What do you think?
Rate this book
Крим по-українськи: веселі та сумні історії
До збірки увійшли тексти фіналістів конкурсу "Новела по-українськи" від журналу "Країна"
"Після цієї книжки ви захочете у Крим. З’явиться світлий сум чи тиха лють — за втраченим півостровом. Також нав’язливою мухою дзижчатиме усвідомлення, що того Криму більше немає. Що це не так місце, як час, який ніколи не повернеться — на відміну від самого Криму. Бо занадто вже він повний кольорів, щоб довго зоставатися на картах сірою зоною, - пише у передмові до книжки засновниця конкурсу новел Олена Павлова. - Крим із цих новел залишає солодкі липкі відбитки, наче від чурчхели чи пахлави на пляжі. Їх перебиває сіль морської води, яку тепер на смак не відрізнити від сліз".
"Після цієї книжки ви захочете у Крим. З’явиться світлий сум чи тиха лють — за втраченим півостровом. Також нав’язливою мухою дзижчатиме усвідомлення, що того Криму більше немає. Що це не так місце, як час, який ніколи не повернеться — на відміну від самого Криму. Бо занадто вже він повний кольорів, щоб довго зоставатися на картах сірою зоною, - пише у передмові до книжки засновниця конкурсу новел Олена Павлова. - Крим із цих новел залишає солодкі липкі відбитки, наче від чурчхели чи пахлави на пляжі. Їх перебиває сіль морської води, яку тепер на смак не відрізнити від сліз".
184 pages, Unknown Binding
First published August 1, 2015
1 person is currently reading
4 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 3 of 3 reviews
October 18, 2016
Після цієї книжки ви захочете у Крим. З’явиться світлий сум чи тиха лють – за втраченим півостровом. Також – нав’язливою мухою дзижчатиме усвідомлення, що того Криму більше немає. Що це не так місце, як час, який ніколи не повернеться – на відміну від самого Криму. Бо занадто вже він повний кольорів, щоб довго зоставатися на картах сірою зоною.
Крим із цих новел залишає солодкі липкі відбитки, наче від чурчхели чи пахлави на пляжі. Їх перебиває сіль морської води, яку тепер на смак не відрізнити від сліз. Там буде різний Крим – із бахчисарайським небом золотим і совковими бетонними хибарами, із червоними відпочивальниками і зеленими чоловічками. Таким, як ми його знали і яким нам його ще доведеться пізнати.
Ці тексти написані для конкурсу «Новела по-українськи», який проводить журнал «Країна». «Крим по-українськи» – це вже другий спільний проект конкурсу і літературної агенції Discursus. Торік вийшла збірка «Євромайдан. Хроніка в новелах» із найкращими текстами про Революцію гідності. Цього разу, за умовами конкурсу: тема – вільна, місце дії – Крим. Україна. Бо Крим – це Україна, що б там собі не вважали деякі «братні» народи, означення яких походить радше від дієслова «брати», ніж іменника «брат».
Всього на конкурс надіслали 149 прозових текстів про Крим, ще з десяток – не про Крим, ще кілька непрозових текстів; українцям тільки дай нагоду – писатимуть вірші. До книжки увійшли всі тексти фіналістів конкурсу, відібраних редакційним журі. А також новели, що не увійшли до фіналу, але за сенсом своїм доповнили та урізноманітнили збірку.
На конкурсі переміг текст Надії Страшко «Маша зі Пскова вже освоїлася». З відривом у один бал він обійшов новелу «Маркова корова» Галини Максимів. Найкращих серед фіналістів обирало письменницьке журі у складі Лариси Денисенка, Антона Санченка, Андрія Кокотюхи, Павла Вольвача, Василя Карп’юка і Олександра Стукала. Прикметно, що кожен учасник відзначив інший текст – це свідчить, що тут були новели до різних смаків і жодного очевидного лідера. Довелося проводити додатковий тур, де вирішальним став голос головного редактора журналу «Країна» Володимира Рубана. Так само читач цієї збірки може обрати свого фаворита і його вибір може не збігтися з журі. Це навіть добре, бо зібрані тексти на різний смак, різної сили та побічних ефектів. Одні битимуть, наче хвилі у шторм, другі винесуть на берег спогади, давно потонулі і відполіровані чорним морем часу. Треті ніжно огорнуть теплом – але остерігайтеся медуз. А ще, цілком можливо, десь на дні ви побачите тільки вам зрозумілі деталі своїх спогадів, що відблискуватимуть, наче кинуті на у воду монети. Їх не дістати вже, але це знак, що ви сюди обов’язково ще повернетеся.
Збірка має кілька частин – тексти фантастичні, про кохання, соціальні і політичні. Політичних не лякайтеся, це все одно художня проза а не кон’юнктурні прокламації. Не без гумору. Наприклад, «Кримсько-українська анархістська республіка» від Сергія Морфінова – альтернативна історія Криму. У епіграфі згадує роман Василя Аксьонова «Острів Крим» – у новелі Крим теж острів. У бухті Ласпі герої розмірковують про долю Криму, якби він був півостровом. Біля багаття п’ють і дискутують юний Нестор Махно, названий на честь відомого прадіда, Женя Ангел, чиїх предків досі пам’ятають на Чернігівщині та Житомирщині, Петро Врангель, Денис Ярош. Жартують про бандерівців – бо Марічка Бульба п’є лише Криваву Мері.
Серед авторів присутні як дебютанти, так і далеко не новачки в літературі, як письменники Владислав Івченко і Анна Багряна. Інші автори переважно мають філологічну чи журналістську освіту, давно займаються творчістю, активно беруть участь у конкурсах та фестивалях, мають збірки віршів, як от Марія Хімич та Ігор Астапенко і знімають кіно та малюють, як Анжела Богаченко, тексти якої журі «Новели по-українськи» вже впізнає «за почерком».
Серед наймолодших авторів збірки – Мавіле Яг’яєва із Бахчисараю. На той час одинадцятикласниця потрапила до фіналу із новелою «Він народився в Україні». Навчалася в школі з кримськотатарською мовою навчання. «Захоплююсь танцями, люблю читати (в основному українську літературу), малювати, вивчати іноземні мови, цікавлюсь культурою різних народів, історією. Планую вступати до Києва на факультет англо-кримськотатарської філології» – пише про себе.
Кримськотатарські мотиви присутні у багатьох текстах – і це неабиякий колорит. Це давня і багата культура, про яку літературна материкова Україна не часто згадувала, надміру перейнята власними підлітковими проблемами сучасної прози. Але за її участі можна творити не оповідь, а магію – як це робить Ігор Астапенко у «Аліме».
Зворушливу історію про двох хлопчиків і собаку Крима «OST.R.I.P.Крим» написав Сергій Лефтер, родом із Криму, де не був з 1990-тих до минулого року. Торік у березні поїхав на півострів висвітлювати анексію як журналіст. Багато авторів-кримчан, що подавалися на конкурс, просили не розголошувати їхні імена – заради їхньої безпеки.
«Комп’ютер поламався, треба в Черкаси або Київ везти ремонтувати, а у мене нема такої можливості. Пишу від руки» – такою приміткою починає свій лист Віра Оберемок із села Русалівка на Черкащині, член спілки письменників, авторка 7 збірок, серед яких – «Іжакова сімейка», «Дівчинка і білочка», «Сердечний рай» та інші. Її новела «Сюрприз» увійшла до фіналу, тож організаторам конкурсу «Новела по-українськи» довелося друкувати 6 сторінок рукопису про любовні пригоди хвацького профессора Чумаківського на прізвисько Чума.
Із міста Афіни, США, надіслала новелу «М’яке тіло, тверде тіло» Надія Біла: «Я народилася в Миколаєві, навчалася в Криму, де й зараз живе моя мама, в ці тяжкі для всіх нас часи. Після Таврійського університету працювала викладачем англійської у Миколаївській філії Києво-Могилянської академії, де згадала майже забуту співучу українську. До речі, в універі стався випадок, коли моя подруга, що приїхала до Сімферополю з Москви, склала іспит з української мови на «відмінно», а мені викладачка хотіла заліпити «добре». «Ні! – сказала я. – Буду перескладати, доки не отримаю п’ятірку». Й отримала. Так соромно було перед тією москвичкою. Я жила декілька років у Москві, потім в Києві. Багато подорожувала. Переїхала спочатку до Англії, зараз живу з чоловіком в штаті Джорджія, біля Атланти. Ні, не так. Я живу Україною».
А ми усі протягом цієї книжки жили Кримом. Ці тексти було читати легше, ніж минулорічні про Майдан. Там – наче пити дим із покришок, ці – як кримське вино на узбережжі. Легкі і поважче, світлі, часом з кислинкою а часом б’ють в голову. Але то від надміру всього – любові, моря, неба, та й врешті, цукру – чи то зацукреної пам’яті.
Олена Павлова,
Організатор конкурсу «Новела по-українськи»,
редактор відділу культури журналу «Країна»
Крим із цих новел залишає солодкі липкі відбитки, наче від чурчхели чи пахлави на пляжі. Їх перебиває сіль морської води, яку тепер на смак не відрізнити від сліз. Там буде різний Крим – із бахчисарайським небом золотим і совковими бетонними хибарами, із червоними відпочивальниками і зеленими чоловічками. Таким, як ми його знали і яким нам його ще доведеться пізнати.
Ці тексти написані для конкурсу «Новела по-українськи», який проводить журнал «Країна». «Крим по-українськи» – це вже другий спільний проект конкурсу і літературної агенції Discursus. Торік вийшла збірка «Євромайдан. Хроніка в новелах» із найкращими текстами про Революцію гідності. Цього разу, за умовами конкурсу: тема – вільна, місце дії – Крим. Україна. Бо Крим – це Україна, що б там собі не вважали деякі «братні» народи, означення яких походить радше від дієслова «брати», ніж іменника «брат».
Всього на конкурс надіслали 149 прозових текстів про Крим, ще з десяток – не про Крим, ще кілька непрозових текстів; українцям тільки дай нагоду – писатимуть вірші. До книжки увійшли всі тексти фіналістів конкурсу, відібраних редакційним журі. А також новели, що не увійшли до фіналу, але за сенсом своїм доповнили та урізноманітнили збірку.
На конкурсі переміг текст Надії Страшко «Маша зі Пскова вже освоїлася». З відривом у один бал він обійшов новелу «Маркова корова» Галини Максимів. Найкращих серед фіналістів обирало письменницьке журі у складі Лариси Денисенка, Антона Санченка, Андрія Кокотюхи, Павла Вольвача, Василя Карп’юка і Олександра Стукала. Прикметно, що кожен учасник відзначив інший текст – це свідчить, що тут були новели до різних смаків і жодного очевидного лідера. Довелося проводити додатковий тур, де вирішальним став голос головного редактора журналу «Країна» Володимира Рубана. Так само читач цієї збірки може обрати свого фаворита і його вибір може не збігтися з журі. Це навіть добре, бо зібрані тексти на різний смак, різної сили та побічних ефектів. Одні битимуть, наче хвилі у шторм, другі винесуть на берег спогади, давно потонулі і відполіровані чорним морем часу. Треті ніжно огорнуть теплом – але остерігайтеся медуз. А ще, цілком можливо, десь на дні ви побачите тільки вам зрозумілі деталі своїх спогадів, що відблискуватимуть, наче кинуті на у воду монети. Їх не дістати вже, але це знак, що ви сюди обов’язково ще повернетеся.
Збірка має кілька частин – тексти фантастичні, про кохання, соціальні і політичні. Політичних не лякайтеся, це все одно художня проза а не кон’юнктурні прокламації. Не без гумору. Наприклад, «Кримсько-українська анархістська республіка» від Сергія Морфінова – альтернативна історія Криму. У епіграфі згадує роман Василя Аксьонова «Острів Крим» – у новелі Крим теж острів. У бухті Ласпі герої розмірковують про долю Криму, якби він був півостровом. Біля багаття п’ють і дискутують юний Нестор Махно, названий на честь відомого прадіда, Женя Ангел, чиїх предків досі пам’ятають на Чернігівщині та Житомирщині, Петро Врангель, Денис Ярош. Жартують про бандерівців – бо Марічка Бульба п’є лише Криваву Мері.
Серед авторів присутні як дебютанти, так і далеко не новачки в літературі, як письменники Владислав Івченко і Анна Багряна. Інші автори переважно мають філологічну чи журналістську освіту, давно займаються творчістю, активно беруть участь у конкурсах та фестивалях, мають збірки віршів, як от Марія Хімич та Ігор Астапенко і знімають кіно та малюють, як Анжела Богаченко, тексти якої журі «Новели по-українськи» вже впізнає «за почерком».
Серед наймолодших авторів збірки – Мавіле Яг’яєва із Бахчисараю. На той час одинадцятикласниця потрапила до фіналу із новелою «Він народився в Україні». Навчалася в школі з кримськотатарською мовою навчання. «Захоплююсь танцями, люблю читати (в основному українську літературу), малювати, вивчати іноземні мови, цікавлюсь культурою різних народів, історією. Планую вступати до Києва на факультет англо-кримськотатарської філології» – пише про себе.
Кримськотатарські мотиви присутні у багатьох текстах – і це неабиякий колорит. Це давня і багата культура, про яку літературна материкова Україна не часто згадувала, надміру перейнята власними підлітковими проблемами сучасної прози. Але за її участі можна творити не оповідь, а магію – як це робить Ігор Астапенко у «Аліме».
Зворушливу історію про двох хлопчиків і собаку Крима «OST.R.I.P.Крим» написав Сергій Лефтер, родом із Криму, де не був з 1990-тих до минулого року. Торік у березні поїхав на півострів висвітлювати анексію як журналіст. Багато авторів-кримчан, що подавалися на конкурс, просили не розголошувати їхні імена – заради їхньої безпеки.
«Комп’ютер поламався, треба в Черкаси або Київ везти ремонтувати, а у мене нема такої можливості. Пишу від руки» – такою приміткою починає свій лист Віра Оберемок із села Русалівка на Черкащині, член спілки письменників, авторка 7 збірок, серед яких – «Іжакова сімейка», «Дівчинка і білочка», «Сердечний рай» та інші. Її новела «Сюрприз» увійшла до фіналу, тож організаторам конкурсу «Новела по-українськи» довелося друкувати 6 сторінок рукопису про любовні пригоди хвацького профессора Чумаківського на прізвисько Чума.
Із міста Афіни, США, надіслала новелу «М’яке тіло, тверде тіло» Надія Біла: «Я народилася в Миколаєві, навчалася в Криму, де й зараз живе моя мама, в ці тяжкі для всіх нас часи. Після Таврійського університету працювала викладачем англійської у Миколаївській філії Києво-Могилянської академії, де згадала майже забуту співучу українську. До речі, в універі стався випадок, коли моя подруга, що приїхала до Сімферополю з Москви, склала іспит з української мови на «відмінно», а мені викладачка хотіла заліпити «добре». «Ні! – сказала я. – Буду перескладати, доки не отримаю п’ятірку». Й отримала. Так соромно було перед тією москвичкою. Я жила декілька років у Москві, потім в Києві. Багато подорожувала. Переїхала спочатку до Англії, зараз живу з чоловіком в штаті Джорджія, біля Атланти. Ні, не так. Я живу Україною».
А ми усі протягом цієї книжки жили Кримом. Ці тексти було читати легше, ніж минулорічні про Майдан. Там – наче пити дим із покришок, ці – як кримське вино на узбережжі. Легкі і поважче, світлі, часом з кислинкою а часом б’ють в голову. Але то від надміру всього – любові, моря, неба, та й врешті, цукру – чи то зацукреної пам’яті.
Олена Павлова,
Організатор конкурсу «Новела по-українськи»,
редактор відділу культури журналу «Країна»
February 2, 2016
Коли моя подруга Віка Решітько попросила мене оцінити з читацького погляду її оповідання "Амулет на щастя", я вірила в те, що цей твір неодмінно потрапить до майбутньої книжки про Крим. І не помилилася, на щастя. Мабуть, як і мене, членів журі зачарувала неймовірна атмосфера й енергетика чарівного півострова, що лилася зі сторінок Вікиного оповідання. Та й не тільки її. Надто сильно огортали спогади, надто гірко було усвідомлювати, що для багатьох людей (для мене так точно) красоти і смакоти Криму надовго лишаться в минулому.
До збірки "Крим по-українськи", що побачила світ у видавництві "Discursus", увійшли найкращі тексти, написані для конкурсу "Новела по-українськи". Я ж вирішила прочитати книжку ще й із поваги до улюбленого жанру оповідання, адже, на жаль, не всі видавництва охоче публікують малу прозу.
Розумію, що зараз видамся занудою і не варто з того починати, але мене прикро вразила несумлінна робота коректорів видання. Я вважаю, що про це треба говорити, все-таки уважність до тексту свідчить про рівень видавництва. Хотілося б, щоб у майбутньому видавці відповідальніше ставилися до коректури й літературного редагування.
Тепер про тексти, що зустрілися під однією обкладинкою. Вони різні. Серед них немає шедеврів, багато досить таки тенденційних. Але всі дуже атмосферні. Новели різнотемні: від мелодраматичних і дещо надуманих ("Кримські чебуреки") до виконаних у жанрі альтернативної історії ("Кримсько-українська анархістська республіка"). Мені ж до душі припали, окрім Вікиного "Амулета", новела Сергія Лефтера про собаку Крима і "Аліме" Ігоря Астапенка. "Аліме" відрізняється від інших своєю мовою: ти просто уявляєш, як автор сидить і добирає слова, і нагнітає стилем, щоб будь-хто, прочитавши результат, сказав: "Отак пишуть письменники". Жартую, звісно. Просто інші тексти написані значно простіше, вони подеколи більше нагадують спробу репортажу, а не літературний твір. Я не кажу, що це добре чи погано. Просто так воно є.
Погано пам'ятаю новелу про Маркову корову, проте головний образ України як корови, а Криму - як її вимені вважаю цікавою знахідкою автора. Пізнавальною для мене виявилася новела "Фокуст" про електростанцію. І закінчення несподіване, як і годиться для новели.
Якщо чесно, мене розчарували трохи твори, які потенційно могли б бути пригодницькими. Приміром, оповідання "Високо в синьому небі". Дуже атмосферно все починається, кілька людей вирушають в експедицію, автор досить вправно нагнітає атмосферу, здається, що ось, зараз щось буде. Щось цікаве, щось непередбачуване. У результаті одна з персонажів пошкоджує руку, кров з неї стікає 12 (!) годин, але колега її рятує, перев'язавши рану. Уся пригода. Аж зло бере.
Ну але принаймні була спроба написати щось пригодницьке.
У збірці багато кримських татарів. Але, якщо чесно, вони частіше постають для колориту і тому, що правильно, пишучи про Крим, згадати кримських татарів і посадити їх довкола багаття разом з українцями й представниками інших народів. От якби у збірці була якась така новела, на зразок "На камені" Коцюбинського! Тоді б можна було сказати, що колорит передано, і татари самодостатні:)
А взагалі, трохи відчувалося, що про Крим пишуть люди, які не є його мешканцями (за винятком однієї, здається, авторки). Автори - туристи, журналісти, репортери, вони пригодошукачі, вони сповнені патріотичних поривань. І мають своє бачення Криму. Цікаво, як сприймуть цю збірку українці, що лишилися в Криму і все бачать ізсередини? Про що подумають? Що б захотіли додати?
А я перегортаю останню сторінку книжки і розумію, що хоч у деяких творах і йдеться про те, що Крим до нас повернеться, та все ж головний настрій книжки - сум за чарівними місцями, де зараз кояться події, далекі від казкових.
До збірки "Крим по-українськи", що побачила світ у видавництві "Discursus", увійшли найкращі тексти, написані для конкурсу "Новела по-українськи". Я ж вирішила прочитати книжку ще й із поваги до улюбленого жанру оповідання, адже, на жаль, не всі видавництва охоче публікують малу прозу.
Розумію, що зараз видамся занудою і не варто з того починати, але мене прикро вразила несумлінна робота коректорів видання. Я вважаю, що про це треба говорити, все-таки уважність до тексту свідчить про рівень видавництва. Хотілося б, щоб у майбутньому видавці відповідальніше ставилися до коректури й літературного редагування.
Тепер про тексти, що зустрілися під однією обкладинкою. Вони різні. Серед них немає шедеврів, багато досить таки тенденційних. Але всі дуже атмосферні. Новели різнотемні: від мелодраматичних і дещо надуманих ("Кримські чебуреки") до виконаних у жанрі альтернативної історії ("Кримсько-українська анархістська республіка"). Мені ж до душі припали, окрім Вікиного "Амулета", новела Сергія Лефтера про собаку Крима і "Аліме" Ігоря Астапенка. "Аліме" відрізняється від інших своєю мовою: ти просто уявляєш, як автор сидить і добирає слова, і нагнітає стилем, щоб будь-хто, прочитавши результат, сказав: "Отак пишуть письменники". Жартую, звісно. Просто інші тексти написані значно простіше, вони подеколи більше нагадують спробу репортажу, а не літературний твір. Я не кажу, що це добре чи погано. Просто так воно є.
Погано пам'ятаю новелу про Маркову корову, проте головний образ України як корови, а Криму - як її вимені вважаю цікавою знахідкою автора. Пізнавальною для мене виявилася новела "Фокуст" про електростанцію. І закінчення несподіване, як і годиться для новели.
Якщо чесно, мене розчарували трохи твори, які потенційно могли б бути пригодницькими. Приміром, оповідання "Високо в синьому небі". Дуже атмосферно все починається, кілька людей вирушають в експедицію, автор досить вправно нагнітає атмосферу, здається, що ось, зараз щось буде. Щось цікаве, щось непередбачуване. У результаті одна з персонажів пошкоджує руку, кров з неї стікає 12 (!) годин, але колега її рятує, перев'язавши рану. Уся пригода. Аж зло бере.
Ну але принаймні була спроба написати щось пригодницьке.
У збірці багато кримських татарів. Але, якщо чесно, вони частіше постають для колориту і тому, що правильно, пишучи про Крим, згадати кримських татарів і посадити їх довкола багаття разом з українцями й представниками інших народів. От якби у збірці була якась така новела, на зразок "На камені" Коцюбинського! Тоді б можна було сказати, що колорит передано, і татари самодостатні:)
А взагалі, трохи відчувалося, що про Крим пишуть люди, які не є його мешканцями (за винятком однієї, здається, авторки). Автори - туристи, журналісти, репортери, вони пригодошукачі, вони сповнені патріотичних поривань. І мають своє бачення Криму. Цікаво, як сприймуть цю збірку українці, що лишилися в Криму і все бачать ізсередини? Про що подумають? Що б захотіли додати?
А я перегортаю останню сторінку книжки і розумію, що хоч у деяких творах і йдеться про те, що Крим до нас повернеться, та все ж головний настрій книжки - сум за чарівними місцями, де зараз кояться події, далекі від казкових.
August 31, 2016
В масі своїй безталано і печально. Хоча декілька вдалих оповідань і метафор є.
А так, збірник шкільних творів на тему Крим.
А так, збірник шкільних творів на тему Крим.
Displaying 1 - 3 of 3 reviews