What do you think?
Rate this book
Наталія Полонська-Василенко. Спогади
Дивовижна доля судилася спогадам видатної української жінки-історика Наталії Полонської-Василенко: почала писати їх у часи виїзду в еміґрацію, відразу ж по війні, і довела до понад тисячі сторінок, охопивши період від кінця ХІХ ст. до середини ХХ ст. Із того було надруковано уривки в різноманітних діяспорних виданнях, а машинопис опрацьованих авторкою спогадів загубився так, що вона не могла його й сама повернути. Тим часом, у щасливий спосіб, у Мюнхені, на паперовім звалищі було знайдено найранішу частину мемуарів, доведену до революції. Відтак, упорядник цієї книги взявся воскресити загублену частину спогадів, зібравши те, що було розкидано по періодичних виданнях. Не все, звісно, вдалося віднайти, але результат пошуків вийшов вагомий, і ось тепер уперше має прийти до читача як книга. Можна сказати, що за своїм розмахом і обширом інформації, часто маловідомої чи й невідомої, — це одна з найліпших спогадових книг, які знала українська література. Відповідно, вона не може не викликати в читача посиленого інтересу.Уривок із книги:
«Я вирішила вступити на Жіночі курси. Вони були відкриті в 1906 році, в формі жіночого університету. Моє життя у 1906 році пішло таким руслом, що я не думала подати заяву на курси. Тепер я вирішила подати заяву про прийняття. Правда, з 1905 року стали приймати жінок до університету, але більше приваблювали курси. Я пішла розвідати про умови.
Коли я прийшла, виявилося, що директора курсівнемає, приймає замість нього професор М. Ф. Хандриков, астроном. То був невеликого росту старий професор із сивою великою бородою. Він пояснив, які потрібні документи; серед них я мусила подати дозвіл мого чоловіка, без нього не мали права прийняти замужню жінку. Я довго вагалася, на який факультет подати прохання: мене найбільше приваблював медичний факультет (тоді він ще не відокремився в Медичний інститут), проте перспектива роботи в анатомії мене лякала. Таким чином, медичний факультет «відпав». Залишилося два: або природничий — зо спеціалізацією в ботаніці. Але все ж таки найбільше мене приваблювала історія, і, порадившись із батьком, я подала на історико-філологічний факультет.
В середині вересня почалися регулярні лекції: то заважали іспити в університеті, то не було закінчено ремонт. Не курсах була не курсова, а предметова система: мусіли скласти іспити з певного циклю предметів, щоб одержати дипльом, але коли саме, в якому порядку — цілком залежало від нашої волі. Так само і слухання лекцій ми могли розпочинати так, як бажали: декан стежив лише за тим, щоб протягом 4-х років прослухали всі предмети, які вважались за обов’язкові. Щодо додаткових, то тут вже не було нічого певного, і були предмети, які читалися щороку, були такі, що читались один раз і більше не повторювались».
«Я вирішила вступити на Жіночі курси. Вони були відкриті в 1906 році, в формі жіночого університету. Моє життя у 1906 році пішло таким руслом, що я не думала подати заяву на курси. Тепер я вирішила подати заяву про прийняття. Правда, з 1905 року стали приймати жінок до університету, але більше приваблювали курси. Я пішла розвідати про умови.
Коли я прийшла, виявилося, що директора курсівнемає, приймає замість нього професор М. Ф. Хандриков, астроном. То був невеликого росту старий професор із сивою великою бородою. Він пояснив, які потрібні документи; серед них я мусила подати дозвіл мого чоловіка, без нього не мали права прийняти замужню жінку. Я довго вагалася, на який факультет подати прохання: мене найбільше приваблював медичний факультет (тоді він ще не відокремився в Медичний інститут), проте перспектива роботи в анатомії мене лякала. Таким чином, медичний факультет «відпав». Залишилося два: або природничий — зо спеціалізацією в ботаніці. Але все ж таки найбільше мене приваблювала історія, і, порадившись із батьком, я подала на історико-філологічний факультет.
В середині вересня почалися регулярні лекції: то заважали іспити в університеті, то не було закінчено ремонт. Не курсах була не курсова, а предметова система: мусіли скласти іспити з певного циклю предметів, щоб одержати дипльом, але коли саме, в якому порядку — цілком залежало від нашої волі. Так само і слухання лекцій ми могли розпочинати так, як бажали: декан стежив лише за тим, щоб протягом 4-х років прослухали всі предмети, які вважались за обов’язкові. Щодо додаткових, то тут вже не було нічого певного, і були предмети, які читалися щороку, були такі, що читались один раз і більше не повторювались».
600 pages, Hardcover
Published January 1, 2011
11 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 of 1 review
August 22, 2016
Про той період, який мене цікавить (переважно дореволюційні роки) - рекордно й епічно нудно (десь у тій же ваговій категорії, що Стороженко, я цим порівнянням так просто не розкидаюся). Потім, коли починаються 1920-ті, стає жвавіше, бо про жахастики легко писати жваво, а ти ще спробуй напиши жваво, доки немає трупів.
* Всі від мене досі приховували, що в Зерова не було передніх зубів! Тільки Полонська-Василенко не приховала від мене, що в Зерова не було передніх зубів! Це додає його образові чоловіка, який на Соловках перекладає "Енеїду" й просить дружину їжі не надсилати, а надіслати краще прищепку для краватки, зворушливості й довершеності.
* Київський генерал-губернатор Михайло Драгомиров - другорядний комічний персонаж у всіх мемуарах про злам століть. От і тут: надсилає Драгомиров Миколі ІІ телеграму: "Третій день п'ємо за здоров'я Вашої Величності". Дістає телеграфічну відповідь: "Спасибі тчк Вже час припинити тчк".
* Агатангел Кримський до кінця життя був певен, що у справі СВУ його порятував від арешту Микола Левченко, якого він любив, судячи з усього. Було так: арештованому Левченкові підсовують листа - буцімто власноруч писане Кримським зізнання у причетності до СВУ. Левченко придивляється і каже: ні, не може це бути лист Кримського, це точно підробка, бо Кримський ніколи не вживає ґерундиву. І ҐПУ, присоромлене, відступило - вважав Кримський, людина старої культури, що тримався за віру в силу слова й доброї лінгвістичної освіти.
* А сам Кримський полегшив, як не порятував життя Наталі Полонській-Василенко: коли Василенка засудили до ув'язнення й конфіскації майна (що прирікало на безробіття і його родину), Кримський устиг записати його бібліотеку як майно академії наук, а Полонську-Василенко - сторожихою бібліотеки, з яким-не-яким утриманням.
* Я розумію, що всі порядні люди, крім мене, люблять 20-ті, але приваблива для мене естетика закінчується, в цілому, десь у 1921 (а як серйозно, то в усьому, що після початку Першої світової, мене чарує хіба stiff upper lip, коли в руйнованому, темному, голодному, холодному місті народ видає, скажімо, бібліографічний часопис - враження від "Книгаря" тут: 1, 2). У Полонської-Василенко цього трохи теж є, оцієї апокаліптики, малобюджетного комедійного рімейку старозавітних пророків - трава проростає крізь бруківку, якою ніхто не їздить; через садочки, які колись хтось плекав, прокладають стежки навпростець; містяни рятуються, йдучи на село виміняти щось на їжу, щоб не померти з голоду, як за десять років по тому село, вмираючи від голоду, намагатиметься пробратися до міста. Академія виживає, як може: "Проф. Б.Я. Букрєєв, математик, з зятем Б.М. Толпигою здобули широку клієнтелю: вони возили ручним возиком дрова з пристані; дружина Б.Я. Букрєєва, Катерина Олексіївна, вславилася іншим: вона прекрасно випікала житній хліб. Видатний знавець античного мистецтва С.О. Гіляров ходив по домах рубати дрова. Літературознавець О.А. Назаревський разом із жінкою торгував гарячим чаєм з лотка на Єврейському базарі. Професор В.В. Карпека торгував салом у Білій Церкві" і т.д. Вченим вділяють грядочки під городи десь на Солом'янці, й Василенко, майбутній чоловік авторки спогадів - президент Української академії наук - залицяючись, носить їй картоплю "замість букета".
* 1932 рік, відкрита сесія ВУАН. Голова засідання перед початком привітно питає: "Все в порядку? Всі сидять?" "Досить голосно чується репліка з місця - там, де сидить академік Ф.І. Шмідт: "Ні, слава Богові, ще не всі сидять".
* У 1906 році Миколу Василенка засудили до року тюрми за передрук статті про самоправство радника полтавського губернського правління. Термін він почав відбувати допіру восени 1908 року - політв'язнів було стільки, що навіть у в'язницю стояла черга.
* Театральний процес за справою СВУ, переповнена харківська опера, підозрювані сидять на сцені. Допит Сергія Єфремова. "Громадський обвинувачувач закидає Єфремову підступність: він вдавав з себе льояльного радянського громадянина, але не був ним. На це Єфремов відповідає відверто. Так, він був ворогом радянської влади й користувався кожною нагодою, щоб робити своє діло. Але, додав він, от вам живий приклад: Конрад Валенрод посів високий пост у стані ворогів, щоб досягти своєї мети. Ефект був надзвичайний і несподіваний: прокуратура захвилювалася, почулися голоси: "Хто це Конрад Валенрод? Де він? Чому не заарештований?""
(Очевидно, в цій анекдотці мене дивує не те, що прокуратура не читала Міцкевича, а те, що для Полонської-Василенко апріорно, що ВСЯ інтелігенція його таки читала. При нинішньому розгалудженому каноні я, напевно, не спроможуся назвати жодного тексту, які мали б читати всі.)
* Доньку Старицької-Черняхівської, Рону, арештували на Різдво 1938 року. У вересні засудили до страти, того ж дня і розстріляли. Родині про це не повідомили, як то водиться - сказали, ув'язнення без права на листування, і Старицька-Черняхівська всю зиму ночує під в'язницею, сподіваючись, що коли доньку пересилатимуть до таборів, встигне її побачити. За величезні гроші добуває список таборів з адресами, починає всюди писати - чи не там її донька. Врешті, відгукуються з якоїсь психлікарні у Томську, кажуть, Рона там. Старицька-Черняхівська шле туди посилки, доки їй не кажуть, що Рону перевели десь далі. Старицька-Черняхівська їде в Томськ, звідти її скеровують у якийсь табір чи не за Полярне коло, куди вона й їде, там їй теж кажуть, що Рони й там нема, Рони на той час взагалі нема вже півроку - але, здається, її мати про це довідатися не встигне. Мені не треба зайвих причин ненавидіти Совок, я його й так ага, але якщо комусь треба - то ось вони, звісно.
* Всі від мене досі приховували, що в Зерова не було передніх зубів! Тільки Полонська-Василенко не приховала від мене, що в Зерова не було передніх зубів! Це додає його образові чоловіка, який на Соловках перекладає "Енеїду" й просить дружину їжі не надсилати, а надіслати краще прищепку для краватки, зворушливості й довершеності.
* Київський генерал-губернатор Михайло Драгомиров - другорядний комічний персонаж у всіх мемуарах про злам століть. От і тут: надсилає Драгомиров Миколі ІІ телеграму: "Третій день п'ємо за здоров'я Вашої Величності". Дістає телеграфічну відповідь: "Спасибі тчк Вже час припинити тчк".
* Агатангел Кримський до кінця життя був певен, що у справі СВУ його порятував від арешту Микола Левченко, якого він любив, судячи з усього. Було так: арештованому Левченкові підсовують листа - буцімто власноруч писане Кримським зізнання у причетності до СВУ. Левченко придивляється і каже: ні, не може це бути лист Кримського, це точно підробка, бо Кримський ніколи не вживає ґерундиву. І ҐПУ, присоромлене, відступило - вважав Кримський, людина старої культури, що тримався за віру в силу слова й доброї лінгвістичної освіти.
* А сам Кримський полегшив, як не порятував життя Наталі Полонській-Василенко: коли Василенка засудили до ув'язнення й конфіскації майна (що прирікало на безробіття і його родину), Кримський устиг записати його бібліотеку як майно академії наук, а Полонську-Василенко - сторожихою бібліотеки, з яким-не-яким утриманням.
* Я розумію, що всі порядні люди, крім мене, люблять 20-ті, але приваблива для мене естетика закінчується, в цілому, десь у 1921 (а як серйозно, то в усьому, що після початку Першої світової, мене чарує хіба stiff upper lip, коли в руйнованому, темному, голодному, холодному місті народ видає, скажімо, бібліографічний часопис - враження від "Книгаря" тут: 1, 2). У Полонської-Василенко цього трохи теж є, оцієї апокаліптики, малобюджетного комедійного рімейку старозавітних пророків - трава проростає крізь бруківку, якою ніхто не їздить; через садочки, які колись хтось плекав, прокладають стежки навпростець; містяни рятуються, йдучи на село виміняти щось на їжу, щоб не померти з голоду, як за десять років по тому село, вмираючи від голоду, намагатиметься пробратися до міста. Академія виживає, як може: "Проф. Б.Я. Букрєєв, математик, з зятем Б.М. Толпигою здобули широку клієнтелю: вони возили ручним возиком дрова з пристані; дружина Б.Я. Букрєєва, Катерина Олексіївна, вславилася іншим: вона прекрасно випікала житній хліб. Видатний знавець античного мистецтва С.О. Гіляров ходив по домах рубати дрова. Літературознавець О.А. Назаревський разом із жінкою торгував гарячим чаєм з лотка на Єврейському базарі. Професор В.В. Карпека торгував салом у Білій Церкві" і т.д. Вченим вділяють грядочки під городи десь на Солом'янці, й Василенко, майбутній чоловік авторки спогадів - президент Української академії наук - залицяючись, носить їй картоплю "замість букета".
* 1932 рік, відкрита сесія ВУАН. Голова засідання перед початком привітно питає: "Все в порядку? Всі сидять?" "Досить голосно чується репліка з місця - там, де сидить академік Ф.І. Шмідт: "Ні, слава Богові, ще не всі сидять".
* У 1906 році Миколу Василенка засудили до року тюрми за передрук статті про самоправство радника полтавського губернського правління. Термін він почав відбувати допіру восени 1908 року - політв'язнів було стільки, що навіть у в'язницю стояла черга.
* Театральний процес за справою СВУ, переповнена харківська опера, підозрювані сидять на сцені. Допит Сергія Єфремова. "Громадський обвинувачувач закидає Єфремову підступність: він вдавав з себе льояльного радянського громадянина, але не був ним. На це Єфремов відповідає відверто. Так, він був ворогом радянської влади й користувався кожною нагодою, щоб робити своє діло. Але, додав він, от вам живий приклад: Конрад Валенрод посів високий пост у стані ворогів, щоб досягти своєї мети. Ефект був надзвичайний і несподіваний: прокуратура захвилювалася, почулися голоси: "Хто це Конрад Валенрод? Де він? Чому не заарештований?""
(Очевидно, в цій анекдотці мене дивує не те, що прокуратура не читала Міцкевича, а те, що для Полонської-Василенко апріорно, що ВСЯ інтелігенція його таки читала. При нинішньому розгалудженому каноні я, напевно, не спроможуся назвати жодного тексту, які мали б читати всі.)
* Доньку Старицької-Черняхівської, Рону, арештували на Різдво 1938 року. У вересні засудили до страти, того ж дня і розстріляли. Родині про це не повідомили, як то водиться - сказали, ув'язнення без права на листування, і Старицька-Черняхівська всю зиму ночує під в'язницею, сподіваючись, що коли доньку пересилатимуть до таборів, встигне її побачити. За величезні гроші добуває список таборів з адресами, починає всюди писати - чи не там її донька. Врешті, відгукуються з якоїсь психлікарні у Томську, кажуть, Рона там. Старицька-Черняхівська шле туди посилки, доки їй не кажуть, що Рону перевели десь далі. Старицька-Черняхівська їде в Томськ, звідти її скеровують у якийсь табір чи не за Полярне коло, куди вона й їде, там їй теж кажуть, що Рони й там нема, Рони на той час взагалі нема вже півроку - але, здається, її мати про це довідатися не встигне. Мені не треба зайвих причин ненавидіти Совок, я його й так ага, але якщо комусь треба - то ось вони, звісно.
Displaying 1 of 1 review