Льонтом – ходити без діла, вештатися, валандатися. Так кажуть у Великій Кам’янці, де почалася дорога Богдана Ославського. Вона привела його від київських електричок через кубанські рівнини й гори Кавказу, піски Кизилкумів і Каракумів, базари Самарканда та Бухари, через Ферганську долину знову до України. З рюкзаком, спанням на узбіччях у наметі й готуванням їжі на газовому пальнику. З радістю приймати дароване, ділитися і довіряти. Разом з тим проза Богдана Ославського – більше ніж опис побаченого й почутого. Це спроба віднайти те загальнолюдське, що єднає українця з узбеком, казаха з киргизом чи грузина з росіянином. Навіть якщо це здається неможливим.
Того дня останнім нашим водієм був український далекобійник. Спокійний неговіркий чоловік довіз майже до самого Кунґрада. Що я про нього запам'ятав, це слова: «Як вам хочеться їхати так далеко? Мені лиш спочатку було цікаво, а потім — чого я ще тут не бачив? Біда. І щоразу їду, дивлюся — горб, потім ще один, ще один... А де то моє Закарпаття? Але й удома я довго не годен.»
Ця маленька книжечка симпатична мені своєю чесністю. Богдан Ославський пише просто і відверто про радощі і прикрощі своїх мандрів зовсім нетуристичними місцинами (Казахстанузбекистантаджикистанкиргизстан і приблизно так само додому). Та, схоже, його не надто цікавлять усілякі Sehenswürdigkeiten, а люди і їхнє звичайне повсякденне життя, таке подібне і таке інакше.
Я знову згадав про дівчину, що зустрічала з автобуса свою подругу чи то родичку. В неї ж усе тут. Вона не дивується піскові в обличчя і звикла ходити безтравними жовтими вуличками. В неї трохи інакші їжа та одяг, а все решта, за винятком якихось дрібниць, таке саме. Людина добре живе, де живеться. «Сонце і місяць одні, де б ти не був», — сказав мені один чоловік із Таджикистану.
Зрештою важливим є не те, що відбулося, не дорожній сюжет, а дещо навколо або всередині нього.
Це не той тип розповідей, що спонукає одразу підірватися з дивану та розпланувати маленьку поїздку на найближчі вихідні. Не той, де зібрані тільки кумедні чи дивні моменти при спілкуванні з іноземцями, щоб підкреслили їхню дивакуватість і нашу тотальну відмінність від них. Ні, ці розповіді заохочують задуматися, чому ти сам любиш подорожувати, проводять паралелі з характерними для нас звичаями і звичками та й просто висвітлюють, що «кордону ж насправді нема. це вакуум, огороджений парканами» .
Хороша, цікава книжка, але якщо зачаровані та думаете їхати до Центральної Азії, то краще мабуть не читати її. Думала, будуть легкі замальовки з подорожей, багато опису культур та традицій, а там багато сумного і депресивного, але разом із цим відверто і чесно. Думаю, якби я писала щось таке, то написала би в подібних тонах. Багато чого відгукнулося, особливо про нудоту від ностальгії за СРСР. Книжка інструкцій, як подорожувати Центральною Азією автостопом.
Бувають випадковості чи ні, я радий, що книжка потрапила мені до рук. Я взагалі не любитель подорожньої прози, і песик із хлопчиком на обкладинці не привабив, але коли наші дороги з автором учергове перетнулися, зрозумів, що маю прочитати цю книжку. І правильно зробив!
Від самого початку вона мені сподобалась стишеністю інтонації, тим, що вона про людей — не величних колонізаторів стихії, а малих і нерозумних. Вона взагалі не про відкриття широкого світу, а про віднайдення себе. Із початку склалося враження, що ліричний герой — це такий гобіт, якого щось висмикнуло подивитися на широкий світ, і він, крокуючи незнаною землею, залишається тим самим гобітом, який недавно сидів у своїй хатинці. Дуже було кумедно, коли всередині книжки я прочитав, як Богдан згадує про книжку Толікна.
Виклад наче простий і невибагливий, без претензій. Але наївним його не назвеш. Це така, ретельно виписана простота — без зайвого, по можливості. Без штучної драми і узагальнень. Складається враження, що автор ані себе не має за бога, ані читача за дурника.
Книжка про одну подорож, яка починається і завершується шкіцами з України, побутовими замальовками без моралі (оця відсутність чітко проартикульованої моралі — це для мене позитивна риса в українських текстах). Богдан Ославський намагається заміть впихнути в історію все-все, що йому в дорозі трапилось, донести до нас те, що йому здалось найважливішим. В центрі — сам автор, який всередині дороги розуміє для себе речі, які раніше здавались неочевидними. Переживає за дружину, яка поруч. Далі люди, з якими вони стикаються, і вже за ними весь той широкий світ. Лиш Ворзель у Богдана постає практично знелюдненим.
Перша історія виглядає цілком класичним спостереженням: автор наче підслухав, піддивився, випадково опинившися поруч і ділиться. Це наче задає рамку до подальшого читання: коротка відстань між голосом автора і читачем, прості сюжети текстуального Картьє-Брессона, аж до замальовки «Поміж двома кордонами», в який час і події перестають відбуватися в лінійному порядку, прощаючись із ілюзією безпосередньості. Цей фрагмент мені найбільше сподобався за конструкцією (може тому. що він один такий у книжці), і водночас у нього найбільш узагальнений фінал (від чого здається несправжнім).
До кінця книжки ані чужі люди не стають ближчими, ані своя душа зрозумілішою. Але трохи більше стає видно ті порожні місця в світі, по яких проходить ніж даоса.