев...'
Чи от іще мова автора: 'Можливо, це здається хворобливим, та коли я дивлюся на свій садок і ліс за ним, то запитую себе: Що вони можуть приховувати? Що я знайду на цьому вкритому квітками лузі, якщо перекопаю його?... Я наштовхнуся на кістки, іржавий колючий дріт, телефонний кабель, яким колись зв'язували руки, на порожні гільзи, зітлілі рештки одягу і взуття? Чи все це - лише кошмари, результат моєї переобтяженої уяви?'.
Ось є в нього ця слабинка. Мартін Поллак працює з фактами, посилається на грунтовні дослідження, а потім нарівні з цими джерелами переповідає перекази групки американських євреїв, яких зустрів посеред поля у Рогатині у пошуках старого єврейського цвинтаря. Про достовірність даних із таких переказів сперечатися не доводиться (на власному досвіді навчилася перепитувати в музеї історії про достовірність 'фактів', наданих равином у моєму місті), тому часом не зрозуміло, навіщо їх згадувати в дослідницькому матеріалі. Хоча загалом емоційна заангажованість у розвідках Поллака мені навіть імпонує.

[piperitapitta · Rating 4 out of 5]

Tre e mezza, sono quattro stelle generose, ma molto molto diverse da quelle date a Il morto nel bunker.

[Inna · Rating 4 out of 5]

У 2008 році у одній зі штолень шахти Худа Яма неподалік Лашко бригада шахтарів наштовхнулася на гору людських останків. Це були тіла 427 чоловіків, більшість - з отворами від пострілу в черепах. За другим заходом шахтарі дістали ще 369 тіл, цього разу між них були і жіночі. Після цього уряд Словенії наказав припинити ексгумацію і залишити решту жертв у штольні. За оцінками експертів у штольні «Барбара» мають лежати ще близько двох тисяч трупів.
Ось так по закінченню війни мстилися спільникам Гітлера – вбивали і ховали в шахтах, щоб стерти пам'ять і згадку про цих людей. Тобто так само, як вчиняли і самі нацисти.

У цю маленьку книжечку автор вкладає надпотужні меседжі. Перший полягає в тому, що кожний мирний, на перший погляд, ландшафт, може зберігати моторошні таємниці під верхніми шарами ґрунту, адже більшість братських могил після кривавого ХХ століття так і не були знайдені. А другий – в разі якщо ви дізналися про щось подібне, в жодному випадку не можна піддаватися спокусі лишити все як є, жити далі так, наче ви нічого не знаєте. Цим ви тільки допомагаєте злочинцям в їхніх прагненнях приховати скоєне, а також дозволяєте гнити цій рані колективної байдужості та зріти нариву міжетнічних конфліктів.

[Anna Wilczyńska · Rating 4 out of 5]

Bardzo krótka, ale bardzo mocna i mądra.

[Marianna the Booklover · Rating 4 out of 5]

Odpowiednia lektura na rocznicę wybuchu Powstania Warszawskiego, a wybrałam ją zupełnie przypadkowo. Niełatwa oczywiście, ale potrzebna. Pollack w wyważony sposób zastanawia się nad tym, jak zbrodnie i konflikty zmieniają krajobraz. Jak sielski na pozór widoczek może kryć w swych trzewiach straszną historię, której może nigdy nie poznamy. Jak uroczy ogród czy zarośnięty szyb dawnej kopalni może stanowić ponury grobowiec, a znajdujące się w nim szczątki może na zawsze pozostaną anonimowe. Warto się od czasu do czasu zastanowić nad tym, po czym stąpamy.

[micusiowo · Rating 4 out of 5]

Do wielokrotnego czytania.

[Mewa · Rating 2 out of 5]

Temat ciekawy, wykonanie słabe.

[Sara · Rating 4 out of 5]

“Come reagiscono le persone quando vengono a sapere che vivono su una fossa comune?”

In un romanzo che ho letto di recente si raccontava come, dopo il massacro del 1995 a Srebrenica, nessuno volesse avventurarsi nei boschi che circondano la città per paura di incappare in ossa o resti umani. Nella speranza, spesso, che il tempo facesse il suo corso e l’oblio ne cancellasse le tracce, e con esse la memoria di un crimine collettivo.
Focalizzandosi sulle bloodlands dell’Europa centrale e orientale, Martin Pollack cerca di ricostruire una topografia della violenza occultata, recandosi o di prima persona o attraverso le fonti di archivio presso quei paesaggi apparentemente incontaminati, sotto i quali sono stati sotterrati centinaia e migliaia di corpi. Se infatti ricordiamo i luoghi dello sterminio anche attraverso i monumenti, o le architetture troppo eminenti da essere state distrutte rapidamente, che ne è delle vittime senza nome, seppellite in fosse comuni di cui non conosciamo le coordinate?

In un percorso che va dalla Bielorussia all’Ucraina, dalla Slovenia alla Polonia, ripercorrendo anche il Danubio blu, il reportage di Pollack è il tentativo di strappare questi luoghi senza nome dall’amnesia collettiva, contaminando così l’immagine artificiale di un paesaggio libero dall’uomo e dalla sua violenza.

[Kseniia · Rating 3 out of 5]

Що спадає на думку при словах "ландшафт", "пейзаж"? Напевно, щось спокійне, пасторальне: безкраї луки з горами вдалині, на зелених луках пасуться коні, світить сонце. А якщо краса ця стоїть на кістках і нема їм ліку? Мартін Поллак розмірковує саме про це, в основному, на прикладі країн Центральної та Східної Європи, які пережили не одну війну, не одну тиранію. Скільки ще невідомих могил надійно сховано в лісах, під городами в селах, під міськими вулицями, в засипаних печерах та ярах? Поллак наполягає, що як би не хотілося забути і не копатися в минулому (часто в буквальному сенсі), не можна допустити, щоб жертви залишилися безіменними. Легко говорити про якісь абстрактні мільйони убитих, але у кожної одиниці з цих мільйонів було ім'я, були друзі і сім'я. Навряд чи варто, звичайно, доходити до стану самого автора, який бачить ознаки зла навіть у листі дерев, ураженому хворобою, так він і сам трохи посміюється над такою одержимістю. Головне - допомогти загиблим віднайти своє ім'я і не дати злочинцям досягти їхньої мети, залишивши жертви у забутті.

[Massimiliano · Rating 4 out of 5]

Un argomento assolutamente non facile, ma trattato benissimo da Pollack.
L'Europa è anche questo, un terreno che nasconde segreti che non si vogliono nemmeno cercare.
Un paesaggio contaminato, per l'appunto.

[Emma · Rating 3 out of 5]

Un argomento spinoso, doloroso, apparentemente celato dalla bellezza della natura - o dalla sua insospettabile ordinarietà. Già, perché l'ambiente naturale è stato ripetutamente deturpato e insozzato dagli uomini che in passato hanno perpetrato crimini di guerra e si sono sbarazzati di migliaia di cadaveri scavando fosse, riempiendo cunicoli, gettandoli nei corsi d'acqua. Un paesaggio apparentemente ameno nasconde un passato da brivido, e confesso che pure io mi domando a volte che cosa può essere accaduto nei luoghi che visito (perfino quelli più familiari, come il giardino) e cosa potrei trovare se scavassi per qualche metro sottoterra. La natura è definita "complice" dei criminali di guerra, perché grazie alla sua svariata morfologia ha nascosto per anni segreti terribili. Martin Pollack, con questa indagine, racconta vicende di persone altrimenti destinate a essere senza nome: vicende che hanno coinvolto uomini di diversi partiti, stati, etnie e religioni soffermandosi sugli anni della seconda guerra mondiale nella Mitteleuropa e non solo.

[Feuerrede · Rating 4 out of 5]

Nic wielkiego i szczególnego, ale też nie zbyt nudne.
Było co podkreślić, więc jest dobrze.

To pewnie wynika z faktu objętości (108 stron), bo autor trochę pędzi przez strony a wolałabym, żeby niektóre myśli bardziej rozwinął.
Niezwykle oszczędne i proste, z lekką poetyką.

[Nina]

temat myślę na rozprawę doktorską tutaj tylko rozpoczęty no ale ok warto było

[MJ · Rating 4 out of 5]

Martin Pollack jest Austriakiem, szczególnie zainteresowanym historią Europy Wschodniej i Środkowej, poświęcającym swoje eseje tej właśnie części świata. "Skażone krajobrazy" nie są wyjątkiem. Ta króciutka,bo zaledwie stustronicowa, książeczka ma za zadanie ukazać czytelnikowi okropności kryjące się w harmonii i sielskości znanych nam tak dobrze pejzaży.

Lasy, pola, malownicze wzgórza, spokojne jeziora czy górskie szczyty cieszą nasze oczy, uspokajają i pozwalają odpocząć od zabieganej codzienności. Przywykliśmy również, że pośród kojących widoków natrafiamy czasem na przydrożne kapliczki, samotne krzyże, pojedyncze pomniki czy obeliski, niekiedy wtopione w krajobraz, a niekiedy zupełnie do niego niepasujące. Ale przystajemy przed nimi, bo są świadectwem czyjegoś tragicznego losu i czyjejś żywej pamięci. Niestety, takich miejsc jest relatywnie niewiele, a my nie jesteśmy świadomi, że kontemplując piękno krajobrazu, spoglądamy w istocie na cmentarzysko. Autor stawia nawet tezę, że spora część Europy Środkowo-Wschodniej to jest właśnie cmentarzysko. Na masowe groby natrafia wszędzie: w Polsce i w Niemczech, w Austrii i w Czechach, w Słowenii i na Ukrainie. Wszędzie dokonywano zbiorowych mordów i każdy europejski naród ma takowe mordy na sumieniu. Wszędzie też możemy natrafić na 'skażone krajobrazy'.

Gęste lasy, bystre rzeki, gładkie tafle jezior, głębokie parowy, skalne rozpadliny i jaskinie skrywają groby, setki grobów. Niewinne krajobrazy stały się niemym świadkiem masowych mordów, przelana krew trwale je skaziła. Mordowano w ścisłej tajemnicy i starannie ukrywano ciała - doły zasypywano i równano z ziemią, sadzono lasy, wysadzano wejścia do jaskiń. Wszystko po to, by upływający czas i zmieniająca się przyroda pochłonęły wszelkie ślady, by zapomniano i o sprawcach i o ofiarach. Jednak, dzięki plotkom, nielicznym zdjęciom, świadectwom czy przypadkowym odkryciom spora część tych zbrodni już wyszła na jaw i dotarła do powszechnej świadomości. Wspomnieć należy oczywiście Katyń, Babi Jar, Kuropaty czy Ponary. A podobnych miejsc są tysiące. Właściwie prawie każda wioska mogła być miejscem masowej egzekucji. I tu pojawia się pytanie - co czują ludzie obecnie mieszkający na tych terenach? Czy wiedzą? Czy pamiętają? Czy może nie chcą wiedzieć i próbują układać swoje życie, nie zwracając uwagi na dziwny pagórek w środku pola pszenicy, głęboki rów zarośnięty zdziczałymi krzakami czy drzewa rosnące równiutko jak 'spod linijki'?

Autor postuluje stworzenie mapy 'skażonych krajobrazów'. Trzeba poświęcić wiele czasu i wysiłku, wykorzystać możliwości archeologii historycznej i spróbować odkryć groby. Trzeba opowiedzieć o ludziach w nich spoczywających, przywrócić im twarze i nazwiska. Trzeba ich pochować, by później móc przystanąć przy nagrobku, wspomnieć, pomodlić się. "Skażone krajobrazy" to esej historyczny, nie ma dokumentować zbrodni. Jest wrażliwym hołdem dla tysięcy bezimiennych. Warto czytać takie książki, warto być świadomym.

[Dasha · Rating 4 out of 5]

Побувши трохи у текстах Мартіна Поллака, який досліджував злочини країн-учасниць WWII, зокрема, захоронення нетерпимих заживо, професія ландшафтного дизайнера вже не видається такою романтичною, бо, швидше за все, доведеться мати справу з кістками і рельєфом холостої відповідальності. Адже імена так і не знайшли своїх полеглих власників. Може, через те, що у цьому незручно копирсатися, роз'ятрювати рани, карати винуватців чи прояснювати історичні плями - на те можна знайти безліч причин.

“Зазвичай, злочинці не діють спонтанно та імпульсивно - вони точно знають, що їм потрібно. Вони хочуть зробити так, щоб зникнули не лише тіла, а й могили. Назавжди. Часто це вимагає справдешніх садівницьких умінь. Які дерева, які кущі можуть рости на могилах, які з них розвиваються досить швидко, щоб приховати зрадливі сліди? Звісно, по можливості це мають бути відповідні місцеві рослини, бо ж інакше лише привертатимуть до себе увагу. Наприклад, у німецьких таборах смерті Треблінка і Белжець у Східній Польщі землю на місцях, де закопано останки жертв, спочатку зорювали, як селянин ниву перед сівбою, а потім засіювали люпином і садили ліс. Сосни, які гарно приживаються на піщанистому ґрунті. Це називають “лісонасадженнями”. Лісонасадження як камуфляж. Точна кількість жертв невідома, за оцінками, у Белжеці вбили близько 500 тисяч євреїв і невідомо скільки поляків і ромів; у Треблінці - мінімум 800 тисяч. В інших таборах чинили схожим чином, дії і вибір дерев залежали від структури ландшафту і ґрунту”.

Мартін Поллак піднімає незручне питання позначення цих місць на мапах насильства і терору. А це ж прекрасні галявини, квітучі сади, ліси, у яких ми звикли смажити м’ясо чи овочі, річки, у яких ми змочуємо ноги і наші романтичні погляди удалечінь. Невидиме зробити видимим, а значить придатним до осмислення. Зазвичай реакція місцевих на розкопки і ексгумації пам’яті однозначна: це невчасно, ми не несемо відповідальності за те, що було скоєно десятки років тому, ми хочемо насолоджуватися нашим чистим, не зраненим простором, піклуватися про свої сім’ї, жити нормальним життям. Коли по інший бік дороги незворушно стоять ті, хто назавжди відірвав своє коріння і не має шансу вкрасти листочок, який можна було б спершу покласти у воду, а потім пересадити у землю і зростити нову пам’ять, де немає страхітливих у своїй безвідності кількісних показників, а натомість з’являються імена та їхні історії.

[Leggendolibri · Rating 4 out of 5]

E' un bel libro che sembra però scritto in tempi diversi e poi che tutti i contributi siano stati, in un secondo tempo, accorpati insieme in un unico saggio. Quindi in alcuni punti è un tantino ripetitivo (anche all'interno dello stesso capitolo e i capitoli sono solo tre). Ma ha delle indubbie virtù:
- guarda alla contaminazione paesaggistica del '900 a tutto tondo, indipendentemente dalle vittime;
- l'ansia che lo muove non è solo architettonica ma anche storica e le due discipline, che vanno d'accordo il giusto prima del '900 ma nella contemporaneità hanno spesso visioni divergenti, in questo caso si integrano una con l'altra;
- è ben scritto e quindi scorre anche se gli argomenti trattati non sono una passeggiata di salute.
Sì, mi è piaciuto molto.

[miraklll · Rating 4 out of 5]

"Цілком можливо, що вбиті й досі лежать, як їх тоді закопали, могила давно заросла кущами, злилася з місцевістю. Скільки їх, таких місць злочинів із закопаними й досі не знай-деними жертвами, сховано в отруєних пейзажах? Тисячі? Десятки тисяч? Може, на місці страти — одному з тисяч інших — сьогодні живуть люди? Чи знають вони, що приховує у собі земля, яку вони обробляють? На чому вони поробили грядки? Посадили картоплю? Вирощують цибулю? Поставили сінник? Чи вони широкою дугою обходять місце, де, за переказами, має бути захоронення, про яке розказують старі люди? Чи їх не цікавлять тодішні події? Як реагують люди, коли дізнаються, що живуть на колективній могилі?"

[Sephreadstoo · Rating 3 out of 5]

Interessantissimo ma l'ho trovato molto ripetitivo, spesso alcune frasi sono ripetute paro paro nel testo.
Detto ciò fa molto riflettere, soprattutto quando si ammira la bellezza della natura e non si pensa a ciò che invece nasconde, complici chi ha voluto "imboschire" e celare stragi e fosse comuni.

[Sasha · Rating 4 out of 5]

Тема колективної амнезії щодо недалекого минулого зустрічається в багатьох книгах Мартіна Поллака, а в "Отруєних пейзажах" вона набуває ще й просторового виміру. Пейзажі, отруєні масовими вбивстами, продовжують впливати на сьогодення, якщо їх не проявити і не осмислити. Україна в книзі Поллака неодноразово порівнюється з великим кладовищем. І з цим важко не погодитись, лишається тільки додати, що і в нас мусить з"явитися подібна карта таких пейзажів - масових поховань закатованих НКВС і СС, братських могил, спалених сіл, зруйнованих храмів. Щодо останнього - найпростіше! Поцікавтесь, чи не на місці розібраної на цеглини церкви зведено за радянської влади будинок культури у вашому місті чи селі?

[Jente · Rating 4 out of 5]

3,75

[Lily · Rating 3 out of 5]

Поллак як Поллак - у своїй темі. Тут знову йтиметься трохи про його родину, яка мала стосунок до нацистів, про євреїв, Голокост і про місця, які не визнані похованнями й місцями пам'яті, але по факту такими мусять бути - бо там масово захоронені вбиті євреї. Це і є отруєні пейзажі.

Поллак пише про те, як дивлячись на ідилічну картину пейзажу, ми про це можемо не здогадуватися. І я в цій книзі знайшла "своє" таке місце - Чортові скелі у Лисиничах. Люблю там бувати, а виявляється, у лісі свого часу закопували вбитих євреїв. І від цього справді якось не по собі. І дійсно, як пише Поллак, про це не повідомляє жодна пам'ятна дошка чи камінь там.

Загалом книга цікава, але чомусь ці 108 сторінок важко і довго йшли мені. Можливо, я трохи втомлася від Поллака і дещо замкненого кола тем, про які він пише.

[Baba]

Si resta disorientati nel percorrere la mappa dei paesaggi contaminati: l’Austria, la Slovacchia centrale, la Slovenia, la Romania, L’Ucraina. Che siano attivisti politici, oppositori del regime comunista, ebrei, rom…la terra sembra intrisa di sangue. Pollack cerca di scavare nel terreno per recuperare quelle storie, qualche volto, sottraendo all’oblio quelle vite che si è cercato di cancellare, come se non fossero mai esistite.
Si chiude il libro e, come Martin Pollack nella sua biblioteca che affaccia sui frutteti, si comincia a guardare il paesaggio che ci circonda con occhi diversi.
Sul blog: https://librinvaligia.blogspot.it/201...

[Liudmyla Mostepaniuk · Rating 5 out of 5]

Який оманливо захоплюючий початок: «на противагу урбанному простору, пейзаж вважається дивовижним засобом втіхи і зцілення»!

І яка страшна своєю правдою книга! Тією правдою, яка часом з’являлася в моїх думках лише на кілька секунд. З’являлася, коли я гуляла лісом і помічала рів, канаву, яму, що заростали травою чи мохом…. Тепер я буду думати про інше, зустрічаючи такі особливості рельєфу.

«Людей ховали без імені, наче худобу, щоб позбавити їх пам’яті, ув’язнити їхні смерті в анонімності. Їх ховали десь далеко, серед природи, у ландшафті. Без каменя на спогад, без хреста чи якогось іншого знаку, без священника чи рабина, навіть без таблички з ім’ям, без жодного набожного напису, який би повідомляв перехожим, хто тут лежить і кого їм згадувати у своїх молитвах. Не в цьому випадку: тут немає нічого – не може і не має права бути – щоб вказувало на існування цих людей. Їх навіки стерто з пам’яті. Віддано забуття, вічному мовчанню. Нехай ніхто про них не згадає. Ніхто не спом’яне».

Страшні історії про бажання приховати вбивства. «Тут, в Україні, ми всі живемо на одному велетенському кладовищі, всюди лежать наші померлі. У лісах, у ліках і полях, на узбіччях доріг і вулиць, у садах».

Страшно, що люди не гребували совістю чи мораллю у прагненні збагатитися. Багатство шукали у місцях масових поховань, шукали, просіваючи попіл, що залишався після спалених євреїв….

«Людська натура довіряє землі все, а не лише померлих».

[Irene · Rating 5 out of 5]

Шукала я коротку аудіокнижку щоб послухати ввечері, а натрапила на цей скарб.
Я не перевірила жанр книги перед тим, як почати її слухати, тому спершу мені здавалося що це просто історія про дитинство одного хлопчика та його роздуми про природу. З автором раніше теж не була знайома.
Та я дуже помилялася. Виявилося, що це книга про багатостражденну землю, яка, хочемо ми цього чи ні, а тримає в собі пам'ять про світові війни та масові поховання, часто безіменні.
Дуже цікаво було дізнатися більше про цю частину світової історії, зокрема й усвідомити, що куди не глянь: в будь-якому лісі, полі чи лузі - можуть бути глибокі братські могили, які ще багато років тому злилися з ландшафтом і, можливо, ніколи й не будуть знайдені. А люди, які там лежать вже майже століття - не будуть знайдені та достойно поховані.
Але найбільш болючим було усвідомлення, що такі ж масові братські могили саме зараз створює на території України російський загарбник, буквально в цей же момент він ''отруює наші пейзажі''. Десятки таких самих братських могил нашим співвітчизникам доведеться знаходити в реальному часі.
Надзвичайно актуальна книга на 2022 рік.

[Mykhailo Shumylo · Rating 5 out of 5]

Дочитав книгу Мартіна Поллака. Збірка есеїв «Отруєні пейзажі» присвячена культурі пам’яті – про сотні тисяч безіменних жертв кривавих режимів ХХ століття або й повсякденної ненависті, чиї могили сховані в анонімності, закамуфльовані мальовничими ландшафтами чи й просто засаджені городиною. Аналізуючи досвід власного дитинства, а також історії та свідчення з Центральної та Східної Європи, письменник доходить висновку: начебто нечіпана природа навколо нас – це рельєф забування і відмови від відповідальності, яким ми мусимо опиратися.
http://www.books-xxi.com.ua/brands/po...
Важлива книга для розуміння того, на тлі яких пейзажів ми живемо. Окремо приємно зустрічати на сторінках посилання на українських інтелектуалів ( Oksana Zabuzhko (Оксана Забужко)), проте страшно читати про місця масових страт в Києві, біля Харкова, під Львовом, в Бердичеві та інших місцях. ((( Саш Oleksandr Zinchenko , ти напевно про цю книгу знаєш, якщо ні, то зверну увагу, дуже достойна праця.

[Sem · Rating 4 out of 5]

An essay about "contaminated landscapes" - places with mass unmarked graves, the leftovers of the horrors commited by humanity. The author is from Austria and his father was a leader of a "hunting squad", so this feels a bit more personal than some of the documentaries and it shows admirable research into the topic, giving names to several victims of the Holocaust. It's not easy to get through, as practically every page recounts a new atrocity done by humanity. But it is an important book that tackles a serious issue - almost every city, town, and village (especially in Europe) has mass graves in or around it, full of people that deserve to be remembered. And this, in part, is an effort to commemorate at least some of them.

[Piotr · Rating 4 out of 5]

Trochę przypadkiem wpadł mi w ręce ten esej. Jakby MP zamierzał wytłumaczyć - czy raczej: podsumować - najważniejsze tematy i wątki jego pisarstwa. Poświęca go "archeologii pamięci". Jak zwykle szczerze i bezkompromisowo rozliczając się z przeszłością własnej rodziny.
Ale ważne i niewygodne pytania stawia nam - "środkowym europejczykom" - wszystkim. Bo nawet jeśli nasza rodzinna przeszłość jest całkiem niewinna, to czy własnym zaniechaniem, własną niepamięcią, nie przyczyniamy się to tego, że te rany - po tylu dekadach - nadal nie są w stanie się zabliźnić. Czy to aby nie przez nas ten przypomniany przez MP "rezun" wciąż nie może zaznać godnego spoczynku? Czy nie za szybko zapomnieliśmy, że żyjemy na "skrwawionych ziemiach"?

[Cristina · Rating 4 out of 5]

Libro in cui contano i fatti (e le domande che solleva) e non il racconto che di fatto non c'è.

Il libro narra una peregrinazione dell'autore in alcuni siti in cui ci sono (o ci sono state) fosse comuni, riconosciute o meno dalla popolazione che su quei terreni contaminati vivono e cercano di dimenticare.

Una montagna di vittime che sono state stipate sotto tappeti d'erba, nascoste alla vista per non turbare i sopravvissuti, ma la cui presenza, non riconosciuta ma avvertita, permea ancora posti e anime.

Inizio svolgimento e fine sono superflui, servono solo ad ancorare temporalmente la narrazione di un orrore che impregna i nostri paesaggi, ma che non ci impedisce comunque di abitare e apprezzare i luoghi in cui viviamo, privi di memoria delle tragedie passate.

[Maksim Karpitski · Rating 3 out of 5]

Відавочна, напісана журналістам, а не пісьменнікам (беднаваты стыль, шматлікія паўторы, і пераклад як мінімум ані трошкі не палепшыў кнігу), гісторыкам ці культуролагам (Полак блукае па паверхні, пераскокваючы з адных уласных успамінаў на іншыя, і нескладана заўважыць, папросту няздольны заглыбіцца далей). Гэта неблагая кніжка на 100 старонак магла б быць выдатным эсэ на 10, але маем што маем, усё ж не так шмат аўтараў піша пра Усходнюю і Сярэднюю Еўропу ў цэлым, і канкрэтна пра Беларусь у перспектыве найношых гістарычных трэндаў, а закранутыя тэмы сапраўды балючыя і важныя. З непрыемных дэталяў - з усіх магчымых брацкіх магілаў, па словах самаго аўтара, для рэгулярнага наведвання ён абраў тыя, дзе пахаваныя нацысты ды усташы, але добра хоць піша не пра іх адных.