What do you think?
Rate this book
Волинь #3
Волинь: Батько і син
396 pages, Unknown Binding
First published January 1, 1937
2 people are currently reading
18 people want to read
About the author
Улас Самчук
32 books16 followersУлас Самчук - український письменник, журналіст і публіцист, редактор, лауреат УММАН, член уряду УНР на вигнанні, член ОУП «Слово».
Улас Олексійович Самчук народився 20 (за старим стилем 7) лютого 1905 року в селі Дермань Дубенського повіту Волинської губернії (нині Здолбунівський район Рівненської області) у родині Олексія Антоновича та Настасії Ульянівни Самчуків. По суті, світогляд майбутнього визначного письменника світу формували як родина, так і довкілля: "… Дермань для мене центр центрів на планеті. І не тільки тому, що десь там і колись там я народився… Але також тому, що це справді «село, неначе писанка», з його древнім Троїцьким монастирем, Свято-Феодорівською учительською семінарією, садами, парками, гаями, яругами, пречудовими переказами та легендами".
У літературній творчості Самчук був літописцем змагань українського народу протягом сучасного йому півстоліття. Своє перше оповідання — «На старих стежках» — опублікував у 1926 році у варшавському журналі «Наша бесіда», а з 1929 року став постійно співпрацювати з «Літературно-науковим вісником», «Дзвонами» (журнали виходили у Львові), «Самостійною думкою» (Чернівці), «Розбудовою нації» (Берлін), «Сурмою» (без сталого місця перебування редакції).
У найвидатнішому творі Самчука — трилогії «Волинь» (І—III, 1932—1937) виведений збірний образ української молодої людини 1910-х — початку 1920-х pp., що прагне знайти місце України у світі й шляхи її національно-культурного й державного становлення. Робота над першою й другою частинами тривала з 1929 по 1935 роки, над третьою — з 1935 по 1937 роки. Саме роман «Волинь» приніс 32-річному письменнику світову славу. Як стверджує дослідник творчості Уласа Самчука Степан Пінчук:
«У 30-х роках вживалися певні заходи щодо кандидування Уласа Самчука на Нобелівську премію за роман «Волинь» (як і Володимира Винниченка за «Сонячну машину»). Але, на жаль, їхніх імен немає серед Нобелівських лауреатів: твори письменників погромленого і пригнобленого народу виявились неконкурентноздатними не за мірою таланту, а через відсутність перекладів, відповідної реклами»
Ідейним продовженням «Волині» є повість «Кулак» (1932). У романі «Марія» (1934) відтворена голодова трагедія українського народу на центральних і східноукраїнських землях 1932—1933, у романі «Гори говорять» (1934) — боротьба гуцулів з угорцями на Закарпатті.
У повоєнний період творчості Самчука сюжетним продовженням «Волині» є його роман-хроніка «Юність Василя Шеремети» (І-ІІ, 1946-47).
У 1947 закінчив драму «Шумлять жорна».
У незакінченій трилогії «Ост»: «Морозів хутір» (1948) і «Темнота» (1957), зображена українська людина та її роль у незвичайних і трагічних умовах міжвоєнної й сучасної підрадянської дійсності.
Темами останніх книг Самчука є боротьба УПА на Волині (роман «Чого не гоїть вогонь», 1959) і життя українських емігрантів у Канаді («На твердій землі», 1967). Переживанням Другої світової війни присвячені спогади «П'ять по дванадцятій» (1954) і «На білому коні» (1956).
Письменник помер у Торонто 9 липня 1987 р.
Улас Олексійович Самчук народився 20 (за старим стилем 7) лютого 1905 року в селі Дермань Дубенського повіту Волинської губернії (нині Здолбунівський район Рівненської області) у родині Олексія Антоновича та Настасії Ульянівни Самчуків. По суті, світогляд майбутнього визначного письменника світу формували як родина, так і довкілля: "… Дермань для мене центр центрів на планеті. І не тільки тому, що десь там і колись там я народився… Але також тому, що це справді «село, неначе писанка», з його древнім Троїцьким монастирем, Свято-Феодорівською учительською семінарією, садами, парками, гаями, яругами, пречудовими переказами та легендами".
У літературній творчості Самчук був літописцем змагань українського народу протягом сучасного йому півстоліття. Своє перше оповідання — «На старих стежках» — опублікував у 1926 році у варшавському журналі «Наша бесіда», а з 1929 року став постійно співпрацювати з «Літературно-науковим вісником», «Дзвонами» (журнали виходили у Львові), «Самостійною думкою» (Чернівці), «Розбудовою нації» (Берлін), «Сурмою» (без сталого місця перебування редакції).
У найвидатнішому творі Самчука — трилогії «Волинь» (І—III, 1932—1937) виведений збірний образ української молодої людини 1910-х — початку 1920-х pp., що прагне знайти місце України у світі й шляхи її національно-культурного й державного становлення. Робота над першою й другою частинами тривала з 1929 по 1935 роки, над третьою — з 1935 по 1937 роки. Саме роман «Волинь» приніс 32-річному письменнику світову славу. Як стверджує дослідник творчості Уласа Самчука Степан Пінчук:
«У 30-х роках вживалися певні заходи щодо кандидування Уласа Самчука на Нобелівську премію за роман «Волинь» (як і Володимира Винниченка за «Сонячну машину»). Але, на жаль, їхніх імен немає серед Нобелівських лауреатів: твори письменників погромленого і пригнобленого народу виявились неконкурентноздатними не за мірою таланту, а через відсутність перекладів, відповідної реклами»
Ідейним продовженням «Волині» є повість «Кулак» (1932). У романі «Марія» (1934) відтворена голодова трагедія українського народу на центральних і східноукраїнських землях 1932—1933, у романі «Гори говорять» (1934) — боротьба гуцулів з угорцями на Закарпатті.
У повоєнний період творчості Самчука сюжетним продовженням «Волині» є його роман-хроніка «Юність Василя Шеремети» (І-ІІ, 1946-47).
У 1947 закінчив драму «Шумлять жорна».
У незакінченій трилогії «Ост»: «Морозів хутір» (1948) і «Темнота» (1957), зображена українська людина та її роль у незвичайних і трагічних умовах міжвоєнної й сучасної підрадянської дійсності.
Темами останніх книг Самчука є боротьба УПА на Волині (роман «Чого не гоїть вогонь», 1959) і життя українських емігрантів у Канаді («На твердій землі», 1967). Переживанням Другої світової війни присвячені спогади «П'ять по дванадцятій» (1954) і «На білому коні» (1956).
Письменник помер у Торонто 9 липня 1987 р.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 5 of 5 reviews
July 13, 2024
Український огляд нижче (Ukrainian language review is below)
This is the last volume/part of the Volyn trilogy titled Father and Son; the first two, Волинь: Куди тече та річка? and Війна і революція, are reviewed here and here, respectively.
The Ukrainian Liberation Movement and the Civil War are over, and the village where Volodka lives has been taken over by the restored Poland. Our hero is already a young man, and the story begins in the mid-1920s. Love, vodka, friends for life...
What strikes me is that the progress we have made is outstanding: in the village in the 1920s, there is no way to relax except by drinking. A theatrical performance takes a month to prepare and people come from all over the neighborhood to see it, and it's a once-a-year event. For the reading house, it is not only difficult to buy books, but several adults need to chip in to subscribe to a newspaper/magazine.
This is compounded by the attempts of the new Polish government, which took over these lands (where the majority are ethnic Ukrainians) to polonize them, in particular by introducing exclusively Polish language in any communication with government officials, an official school in Polish (and even a ban on local Ukrainian schools which operated on community funds). On the other hand, from across the Polish-Soviet border, we hear that Ukraine has emerged there, albeit Soviet, but our own!
- "I have to study," Volodko replied calmly, "I have to study somewhere... I have no place. I have to do something..." Volodko slowly turned the pages of the book, his eyes downcast The book was printed in Kyiv. In my native language... What does this Lazyuk want?
- "You know, my friend, here in Kremenets, Pilsudski is acting with those four-cornered caps [Polish military uniform]... And he only wants Poland "from sea to sea." But there, in Kyiv... Lenin is at work there... And he wants... Everything! The whole world! Proletarians of all countries unite! In Lenin's language... Ukraine is out of the question there...
- "But we are people and we have the right," Volodko wanted to answer, but he did not sound convincing enough
- "There, my dear, they don't think in terms of people, they think in terms of four-cornered hats, or 'proletarians of all countries'... This is My dear! It's an era! Such an epoch... On the edge between feeling and reason... You want to study. Our school is here," he pointed to his forehead. And here," he pointed to his heart, "we have to create our own school... We have to think... independently. In your own way... go to Prague," he suddenly finished his thought.
So, the confrontation between Matvii, who is already old, who has worked all his life to ensure that Volodka has land, and Volodka, who feels cramped on their farm, in the village, and even in Volyn, who sees his destiny as being connected to this land, but not to working on this land. Volodka tries to get to the USSR and ends up in a Polish prison, where there are many people who have escaped from that Soviet paradise. Meanwhile, both in the village and in the city, there are a lot of new Ukrainian communists who are fighting for the Ukrainian revival even more than the Polish lords
One of them, dressed in an old, red jacket and wearing a cap that resembled a papirose butt, a little older, with short, rough legs, was saying something passionately about the Prosvita [ukr. For ‘Enlightenment’, an organization promoting Ukrainian culture, including education, literature, etc.]... "Actually, actually!" he said with an oratorical flourish "It is precisely on this that we depend. We demand that such an institution as the Prosvita serve the interests of the working people, not the Petliurists and the bourgeoisie. We! To me, to you... All those who are with the people and who work. They hung their portaits: hetmans, atamans, courtesans, priests... We demand that the leaders of the workers be there... Workers' magazines... Works by proletarian writers, books by Soviet publications. And we demand re-election of the council... All sorts of bourgeoisie have been planted in your city, spreading the "not yet dead" [words of Ukrainian anthem] bullshit and boasting about their yellow-blue [colors of the flag] identity. Ha! To drive them to hell, and that's what I wanted to emphasize... And we will be so long...
This is a very interesting description of the underground Ukraine of the 1920s. To a certain extent, the issue of Galicia and other lands that passed under Poland resembles the Palestine-Israel confrontation, with the difference that Israel was not against the two-state solution in 1948, and the Arabs wanted to "throw all the Jews into the sea," while in the case of the Ukrainian lands, Poland first agreed in to its autonomy and even a referendum on its status, and then reneged on all these agreements, instead launching a program to settle these lands with Polish legionnaires, veterans of the First World War. And of course, there was no external state support for Ukrainians in these lands, so the issue reached the League of Nations only in the early 1930s, when the Ukrainian underground went to assassinate Polish officials and the Polish authorities went to pacification, with hundreds of people killed, raped, and imprisoned.
Це – останній том/частина трилогії Волинь, перші два, Волинь: Куди тече та річка? та Війна і революція оглянуто тут і тут відповідно.
Закінчились Визвольні змагання і громадянська війна, село де мешкає Володька перейшло під відновлену Польщу. Наш герой вже парубок, час початку історії – десь середина 1920-х років. Кохання, горілка, друзі на все життя…
Кидається в очі той прогрес що ми маємо: у селі у 1920-ті нема як відпочити окрім пити. Театральний виступ готують місяць і на нього приходять подивитись з усіх околиць – і така забавка раз на рік. Для хати-читальні важко не лише набрати книжок, а необхідно скинутись кільком дорослим для передплати однієї газети/журналу.
До чого ще додається спроба нового польського уряду, до якого перейшли ці землі (де більшість – етнічні українці) полонізувати їх, зокрема вводячи виключно польську у будь-якій комунікації з представниками влади, офіційну школу виключно польською (і навіть заборона місцевих українських шкіл на гроші громади). З іншого боку – з-за польсько-совєтського кордону доходять чути, що там таки постала Україна, так радянська, але ж своя!
— Я мушу вчитися, — відповів на це спокійно Володько. — Я десь мушу вчитися... Я не маю де.. Я мушу щось робити... — Володько повільно перегортав сторінки книги, очі мав опущені... Книга друкована в Києві. Рідною мовою... Чого той Лазюк ще хоче?
— Знаєте, мій друже, — тут у нас у Кремянці діє Пільсудський з отими чотирьох-кутними шапочками... І він хоче лиш Польщі «від моря до моря». Але там, у Києві... Там діє Ленін... І він хоче... Все! Весь світ! Пролетарі всіх країн єднайтеся! На мові Леніна... Про Україну там не може бути й мови...
— Але ж ми люди і ми маємо право, — хотів було відповісти Володько, одначе вийшло це у нього не досить переконливо...
— Там, мій голубе, не думають категоріями людей, там думають категоріями чотирьох-кутних шапочок, або «пролетарі всіх країн»... Це... Мій милий! Це епоха! Така епоха... На краю між чуттям і глуздом... Ви хочете вчитися... Наша школа ось тут, — вказав він на чоло... І тут, — вказав ще на серце. — Мусимо самі створити свою школу... Думати треба... Самостійно. По своєму... їдьте до Праги, — несподівано закінчив він свою думку.
Тож протистояння старого вже Матвія, який все життя працював на те, аби у Володьки була земля і Володька якому затісно і на хуторі і в селі і навіть на Волині, який бачить свою долю пов’язаною з цією землею, але не з роботою на цій землі. Володька спробує дістатись ССРР, потрапить у польську тюрму, де виявиться купа тих, хто збіг з того радянського раю. Тим часом і в селі і у місті купа нових українських комуністів, які борють українське відродження навіть більше за польських панів
Один з них, одягнений у старий, рудий піджак і в кепці, що нагадувала підпалка, трохи старший, на коротких грубих ногах, запально говорив щось про Просвіту... — Власне, власне! — казав він з ораторською вирвою... Нам якраз на цьому й залежить. Ми вимагаємо, щоб така установа, як Просвіта, служила інтересам не петлюрівщини й буржуазії, а працюючим. Нам! Мені, тобі... Всім, що з народом і що працюють. Розвісили: гетьмани, отамани, куртизани, попи... Вимагаємо, щоб там були вожді працюючих... Робітничі журнали... Твори пролетарських письменників, книги радянських видань. І вимагаємо перевиборів управи... Засіли тобі всілякі буржуйчики, розвели «ще не вмерла» і хизуються своїм жовто-блакитством. Ха! Погнати їх до сто чортів і саме це я хотів підкреслити... І ми будемо так довго...
Дуже цікавий опис підпольської України 1920-х. Певною мірою питання Галичини і інших земель, які перейшли під Польщу нагадує протистояння Палестина-Ізраїль, з тією різницею, що Ізраїль був не проти рішення «двох держав», а араби хотіли «викинути усіх євреїв у море», а у випадку з українськими землями Польща спочатку у Парижі погодилась на її автономію і навіть референдум про статус, а потім переграла усі ці угоди, натомість почавши програму заселення цих земель польськими легіонерами – ветеранами Першої світової. Ну і звичайно жодної зовнішньої державної підтримки українство цих земель немало, тож питання досягнуло Ліги Націй лише на початку 1930-х, коли українське підпілля пішло на асасинат польських урядовців, а польська влада – на пацифікацію, з сотнями замордованих, зґвалтованих і кинутих у тюрми.
This is the last volume/part of the Volyn trilogy titled Father and Son; the first two, Волинь: Куди тече та річка? and Війна і революція, are reviewed here and here, respectively.
The Ukrainian Liberation Movement and the Civil War are over, and the village where Volodka lives has been taken over by the restored Poland. Our hero is already a young man, and the story begins in the mid-1920s. Love, vodka, friends for life...
What strikes me is that the progress we have made is outstanding: in the village in the 1920s, there is no way to relax except by drinking. A theatrical performance takes a month to prepare and people come from all over the neighborhood to see it, and it's a once-a-year event. For the reading house, it is not only difficult to buy books, but several adults need to chip in to subscribe to a newspaper/magazine.
This is compounded by the attempts of the new Polish government, which took over these lands (where the majority are ethnic Ukrainians) to polonize them, in particular by introducing exclusively Polish language in any communication with government officials, an official school in Polish (and even a ban on local Ukrainian schools which operated on community funds). On the other hand, from across the Polish-Soviet border, we hear that Ukraine has emerged there, albeit Soviet, but our own!
- "I have to study," Volodko replied calmly, "I have to study somewhere... I have no place. I have to do something..." Volodko slowly turned the pages of the book, his eyes downcast The book was printed in Kyiv. In my native language... What does this Lazyuk want?
- "You know, my friend, here in Kremenets, Pilsudski is acting with those four-cornered caps [Polish military uniform]... And he only wants Poland "from sea to sea." But there, in Kyiv... Lenin is at work there... And he wants... Everything! The whole world! Proletarians of all countries unite! In Lenin's language... Ukraine is out of the question there...
- "But we are people and we have the right," Volodko wanted to answer, but he did not sound convincing enough
- "There, my dear, they don't think in terms of people, they think in terms of four-cornered hats, or 'proletarians of all countries'... This is My dear! It's an era! Such an epoch... On the edge between feeling and reason... You want to study. Our school is here," he pointed to his forehead. And here," he pointed to his heart, "we have to create our own school... We have to think... independently. In your own way... go to Prague," he suddenly finished his thought.
So, the confrontation between Matvii, who is already old, who has worked all his life to ensure that Volodka has land, and Volodka, who feels cramped on their farm, in the village, and even in Volyn, who sees his destiny as being connected to this land, but not to working on this land. Volodka tries to get to the USSR and ends up in a Polish prison, where there are many people who have escaped from that Soviet paradise. Meanwhile, both in the village and in the city, there are a lot of new Ukrainian communists who are fighting for the Ukrainian revival even more than the Polish lords
One of them, dressed in an old, red jacket and wearing a cap that resembled a papirose butt, a little older, with short, rough legs, was saying something passionately about the Prosvita [ukr. For ‘Enlightenment’, an organization promoting Ukrainian culture, including education, literature, etc.]... "Actually, actually!" he said with an oratorical flourish "It is precisely on this that we depend. We demand that such an institution as the Prosvita serve the interests of the working people, not the Petliurists and the bourgeoisie. We! To me, to you... All those who are with the people and who work. They hung their portaits: hetmans, atamans, courtesans, priests... We demand that the leaders of the workers be there... Workers' magazines... Works by proletarian writers, books by Soviet publications. And we demand re-election of the council... All sorts of bourgeoisie have been planted in your city, spreading the "not yet dead" [words of Ukrainian anthem] bullshit and boasting about their yellow-blue [colors of the flag] identity. Ha! To drive them to hell, and that's what I wanted to emphasize... And we will be so long...
This is a very interesting description of the underground Ukraine of the 1920s. To a certain extent, the issue of Galicia and other lands that passed under Poland resembles the Palestine-Israel confrontation, with the difference that Israel was not against the two-state solution in 1948, and the Arabs wanted to "throw all the Jews into the sea," while in the case of the Ukrainian lands, Poland first agreed in to its autonomy and even a referendum on its status, and then reneged on all these agreements, instead launching a program to settle these lands with Polish legionnaires, veterans of the First World War. And of course, there was no external state support for Ukrainians in these lands, so the issue reached the League of Nations only in the early 1930s, when the Ukrainian underground went to assassinate Polish officials and the Polish authorities went to pacification, with hundreds of people killed, raped, and imprisoned.
Це – останній том/частина трилогії Волинь, перші два, Волинь: Куди тече та річка? та Війна і революція оглянуто тут і тут відповідно.
Закінчились Визвольні змагання і громадянська війна, село де мешкає Володька перейшло під відновлену Польщу. Наш герой вже парубок, час початку історії – десь середина 1920-х років. Кохання, горілка, друзі на все життя…
Кидається в очі той прогрес що ми маємо: у селі у 1920-ті нема як відпочити окрім пити. Театральний виступ готують місяць і на нього приходять подивитись з усіх околиць – і така забавка раз на рік. Для хати-читальні важко не лише набрати книжок, а необхідно скинутись кільком дорослим для передплати однієї газети/журналу.
До чого ще додається спроба нового польського уряду, до якого перейшли ці землі (де більшість – етнічні українці) полонізувати їх, зокрема вводячи виключно польську у будь-якій комунікації з представниками влади, офіційну школу виключно польською (і навіть заборона місцевих українських шкіл на гроші громади). З іншого боку – з-за польсько-совєтського кордону доходять чути, що там таки постала Україна, так радянська, але ж своя!
— Я мушу вчитися, — відповів на це спокійно Володько. — Я десь мушу вчитися... Я не маю де.. Я мушу щось робити... — Володько повільно перегортав сторінки книги, очі мав опущені... Книга друкована в Києві. Рідною мовою... Чого той Лазюк ще хоче?
— Знаєте, мій друже, — тут у нас у Кремянці діє Пільсудський з отими чотирьох-кутними шапочками... І він хоче лиш Польщі «від моря до моря». Але там, у Києві... Там діє Ленін... І він хоче... Все! Весь світ! Пролетарі всіх країн єднайтеся! На мові Леніна... Про Україну там не може бути й мови...
— Але ж ми люди і ми маємо право, — хотів було відповісти Володько, одначе вийшло це у нього не досить переконливо...
— Там, мій голубе, не думають категоріями людей, там думають категоріями чотирьох-кутних шапочок, або «пролетарі всіх країн»... Це... Мій милий! Це епоха! Така епоха... На краю між чуттям і глуздом... Ви хочете вчитися... Наша школа ось тут, — вказав він на чоло... І тут, — вказав ще на серце. — Мусимо самі створити свою школу... Думати треба... Самостійно. По своєму... їдьте до Праги, — несподівано закінчив він свою думку.
Тож протистояння старого вже Матвія, який все життя працював на те, аби у Володьки була земля і Володька якому затісно і на хуторі і в селі і навіть на Волині, який бачить свою долю пов’язаною з цією землею, але не з роботою на цій землі. Володька спробує дістатись ССРР, потрапить у польську тюрму, де виявиться купа тих, хто збіг з того радянського раю. Тим часом і в селі і у місті купа нових українських комуністів, які борють українське відродження навіть більше за польських панів
Один з них, одягнений у старий, рудий піджак і в кепці, що нагадувала підпалка, трохи старший, на коротких грубих ногах, запально говорив щось про Просвіту... — Власне, власне! — казав він з ораторською вирвою... Нам якраз на цьому й залежить. Ми вимагаємо, щоб така установа, як Просвіта, служила інтересам не петлюрівщини й буржуазії, а працюючим. Нам! Мені, тобі... Всім, що з народом і що працюють. Розвісили: гетьмани, отамани, куртизани, попи... Вимагаємо, щоб там були вожді працюючих... Робітничі журнали... Твори пролетарських письменників, книги радянських видань. І вимагаємо перевиборів управи... Засіли тобі всілякі буржуйчики, розвели «ще не вмерла» і хизуються своїм жовто-блакитством. Ха! Погнати їх до сто чортів і саме це я хотів підкреслити... І ми будемо так довго...
Дуже цікавий опис підпольської України 1920-х. Певною мірою питання Галичини і інших земель, які перейшли під Польщу нагадує протистояння Палестина-Ізраїль, з тією різницею, що Ізраїль був не проти рішення «двох держав», а араби хотіли «викинути усіх євреїв у море», а у випадку з українськими землями Польща спочатку у Парижі погодилась на її автономію і навіть референдум про статус, а потім переграла усі ці угоди, натомість почавши програму заселення цих земель польськими легіонерами – ветеранами Першої світової. Ну і звичайно жодної зовнішньої державної підтримки українство цих земель немало, тож питання досягнуло Ліги Націй лише на початку 1930-х, коли українське підпілля пішло на асасинат польських урядовців, а польська влада – на пацифікацію, з сотнями замордованих, зґвалтованих і кинутих у тюрми.
May 21, 2025
Це була надзвичайна трилогія. Просто must read для кожного українця.
Коли я лише взялась читати цю історію, то думала, що вона буде про Волинську трагедію (думаю не просто так слово «Волинь» асоціюється лиш з одним епізодом історії), проте події описані в цій книзі почались значно раніше, а саме про початок 20ст і до 30х років.
Ця книга пояснює як себе сприймали українці у важкі часи становлення нації. Тут ідеально показано яким чином наші землі були в окупації, спочатку російській, пізніше польській.
Для мене цей роман мабуть завжди буде мати особливе значення, адже як писала раніше, частина моєї родини походить із цієї території і надзвичайно рідними видається побут.
Хоч саме ця частина трохи затягнута, але в кінцевому результаті все складається в один пазл.
5/5💛
Коли я лише взялась читати цю історію, то думала, що вона буде про Волинську трагедію (думаю не просто так слово «Волинь» асоціюється лиш з одним епізодом історії), проте події описані в цій книзі почались значно раніше, а саме про початок 20ст і до 30х років.
Ця книга пояснює як себе сприймали українці у важкі часи становлення нації. Тут ідеально показано яким чином наші землі були в окупації, спочатку російській, пізніше польській.
Для мене цей роман мабуть завжди буде мати особливе значення, адже як писала раніше, частина моєї родини походить із цієї території і надзвичайно рідними видається побут.
Хоч саме ця частина трохи затягнута, але в кінцевому результаті все складається в один пазл.
5/5💛
March 12, 2024
Це не тільки нереально цікавий роман, від якого неможливо відірватись, це і гімн моїй малій батьківщині, Волині, тому для мене цей текст особливий. Майстерно написаний, з персонажами, в яких пізнаєш самого себе і своїх рідних, з неймовірно красиво описаними місцями, де відбувались події, і з описами епохальних подій ХХ століття які відбувались на цій легендарній землі від автора, який це все пережив. Один з найкращих текстів що я читав, і не тільки серед українських, а і взагалі. Єдине про що шкодую, що не прочитав його раніше.
May 6, 2023
Першп світова війна з початку і до підпорядкування Західної України Польщі - дуже детально, дуже тонко, хлопчик живе поруч з фронтом він бачить і початкові радісні війська і потім невдачі, зміни настроїв солдатів, ходить копати окопи, ходить приьирати після битв за карбованець в день, воєнні табри, втікачі, люди з Галичини, діти звідти, повне зануреня в атмосферу особливо гостре під час нашої війни.
August 10, 2025
Неймовірна трилогія!
Displaying 1 - 5 of 5 reviews