У ліричній повісті «Любий бо-пер!..» (Любий свекор) відчутні мотиви прощання з усім прекрасним і добрим, що було в житті. Тема повісті рідкісна в світовій літературі, це твір про людське старіння. По-ексгібіоністськи вивертаючи свою душу, Тібор Дері мовби зумисне заплутує читача, який не завжди може збагнути: письменник пише серйозно чи жартує; він зображає себе й своїх близьких чи це тільки художнє узагальнення...
Tibor Déry was a Hungarian writer, born in Budapest in 1894. In his early years he was a supporter of communism, but after being excluded from the ranks of the Hungarian Communist Party in 1953 he started writing satire on the communist regime in Hungary.
Georg Lukács praised Dery as being 'the greatest depicter of human beings of our time'.
In 1918, Déry became an active party member in the liberal republic under Mihály Károlyi. Less than a year later however, Béla Kun and his Communist Party rose to power, proclaiming the Hungarian Soviet Republic and exiling Déry. He only returned to Hungary in 1934, having lived in Austria, France and Germany in the meantime. Nevertheless, during the right wing Horthy regime he was imprisoned several times, once because he translated André Gide's Retour de L'U.R.S.S.. In this period, he wrote his greatest novel, The Unfinished Sentence, a 1200-page epic story about the life of the young aristocrat Lorinc Parcen-Nagy who gets into contact with the working classes in Budapest during a period of strike.
In 1953, Déry was expelled from the Communist Party during a 'cleansing' of Hungarian literature. In 1956 he was a spokesman during the uprising, alongside Georg Lukács and Gyula Háy. In the same year, he wrote Niki: The Story of a Dog, a fable about the arbitrary restrictions on human life in Stalinist Hungary. Because of his part in the uprising, he was sentenced to prison for 9 years, but released in 1960. He died in 1977.
He translated Rudyard Kipling's Naulahka and The Lord of the Flies by William Goldinginto Hungarian.
Що ми знаємо про літературу Угорщини? Відверто, дуже мало, якщо не зовсім нічого. Наприклад, не знаємо, що Тібор Дері — фактично класик угорської літератури і пише він такі незвичні і глибокі книги, що шкода було б їх проґавити.
„Любий бо-пер!“, він же свекор, — повість, що розповідає про, не повірите, старіння. Але ви тут не зустрінете ні скімлення за минулим, ні депресій, ні жалю. Оповідь ведеться від першої особи, ліричний герой записує свої спогади, гадаючи, що, напевно, старість наближається, тож треба усе записати. Здається, що не читаєш книгу, а ведеш розмову з давнім другом, який за келихом вина розповідає про своє життя. Він сміється над своїми знайомити, дражнить їх наближенням старості й смерті, водночас і не забуваючи про себе. Каже, що у нього відмінна пам’ять, а те, що він не пам’ятає, скільки років його сину, і скільки йому самому, це цілковиті дурниці. Поводиться зверхньо зі своєю невісткою і водночас розтає від її турботи. І не зрозумієш, серйозно він чи ні, коли усі жарти вимовляються з дуже серйозною інтонацією і кам’яним обличчям. Розповідає він про себе й своїх знайомих правду чи просто вигадує задля красного слівця. Водночас він роздумовує, як змінюється світ, адже побачити йому довелося багато, і од раз по раз серед усіх цих жартів промайне суворий вирок дійсності:
Благородні ідеї є найспритнішими сутенерами садизму.
Проте ви ж не думаєте, що він серйозно, чи не так?)
Тібора Дері хочеться читати повільно, роздумовуючи і смакуючи кожну кольку, яку він випускає в бік своїх однолітків чи й себе самого. Смакуючи кожну дивовижу і красу, яку він відмічає, адже ось вона є, а наступної миті вже зникла і лишилися тільки спогади. Це спокійна і задумлива книга, але після останньої сторінки вона ще довго буде з вами.
Нічого не очікував від цієї книжки, але вона змогла мене здивувати. Читається легко, а стиль автора - просто шикарний. Обожнюю повільні історії і ця саме така. Раджу всім, кому більше цікаві думки, а не дії
дуже дивна книга, задоволення від прочитання якої отримати неймовірно важко.
зверхній тон автора, який на початку викликає (можливо викликає) співчуття, бо здавалося, що це несвідома захисна реакція від усвідомлення старіння, чим далі тим більше дратує власною "зазнайкуватістю".
опис обіцяє "по-ексгібіоністськи вивернуту душу автора", та в мене склалося враження, що нам пропонують заглянути в дуже брудну шухляду автора.