Страшні казки й ігри потрібні, щоб маленька людина навчилася проживати всі ті втрати, з якими може зустрітися в житті. У мене функцію страшних казок про життя після найгіршого і незворотнього виконують історії про Білорусь і Сирію (ну і, якщо далі в історії, то про наших людей у таборах Ді-Пі після Другої світової). Що вища тривожність, то більше тягне почитати щось таке, прикусити цей хворий зуб. Як бачимо, рік починається з максимальної тривожності.
Джанін ді Джованні - одна із найбільш зіркових із нині живих воєнних репортерок (досі трошки когнітивний дисонанс, коли бачу її ім'я у зв'язку з Україною, бо вона начебто мусить розповідати про якісь Інші Місця, де стаються страшні речі, і твоя батьківщина не мусить бути одним із таких страшних місць; але й жодне з тих страшних місць теж не мусило бути страшним місцем, от у чому штука). У Сирію вона встигає примчати до початку війни й ще застає вечірки над басейнами дорогих готелів, де серед бізнесменів снують худюсінькі наташі з Росії, гламурні зйомки, арт-простори в джентрифікованих колишніх промислових об'єктах, дорогі ресторани, кальяни з яблучним смаком на відкритих терасах - на фоні вже здіймаються дими від вибухів і лунає канонада, але ще далеко, можна не перейматися. Поступово канонада наближається, мультикультурний багатомовний соціально ліберальний креативний клас розбігається хто куди, навіть російські наташі з готелів зникають (хоча в силу того, що Путін підтримує Асада, візи для наташ не були би проблемою, - зауважує ді Джованні). Починається кінець.
Розділи чергуються. Один розділ про злочини режиму, про все те передбачуване страшне, що одна людина може заподіяти іншій, і навіть кілька жахів, які таки захоплюють зненацька. Режим катує в'язнів, б'є струмом, гвалтує, випускає нутрощі, розбомблює лікарні, стирає з лиця землі пам'ятки тисячолітньої цивілізації і все живе навколо них, намагається морити міста голодом, і так далі, і таке інше. Проти цього всесильного насильства - маленьке вперте життя. Останній пекар в Алеппо, власник єдиної "опозиційної пекарні", тобто пекарні на непідконтрольній режиму території: "The Assad government had sent messages that he would be kidnapped, tortured and killed if he kept running the bakery. He had not listened, he said. He was too busy baking bread". Нескінченне чергування лікарів у лікарнях під авіабомбами, які не можуть нікому особливо допомогти, але й піти з цього чергування не можуть. Іноземні журналісти, які намагаються розповісти цю історію і часто теж стають жертвами (Марі Колвін гине від бомби, Джеймс Фолі і Стівен Сотлоф потрапляють в полон до іділу, і їм відрізають голови на камеру). Біженки з дітьми: багатьох із них видали заміж ще дітьми, вони в житті не виходили з дому самі й не приймали самостійних рішень, а тепер вчаться жити незалежними на найвищому рівні складності.
Але розділи про злочини режиму чергуються з розділами, які нагадують, що злочинний режим - це ніколи не багато-багато асадів, путінів, сталінів абощо. Це люди, яким ок живеться з цим урядом, і вони багато на що готові заплющити очі, бо альтернатива здається їм гіршою. У випадку Сирії на боці Асада чи в позиції "зміни потрібні, але колись потім і якимись іншими методами" опиняються здебільшого привілейовані прошарки - багатомовні, з багатьма паспортами, з європейською освітою і запасними аеродромами на випадок чого, часто з цілком симпатичними гаслами толерантної розмаїтої сирійської ідентичності (на противагу до вужчих релігійних чи етнічніх поділів) (і тут вони мають рацію, бо радикалізовані супротивники режиму - це справді зокрема релігійні фанатики, які виступають не за розмаїтий простір зі світським громадянським націоналізмом) - а ще з усією впізнаваною їботою "Росія наш єдиний друг", whataboutism у дусі "а в Америці негрів лінчують в саудитів жінкам не можна водити машину", і взагалі, на їхню думку, протести - це не прояв автентичного невдоволення народу, а проксі-війни, розпалювані ззовні (обидві сторони розказують, що проти них воюють найманці ззовні: вибухова суміш упоротої пропаганди і зворушливої віри, що твій вчорашній сусід не може заподіяти найстрашнішого).
Найбільше лякають навіть не описи тортур чи міст після довгих тижнів міських боїв, а те, що людину можна довести до стану, коли вона скаже "та нащо та свобода, якщо ціною за неї може стати життя моїх дітей". І насправді дуже легко довести. Чи те, що, як у Боснії, злочинці і жертви існуватимуть пліч-о-пліч і мир триматиметься на тому, що саме жертви відводитимуть очі, саме жертви муситимуть забути. Оце реальний горрор, куди тому Стівену Кінгу))) Я не знаю, як жити з цим страхом, але як каже пекар із книжки, ‘If you have a crisis, a war like this, you need to work. Otherwise you think about nothing but the war all day long. I would rather think about bread.’