What do you think?
Rate this book
Інше гроно проникнень і свідчень
Нова книга оповідань та есеїв Володимира Єшкілєва пропонує читачам мандрівки «іншою Галичиною» — землею монстрів, містиків та неправильних краєзнавців.
Розділ І
Оповідання з циклів «Мандри у другому ступені» і «Галицькі краєзнавчі апокрифи»
Розділ ІІ
Есеїстика 2002–2006 років
Розділ І
Оповідання з циклів «Мандри у другому ступені» і «Галицькі краєзнавчі апокрифи»
Розділ ІІ
Есеїстика 2002–2006 років
Paperback
First published January 1, 2006
2 people want to read
About the author
Володимир Єшкілєв
31 books12 followersВолодимир Єшкілєв - український прозаїк, поет, есеїст, організатор літературного процесу.
Народився 23 травня 1965 р. у Івано-Франківську, Українська РСР. Закінчив історичний факультет Івано-Франківського державного педагогічного інституту ім. В. Стефаника (тепер — Прикарпатський університет імені Василя Стефаника) (1988). У 1988—1998 рр. працював учителем історії і правознавства (в івано-франківських середніх школах № 18 і № 12) та викладачем (з 2001 р. — старшим викладачем, з 2004 до 2011 рр. — на посаді доцента) Західно-українського економіко-правничого університету.
З 2018 р. активно займається кінодраматургією.
Народився 23 травня 1965 р. у Івано-Франківську, Українська РСР. Закінчив історичний факультет Івано-Франківського державного педагогічного інституту ім. В. Стефаника (тепер — Прикарпатський університет імені Василя Стефаника) (1988). У 1988—1998 рр. працював учителем історії і правознавства (в івано-франківських середніх школах № 18 і № 12) та викладачем (з 2001 р. — старшим викладачем, з 2004 до 2011 рр. — на посаді доцента) Західно-українського економіко-правничого університету.
З 2018 р. активно займається кінодраматургією.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 2 of 2 reviews
January 8, 2024
“В середині II століття Шимон бар-Йохай, славетний упорядник традиції Кабали, друг і учень страченого римлянами великого раббі Акиби, мандрував зеленими пагорбами Галілеї і знаходив собі учнів серед залишків коліна Веніамінова.”
Такими словами починається збірка есеїв та оповідань Володимира Єшкілєва. Це подорож, опис подорожі та запрошення до подорожування. Також це своєрідна варіація платонівських “Діалогів”, адже головний герой цих історій – старий розенкройцер Северин Уліс (привіт Гомерові і Джойсові) Солтис веде розмови зі своїми учнями (двома, адже саме така кількість неофітів зображена на Старшому аркані “Папа” aka “Ієрофант”).
Інший потужний ідейний пласт цих коротких, воістину борхесівських ficciones – це вічне повернення, вічне повторення, in illo tempore, як про нього говорили генії різних епох – Платон, Ніцше, Еліаде і врешті, Єшкілєв.
Спосіб роблення цих текстів дуже подібний до вкидання камінця в Тихі Води – спочатку формується первісне коло, котре породжує із себе наступні і так далі. Так працює ієрофанія, так діється ритуал. Є першопричинна подія, котра закарбовується в мізках особливо чутливого і талановитого жерця, там вона трансформується стає комбінацією паттернів, слів та образів і передається наступним поколінням. З цієї парадигми, Мірча Еліаде виводить дві категорії – сакрального і профанного. Сакральним, отже стає кожна усвідомлення дія, виконана, як таїнство. Тому існує священне їдження (євхаристія), священне подорожування (паломництво), священна праця (будівництво статуй богів та домашніх святилищ), священний сон (інкубація), священне мистецтво (виготовлення ікон), священна смерть (постсметні стани в “Бардо Тьодол” і “Книзі, того хто виходить до світла”). Ці дії, не що інше, як повторення перводії.
Єшкілєв, як справжній Ієрофант, майстерно, лаконічно і потужно ілюструє цей принцип, коли в першому розділі посилає читача в далеке минуле, а потім в наступних, відтворює цю ж таки епіфанію в майбутньому, близькому, нашому. Виникають парадоксальні й магічні повторення (Галілея – Галичина, Греція – Галичина, Єгипет- Галичина, Таос – Галичина, Китай – Галичина).
Чому? Бо для автора, його земля це водночас мікрокосм, в ній можна знайти весь світ, побачити всі його грані, як у піщинці, або ж, знову цитуючи Блейка:
I will not cease from Mental Fight,
Nor shall my sword sleep in my hand:
Till we have built Jerusalem,
In Englands green & pleasant Land.
Поет вирішив побудувати Небесний Єрусалим в рідній Англії, Єшкілєв вирішив зробити Галичину майданчиком для світових вічних архетипових сюжетів і це йому абсолютно вдалося.
Серед цих перлин, мені важко вибрати улюблену, під кінець вагаюсь між “Королівським кольором” – майстерним перегукуванням між алхімічною трансмутацією (королівською роботою) і грою в шахи або вражаюче коротким і наповненим сенсами оповіданням “Ха” (написано абсолютно для мене, адже повторює ініціали мого імені) де древнє єгипетська містерія називання, потім повторюється в місті Ч.
Зупиняюсь на “Ха”. І скільки ж тут витончених посилань, реверансів та підморгувань. В дійсності, аналіз цього десятисторінкового твору, займе сторінок зо п’ятдесят якщо не більше. З найцікавішого: поява священної кішки Баст і яйцатого кота (так, як і в кожному геніальному творі, гумор (ха-ха-ха) та іронія відіграють тут далеко не останнє місце), Солтис дістає колоду Вінкельмана, котра виконана в єгипетській традиції і додатково посилає читача до єгипетської первоподії. Але скільки читачів зауважать ці дорогоцінні перлини? Згадку Вінкельмана та ґрунтовну статтю про цю колоду я зміг знайти тільки в віртуозному шедеврі Деммета і Деккера “Wicked pack of cards”! Бо талановита книжка потребує талановитого читача. В цих невеличких симфоніях кожна нота на своєму місці, нема нічого зайвого. Колись на одній з презентацій “Тетраморфеуса”, я хотів сказати, що чи не вперше в українській літературі використав принцип ось таких абсолютних міжсюжетних перегукувань, alas, Єшкілєв був перший! Але програвати гідному супернику завжди приємно.
“Проблема вампіризму у межиріччі Бистриць” – той текст, через який я, всласе, і прийшов до цієї збірки. Насправді, далеко не найсильніший, але, як то кажуть, вірусний. Адже саме він, запустив після себе серію статей-клонів, котрі живились із нього як справжнісінькі кровосісі, множачи і уріплюючи цим самим вампірський міт. Наприклад вже культова вічно повторювана фараза, що “вурдалаки і марксизм-ленінізм є несумісними”. Відкрийте будь-яку статтю в інтернеті про франкіського вампіра і вона там буде. Сірий кардинал тихенько посміюється у бороду.
Бо Єшкілєва окутує потужна аура магічного реалізму, в його світах можливо все і інколи вони, як у геніального Борхеса (“Тлен, Укбар Орбіс Терціус”) просочуються у наш.
Насправді сильних текстів тут дуже багато, чого вартує есей про трьох Іоанів, теорію Риб Істини, або дотепний філологічно-метафізичний аналіз походження слівця “шняга”.
Мені, як лікарю особливо сподобався текст “r.c. : лікувати хворе”. Скільки сенсів вже в одній лиш назві, а далі, можливо найпотужніша цитата з усієї книги:
“Коментуючи знаменитий текст «Хімічне весілля Християна Розенкройца» (1616), великий німецький містик Рудольф Штайнер зауважив: «Сили зростання, притаманні життю, перевтілюються у сили пізнання лише тоді, коли приймають в себе смерть. Тому вони можуть нести в собі лише знання про мертве». Так він накреслив горизонт сучасної університетської науки. Яка ніколи не спроможеться повернутися до втраченої симфонії і від якої завжди буде смердіти трупарнею. Сучасний науковець — це патологоанатом Буття. А ми потребуємо лікарів. Тих таємних вісьмох, які носять на собі незримі знаки R.C. Чи передчували їхні попередники кризу Західної цивілізації тоді, чотириста років тому, коли виймали з мертвих рук Засновника його книгу. Напевне. Адже один з них — Йоган Валентин Андреє — обрав для свого духовного заповіту такий епіграф: «Розкриті містерії приречені на занепад, сила їхнього духу завмирає спотвореною. Тож не кидайте бісеру перед свинями і не заквітчуйте ослів трояндами». Лише «мале обране стадо» (хворі, які одужали), котре ретельно відібране і захищене найглибшою конспірацією, на його думку, подолає шлях від вульгарної університетської науки до «мистецтва символічної алхімії». До того мистецтва, яке не потребує смерті в якості універсальної умови пізнання.
Чому холонуть пристрасті навколишнього світу й байдужіють люди? Чому Дух деградує до ужиткової «духовності», а мистецтво перетворюється на паззл? Чому в технологічному суспільстві невблаганно перемагає сірість? Символічна алхімія R.C. знає відповідь на ці питання: це все відбувається так, тому що інтелектуали — і «вищі люди» взагалі — лікують не хворе, а мертве.”
Посмію сказати, що ці тексти дійсно були написані для мене. Це саме та непоясненна насолода від читання, яку важко передати словами. Зернина проросла, вухо впізнало предковічну мелодію.
Дякую і приймаю естафету!
Такими словами починається збірка есеїв та оповідань Володимира Єшкілєва. Це подорож, опис подорожі та запрошення до подорожування. Також це своєрідна варіація платонівських “Діалогів”, адже головний герой цих історій – старий розенкройцер Северин Уліс (привіт Гомерові і Джойсові) Солтис веде розмови зі своїми учнями (двома, адже саме така кількість неофітів зображена на Старшому аркані “Папа” aka “Ієрофант”).
Інший потужний ідейний пласт цих коротких, воістину борхесівських ficciones – це вічне повернення, вічне повторення, in illo tempore, як про нього говорили генії різних епох – Платон, Ніцше, Еліаде і врешті, Єшкілєв.
Спосіб роблення цих текстів дуже подібний до вкидання камінця в Тихі Води – спочатку формується первісне коло, котре породжує із себе наступні і так далі. Так працює ієрофанія, так діється ритуал. Є першопричинна подія, котра закарбовується в мізках особливо чутливого і талановитого жерця, там вона трансформується стає комбінацією паттернів, слів та образів і передається наступним поколінням. З цієї парадигми, Мірча Еліаде виводить дві категорії – сакрального і профанного. Сакральним, отже стає кожна усвідомлення дія, виконана, як таїнство. Тому існує священне їдження (євхаристія), священне подорожування (паломництво), священна праця (будівництво статуй богів та домашніх святилищ), священний сон (інкубація), священне мистецтво (виготовлення ікон), священна смерть (постсметні стани в “Бардо Тьодол” і “Книзі, того хто виходить до світла”). Ці дії, не що інше, як повторення перводії.
Єшкілєв, як справжній Ієрофант, майстерно, лаконічно і потужно ілюструє цей принцип, коли в першому розділі посилає читача в далеке минуле, а потім в наступних, відтворює цю ж таки епіфанію в майбутньому, близькому, нашому. Виникають парадоксальні й магічні повторення (Галілея – Галичина, Греція – Галичина, Єгипет- Галичина, Таос – Галичина, Китай – Галичина).
Чому? Бо для автора, його земля це водночас мікрокосм, в ній можна знайти весь світ, побачити всі його грані, як у піщинці, або ж, знову цитуючи Блейка:
I will not cease from Mental Fight,
Nor shall my sword sleep in my hand:
Till we have built Jerusalem,
In Englands green & pleasant Land.
Поет вирішив побудувати Небесний Єрусалим в рідній Англії, Єшкілєв вирішив зробити Галичину майданчиком для світових вічних архетипових сюжетів і це йому абсолютно вдалося.
Серед цих перлин, мені важко вибрати улюблену, під кінець вагаюсь між “Королівським кольором” – майстерним перегукуванням між алхімічною трансмутацією (королівською роботою) і грою в шахи або вражаюче коротким і наповненим сенсами оповіданням “Ха” (написано абсолютно для мене, адже повторює ініціали мого імені) де древнє єгипетська містерія називання, потім повторюється в місті Ч.
Зупиняюсь на “Ха”. І скільки ж тут витончених посилань, реверансів та підморгувань. В дійсності, аналіз цього десятисторінкового твору, займе сторінок зо п’ятдесят якщо не більше. З найцікавішого: поява священної кішки Баст і яйцатого кота (так, як і в кожному геніальному творі, гумор (ха-ха-ха) та іронія відіграють тут далеко не останнє місце), Солтис дістає колоду Вінкельмана, котра виконана в єгипетській традиції і додатково посилає читача до єгипетської первоподії. Але скільки читачів зауважать ці дорогоцінні перлини? Згадку Вінкельмана та ґрунтовну статтю про цю колоду я зміг знайти тільки в віртуозному шедеврі Деммета і Деккера “Wicked pack of cards”! Бо талановита книжка потребує талановитого читача. В цих невеличких симфоніях кожна нота на своєму місці, нема нічого зайвого. Колись на одній з презентацій “Тетраморфеуса”, я хотів сказати, що чи не вперше в українській літературі використав принцип ось таких абсолютних міжсюжетних перегукувань, alas, Єшкілєв був перший! Але програвати гідному супернику завжди приємно.
“Проблема вампіризму у межиріччі Бистриць” – той текст, через який я, всласе, і прийшов до цієї збірки. Насправді, далеко не найсильніший, але, як то кажуть, вірусний. Адже саме він, запустив після себе серію статей-клонів, котрі живились із нього як справжнісінькі кровосісі, множачи і уріплюючи цим самим вампірський міт. Наприклад вже культова вічно повторювана фараза, що “вурдалаки і марксизм-ленінізм є несумісними”. Відкрийте будь-яку статтю в інтернеті про франкіського вампіра і вона там буде. Сірий кардинал тихенько посміюється у бороду.
Бо Єшкілєва окутує потужна аура магічного реалізму, в його світах можливо все і інколи вони, як у геніального Борхеса (“Тлен, Укбар Орбіс Терціус”) просочуються у наш.
Насправді сильних текстів тут дуже багато, чого вартує есей про трьох Іоанів, теорію Риб Істини, або дотепний філологічно-метафізичний аналіз походження слівця “шняга”.
Мені, як лікарю особливо сподобався текст “r.c. : лікувати хворе”. Скільки сенсів вже в одній лиш назві, а далі, можливо найпотужніша цитата з усієї книги:
“Коментуючи знаменитий текст «Хімічне весілля Християна Розенкройца» (1616), великий німецький містик Рудольф Штайнер зауважив: «Сили зростання, притаманні життю, перевтілюються у сили пізнання лише тоді, коли приймають в себе смерть. Тому вони можуть нести в собі лише знання про мертве». Так він накреслив горизонт сучасної університетської науки. Яка ніколи не спроможеться повернутися до втраченої симфонії і від якої завжди буде смердіти трупарнею. Сучасний науковець — це патологоанатом Буття. А ми потребуємо лікарів. Тих таємних вісьмох, які носять на собі незримі знаки R.C. Чи передчували їхні попередники кризу Західної цивілізації тоді, чотириста років тому, коли виймали з мертвих рук Засновника його книгу. Напевне. Адже один з них — Йоган Валентин Андреє — обрав для свого духовного заповіту такий епіграф: «Розкриті містерії приречені на занепад, сила їхнього духу завмирає спотвореною. Тож не кидайте бісеру перед свинями і не заквітчуйте ослів трояндами». Лише «мале обране стадо» (хворі, які одужали), котре ретельно відібране і захищене найглибшою конспірацією, на його думку, подолає шлях від вульгарної університетської науки до «мистецтва символічної алхімії». До того мистецтва, яке не потребує смерті в якості універсальної умови пізнання.
Чому холонуть пристрасті навколишнього світу й байдужіють люди? Чому Дух деградує до ужиткової «духовності», а мистецтво перетворюється на паззл? Чому в технологічному суспільстві невблаганно перемагає сірість? Символічна алхімія R.C. знає відповідь на ці питання: це все відбувається так, тому що інтелектуали — і «вищі люди» взагалі — лікують не хворе, а мертве.”
Посмію сказати, що ці тексти дійсно були написані для мене. Це саме та непоясненна насолода від читання, яку важко передати словами. Зернина проросла, вухо впізнало предковічну мелодію.
Дякую і приймаю естафету!
October 4, 2015
Забавная небольшая книжка обо всем на свете, ни о чем и опять обо всем, мозаика, которая складывается в общепритчевость мира вокруг Галичины (необязательно), современной и древней истории (а куда без этого), томатов, яичницы, русинантропов, революций и ловушек (что часто одно и то же).
Казалось бы, как примирить под одной обложкой столько всего на столь маленькой площадке для маневра, но вспоминается агора, на которой карикатурная современность корчится в сумерках мира, и осень в Инчжоу, что ждет своего логичного превращения в зиму. Одна голова орла смотрит в прошлое, другая - в будущее, а межвременье длится и длится, как единственная настоящая Вечность.
Казалось бы, как примирить под одной обложкой столько всего на столь маленькой площадке для маневра, но вспоминается агора, на которой карикатурная современность корчится в сумерках мира, и осень в Инчжоу, что ждет своего логичного превращения в зиму. Одна голова орла смотрит в прошлое, другая - в будущее, а межвременье длится и длится, как единственная настоящая Вечность.
Displaying 1 - 2 of 2 reviews