Taras Prokhasko studied Biology at Lviv University. He has worked as a radio operator, an editor, a bartender, the host of a radio program, a forester, a teacher, a gallery proprietor, a screen writer, a video operator and a gardener. For the past ten years he has worked as a journalist. He is the author of Inshi dni Anny (Anna's Other Days, 1998), FM Halychyna (FM Galicia, 2001), Neprosti (The UnSimple, 2002), Leksykon tayemnykh znan (Lexicon of Secretive Knowledge, 2005), Z tsyoho mozhna bulo b zrobyty kilka opovidan (Could Have Made a Couple of Stories from This, 2005), and Port Frankivsk (2006). He has also published a number of books in his Inshiy Format series featuring interviews he conducted with leading Ukrainian intellectuals. Several of Mr. Prokhasko's books have been translated and published in Poland, Russia and Germany. His novella Necropolis and novel The UnSimple have been translated and published in English. Taras Prokhasko is the recipient of the Joseph Conrad Award (2007) as well as Korrespondent magazine's Best Ukrainian Book Award (2006, 2007).
В цих розмовах - весь Лишега у всій своїй красі. Мудрець Ведмідь, печерне мистецтво, вохра, Паунд, Кавабата і Торо. Роздуми про поезію і саме поетичне мислення бесмертного нашого генія. Абсолютна насолода, наповненість і свобода. Один з найкращих українських авторів, наш правдивий втрачений Нобелівський лавреат...
"Це грецьке слово охра. Воно через «в» пишеться. У нас охра, а на Сході вохра. Я думав, що це місцеве, а виявляється — це ближче до того грецького.. Але що найцікавіше. Та вохра.. Що вона говорить? Вона говорить про надломи. Про речі, які втекли зі своєї клітки. От що важливо. Оце. І треба було з самого початку говорити про речі, які повтікали. Інша справа, що ми хочемо чи у бесіді, чи у вірші їх легенько туди заманити. Але вони вже живуть. І слава Богу. Для мене що цікаво? Та література, яка це все розуміє. Яка спочатку повипускала ці істоти на волю, а потім вона з ними якось розмовляє і знову запрошує їх до себе у гості. І розмовляє з ними вже як зі своїми гістьми. близькими. І це якраз — справжнє поняття. І та вохра. Це та, що десь збігла. Вона була на фресках і була досить прикладною фарбою, найбільш доступною. Нею помикали. А потім вона стада.. Від неї відмовилися. Коли почали малювати на полотні і багато цінніші появилися фарби. Кобальти, різні метали. Але що цікаво — вона віддавна правила світом. Всі найдавніші черепки, кістка знайдена, сопілка чи перший музичний інструмент — на всьому знаходять якраз ті краплинки, не краплинки, а крупинки вохри. Найдавніші, можливо, найперші прояви мистецтва. Не знати навіть, як там його назвати. Але на гілці — на дубовій чи вербовій -- яка була образом кістки. Бо все-таки кістка, мені здається, — найперший образ, найперший матеріал, найглибший, найдавніший. Кістка була еталоном. Мені здається — це був канон. Канон, який потім скульптура могла розвивати в мармурі. Але мармур відтворював саме цей кістяний канон. Він старався наблизитися до того. Звичайно, він ніколи не наблизився, але кістка була.. Кістка і крупинки червоної вохри. Мені здається — це була модель. Такий образ світу: чистота, відвертість, разом з тим та червона вохра говорила про забарвлення взагалі, про колір. Я не хочу всіх цих аналогій з кров’ю, з життям, але якось так воно виходить. Але цей матеріал.. Я б хотів, щоб слово моє було просто червоною вохрою. І щоб воно було дуже бліде, щоб там не було — мені навіть думати про це важко — якихось красивих вензелів, ваговитих метафор, які мають під собою дуже багато пластів. Так званого бароко.. Зрештою, бароко кожен різно розуміє. Я якраз цього не хотів.. Хочу, щоб воно було дуже прозоре. Дуже легко його стерти. Дощ може стерти ці крупинки вохри. І тим не менше воно протривало ці тисячі років на глині, на кістці. Повпивалося намертво (не знаю — чи намертво, чи ні). А може, у пам’ять повпивалося. Важко про це говорити."
"Але вохра тому і називається вохрою, що це блідий відмінок, це певний відтінок, а не відверто жовтий, чи коричневий, чи червоний. І це є забарвленням цієї великої порожнечі. Чи як можна сказати - білої стіни, яйця. Для мене писання — є тим пальцем і тою червоною вохрою мазнути по тій білій стіні. Це так. Це є. Але ж яка прекрасна біла стіна, коли знаєш, що вона може бути і гака, і така! Коли маєш певний вибір. Я сам той вибір роблю. Може, не сам, але тішуся, що роблю певний вибір. І це велике щастя, що я знаю — таке є, червона вохра. Я знаю трошки, що таке кераміка, що таке горщик, це вже евфемізми — кераміка, теракота, фаянс. Але я трохи знаю. І я щасливий. І трохи знаю, що таке слово. Як матеріал. Це дуже багато значить. Знаю хоч трошки, що таке папір. Сам пробував робити, але справа не в тому, що сам. Знаю, що це фрагмент великої стіни. І що на ньому можна писати. Знаю, як можна писати. Я наблизився до таких речей. Але я зараз можу відмовитися від цього всього знання. І це буде теж мій вибір. Я можу відмовитися заради чогось кращого — як я вважатиму. Якщо я дійду до того. Так що в якомусь розумінні я дещо бачив у цьому житті. І ніколи не скажу, що ці речі є чимось підлеглим до якихось вищих цінностей у цьому світі, які чекають нас десь там далі. І уготовані чи не уготовані нам."
Малесенька книжечка - розмова Тараса Прохасько із Олегом Лишегою. Слова і думки Лишеги сповнені любові до усього, чого торкається його думка, він, наче зітканий із тієї любові до світу.