Григорій Михайлович Тютюнник (1920-1961) - відомий український письменник, автор оповідань, віршів, повістей. Роман "Вир" - вершина його творчості, за цей твір письменник отримав Державну премію України ім.Т.Г.Шевченка. ...У довоєнному селі Троянівка живуть і працюють люди, кожен з яких має своє уявлення про добро і зло, - це і непокірний та розбишакуватий Тимко, і чиста в своєму коханні Орися, і красуня Юля, і хазяйновитий дід Йонька...Коли починається Вітчизняна війна, кожен з них веде себе по-своєму, бо кожен має свою правду - хтось беззаперечно стає на бік радянської влади, хтось починає співпрацювати з німцями, а хтось не може зрозуміти, що робити далі...
Український прозаїк, поет. Народився 23 квітня 1920p. в селі Шилівка Зіньківського району на Полтавщині. З 1938р. майбутній письменник — студент Харківського університету, навчання в якому перервала війна. Воєнне лихоліття назавжди вкарбувалось в пам'яті і свідомості письменника, до останніх днів життя нагадувало про себе осколком біля серця. В післявоєнні роки був на педагогічній роботі, працював співробітником львівського журналу «Жовтень», вів активну і напружену літературну діяльність. Творчий доробок митця складають збірка оповідань «Зорані межі» (1950), повість «Хмарка сонця не заступить» (1957). Вже після смерті письменника побачила світ збірка поезій воєнного часу «Журавлині ключі» (1963).
Роман Г. Тютюнника «Вир» (1960 — 1962) посідає особливе місце як у творчості прозаїка, так і в історії українського письменства. Його поява стала справжньою подією в літературному житті, засвідчила поступове, але неухильне одужання і відродження національної словесності після того удару, якого завдали їй десятиліття сталінського фізичного та ідеологічного терору.
Г. Тютюнникові вдалося створити широке епічне полотно, густо населене різноманітними персонажами, в межах якого порушувались як гостро-актуальні, так і вічні проблеми людського буття. Автор відмовився від утверджуваної десятиліттями практики схематизованого, одноплощинного зображення людини, натомість представив своїх героїв насамперед індивідуально неповторними особистостями.
Скільки ж усе-таки українського таланту було попсуто совітами. Здається, що українська література була тільки в еміграції. Бо "Вир" - це не українська, а чиста совіцька література.
Усі негідники - куркулята, а всі позитивні герої б'ються "за нашу радянську владу" майже як "за зємлю руssкую" билися усі козаки у бортківському Тарасі Бульбі. Це нестерпно. І навіть поодинокі розкішні фрази, якими страшенно кортить кидатися в друзів, не рятують від цієї загальної нестерпности.
Сучасники Григорія Тютюнника (брата знаного Григора Т.) про його єдиний роман говорили як про Еталон прози. Це дійсно вишукана проза, справжнє мовне багатство. АЛЕ, особливо в частині 2 книги, нудить від підігрування совітам, комунякам, "ідейному" активу села... До прикладу, особливо зараз, коли йде російсько-українська війна, награно і фальшиво звучить фраза українського солдата, що йде в атаку: "руські не здаються", - і це звучить в романі, що аж світиться українським. Можливо автор спасував перед цензурою, бо, як відомо, довго не міг видати свій роман. Хто зна?
Прекрасний роман. Жива українська мова. Справжні герої, без поділу на суто позитивних чи негативних. Авто чудово змалював образ радянської людини, образ справжнього українського села та ще багато чого цікавого .
Читала якомога швидше, і бажала двох взаємовиключних речей. По-перше, щоб ця книга вже закінчилась, бо мені, вибачте, дуже мулів цей др*ч на радянщину, котру я все своє свідоме життя ненавиділа всім своїм серцем.
По-друге, щоб перша, довоєнна частина була якомога більшою, бо скільки ж всіляких в ній цікавинок про селянське життя моєї далекої родини, Полтавщини.
Роман про українське село 30-40-х років. Колективізації і війна. Спочатку радянська влада підгинає під себе селян, а потім нацисти. Багато возвеличується радянщина, а з вуст персонажів-українців навіть кілька разів лунає щось про непокірність росії і руського народу.
Прочитав «Вир» Григора Тютюнника — і це дуже, дуже сильний роман. По суті він монументальний: піднімає великі теми, показує різні людські характери, життя яких припало на непростий час. Це люди, які народилися після Першої світової, а молодість їхня вже прийшла на Другу світову, на війну, на всі ті зламані долі, які вона за собою тягне.
І от що мене найбільше вразило — як Тютюнник пише людей. З якою любов’ю він до них ставиться, як тонко підбирає риси, деталі, як кожен персонаж у нього живий, не плаский, не умовний. Те саме з природою: він описує її так, ніби бачить усе перед собою, ніби це не вигадані пейзажі, а те, що він сам пережив і списав зі своєї рідної землі. І це просто зносить дах, наскільки все влучно, тепло і точно написано.
Я ще раніше, коли читав його брата Тютюнника, вже був вражений. А тут це відчуття тільки посилилося. Ти прямо бачиш, як між тим, що написано, і тим, що читаєш ти сам, немає дистанції. Воно все дуже живе, дуже близьке, дуже справжнє.
І, чесно, коли читаєш, починаєш ще краще розуміти, звідки виросла багато сучасної української літератури. У тому числі й Жадан, і вся ця лінія. І якщо зараз Жадан, м’яко кажучи, вже не викликає в мене колишнього захвату, то тут ти просто бачиш, на яких стовпах усе це стояло. Звідки воно пішло. Хто був до цього.
Шкода тільки, що роман по суті не має повного завершення, принаймні такого, якого б хотілося. З одного боку, є відчуття недомовленості, бо, мабуть, мав бути ще пласт про те, що сталося після війни, як люди повернулися, як далі склалися їхні долі. Але навіть так роман закінчується дуже сильно: життя людей розкидає, війна все змінює, і вже ясно, що ні життя села, ні життя регіону, ні життя країни не будуть такими, як до війни.
І це, мабуть, одна з найсильніших речей у книжці — вона дуже чесно показує, що війна не просто забирає людей, а ламає сам спосіб життя. І з цими шрамами потім треба якось жити далі. Не факт, що буде хепі-енд. Може, і не буде. Але саме тому це так сильно б’є.
Окремо хочу сказати про українську мову в цій книжці. Вона не нав’язана, не пластикова, не штучна. Вона жива. І коли читаєш, у тебе немає жодного спротиву — навпаки, все лягає природно, тепло, дуже по-справжньому.
І ще одна річ, яка мене прям зачепила: коли дивишся на тиражі, на саме видання, виникає дуже риторичне питання — а ви ж казали, що в Союзі боролися з українською мовою? Бо якщо так “боролися”, то чому тоді були такі цифри друку книги?
Для мене цей роман став не просто відкриттям Тютюнника, а відкриттям цілого пласта української літератури. І, що ще важливіше, усе це почалося з дитячої книжечки «Ласочка». Я просто подумав: о, як гарно пише, треба ще щось інше. І так потім пішов далі, вглиб, у цілий скарб.
У нас взагалі був і є скарб людей — письменників, поетів, новелістів, авторів. Скільки їх було, як вони перепліталися, як працювали поруч, і які це були глибини. Це просто неймовірно.
Шкода, що роман лишився незавершеним... Я, яка не любить розлогі описи, тут не могла намилуватися цим неперевершеним мовним багатством. Уже тільки заради цієї естетичної насолоди твір вартий прочитання. Крім того, автор дуже тонко і дуже реалістично змальовує життя і психологічні портрети персонажів того часу. Так, тут багато "оспівування радянщини", як про це уже неодноразово писали читачі у відгуках. Але не забуваймо, що така була тогочасна дійсність. І багато простих українців саме так її і сприймали. Така вже наша історія, і її не зміниш. Треба приймати це минуле таким, яким воно є, і переосмислювати, а не принципово відкидати його. Бо тоді можна багато чого втратити натомість. Цілком імовірно, що автор не міг вчинити інакше. Можливо, тоді його твір взагалі б ніколи не з'явився. І було б дуже прикро.
Моя прабабуся, котрій судилось за своє довге життя пережити дві війни, часто розповідала про те, як в село прийшли німці, як одні вирішили, що окупанти тут назавжди і догоджали новій "владі" (інколи кров'ю односельчан), як її майбутній чоловік пішов воювати без зброї. Ця книга повернула мені атмосферу тих розповідей. А ще мені дуже сподобалась мова, в цьому плані сучасним письменникам варто було б повчитись у автора.
Чудові колоритні герої, кожен з характером і зі своєю історією. У романі змальовано життя до війни, під час війни та нажаль немає третьої частини після війни, яку автор не встиг написати....