What do you think?
Rate this book
Старе золото
Ще за життя Олега Лишегу прозвали богемним гуру сучасної української поезії.
Пропоноване видання найповніше представляє есеїстику письменника. В ній у дивовижному образному явленні та неповторній стильовій манері розгортається авторське натурфілософське розуміння світу, постає ориґінальна концепція виникнення та розвитку мистецтва й висловлюються проникливі думки щодо низки культурних явищ. У виданні дотримано особливості лексики, синтаксису та пунктуації автора.
Пропоноване видання найповніше представляє есеїстику письменника. В ній у дивовижному образному явленні та неповторній стильовій манері розгортається авторське натурфілософське розуміння світу, постає ориґінальна концепція виникнення та розвитку мистецтва й висловлюються проникливі думки щодо низки культурних явищ. У виданні дотримано особливості лексики, синтаксису та пунктуації автора.
236 pages, Hardcover
Published January 1, 2015
17 people want to read
About the author
Олег Лишега
17 books10 followersOleh Lysheha (Ukrainian: Олег Лишега) is a Ukrainian poet, playwright, translator and intellectual.
Lysheha entered Lviv University in 1968, where during his last year, he was expelled for his participation in an "unofficial" literary circle, Lviv Bohema. As punishment, Lysheha was drafted into the Soviet army and internally exiled. During the period 1972-1988, he was banned from official publication, but in 1989 his first book Great Bridge (Velykyi Mist) was published. For "The Selected Poems of Oleh Lysheha," Lysheha and his co-translator James Brasfield from Penn State University, received the 2000 PEN Award for Poetry in Translation published by the Harvard Ukrainian Research Institute. Lysheha is the first Ukrainian poet to receive the PEN award.
Lysheha entered Lviv University in 1968, where during his last year, he was expelled for his participation in an "unofficial" literary circle, Lviv Bohema. As punishment, Lysheha was drafted into the Soviet army and internally exiled. During the period 1972-1988, he was banned from official publication, but in 1989 his first book Great Bridge (Velykyi Mist) was published. For "The Selected Poems of Oleh Lysheha," Lysheha and his co-translator James Brasfield from Penn State University, received the 2000 PEN Award for Poetry in Translation published by the Harvard Ukrainian Research Institute. Lysheha is the first Ukrainian poet to receive the PEN award.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 2 of 2 reviews
Read
November 19, 2019Я починала читати цю збірку есеїстики Лишеги, щоб завершити переклад "Волдена" Торо. Торо - цілковитий інопланетянин для мене, мені було не дуже зрозуміло, як це влаштовано, а тому - як це відтворювати: це була цікава, але драматична пригода (врешті, думаю, вийшло незле, але на те пішло багато зусиль).
То от Лишега (який, як відомо, Торо любив і навіть трохи перекладав) був для мене камертоном - не на звучання (вони дуже взагалі-то різні автори за стилістикою), а на якусь таку загальну суб'єктну позицію, чи що. Як можна так взаємодіяти з простором, як можна так дивитися, бо Лишега, звісно, теж інопланетянин і теж неясно, як до цього підступитися - у віршах він значно-значно чіткіший і дисциплінованіший, ніж у прозі.
Улюблені цитатки з цієї збірки:
* "Що це за дивна істота «головатиця»? Чи може якась змія або рідкісна саламандра?
«…головатиця – каже Василь Карп’юк – я запитав відразу його, бо він з гір, і, як не бачив, то хоч чув щось про неї – то реліктовий дунайський лосось, ніде у жодній річці Європи головатиці вже немає, дуже зрідка бачать її – то велике щастя, як хто головатицю уздрить в Черемоші.. колись вона жила мільйони літ в Паннонському морі, що ніби доходило аж до Карпат, і звідти головатиця заходила на терло у ті дрібніші карпатські річки, але пізніше, як трохи потепліло, досить мілке Паннонське море раптово щезло –кажуть, що воно якось прорвалося крізь Залізні Ворота на Дунаї і витекло в Егейське море.. А головатиця тим часом пішла догори і сховалася донині поміж найвищих гір, у тих потоках поміж гуцулів, лемків і бойків…»"
* "Я тут в Тисмениці, на Городищі, знайшов черепки, що їм шість тисяч років. Якщо дві тисячі нашій ері, то там ще чотири. Я страшенно трясся над тими черепками. А він лежав коло хати — грубий такий черепок із трипільської культури. А потім я взяв і не знаю що — чи викинув його, чи ще щось. Бо я зрозумів, що земля набагато важніша, багато старша, і ця межа — 5-6 тисяч років — дуже умовна. І навіть той слід.. Дійсно, я поважаю слід, людський слід на тому черепку. Хтось зробив якусь спіраль.. Мені дуже, дуже це приємно. Але що воно мене навчило — що та земля, яку я копну згори, вона у стократ дорожча.
Тоді виходить таке — все, що ми можемо у літературному процесі зробити, досить банальне. Воно знаходиться у тій сфері, що робилося і дві, і три тисячі років. Воно все знаходиться у тому шарі, який називають культурним. 1 ніколи я не буду віддавати перевагу тому, що робиться зараз, у цей момент, на злобу дня. Бо я знаю: сьогодні так, завтра прокинуся — і буде інакше. І цей поверхневий шар ніяк не кращий від того, що було під ним. Ніколи. Не може бути якоїсь ієрархії. От це я зрозумів. Коли є ця стратифікація — землі, культури, то не може бути ієрархії."
* "А Глеваха — це Трипілля. Все коло Києва — Трипілля. В принципі, так і було. В Трипіллі просто розкопали. Але довкола ж було безконечне Трипілля. І до сьогоднішнього часу. Там є якась архаїчність і разом з тим...
А що таке архаїчність? Це залишки — чи натяки принаймні — дуже давньої культури, дуже високої, дуже тонкої.
А натяки можуть бути дуже прості. Як цей ліс у Глевасі, чи як ідеш тою лісовою дорогою, виходиш, і починається вуличка старої Глевахи. Ти бачиш, як розташування тих хаток, ті зруби — все занурюється. Ідеш під небом, над тобою сонце і три чи чотири тисячоліття якогось іншого світу. І це одночасно з тобою [...]
Це все можна було відчути і побачити при бажанні, сівши в електричку — пройшовши через ліс — і через якусь годину ти відчував, що воно там є, як той Київ постав, як починалося все помаленьку. Міг переїхати кілька тисяч років у тій електричці.
Це тоді відчувалося, коли я ще жив у просторі. А тепер я живу більше у часі. Може, через те перестало писатися".
То от Лишега (який, як відомо, Торо любив і навіть трохи перекладав) був для мене камертоном - не на звучання (вони дуже взагалі-то різні автори за стилістикою), а на якусь таку загальну суб'єктну позицію, чи що. Як можна так взаємодіяти з простором, як можна так дивитися, бо Лишега, звісно, теж інопланетянин і теж неясно, як до цього підступитися - у віршах він значно-значно чіткіший і дисциплінованіший, ніж у прозі.
Улюблені цитатки з цієї збірки:
* "Що це за дивна істота «головатиця»? Чи може якась змія або рідкісна саламандра?
«…головатиця – каже Василь Карп’юк – я запитав відразу його, бо він з гір, і, як не бачив, то хоч чув щось про неї – то реліктовий дунайський лосось, ніде у жодній річці Європи головатиці вже немає, дуже зрідка бачать її – то велике щастя, як хто головатицю уздрить в Черемоші.. колись вона жила мільйони літ в Паннонському морі, що ніби доходило аж до Карпат, і звідти головатиця заходила на терло у ті дрібніші карпатські річки, але пізніше, як трохи потепліло, досить мілке Паннонське море раптово щезло –кажуть, що воно якось прорвалося крізь Залізні Ворота на Дунаї і витекло в Егейське море.. А головатиця тим часом пішла догори і сховалася донині поміж найвищих гір, у тих потоках поміж гуцулів, лемків і бойків…»"
* "Я тут в Тисмениці, на Городищі, знайшов черепки, що їм шість тисяч років. Якщо дві тисячі нашій ері, то там ще чотири. Я страшенно трясся над тими черепками. А він лежав коло хати — грубий такий черепок із трипільської культури. А потім я взяв і не знаю що — чи викинув його, чи ще щось. Бо я зрозумів, що земля набагато важніша, багато старша, і ця межа — 5-6 тисяч років — дуже умовна. І навіть той слід.. Дійсно, я поважаю слід, людський слід на тому черепку. Хтось зробив якусь спіраль.. Мені дуже, дуже це приємно. Але що воно мене навчило — що та земля, яку я копну згори, вона у стократ дорожча.
Тоді виходить таке — все, що ми можемо у літературному процесі зробити, досить банальне. Воно знаходиться у тій сфері, що робилося і дві, і три тисячі років. Воно все знаходиться у тому шарі, який називають культурним. 1 ніколи я не буду віддавати перевагу тому, що робиться зараз, у цей момент, на злобу дня. Бо я знаю: сьогодні так, завтра прокинуся — і буде інакше. І цей поверхневий шар ніяк не кращий від того, що було під ним. Ніколи. Не може бути якоїсь ієрархії. От це я зрозумів. Коли є ця стратифікація — землі, культури, то не може бути ієрархії."
* "А Глеваха — це Трипілля. Все коло Києва — Трипілля. В принципі, так і було. В Трипіллі просто розкопали. Але довкола ж було безконечне Трипілля. І до сьогоднішнього часу. Там є якась архаїчність і разом з тим...
А що таке архаїчність? Це залишки — чи натяки принаймні — дуже давньої культури, дуже високої, дуже тонкої.
А натяки можуть бути дуже прості. Як цей ліс у Глевасі, чи як ідеш тою лісовою дорогою, виходиш, і починається вуличка старої Глевахи. Ти бачиш, як розташування тих хаток, ті зруби — все занурюється. Ідеш під небом, над тобою сонце і три чи чотири тисячоліття якогось іншого світу. І це одночасно з тобою [...]
Це все можна було відчути і побачити при бажанні, сівши в електричку — пройшовши через ліс — і через якусь годину ти відчував, що воно там є, як той Київ постав, як починалося все помаленьку. Міг переїхати кілька тисяч років у тій електричці.
Це тоді відчувалося, коли я ще жив у просторі. А тепер я живу більше у часі. Може, через те перестало писатися".
September 2, 2024
Весняні бджоли над Лаврою
куниця стрибає з даху на дах
сонячна голова дрімає на лаві
Лишега при світлі не той що в пітьмі
Велике, велике задоволення і насичення викликала в мене ця книжка. Який же багатий внутрішній спів був у нашого бородатого риболова, в нашого Паунда, нашого Сократа.
Але всі порівнянні марні, бо Лишега це Лишега.
Унікальний, неповторний, недосяжний, всеохопний.
В цій книжці багато перфектних текстів, та все ж найкращий з них - "Як я співав під землею" - незавершена праця про Тичину, Франка, Паунда, Кафку і про самого Лишегу. Парадоксальне письмо на межі з поезією.... Обов'язково колись ще повернуся до цієї та інших книжок художника.
Кілька улюблених цитат:
Лишега і Торо - двоє імен навіки злютовані в моєму ментальному Палаццо. Два генії, два пілігрими, двоє занадто мудрих і занадто щирих чудотворців в цьому таємничому присмерковому світі...
"Все у нього відбувалося просто: ранком записувалось те, що бачилося напередодні. А потім, у другій половині дня вирушалося знов у мандри, часом аж до ранку. І так день у день, двадцять чотири роки.. При собі міг мати довідник з ботаніки і блокнот. Якісь враження поривчасто занотовував тут же, на коліні. Бо як інакше утримати в пам'яті мерехтіння тіней від хмар при повному місяці – як ідеш лісовою стежкою - оглянувся, а вони вже зовсім інакші, коли сам зайшов у глибоку тінь.. Через те особливий синтаксис, одночасно небесно-земний. Інтонація схвильована, стрімка, слова випадають, губляться на в'юнкій стежці, тіні дерев набігають на сторінку блокнота, речення починається, ніби збудившись зі сну - з малої літери, а всередині речення раптом виростає якесь слово вище за все на світі: де-не-де крапка, і майже ніяких ком: літери зриваються і летять через сторінки - побільшені тире - це щоб перевести подих, коли Генрі приклякав чи сідав, і всі слова розлогі і злиті - ніколи ця музика не урветься - ніколи, ніколи..
На ранок він вже спокійніший: однак на ще невисохлих від роси сторінках нічого не викреслює, не пригладжує свій нічний розкуйовджений хід. Бо вчора в темряві бачив вологу шкіру землі: у темряві він ніколи не падав, лише легко торкався шкіри землі. Яка вона? Роздряпана до крові? Ніхто її не сміє побачите зблизька.. «Як ти роздягнену бачив мене»...
Але Генрі там був. І він про все те написав. Про її шкіру у мерехтінні тіней."
Олег Лишега "Генрі"
Він у білій сорочці і таких же полотняних штанях. Волосся і очі як у справжнього поліщука. Такі ще зрідка появляються на київських ринках. Часом продають журавлину, часом в'ялених вугрів у діжках чи інших змій десь аж з далеких приток Німану.. Цей продававтяблука. Заплющившись, юнак вигравав на сопілці. Довкола заслухались молоденькі квіткарки, але найближче до ньоготбули оси. Він весь пропахся яблуками. До нього поволі підходить приземистий Дід із чорно-білою бородою. Питає, по
чому той продає коня?.. Юнак каже: два рублі. За спиною у діда свита із багатих понурих темних лакеїв. Вони знуджено обмахуються павиними перами. Почувши, перезирнулися. Один з них тихо спитав, чи той міг би зіграти їм альбу?..тЮнак загадав: а що дасте?.. Той трохи подумав.. Гепардову шкуру.. І серце.. Він поволі відгортає полу свого оксамитового халата.. Там до пояса прив'язана набрякла торба. Вінтрозтуляє її.. Темно, на споді щось глухо борсається.. Юнак відвертається.. Аж тепер видно, який він бідний.. І на ньому навіть не сорочка - якась латана спідня армійська білизна.. Підштанники із довгими зав'язками унизу. Він босий. Ноги задубіли від холоду, з нігтів на темну кам'яну підлогу осипається крейда, і там, де він стоїть, ледве помітний припорошений білий контур.. Коли він оглянувся знов - перед ним
не було нікого. Лише оси..
Олег Лишега "adamo et dianа"
«Єдиний засіб наблизити майбуття - це піти йому назустріч». Так сказав Рабіндранат Тагор. Гавриленко прийшов до глибокого заперечення Машини: навіть її щонайневиннішого лику: натюрморта. Навіть яблук - але зірваних, вкрадених у дерева. Але це вже у шістдесятих, сімдесятих роках нашого минулого століття, коли вже були позривані з дерева життя усі яблука - і Зерова, і Семенка, і Плужника, і Бойчука, усі плоди, і зелені, зовсім нерозвиті, і стиглі - усі, з листям, гілками, а потім і саму яблуню - обкорено і викорчувано, і розпиляно, і поколено на дрова, і вогнище розкладене з яблуневих полін аж до неба - прилюдно, на весь світ: оце всім вам наука.. І тоді, коли, здавалось, вже й запах диму того розвіявся Гавриленко ілюструє «Садок вишневий коло хати», «Катерину» Шевченка, «Vita Nova» Данте: непорочна мовчазна Беатріче у просторі стоїть, поволі рушає, зупиняється.. Простір роз'яснюється акварельно, або мерехтить у сріблястій павутинці, зітканій пером з туші. Так, мабуть, таке воно і мало бути: Нове життя.. «Vita Nova».. І в Данте, і в Шевченка, і у Франка, і в Тичини.. Чому Гавриленко ілюстрував саме цей, ранній, найсвітліший твір Данте? А чому не <<Пекло» з «Божественної комедії»? Бо він його вже побачив? Бо він вже з нього вийшов? А може, його стримав за руку Бажан? (вони були дружні, особливо в часи «Нічнихьроздумів старого майстра»).. Бо він заглянув у самі вічі Машині.
«Єдиний засіб наблизити майбутнє - це піти йому назустріч»..
Я знаю дно - знаю своїм глибинним корінням
Це те, чого боїшся - я не боюсь,
Я був там -
Сільвія Плат каже вустами свого «В'яза» перед своїм самогубством.
Олег Лишега "Як я співав під землею"
І знову Велика Краса, Сила і Насолода від письма Олега Лишеги. Цьому сприяє і надзвичайне естетичне видання, книжка оформлена автопортретами автора в юності, на форзацах чудові краєвиди і кілька фотографій. Справжнісінький скарб в сфері книгодрукування та есеїстики. Так як пише Лишега про книги, природу та письмо, ніхто ніколи не писав...
"А ви читаєте ґотикою?- знов долинув голос крізь пітьму.- Він любив збирати разом якісь незначні записки, нікому невідомі, часом по кілька десятків під однією палітуркою, в конволюти.. Він любив їх сам оправляти.. і там навіть можна знайти його руку на полях.."
«...любив ловити рибу, а, може, ще більше любив виловлювати старі, цінні книги з хвиль забуття...»
«...раптово заціпивши пальці, вириваєш її у блискотливих потоках з кривавих пірців - на сліпуче сонце, де вона блідне, блідне і гасне...»
«...кажи: ти заглядаєш у дуже слизьке дзеркало.. кажи: ти збовтуєш своє дзеркало.. кажи: ти кажеш у дзеркало: кажи.. кажи мені, бо ніхто мені більше не скаже, тут у затінку плакучої верби...»
«...твої очі давно уражені водяною блискавкою.. хлопчику, то ти стільки наловив? ти хотів так багато наловити смерті? як ти її спокусив? на солодку шовковицю?.. Ходи зі мною.. ти хотів мене побачити? ти хотів побачити, якою я була? дивись.. я розтуляю твої очі.. Яка я страшна, правда?.. Ходи до мене.. я так довго тебе чекала...»
«- ні, ти зовсім не така, ти вільна і кожної миті, коли б не подивитись на тебе - чи вдень чи надвечір, чи вже за північ - ти завжди пропливаєш, не торкаючись дна..
..і хто не погляне на неї, здивується, чому вона сьогодні поспішає більше ніж вчора, ніби очима має передати комусь - але кому? - щораз тривожнішу вість...»
«...в очах в нього все ще велика рибина в скаламученій воді.. тепер він знає, вона далеко не відійшла, а забилась в глиняну печеру і принишкла. І перед тим, як струснувши з луски останні відблиски сонця вона прослизне на спочинок у глибинні підземні нори, куди не досягне вже нічия рука, він з останньої своєї скаліченої сили, згорбившись, налягає на її хребет, плаский і великий, як у білого каменя, на який весь час падала і падала вода. Головне дотягнутись, руками дотягнутись до зябер і намертво притиснути її до дна, пропустивши між ногами її безконечне тіло...»
«...туди вниз не треба - там дно.. там яма.. Там повільна смерть.. а світ угорі - мерехтливий, безжурний...»
«...потім оглядав мої книги у шафі і йому видалося під кінець несподівано, що полиці в шафі йдуть у далеку темну глибінь...»
«...от, чудасія! Як тільки погляну на свою голу ногу, вискакують з неї рибки. Прошу подивитися, які срібні рибки! - поет дивився на відкриту ногу і посміхався...»
«...я сиджу тут, а там заходить до моєї хати чорний кіт і через горище виносить кудись книги з моєї бібліотеки...»
Олег Лишега "Старе золото. Франко"
"Це грецьке слово охра. Воно через «в» пишеться. У нас охра, а на Сході вохра. Я думав, що це місцеве, а виявляється — це ближче до того грецького..
Але що найцікавіше. Та вохра.. Що вона говорить? Вона говорить про надломи. Про речі, які втекли зі своєї клітки.
От що важливо. Оце. І треба було з самого початку говорити про речі, які повтікали.
Інша справа, що ми хочемо чи у бесіді, чи у вірші їх легенько туди заманити. Але вони вже живуть. І слава Богу.
Для мене що цікаво? Та література, яка це все розуміє. Яка спочатку повипускала ці істоти на волю, а потім вона з ними якось розмовляє і знову запрошує їх до себе у гості. І розмовляє з ними вже як зі своїми гістьми. близькими. І це якраз — справжнє поняття.
І та вохра. Це та, що десь збігла. Вона була на фресках і була досить прикладною фарбою, найбільш доступною. Нею помикали. А потім вона стада.. Від неї відмовилися. Коли почали малювати на полотні і багато цінніші появилися фарби. Кобальти, різні метали.
Але що цікаво — вона віддавна правила світом. Всі найдавніші черепки, кістка знайдена, сопілка чи перший музичний інструмент — на всьому знаходять якраз ті краплинки, не краплинки, а крупинки вохри. Найдавніші, можливо, найперші прояви мистецтва. Не знати навіть, як там його назвати. Але на гілці — на дубовій чи вербовій -- яка була образом кістки. Бо все-таки кістка, мені здається, — найперший образ, найперший матеріал, найглибший, найдавніший.
Кістка була еталоном. Мені здається — це був канон. Канон, який потім скульптура могла розвивати в мармурі. Але мармур відтворював саме цей кістяний канон. Він старався наблизитися до того. Звичайно, він ніколи не наблизився, але кістка була.. Кістка і крупинки червоної вохри. Мені здається — це була модель. Такий образ світу: чистота, відвертість, разом з тим та червона вохра говорила про забарвлення взагалі, про колір.
Я не хочу всіх цих аналогій з кров’ю, з життям, але якось так воно виходить.
Але цей матеріал.. Я б хотів, щоб слово моє було просто червоною вохрою. І щоб воно було дуже бліде, щоб там не було — мені навіть думати про це важко — якихось красивих вензелів, ваговитих метафор, які мають під собою дуже багато пластів. Так званого бароко.. Зрештою, бароко кожен різно розуміє. Я якраз цього не хотів.. Хочу, щоб воно було дуже прозоре. Дуже легко його стерти. Дощ може стерти ці крупинки вохри. І тим не менше воно протривало ці тисячі років на глині, на кістці. Повпивалося намертво (не знаю — чи намертво, чи ні). А може, у пам’ять повпивалося. Важко про це говорити."
Олег Лишега"Балачки з Прохаськом"
Наші малі міста то лише зліпки з наших грудей
А кожен чоловіковий Вавилон пробує хоч якось передати
Усю велич його Вавилонського серця.
В. Б. Єйтс
1. DE LUMINIS
У Кракові на Плянтах, недалеко від Вавеля під старими плакучими вербами ховається археологічний музей.. В одній його залі посередині стоїть кам'яний стовп Світовид. Там він виринає завжди якось несподівано з напівтемряви, холодний, ніби і досі його обмивають темні, студені води Збруча..
А за стіною у світлішій залі єгипетські саркофаги – яскраві, золотаво-червонясті дерев'яні личини кількох пізніх фараонів. Їхніх мумій усередині вже немає.. Зате є мумія сокола, і я завмирав над нею годинами.. Хоч що там побачиш?.. Може, усередині якась деревинка, сліпа, завинута туго у полотняну ряднину?.. Про що я думав тоді, низько похилившись над продовгуватим чистим сповитком?.. Що часом і я таки колись був вільним? Часом, дуже рідко, але таки вільним?.. Чи про те, що і цей сповитий стовпчик, і той кам'яний стовп Світовид за стіною у темнішій залі були разом різними відтинками єдиного сонячного стовпа?.. Променя з небесного сліпучого ока, що пронизує усе до найглибших глибин, як би не ховався у місячнім дзеркалі?.. Чи, може, думав, що над королівським Вавелем зовсім поруч зараз у небі незрушно ширяє вічна варта кількох таких самих соколів-голуб'ятників і невтомним вигостреним оком озирають усе, що діється тут, набагато нижче, щоб жоден заблуканий голуб не заплямив своїм послідом цю королівську твердиню?.. Минають дні і ночі, минають століття, міняється варта в один і той же час, навчена пильнувати земну твердиню з неба..
Олег Лишега
Гучно промовляє колір.. Так у неділю озивається грубий дзвін Кирило над Успенською церквою.. А буває, наче зовсім тихий, нечутний – звучить інший тон.. десь тут на вулиці, зовсім поряд, за шибкою, у міжвіконні.. те, що Андрій Содомора називає осонням душі: «відходить дивний світ, негорді радощі, м'яке душі осоння, розкішний, хоч німий театр дитинних літ..» Просто шибка, трохи нагріта сонцем.. мабуть, за тим запорошеним шклом живе добра людина.. може, ось вона дивиться звідти на тебе.. а може, щось собі їсть на самоті.. тихе непомітне сяйво доброго серця.. осоння душі.. Чиєї?.. просто йшов якоюсь незнайомою вулицею і раптом обернувся: навпроти вікно.. за дерев'яною трохи облупленою рамою - ледь відхилена фіранка.. Час - він як і ти, може
пристати.. втомитись.. шукати затишку для душі.. на вулиці, за чиїмось вікном.. А що там - за тонкою шибкою?..
«..кожне дерево дбає за своє листя: воно доглянуте, з рівненькими зубчиками, гарно обкраяне, як у вітражі Шаленка.. окрайці грубого шкла треба самому засвітити, не надіятися лише на сонце, чи навіть місяць - а самому вдихнути світлоту кожен найменший окраєць шкла: отоді воно засяє i Витворить ідеальне зоряне склепіння.. Облітаючи, кожен листок має свій час, своє місце.. Потім л��сток має вимокнути під дощем чи в калюжі.. Потім має його сніг вибілити, знов висушити, виполоскати.. Це все не так просто і легко робиться.. Листок аж тоді входить у вічність, коли він викінчений, вичинений - як добра овеча шкура в дубовому кадубі..»
Олег Лишега "коридор із дверима завбільшки з око"
куниця стрибає з даху на дах
сонячна голова дрімає на лаві
Лишега при світлі не той що в пітьмі
Велике, велике задоволення і насичення викликала в мене ця книжка. Який же багатий внутрішній спів був у нашого бородатого риболова, в нашого Паунда, нашого Сократа.
Але всі порівнянні марні, бо Лишега це Лишега.
Унікальний, неповторний, недосяжний, всеохопний.
В цій книжці багато перфектних текстів, та все ж найкращий з них - "Як я співав під землею" - незавершена праця про Тичину, Франка, Паунда, Кафку і про самого Лишегу. Парадоксальне письмо на межі з поезією.... Обов'язково колись ще повернуся до цієї та інших книжок художника.
Кілька улюблених цитат:
Лишега і Торо - двоє імен навіки злютовані в моєму ментальному Палаццо. Два генії, два пілігрими, двоє занадто мудрих і занадто щирих чудотворців в цьому таємничому присмерковому світі...
"Все у нього відбувалося просто: ранком записувалось те, що бачилося напередодні. А потім, у другій половині дня вирушалося знов у мандри, часом аж до ранку. І так день у день, двадцять чотири роки.. При собі міг мати довідник з ботаніки і блокнот. Якісь враження поривчасто занотовував тут же, на коліні. Бо як інакше утримати в пам'яті мерехтіння тіней від хмар при повному місяці – як ідеш лісовою стежкою - оглянувся, а вони вже зовсім інакші, коли сам зайшов у глибоку тінь.. Через те особливий синтаксис, одночасно небесно-земний. Інтонація схвильована, стрімка, слова випадають, губляться на в'юнкій стежці, тіні дерев набігають на сторінку блокнота, речення починається, ніби збудившись зі сну - з малої літери, а всередині речення раптом виростає якесь слово вище за все на світі: де-не-де крапка, і майже ніяких ком: літери зриваються і летять через сторінки - побільшені тире - це щоб перевести подих, коли Генрі приклякав чи сідав, і всі слова розлогі і злиті - ніколи ця музика не урветься - ніколи, ніколи..
На ранок він вже спокійніший: однак на ще невисохлих від роси сторінках нічого не викреслює, не пригладжує свій нічний розкуйовджений хід. Бо вчора в темряві бачив вологу шкіру землі: у темряві він ніколи не падав, лише легко торкався шкіри землі. Яка вона? Роздряпана до крові? Ніхто її не сміє побачите зблизька.. «Як ти роздягнену бачив мене»...
Але Генрі там був. І він про все те написав. Про її шкіру у мерехтінні тіней."
Олег Лишега "Генрі"
Він у білій сорочці і таких же полотняних штанях. Волосся і очі як у справжнього поліщука. Такі ще зрідка появляються на київських ринках. Часом продають журавлину, часом в'ялених вугрів у діжках чи інших змій десь аж з далеких приток Німану.. Цей продававтяблука. Заплющившись, юнак вигравав на сопілці. Довкола заслухались молоденькі квіткарки, але найближче до ньоготбули оси. Він весь пропахся яблуками. До нього поволі підходить приземистий Дід із чорно-білою бородою. Питає, по
чому той продає коня?.. Юнак каже: два рублі. За спиною у діда свита із багатих понурих темних лакеїв. Вони знуджено обмахуються павиними перами. Почувши, перезирнулися. Один з них тихо спитав, чи той міг би зіграти їм альбу?..тЮнак загадав: а що дасте?.. Той трохи подумав.. Гепардову шкуру.. І серце.. Він поволі відгортає полу свого оксамитового халата.. Там до пояса прив'язана набрякла торба. Вінтрозтуляє її.. Темно, на споді щось глухо борсається.. Юнак відвертається.. Аж тепер видно, який він бідний.. І на ньому навіть не сорочка - якась латана спідня армійська білизна.. Підштанники із довгими зав'язками унизу. Він босий. Ноги задубіли від холоду, з нігтів на темну кам'яну підлогу осипається крейда, і там, де він стоїть, ледве помітний припорошений білий контур.. Коли він оглянувся знов - перед ним
не було нікого. Лише оси..
Олег Лишега "adamo et dianа"
«Єдиний засіб наблизити майбуття - це піти йому назустріч». Так сказав Рабіндранат Тагор. Гавриленко прийшов до глибокого заперечення Машини: навіть її щонайневиннішого лику: натюрморта. Навіть яблук - але зірваних, вкрадених у дерева. Але це вже у шістдесятих, сімдесятих роках нашого минулого століття, коли вже були позривані з дерева життя усі яблука - і Зерова, і Семенка, і Плужника, і Бойчука, усі плоди, і зелені, зовсім нерозвиті, і стиглі - усі, з листям, гілками, а потім і саму яблуню - обкорено і викорчувано, і розпиляно, і поколено на дрова, і вогнище розкладене з яблуневих полін аж до неба - прилюдно, на весь світ: оце всім вам наука.. І тоді, коли, здавалось, вже й запах диму того розвіявся Гавриленко ілюструє «Садок вишневий коло хати», «Катерину» Шевченка, «Vita Nova» Данте: непорочна мовчазна Беатріче у просторі стоїть, поволі рушає, зупиняється.. Простір роз'яснюється акварельно, або мерехтить у сріблястій павутинці, зітканій пером з туші. Так, мабуть, таке воно і мало бути: Нове життя.. «Vita Nova».. І в Данте, і в Шевченка, і у Франка, і в Тичини.. Чому Гавриленко ілюстрував саме цей, ранній, найсвітліший твір Данте? А чому не <<Пекло» з «Божественної комедії»? Бо він його вже побачив? Бо він вже з нього вийшов? А може, його стримав за руку Бажан? (вони були дружні, особливо в часи «Нічнихьроздумів старого майстра»).. Бо він заглянув у самі вічі Машині.
«Єдиний засіб наблизити майбутнє - це піти йому назустріч»..
Я знаю дно - знаю своїм глибинним корінням
Це те, чого боїшся - я не боюсь,
Я був там -
Сільвія Плат каже вустами свого «В'яза» перед своїм самогубством.
Олег Лишега "Як я співав під землею"
І знову Велика Краса, Сила і Насолода від письма Олега Лишеги. Цьому сприяє і надзвичайне естетичне видання, книжка оформлена автопортретами автора в юності, на форзацах чудові краєвиди і кілька фотографій. Справжнісінький скарб в сфері книгодрукування та есеїстики. Так як пише Лишега про книги, природу та письмо, ніхто ніколи не писав...
"А ви читаєте ґотикою?- знов долинув голос крізь пітьму.- Він любив збирати разом якісь незначні записки, нікому невідомі, часом по кілька десятків під однією палітуркою, в конволюти.. Він любив їх сам оправляти.. і там навіть можна знайти його руку на полях.."
«...любив ловити рибу, а, може, ще більше любив виловлювати старі, цінні книги з хвиль забуття...»
«...раптово заціпивши пальці, вириваєш її у блискотливих потоках з кривавих пірців - на сліпуче сонце, де вона блідне, блідне і гасне...»
«...кажи: ти заглядаєш у дуже слизьке дзеркало.. кажи: ти збовтуєш своє дзеркало.. кажи: ти кажеш у дзеркало: кажи.. кажи мені, бо ніхто мені більше не скаже, тут у затінку плакучої верби...»
«...твої очі давно уражені водяною блискавкою.. хлопчику, то ти стільки наловив? ти хотів так багато наловити смерті? як ти її спокусив? на солодку шовковицю?.. Ходи зі мною.. ти хотів мене побачити? ти хотів побачити, якою я була? дивись.. я розтуляю твої очі.. Яка я страшна, правда?.. Ходи до мене.. я так довго тебе чекала...»
«- ні, ти зовсім не така, ти вільна і кожної миті, коли б не подивитись на тебе - чи вдень чи надвечір, чи вже за північ - ти завжди пропливаєш, не торкаючись дна..
..і хто не погляне на неї, здивується, чому вона сьогодні поспішає більше ніж вчора, ніби очима має передати комусь - але кому? - щораз тривожнішу вість...»
«...в очах в нього все ще велика рибина в скаламученій воді.. тепер він знає, вона далеко не відійшла, а забилась в глиняну печеру і принишкла. І перед тим, як струснувши з луски останні відблиски сонця вона прослизне на спочинок у глибинні підземні нори, куди не досягне вже нічия рука, він з останньої своєї скаліченої сили, згорбившись, налягає на її хребет, плаский і великий, як у білого каменя, на який весь час падала і падала вода. Головне дотягнутись, руками дотягнутись до зябер і намертво притиснути її до дна, пропустивши між ногами її безконечне тіло...»
«...туди вниз не треба - там дно.. там яма.. Там повільна смерть.. а світ угорі - мерехтливий, безжурний...»
«...потім оглядав мої книги у шафі і йому видалося під кінець несподівано, що полиці в шафі йдуть у далеку темну глибінь...»
«...от, чудасія! Як тільки погляну на свою голу ногу, вискакують з неї рибки. Прошу подивитися, які срібні рибки! - поет дивився на відкриту ногу і посміхався...»
«...я сиджу тут, а там заходить до моєї хати чорний кіт і через горище виносить кудись книги з моєї бібліотеки...»
Олег Лишега "Старе золото. Франко"
"Це грецьке слово охра. Воно через «в» пишеться. У нас охра, а на Сході вохра. Я думав, що це місцеве, а виявляється — це ближче до того грецького..
Але що найцікавіше. Та вохра.. Що вона говорить? Вона говорить про надломи. Про речі, які втекли зі своєї клітки.
От що важливо. Оце. І треба було з самого початку говорити про речі, які повтікали.
Інша справа, що ми хочемо чи у бесіді, чи у вірші їх легенько туди заманити. Але вони вже живуть. І слава Богу.
Для мене що цікаво? Та література, яка це все розуміє. Яка спочатку повипускала ці істоти на волю, а потім вона з ними якось розмовляє і знову запрошує їх до себе у гості. І розмовляє з ними вже як зі своїми гістьми. близькими. І це якраз — справжнє поняття.
І та вохра. Це та, що десь збігла. Вона була на фресках і була досить прикладною фарбою, найбільш доступною. Нею помикали. А потім вона стада.. Від неї відмовилися. Коли почали малювати на полотні і багато цінніші появилися фарби. Кобальти, різні метали.
Але що цікаво — вона віддавна правила світом. Всі найдавніші черепки, кістка знайдена, сопілка чи перший музичний інструмент — на всьому знаходять якраз ті краплинки, не краплинки, а крупинки вохри. Найдавніші, можливо, найперші прояви мистецтва. Не знати навіть, як там його назвати. Але на гілці — на дубовій чи вербовій -- яка була образом кістки. Бо все-таки кістка, мені здається, — найперший образ, найперший матеріал, найглибший, найдавніший.
Кістка була еталоном. Мені здається — це був канон. Канон, який потім скульптура могла розвивати в мармурі. Але мармур відтворював саме цей кістяний канон. Він старався наблизитися до того. Звичайно, він ніколи не наблизився, але кістка була.. Кістка і крупинки червоної вохри. Мені здається — це була модель. Такий образ світу: чистота, відвертість, разом з тим та червона вохра говорила про забарвлення взагалі, про колір.
Я не хочу всіх цих аналогій з кров’ю, з життям, але якось так воно виходить.
Але цей матеріал.. Я б хотів, щоб слово моє було просто червоною вохрою. І щоб воно було дуже бліде, щоб там не було — мені навіть думати про це важко — якихось красивих вензелів, ваговитих метафор, які мають під собою дуже багато пластів. Так званого бароко.. Зрештою, бароко кожен різно розуміє. Я якраз цього не хотів.. Хочу, щоб воно було дуже прозоре. Дуже легко його стерти. Дощ може стерти ці крупинки вохри. І тим не менше воно протривало ці тисячі років на глині, на кістці. Повпивалося намертво (не знаю — чи намертво, чи ні). А може, у пам’ять повпивалося. Важко про це говорити."
Олег Лишега"Балачки з Прохаськом"
Наші малі міста то лише зліпки з наших грудей
А кожен чоловіковий Вавилон пробує хоч якось передати
Усю велич його Вавилонського серця.
В. Б. Єйтс
1. DE LUMINIS
У Кракові на Плянтах, недалеко від Вавеля під старими плакучими вербами ховається археологічний музей.. В одній його залі посередині стоїть кам'яний стовп Світовид. Там він виринає завжди якось несподівано з напівтемряви, холодний, ніби і досі його обмивають темні, студені води Збруча..
А за стіною у світлішій залі єгипетські саркофаги – яскраві, золотаво-червонясті дерев'яні личини кількох пізніх фараонів. Їхніх мумій усередині вже немає.. Зате є мумія сокола, і я завмирав над нею годинами.. Хоч що там побачиш?.. Може, усередині якась деревинка, сліпа, завинута туго у полотняну ряднину?.. Про що я думав тоді, низько похилившись над продовгуватим чистим сповитком?.. Що часом і я таки колись був вільним? Часом, дуже рідко, але таки вільним?.. Чи про те, що і цей сповитий стовпчик, і той кам'яний стовп Світовид за стіною у темнішій залі були разом різними відтинками єдиного сонячного стовпа?.. Променя з небесного сліпучого ока, що пронизує усе до найглибших глибин, як би не ховався у місячнім дзеркалі?.. Чи, може, думав, що над королівським Вавелем зовсім поруч зараз у небі незрушно ширяє вічна варта кількох таких самих соколів-голуб'ятників і невтомним вигостреним оком озирають усе, що діється тут, набагато нижче, щоб жоден заблуканий голуб не заплямив своїм послідом цю королівську твердиню?.. Минають дні і ночі, минають століття, міняється варта в один і той же час, навчена пильнувати земну твердиню з неба..
Олег Лишега
Гучно промовляє колір.. Так у неділю озивається грубий дзвін Кирило над Успенською церквою.. А буває, наче зовсім тихий, нечутний – звучить інший тон.. десь тут на вулиці, зовсім поряд, за шибкою, у міжвіконні.. те, що Андрій Содомора називає осонням душі: «відходить дивний світ, негорді радощі, м'яке душі осоння, розкішний, хоч німий театр дитинних літ..» Просто шибка, трохи нагріта сонцем.. мабуть, за тим запорошеним шклом живе добра людина.. може, ось вона дивиться звідти на тебе.. а може, щось собі їсть на самоті.. тихе непомітне сяйво доброго серця.. осоння душі.. Чиєї?.. просто йшов якоюсь незнайомою вулицею і раптом обернувся: навпроти вікно.. за дерев'яною трохи облупленою рамою - ледь відхилена фіранка.. Час - він як і ти, може
пристати.. втомитись.. шукати затишку для душі.. на вулиці, за чиїмось вікном.. А що там - за тонкою шибкою?..
«..кожне дерево дбає за своє листя: воно доглянуте, з рівненькими зубчиками, гарно обкраяне, як у вітражі Шаленка.. окрайці грубого шкла треба самому засвітити, не надіятися лише на сонце, чи навіть місяць - а самому вдихнути світлоту кожен найменший окраєць шкла: отоді воно засяє i Витворить ідеальне зоряне склепіння.. Облітаючи, кожен листок має свій час, своє місце.. Потім л��сток має вимокнути під дощем чи в калюжі.. Потім має його сніг вибілити, знов висушити, виполоскати.. Це все не так просто і легко робиться.. Листок аж тоді входить у вічність, коли він викінчений, вичинений - як добра овеча шкура в дубовому кадубі..»
Олег Лишега "коридор із дверима завбільшки з око"
Displaying 1 - 2 of 2 reviews