What do you think?
Rate this book
Щоденники #2
Щоденник. 1907-1917
Щоденник Євгена Чикаленка (1861–1929) знайомить читача з одним із найцікавіших періодів української історії початку ХХ ст. Діяльність газети “Рада”, розвиток громадських і політичних подій в Україні напередодні та під час Першої світової війни, стан справ в українському визвольному та культурницькому русі – все це знайшло відображення в нотатках Є. Чикаленка того часу, а також у його пізніших коментарях, звернених до майбутніх читачів.
Видання розраховане на широкий загал читачів і буде цікаве всім, хто не байдужий до історії України.
Видання розраховане на широкий загал читачів і буде цікаве всім, хто не байдужий до історії України.
- GenresHistory
480 pages, Hardcover
Published January 1, 2011
6 people are currently reading
43 people want to read
About the author
Євген Чикаленко
12 books1 followerВизначний громадський діяч, благодійник, меценат української культури, агроном, землевласник, видавець, публіцист.
Родом із села Перешори Ананьївського повіту Херсонської губернії.
У 1875—1881 — навчався в Єлисаветградській реальній школі. Сидів за однією партою з Панасом Тобілевичем (Саксаганським), знав його братів — Миколу Садовського та Івана Карпенко-Карого. У тому самому класі вчився Олександр Тарковський — батько поета Арсенія Тарковського і дід кінорежисера Андрія Тарковського.
Освіту здобув у Харківському університеті (природничий відділ), де був діяльним в українській студентській громаді й у драгоманівському радикальному гуртку (керівник В. Мальований), за участь в якому був заарештований (1884) і перебував 5 років під наглядом поліції в с. Перешорах.
На той час батько вже помер. Тож Євген Чикаленко починає господарювати в родинному маєтку самостійно. У цей час експериментує як агроном, навіть у посушливі роки домагається хорошого врожаю на своїх полях.
Пише і видає практичні поради для сільського господарства «Розмови про сільське хазяйство» у 5 книгах (Одеса (1897), пізніше Петербург), що з'явилися півмільйонним накладом і становили своєрідну популярну енциклопедію.
У 1894 переїхав до Одеси, а в 1900 — до Києва, де включився в громадське життя.
Був меценатом різних починів: на його гроші видано «Русско-український словарь» Уманця-Комарова (Львів, 1893–1898), він допомагав журналу «Киевская Старина», даючи нагороду (1000 крб) за найкраще написану історію України та сплачуючи гонорари за українські твори письменства, друковані в «Киевской Старине»; організував при НТШ у Львові фонд ім. Мордовця для допомоги українським письменникам, фінансував тижневик РУП «Селянин» у Львові, став головним фундатором «Академічного Дому» у Львові (25 000 крб), заохочуючи наддніпрянську молодь їхати на студії до Львова.
Від 1897 почав видавати свою працю «Розмови про сільське хазяйство».
Був активним членом «Старої Громади» (з 1900), Загальної Безпартійної Демократичної Організації, Української демократичної партії (з 1904), Української Демократично-Радикальної Партії (з 1905 р.); 1908 року був ініціатором заснування Товариства Українських Поступовців і його фактичним головою.
Найбільше до поширення національної свідомості спричинився фундацією (при підтримці В. Симиренка і Л. Жебуньова) єдиних українських щоденних газет на Наддніпрянщині — «Громадська Думка» (1906) і «Рада» (1906–1914).
Під час Першої світової війни ховався від переслідування поліції у Фінляндії, Петрограді, Москві; з початком революції 1917 повернувся до Києва, однак участі в політичній діяльності не брав.
У січні 1919 виїхав до Галичини (де згодом його інтернували поляки).
З 1920 перебував у Рабенштайні (Австрія).
Будучи в еміграції, жив у великій бідності. Українська нью-йоркська газета «Свобода» навіть оголошувала збір коштів на його лікування.
З 1925 очолював Термінологічну Комісію при Українській господарській академії у Подєбрадах.
Помер 1929 року в Чехії, заповівши розвіяти його прах у рідному селі Перешори.
Свій досвід у сільському господарстві виклав у брошурі «Розмова про сільське хазяйство» (1897). У формі розмови із селянином у ній оповідається про ефективні методи агрономії. Свою брошуру Євген Харлампійович написав українською мовою і потім аж п'ять років добивався її видання, причому дозвіл підписував сам міністр внутрішніх справ Росії, оскільки українська мова на той час була забороненою. Автор «Спогадів» (І-II, Львів, 1925–1926) та «Щоденника 1917–1919» (Львів, 1931), які дають багатий матеріал до історії українського руху кінця 19 і початку 20 століть.
Родом із села Перешори Ананьївського повіту Херсонської губернії.
У 1875—1881 — навчався в Єлисаветградській реальній школі. Сидів за однією партою з Панасом Тобілевичем (Саксаганським), знав його братів — Миколу Садовського та Івана Карпенко-Карого. У тому самому класі вчився Олександр Тарковський — батько поета Арсенія Тарковського і дід кінорежисера Андрія Тарковського.
Освіту здобув у Харківському університеті (природничий відділ), де був діяльним в українській студентській громаді й у драгоманівському радикальному гуртку (керівник В. Мальований), за участь в якому був заарештований (1884) і перебував 5 років під наглядом поліції в с. Перешорах.
На той час батько вже помер. Тож Євген Чикаленко починає господарювати в родинному маєтку самостійно. У цей час експериментує як агроном, навіть у посушливі роки домагається хорошого врожаю на своїх полях.
Пише і видає практичні поради для сільського господарства «Розмови про сільське хазяйство» у 5 книгах (Одеса (1897), пізніше Петербург), що з'явилися півмільйонним накладом і становили своєрідну популярну енциклопедію.
У 1894 переїхав до Одеси, а в 1900 — до Києва, де включився в громадське життя.
Був меценатом різних починів: на його гроші видано «Русско-український словарь» Уманця-Комарова (Львів, 1893–1898), він допомагав журналу «Киевская Старина», даючи нагороду (1000 крб) за найкраще написану історію України та сплачуючи гонорари за українські твори письменства, друковані в «Киевской Старине»; організував при НТШ у Львові фонд ім. Мордовця для допомоги українським письменникам, фінансував тижневик РУП «Селянин» у Львові, став головним фундатором «Академічного Дому» у Львові (25 000 крб), заохочуючи наддніпрянську молодь їхати на студії до Львова.
Від 1897 почав видавати свою працю «Розмови про сільське хазяйство».
Був активним членом «Старої Громади» (з 1900), Загальної Безпартійної Демократичної Організації, Української демократичної партії (з 1904), Української Демократично-Радикальної Партії (з 1905 р.); 1908 року був ініціатором заснування Товариства Українських Поступовців і його фактичним головою.
Найбільше до поширення національної свідомості спричинився фундацією (при підтримці В. Симиренка і Л. Жебуньова) єдиних українських щоденних газет на Наддніпрянщині — «Громадська Думка» (1906) і «Рада» (1906–1914).
Під час Першої світової війни ховався від переслідування поліції у Фінляндії, Петрограді, Москві; з початком революції 1917 повернувся до Києва, однак участі в політичній діяльності не брав.
У січні 1919 виїхав до Галичини (де згодом його інтернували поляки).
З 1920 перебував у Рабенштайні (Австрія).
Будучи в еміграції, жив у великій бідності. Українська нью-йоркська газета «Свобода» навіть оголошувала збір коштів на його лікування.
З 1925 очолював Термінологічну Комісію при Українській господарській академії у Подєбрадах.
Помер 1929 року в Чехії, заповівши розвіяти його прах у рідному селі Перешори.
Свій досвід у сільському господарстві виклав у брошурі «Розмова про сільське хазяйство» (1897). У формі розмови із селянином у ній оповідається про ефективні методи агрономії. Свою брошуру Євген Харлампійович написав українською мовою і потім аж п'ять років добивався її видання, причому дозвіл підписував сам міністр внутрішніх справ Росії, оскільки українська мова на той час була забороненою. Автор «Спогадів» (І-II, Львів, 1925–1926) та «Щоденника 1917–1919» (Львів, 1931), які дають багатий матеріал до історії українського руху кінця 19 і початку 20 століть.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 of 1 review
March 6, 2021
В українській історії було багато поворотних моментів, ключових точок і роздоріжь. Якби на якомусь з них історія звернула в інший бік, то хто його знає де б ми опинилися. Але сталося саме так як сталося, уже нічого не зміниш, тому залишається тільки розібратися з причинами і зробити висновки, аби не допустити схожих помилок в майбутньому. Одна з таких ключових точок це Українська революція 1917-го 1921-го років, це подія, що фактично витворила сучасну Україну і типаж її мешканця. В середовищі тих, кому відгукується в серці Україна часто можна почути суперечки про те "що було б якби…" УНР встояла, якби не було перевороту Скоропадського, якби гетьман не оголосив акт про федералізацію з Росією, якби Директорія не підняла повстання, якби, якби, якби.
Проте в моєму уявленні всі ті події були невідворотними, все сталося як і мало статися в тих умовах і з ними вихідними даними. І щоб підтвердити це відчуття, я взявся читати щоденники Євгена Чикаленка, діяча українського руху початку 20-го століття. Цікаві мені ці щоденники в першу чергу тим, що починаються вони 1907-го року, за десятиліття до початку Революції, а отже дають змогу зрозуміти що саме цій революції передувало і ким саме ця Революція робилася, та й взагалі автор дає дуже цікаві, реалістичні і влучні портрети діячів українського руху того часу. Ось наприклад що він пише про Франка:
"Несподівано приїхав до Києва славнозвісний Іван Франко і оселився у мене. Сумно дивитись, як такий великий i глубокий розум помутився. Про все він говорить, як здорова людина, а коли зайде мова про його паралізовані руки, то тут і виявляється його божевілля: він запевняє зовсім серйозно, що то Драгоманов покрутив йому руки і що й тепер їх крутить. Він відганяє дух Драгоманова тільки тим, що раз у раз мочить руки в креозоті. Весь будинок засмердів креозотом так, що й ви тримати тяжко."
Досить критично Чикаленко ставився до одного з моїх улюбленців серед діячів того часу Миколи Міхновського:
"З другого боку, заспокоювало мене те, що Міхновський по суті актор і позер. Він і одного слова і руху не зробить натурального — все у нього комедіанство. Раз у раз він грає ролю, аби зробити вражіння на слухачів."
Досить неочікуваним було для мене таке критичне ставлення до автора "Самостійної України", проте це цілком пояснюється політичними впливами того часу. Мало хто з українських діячів того часу міг собі дозволити бути самостійником в період до 1917-го року. Межі їхньої національної фантазії закінчувалися максимум на рівні автономії України. Чикаленко вкотре в різних частинах щоденника скаржиться на те, що царська охранка переслідує його і його сина як "мазепинців", що хочуть відірвати Україну від Росії і прилучити до Австрії. А він сам тим часом вважає себе за поборника нерушимості Росії і тільки хоче мати в рамках імперії можливість автономного управління, українізації освіти і науки. Тому не дивно, що Міхновський видавався йому радикалом і позером що вимагає нереального, це все рівно, що зараз хтось би вимагав відновлення Київської русі в кордонах 1054 року.
Також дуже сподобалися мені ті уривки де автор описує про свої дискусії з Оленою Пчілкою, щодо єврейського питання. Виходить з щоденників Чикаленка, що матір Лесі Українки була лютою антисеміткою:
"Зустрівся вчора в книгарні "Kиївської Старини” з Пчілкою. Сердиться за карикатуру.
- Отже вас, - каже, - Господь Бог покарав за мене! Так вам і треба!
- Так, - кажу, – прислав архангелів та й конфіскував той номер (йдеться про номер газети "Рада" яку видавав Чикаленко) .
- Ta ще, Бог дасть, і оштрафують вас. Знатимете тоді, як глузувати з свого ж таки брата через отих паршивих жидів.
- А на що їх, - кажу, - обижаете?..
- Я й буду боротись з ними, бо це наші найлютіші вороги..
Не схотів я з нею полемізувати та й пішов собі."
Чомусь зараз сором'язливо про цей антисемітизм Пчілки стараються не згадувати, певно щоб не заплямувати честі її доньки.
Друга частина щоденників Чикаленка стосується подій 1918-1919 років. Нажаль автор пропустив найцікавіші події революції 1917-го року, сам він оповідає, що в ті буремні часи боявся писати відверто про події, щоб записи не потрапили до кого не треба і не наробили шкоди. Проте рік 1918-й описаний дуже детально, тут в повній мірі розкривається трагедія постійного взаємопоборювання, яка призвела як до краху УНР так і Української держави і Директорії. Я читав ці записи і все більше впевнювався в своїй нелюбові до соціалізму в цілому так і до окремих його діячів, а найбільш шкідливою людиною для України в той час я вважаю Винниченка і це підтверджується прочитаним в "Щоденниках…" Цей посередній письменник, соціаліст в найгіршому розумінні цього слова, якимось дивом опинився в критичні моменти біля керма держави і цим багато в чому призвів до її загибелі. Хоча не правильно було б покладати відповідальність тільки на одного Винниченка, практично всі тогочасні освічені українці більше займалися срачами між собою замість того аби будувати державу.:
"А що буде з Україною? В самостійність я давно перестав вірити, коли б хоч якась автономія збереглась, а коли і її не дадуть, то одна надія на школу і взагалі на культурну працю, про що я раз у раз кажу; тільки це єсть певний спосіб витворити Україну, а всякі повстання ведуть тільки до деморалізації, до руїни та анархії, але таким честолюбцям, як Винниченко, Петлюра до цього байдуже, їм аби їх ім'я скрізь лунало, аби йшла про їх слава; до такої категорії людей належить і Грушевський, хоч він на цілу голову вищий за всіх сучасних українців, про що я не раз вже казав. А якби їм пощастило допастись до влади, то вони моментально почнуть один проти одного інтригувати, підкопуватись, щоб кожному бути найпершим, як ми це бачили за часів Центральної Ради"
Щоденники Євгена Чикаленка це звісно тільки погляд на ті події з боку однієї людини, їх точно не можна сприймати як істину в останній інстанції. Але вони дуже детально змальовують події і людей того часу, не вдаючись в просторі описи міст де відбуваються події автор так яскраво показує історичне тло, що відчуваєш цю історію на смак. А це справді багато чого вартує.
Проте в моєму уявленні всі ті події були невідворотними, все сталося як і мало статися в тих умовах і з ними вихідними даними. І щоб підтвердити це відчуття, я взявся читати щоденники Євгена Чикаленка, діяча українського руху початку 20-го століття. Цікаві мені ці щоденники в першу чергу тим, що починаються вони 1907-го року, за десятиліття до початку Революції, а отже дають змогу зрозуміти що саме цій революції передувало і ким саме ця Революція робилася, та й взагалі автор дає дуже цікаві, реалістичні і влучні портрети діячів українського руху того часу. Ось наприклад що він пише про Франка:
"Несподівано приїхав до Києва славнозвісний Іван Франко і оселився у мене. Сумно дивитись, як такий великий i глубокий розум помутився. Про все він говорить, як здорова людина, а коли зайде мова про його паралізовані руки, то тут і виявляється його божевілля: він запевняє зовсім серйозно, що то Драгоманов покрутив йому руки і що й тепер їх крутить. Він відганяє дух Драгоманова тільки тим, що раз у раз мочить руки в креозоті. Весь будинок засмердів креозотом так, що й ви тримати тяжко."
Досить критично Чикаленко ставився до одного з моїх улюбленців серед діячів того часу Миколи Міхновського:
"З другого боку, заспокоювало мене те, що Міхновський по суті актор і позер. Він і одного слова і руху не зробить натурального — все у нього комедіанство. Раз у раз він грає ролю, аби зробити вражіння на слухачів."
Досить неочікуваним було для мене таке критичне ставлення до автора "Самостійної України", проте це цілком пояснюється політичними впливами того часу. Мало хто з українських діячів того часу міг собі дозволити бути самостійником в період до 1917-го року. Межі їхньої національної фантазії закінчувалися максимум на рівні автономії України. Чикаленко вкотре в різних частинах щоденника скаржиться на те, що царська охранка переслідує його і його сина як "мазепинців", що хочуть відірвати Україну від Росії і прилучити до Австрії. А він сам тим часом вважає себе за поборника нерушимості Росії і тільки хоче мати в рамках імперії можливість автономного управління, українізації освіти і науки. Тому не дивно, що Міхновський видавався йому радикалом і позером що вимагає нереального, це все рівно, що зараз хтось би вимагав відновлення Київської русі в кордонах 1054 року.
Також дуже сподобалися мені ті уривки де автор описує про свої дискусії з Оленою Пчілкою, щодо єврейського питання. Виходить з щоденників Чикаленка, що матір Лесі Українки була лютою антисеміткою:
"Зустрівся вчора в книгарні "Kиївської Старини” з Пчілкою. Сердиться за карикатуру.
- Отже вас, - каже, - Господь Бог покарав за мене! Так вам і треба!
- Так, - кажу, – прислав архангелів та й конфіскував той номер (йдеться про номер газети "Рада" яку видавав Чикаленко) .
- Ta ще, Бог дасть, і оштрафують вас. Знатимете тоді, як глузувати з свого ж таки брата через отих паршивих жидів.
- А на що їх, - кажу, - обижаете?..
- Я й буду боротись з ними, бо це наші найлютіші вороги..
Не схотів я з нею полемізувати та й пішов собі."
Чомусь зараз сором'язливо про цей антисемітизм Пчілки стараються не згадувати, певно щоб не заплямувати честі її доньки.
Друга частина щоденників Чикаленка стосується подій 1918-1919 років. Нажаль автор пропустив найцікавіші події революції 1917-го року, сам він оповідає, що в ті буремні часи боявся писати відверто про події, щоб записи не потрапили до кого не треба і не наробили шкоди. Проте рік 1918-й описаний дуже детально, тут в повній мірі розкривається трагедія постійного взаємопоборювання, яка призвела як до краху УНР так і Української держави і Директорії. Я читав ці записи і все більше впевнювався в своїй нелюбові до соціалізму в цілому так і до окремих його діячів, а найбільш шкідливою людиною для України в той час я вважаю Винниченка і це підтверджується прочитаним в "Щоденниках…" Цей посередній письменник, соціаліст в найгіршому розумінні цього слова, якимось дивом опинився в критичні моменти біля керма держави і цим багато в чому призвів до її загибелі. Хоча не правильно було б покладати відповідальність тільки на одного Винниченка, практично всі тогочасні освічені українці більше займалися срачами між собою замість того аби будувати державу.:
"А що буде з Україною? В самостійність я давно перестав вірити, коли б хоч якась автономія збереглась, а коли і її не дадуть, то одна надія на школу і взагалі на культурну працю, про що я раз у раз кажу; тільки це єсть певний спосіб витворити Україну, а всякі повстання ведуть тільки до деморалізації, до руїни та анархії, але таким честолюбцям, як Винниченко, Петлюра до цього байдуже, їм аби їх ім'я скрізь лунало, аби йшла про їх слава; до такої категорії людей належить і Грушевський, хоч він на цілу голову вищий за всіх сучасних українців, про що я не раз вже казав. А якби їм пощастило допастись до влади, то вони моментально почнуть один проти одного інтригувати, підкопуватись, щоб кожному бути найпершим, як ми це бачили за часів Центральної Ради"
Щоденники Євгена Чикаленка це звісно тільки погляд на ті події з боку однієї людини, їх точно не можна сприймати як істину в останній інстанції. Але вони дуже детально змальовують події і людей того часу, не вдаючись в просторі описи міст де відбуваються події автор так яскраво показує історичне тло, що відчуваєш цю історію на смак. А це справді багато чого вартує.
Displaying 1 of 1 review