Гэты раман Альгерда Бахарэвіча — гісторыя жаночай банды, “дзевак без цара ў галаве”, якія кінулі выклік патрыярхальнаму грамадству. Хто яны: тэрарысткі, вар'яткі, мастачкі? Або проста прывіды мінулага, з якімі нечакана сустракаецца галоўны герой кнігі?
Альгерд Бахаревич підкорив мене своїм епічним романом із шести зовсім різних частин "Собаки Європи". Підкорив повністю й остаточно, тож я все, написане ним, апріорі починаю сприймати як щось класне. Із таким же передчуттям взялася за читання "Булої Мухи, вбивці чоловіків". Спочатку все було нормально: Мінськ, вечірнє пиво, розмови, згадка про дівчачу банду, що колись буцімто діяла в місті й мстилася чоловікам, які нанесли фізичну чи моральну шкоду дівчатам... Тобто все в межах звичайного, ба навіть банального життя...
Але як я помилилася, переставши очікувати від книги чогось карколомного! І я не сюжет маю на увазі (хоча він також досить гострий), я про той підтекст, який завжди вплітається в оповідь (зумисне чи мимохіть) і який є значно важливішим за те, що лежить на поверхні. Бо насправді книга про споконвічне й дуже актуальне донині: протистояння жінок і чоловіків.
Оповідь ведеться від імені чоловіка, який, однак, виступає лише наратором — настільки він непомітний, сіренький, пасивний. Чоловік із тих, чия хата зазвичай скраю, хто рідко проявляє ініціативу, а свої бажання радше притлумлюватиме, аніж напружиться й зробить щось "незручне" для себе, аби досягти бажаного. Абсолютною протилежністю йому виступає головна героїня: Біла Муха, вона ж — Боса, вона ж — ватажок тієї банді дівчат "без царя в голові", які носили білі колготки й мстилися чоловікам. Вона вже не школярка, а доросла жінка, була заміжня, намагалася жити, як усі, однак не змогла — надто багато у світі кривди, завданої чоловіками жінкам. Тож тепер Боса знову очолює банду — зі скривджених жінок, які цього разу вирішили діяти не потемки й тихо, а вдень і голосно, навіть зі зброєю в руках...
Ну, наспойлерила я достатньо, тож далі — лише рефлексії))) Окрім вже згаданого (й не раз!) протистояння статей, у романі ще багато больових точок. Наприклад, відродження Білорусі — Країни Замків, як іронізує автор. Намагаючись завоювати належне (або хоч якесь) місце під сонцем Європи, вона не здатна (принаймні поки що) зробити все як слід: усерйоз і по-справжньому. Тому замість справжнього виходить якась бутафорія, як-от та типу старовина у відреставрованому сучасними матеріалами замку. Відгукнулося мені й сприйняття країни та її жителів європейцями: їх у романі двоє — німець і австрієць. Обидва приїхали сюди на полювання: один — на зубрів, інший — на жінок. Як гадаєте, чи готові білоруси задовольнити їхні бажання? Заболіло мені й іще одне протистояння: білорусів і росіян. За сюжетом, туристична група "з-за поребрика" теж опинилася в Замку в час Х, однак почувалися вони тут не як іноземці (той же австрієць, до прикладу), а як господарі, як вища нація (чи навіть раса), яка готова від доброти душевної навчити всіх інших, як жити. І як помирати та вбивати теж. Не оминув Бахаревич і тієї діяльності, яку російські спецслужби проводять там, чиї землі вважають "своїми", — буквально кілька кадрів дуже яскраво довершують усю картину.
Однак головне — все-таки історія Босої. Вона — своєрідне узагальнене уособлення всіх зґвалтованих і скривджених, нинішніх і минулих, і майбутніх також, бо й нині жінка мусить "дати", коли чоловік схоче, інакше горіти їй, як тій Ганні з пісні, котра рефреном проходить крізь роман. Проте Боса не згоріла — й це в книзі найважливіше.
У рамане адлюстроўваецца грамадскае меркаванне пра самадастатковасць і чалавечую годнасць жаночага полу, самадастатковасць Беларускай дзяржавы, яе становішча з Усходнім суседам. Агрэсіўныя апісанні сэксуальныга характару. Дынамічны сюжэт. Гумар. Сучасная якасная рэч.
Гэтая кніжка мне хутчэй не спадабалася чым спадабалася, хаця я люблю Бахарэвіча. Ён умее пісаць прыгожа, будаваць меладычныя сказы, у якіх словы добра падабраныя, нават па гуках. Але... у гэтай кніжцы правісае сюжэт. Гісторыі не ўсіх дзяўчат з банды былі агучаныя. Адну з іх абсалютна рандомна забілі, але чаму менавіта яе сюжэт не тлумачыць. І ізноў, як і ў шэрагу іншых кніг, адным з герояў з’яўляецца аўтар, з якога счытваецца сам Бахарэвіч. А мне не хапае людзей іншых прафесій, нешта кардынальна новага і не падобнага да постаці пісьменніка. Таксама знайшла шмат падабенства з Апошняй кнігай пана А, якая вышла пазней і мне дарэчы спадабалася. Тым, што і ў адной і ў другой кнізе была паказана група людзей у замкнёнай прасторы, і зноў жа такі тым, што абедзве маюць героя аўтара. Адчуванне, як быццам Белая муха была трэніроўкай перад большым творам. Адным словам, я прагну больш разнастайных сюжэтаў з персанажамі цікавых, нават незвычайных заняткаў (не звязаных з кнігамі і пісьменніцтвам), большага паглыблення ў іх унутраны свет і, як следства, разумення матываў іх учынкаў. Тэма фемінізму ў кнізе аднак важная і актуальная. Цікава, што даволі кананічна перададзеная пісьменнікам мужчынам.
This entire review has been hidden because of spoilers.
Кажется у меня появился новый любимый писатель. Как за Бахаревич метко играет словами устраивая из них интеллектуальные каламбуры! Роман пропитан феминизмом и беларускостью, пропитан насквозь. Так пророчески. Написанный за пять лет до 20-го года, хотя, конечно, тем, кто разбирался с политикой в Беларуси и так было давно всё понятно. Прекрасная книга. Пять с плюсом.
Такія важныя тэмы: гвалт да жанчын, месца жанчын у свеце (жыцці), беларускія рэаліі, ўплецены ў цікавы сюжэт, тым самым робячы гэту кнігу вартай увагі на 100%