What do you think?
Rate this book
Листування. 1902-1929 роки
У цьому виданні вперше повністю друкується увесь корпус виявленого в центральних архівах України та УВАН (США) взаємного листуван ня відомих українських громадсько-політичних і культурних діячів Є. Чикаленка (1861–1929) та В. Винниченка (1880–1951), яке тривало понад чверть століття. Обидва автори були в центрі українського руху початку ХХ ст., багато зробили для розвитку української культури, зокрема літератури, для реалізації ідеї української державності, обидва пізнали гіркий хліб еміграції. У цих листах відображено основні віхи їхньої діяльності на тлі суспільно-політичного життя в Україні, ставлення до багатьох відомих діячів, роздуми про майбутнє української державності. У листах також подано факти особистого життя обох авторів, творча лабораторія письменника В. Винниченка, роль у його долі мецената Є. Чикаленка.
Для науковців, учителів, студентів і всіх, хто цікавиться історією України та української літератури першої третини ХХ ст.
Для науковців, учителів, студентів і всіх, хто цікавиться історією України та української літератури першої третини ХХ ст.
448 pages, Hardcover
Published January 1, 2010
13 people want to read
About the author
Євген Чикаленко
12 books1 followerВизначний громадський діяч, благодійник, меценат української культури, агроном, землевласник, видавець, публіцист.
Родом із села Перешори Ананьївського повіту Херсонської губернії.
У 1875—1881 — навчався в Єлисаветградській реальній школі. Сидів за однією партою з Панасом Тобілевичем (Саксаганським), знав його братів — Миколу Садовського та Івана Карпенко-Карого. У тому самому класі вчився Олександр Тарковський — батько поета Арсенія Тарковського і дід кінорежисера Андрія Тарковського.
Освіту здобув у Харківському університеті (природничий відділ), де був діяльним в українській студентській громаді й у драгоманівському радикальному гуртку (керівник В. Мальований), за участь в якому був заарештований (1884) і перебував 5 років під наглядом поліції в с. Перешорах.
На той час батько вже помер. Тож Євген Чикаленко починає господарювати в родинному маєтку самостійно. У цей час експериментує як агроном, навіть у посушливі роки домагається хорошого врожаю на своїх полях.
Пише і видає практичні поради для сільського господарства «Розмови про сільське хазяйство» у 5 книгах (Одеса (1897), пізніше Петербург), що з'явилися півмільйонним накладом і становили своєрідну популярну енциклопедію.
У 1894 переїхав до Одеси, а в 1900 — до Києва, де включився в громадське життя.
Був меценатом різних починів: на його гроші видано «Русско-український словарь» Уманця-Комарова (Львів, 1893–1898), він допомагав журналу «Киевская Старина», даючи нагороду (1000 крб) за найкраще написану історію України та сплачуючи гонорари за українські твори письменства, друковані в «Киевской Старине»; організував при НТШ у Львові фонд ім. Мордовця для допомоги українським письменникам, фінансував тижневик РУП «Селянин» у Львові, став головним фундатором «Академічного Дому» у Львові (25 000 крб), заохочуючи наддніпрянську молодь їхати на студії до Львова.
Від 1897 почав видавати свою працю «Розмови про сільське хазяйство».
Був активним членом «Старої Громади» (з 1900), Загальної Безпартійної Демократичної Організації, Української демократичної партії (з 1904), Української Демократично-Радикальної Партії (з 1905 р.); 1908 року був ініціатором заснування Товариства Українських Поступовців і його фактичним головою.
Найбільше до поширення національної свідомості спричинився фундацією (при підтримці В. Симиренка і Л. Жебуньова) єдиних українських щоденних газет на Наддніпрянщині — «Громадська Думка» (1906) і «Рада» (1906–1914).
Під час Першої світової війни ховався від переслідування поліції у Фінляндії, Петрограді, Москві; з початком революції 1917 повернувся до Києва, однак участі в політичній діяльності не брав.
У січні 1919 виїхав до Галичини (де згодом його інтернували поляки).
З 1920 перебував у Рабенштайні (Австрія).
Будучи в еміграції, жив у великій бідності. Українська нью-йоркська газета «Свобода» навіть оголошувала збір коштів на його лікування.
З 1925 очолював Термінологічну Комісію при Українській господарській академії у Подєбрадах.
Помер 1929 року в Чехії, заповівши розвіяти його прах у рідному селі Перешори.
Свій досвід у сільському господарстві виклав у брошурі «Розмова про сільське хазяйство» (1897). У формі розмови із селянином у ній оповідається про ефективні методи агрономії. Свою брошуру Євген Харлампійович написав українською мовою і потім аж п'ять років добивався її видання, причому дозвіл підписував сам міністр внутрішніх справ Росії, оскільки українська мова на той час була забороненою. Автор «Спогадів» (І-II, Львів, 1925–1926) та «Щоденника 1917–1919» (Львів, 1931), які дають багатий матеріал до історії українського руху кінця 19 і початку 20 століть.
Родом із села Перешори Ананьївського повіту Херсонської губернії.
У 1875—1881 — навчався в Єлисаветградській реальній школі. Сидів за однією партою з Панасом Тобілевичем (Саксаганським), знав його братів — Миколу Садовського та Івана Карпенко-Карого. У тому самому класі вчився Олександр Тарковський — батько поета Арсенія Тарковського і дід кінорежисера Андрія Тарковського.
Освіту здобув у Харківському університеті (природничий відділ), де був діяльним в українській студентській громаді й у драгоманівському радикальному гуртку (керівник В. Мальований), за участь в якому був заарештований (1884) і перебував 5 років під наглядом поліції в с. Перешорах.
На той час батько вже помер. Тож Євген Чикаленко починає господарювати в родинному маєтку самостійно. У цей час експериментує як агроном, навіть у посушливі роки домагається хорошого врожаю на своїх полях.
Пише і видає практичні поради для сільського господарства «Розмови про сільське хазяйство» у 5 книгах (Одеса (1897), пізніше Петербург), що з'явилися півмільйонним накладом і становили своєрідну популярну енциклопедію.
У 1894 переїхав до Одеси, а в 1900 — до Києва, де включився в громадське життя.
Був меценатом різних починів: на його гроші видано «Русско-український словарь» Уманця-Комарова (Львів, 1893–1898), він допомагав журналу «Киевская Старина», даючи нагороду (1000 крб) за найкраще написану історію України та сплачуючи гонорари за українські твори письменства, друковані в «Киевской Старине»; організував при НТШ у Львові фонд ім. Мордовця для допомоги українським письменникам, фінансував тижневик РУП «Селянин» у Львові, став головним фундатором «Академічного Дому» у Львові (25 000 крб), заохочуючи наддніпрянську молодь їхати на студії до Львова.
Від 1897 почав видавати свою працю «Розмови про сільське хазяйство».
Був активним членом «Старої Громади» (з 1900), Загальної Безпартійної Демократичної Організації, Української демократичної партії (з 1904), Української Демократично-Радикальної Партії (з 1905 р.); 1908 року був ініціатором заснування Товариства Українських Поступовців і його фактичним головою.
Найбільше до поширення національної свідомості спричинився фундацією (при підтримці В. Симиренка і Л. Жебуньова) єдиних українських щоденних газет на Наддніпрянщині — «Громадська Думка» (1906) і «Рада» (1906–1914).
Під час Першої світової війни ховався від переслідування поліції у Фінляндії, Петрограді, Москві; з початком революції 1917 повернувся до Києва, однак участі в політичній діяльності не брав.
У січні 1919 виїхав до Галичини (де згодом його інтернували поляки).
З 1920 перебував у Рабенштайні (Австрія).
Будучи в еміграції, жив у великій бідності. Українська нью-йоркська газета «Свобода» навіть оголошувала збір коштів на його лікування.
З 1925 очолював Термінологічну Комісію при Українській господарській академії у Подєбрадах.
Помер 1929 року в Чехії, заповівши розвіяти його прах у рідному селі Перешори.
Свій досвід у сільському господарстві виклав у брошурі «Розмова про сільське хазяйство» (1897). У формі розмови із селянином у ній оповідається про ефективні методи агрономії. Свою брошуру Євген Харлампійович написав українською мовою і потім аж п'ять років добивався її видання, причому дозвіл підписував сам міністр внутрішніх справ Росії, оскільки українська мова на той час була забороненою. Автор «Спогадів» (І-II, Львів, 1925–1926) та «Щоденника 1917–1919» (Львів, 1931), які дають багатий матеріал до історії українського руху кінця 19 і початку 20 століть.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 of 1 review
April 28, 2016
Якось Чикаленко вирішив завести собі домашню тварину, роззирнувся довкола і його погляд упав на Винниченка. "От ти от. Ти підходиш на цю роль", - сказав він. Уже за кілька років він писатиме Винниченкові "Наше господарство таке, що нам вигідніше тримати дві, три кози, аніж одну корову, бо содержування кіз далеко дешевше содержування корови," - пояснюючи письменникові (який остаточно пустився берегів здорового глузду), чому для кількох другорядних письменників у редакції "Ради" гроші є, а от стільки, щоб задовольнити амбіції Винниченка - то й нема. (Але платитиме й далі.) Загалом, я дуже рада, що Винниченко як письменник мені не подобається: жодних гризот на тему "письменник хороший, але мужик мудак" - бо як письменник він у мене замилування також не викликає.
Починається все з того, що Чикаленко вирішив: газета є, література є, премія є - треба завести ще й видатного письменника, тільки неясно, з чого його склепати. Згадує, що є такий Винниченко, ходить на вечори у "Раді", де годують маринованими сливками й поять рислінґом, та й пише йому: "Я так давно сподіваюсь талановитого письменника, так давно його шукаю, всіх розпитую, що вже й надію загубив, якось вже й не віриться, що він колись у нас буде. А тим часом, поживем - побачим, пробуйте, хто його може вгадати, а може з Вас виробиться письменник". І береться його підтримувати матеріально, щоб же, значить, у Винниченка був час і можливість ретельно опрацьовувати тексти.
(Тут кожен із нас підставляє свого улюбленого письменника того часу, який потребував допомоги не менше - як не більше. Мені, скажімо, прикро, що Є.Ч. не став натомість помагати Лесі Українці - тяжко хворій і з постійним безгрошів'ям. Чи, скажімо, Кобилянській, яка ладна була виснути на шиї підстаркуватому професору, бо в того була бібліотека і це дало б їй можливість працювати - аболютно міддлмарчівський сюжет. Думаю, в будь-якого читача є свої улюбленці в ту епоху: я не знаю нікого, хто б був щирим і ревним фанатом Винниченка.)
Іронія полягає в тому, що й Чикаленко не був некритичним фанатом Винниченка. На більшість його творів він пише ущипливі відгуки, називаючи значну частину творів публіцистикою, що не надто вдало маскується під худло: "Один у нас талант, та й то чесний з собою". "Прошу Вас раз у раз бути розумним з собою, а не чесним, як Ви хочете. Не знаю, чи станете коли-небудь розумним, чи й умрете чесним?""Все можна авторові простити, але нудоти - ніколи!" чи "Правду Гоголь сказав, що коли у нас з'явиться талановитий чоловік, то або п'яниця горький, аб такі рожі корчить, що аж страх бере! Ви, вибачайте, корчите навіть не оригінальні рожі. Коли ви ще не мали заміру нас учити, тоді Ви писали талановито, художественно і, справді, научали познавати життя, а коли заходились проповідувать, то пішла така нудота, що тільки з поваги до Вашого імени люде читають".
Інколи, раз він вже завів цю козу, Чикаленко намагається пристосувати Винниченка в господарстві: ну ок, пише він, от, скажімо, пішла мода на фельєтони. Писатимете нам в "Раду" гумористичні фельєтони - платитимемо за них більше. І Винниченко такий: е-е-е, а чого це ви мені командуєте? "Я волів би мати цілковиту свободу", і читач такий: ну як тобі й пояснити, чому роботодавець має право визначати, за яку роботу він платитиме більше?
Тим часом Винниченко сідає на шию. Показова історія, як він, знаючи про фінансові клопоти з "Радою", такий весь - знаєте, тут в Женеві клімат мені давить на нерви, "тумани мене вбивають" (my ass!!!!), а от поїхав би на місяць чи два в Італію - то я б вам такого понаписував!!!! (Чикаленко платить. Це 1908 рік. Рівно в той же час, наприклад, Лесі Українці треба в кращий клімат не з ілюзорними нервами, а з конкретним тб - і я з листування добре пам'ятаю, як там тяжко й гірко було з коштами.) Ще й заздрий він : довідавшись, що Симиренко вділив Коцюбинському стипендію, влаштовує форменну, довгу й негарну істерику на тему, цитую дослівно, "Я пишу серцем, а не задом, як Коцюбинський". І лише коли Коцюбинський невдовзі помер, Винниченко трохи знітився: "Зогрішив я перед Коцюбинським - думав, що він тільки так собі жалівся на здоров'я. А тут раптом фактично довів свої жалі" (по собі судив, напевно).
Коротше, в мене багато недобрих емоцій від цієї книжки! :) Ходила з нею по хаті і бурчала собі під ніс.
Починається все з того, що Чикаленко вирішив: газета є, література є, премія є - треба завести ще й видатного письменника, тільки неясно, з чого його склепати. Згадує, що є такий Винниченко, ходить на вечори у "Раді", де годують маринованими сливками й поять рислінґом, та й пише йому: "Я так давно сподіваюсь талановитого письменника, так давно його шукаю, всіх розпитую, що вже й надію загубив, якось вже й не віриться, що він колись у нас буде. А тим часом, поживем - побачим, пробуйте, хто його може вгадати, а може з Вас виробиться письменник". І береться його підтримувати матеріально, щоб же, значить, у Винниченка був час і можливість ретельно опрацьовувати тексти.
(Тут кожен із нас підставляє свого улюбленого письменника того часу, який потребував допомоги не менше - як не більше. Мені, скажімо, прикро, що Є.Ч. не став натомість помагати Лесі Українці - тяжко хворій і з постійним безгрошів'ям. Чи, скажімо, Кобилянській, яка ладна була виснути на шиї підстаркуватому професору, бо в того була бібліотека і це дало б їй можливість працювати - аболютно міддлмарчівський сюжет. Думаю, в будь-якого читача є свої улюбленці в ту епоху: я не знаю нікого, хто б був щирим і ревним фанатом Винниченка.)
Іронія полягає в тому, що й Чикаленко не був некритичним фанатом Винниченка. На більшість його творів він пише ущипливі відгуки, називаючи значну частину творів публіцистикою, що не надто вдало маскується під худло: "Один у нас талант, та й то чесний з собою". "Прошу Вас раз у раз бути розумним з собою, а не чесним, як Ви хочете. Не знаю, чи станете коли-небудь розумним, чи й умрете чесним?""Все можна авторові простити, але нудоти - ніколи!" чи "Правду Гоголь сказав, що коли у нас з'явиться талановитий чоловік, то або п'яниця горький, аб такі рожі корчить, що аж страх бере! Ви, вибачайте, корчите навіть не оригінальні рожі. Коли ви ще не мали заміру нас учити, тоді Ви писали талановито, художественно і, справді, научали познавати життя, а коли заходились проповідувать, то пішла така нудота, що тільки з поваги до Вашого імени люде читають".
Інколи, раз він вже завів цю козу, Чикаленко намагається пристосувати Винниченка в господарстві: ну ок, пише він, от, скажімо, пішла мода на фельєтони. Писатимете нам в "Раду" гумористичні фельєтони - платитимемо за них більше. І Винниченко такий: е-е-е, а чого це ви мені командуєте? "Я волів би мати цілковиту свободу", і читач такий: ну як тобі й пояснити, чому роботодавець має право визначати, за яку роботу він платитиме більше?
Тим часом Винниченко сідає на шию. Показова історія, як він, знаючи про фінансові клопоти з "Радою", такий весь - знаєте, тут в Женеві клімат мені давить на нерви, "тумани мене вбивають" (my ass!!!!), а от поїхав би на місяць чи два в Італію - то я б вам такого понаписував!!!! (Чикаленко платить. Це 1908 рік. Рівно в той же час, наприклад, Лесі Українці треба в кращий клімат не з ілюзорними нервами, а з конкретним тб - і я з листування добре пам'ятаю, як там тяжко й гірко було з коштами.) Ще й заздрий він : довідавшись, що Симиренко вділив Коцюбинському стипендію, влаштовує форменну, довгу й негарну істерику на тему, цитую дослівно, "Я пишу серцем, а не задом, як Коцюбинський". І лише коли Коцюбинський невдовзі помер, Винниченко трохи знітився: "Зогрішив я перед Коцюбинським - думав, що він тільки так собі жалівся на здоров'я. А тут раптом фактично довів свої жалі" (по собі судив, напевно).
Коротше, в мене багато недобрих емоцій від цієї книжки! :) Ходила з нею по хаті і бурчала собі під ніс.
Displaying 1 of 1 review