What do you think?
Rate this book
50 відсотків рації
Новинка в черговий раз порадує читачів тонким почуттям гумору, притаманним лише Сашкові, а потім змусить замислитись, чи справді є над чим сміятись? Так! Є! Це найкращі та найдешевші ліки, для яких не потрібен дозвіл лікарів. Але чому лише «50 відсотків»? Дізнаєтесь, якщо відвідаєте презентацію та прочитаєте книжку.
«Нема мови: десь там, у Нью-Йорку, Берліні чи Парижі, світової ваги події трапляються трохи частіше, ніж, припустимо, у Малих Кривотулах. Відтак громадяни тих меґаполісів схильні зверхньо вважати, ніби лише вони знають смак великих драм. А дарма. Бо іноді по наших задуп’ях розігруються такі містерії, що й Гамсуна не треба».
Олександр Бойченко
«Нема мови: десь там, у Нью-Йорку, Берліні чи Парижі, світової ваги події трапляються трохи частіше, ніж, припустимо, у Малих Кривотулах. Відтак громадяни тих меґаполісів схильні зверхньо вважати, ніби лише вони знають смак великих драм. А дарма. Бо іноді по наших задуп’ях розігруються такі містерії, що й Гамсуна не треба».
Олександр Бойченко
160 pages, Kindle Edition
First published January 1, 2016
6 people are currently reading
98 people want to read
About the author
Олександр Бойченко
21 books23 followersОлександр Бойченко (15 листопада 1970) - український письменник, літературний критик, перекладач, есеїст, колумніст, педагог
В 1992 році закінчив Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича за спеціальністю «Російська мова та література». У 1997–2010 роках доцент Чернівецького університету, викладач зарубіжної літератури, а також співредактор інтернет-часопису «Потяг 76», колумніст «Українського Журналу» (Прага), журналу «Країна» (Київ), газети «Молодий буковинець» та інших.
З 2010 року зосереджується на творчій роботі: художній редактор декількох книг, автор шести збірок есе та кількох сотень публікацій у наукових і періодичних виданнях, перекладів на українську з польської та російської.
Член журі премії «Книжка року».
Перший лауреат «Книжки року» у номінації найкращий медіакритик.
2015 року за книгу «Більше / Менше» присуджено премію імені Юрія Шевельова, за художню та наукову есеїстику.
В 1992 році закінчив Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича за спеціальністю «Російська мова та література». У 1997–2010 роках доцент Чернівецького університету, викладач зарубіжної літератури, а також співредактор інтернет-часопису «Потяг 76», колумніст «Українського Журналу» (Прага), журналу «Країна» (Київ), газети «Молодий буковинець» та інших.
З 2010 року зосереджується на творчій роботі: художній редактор декількох книг, автор шести збірок есе та кількох сотень публікацій у наукових і періодичних виданнях, перекладів на українську з польської та російської.
Член журі премії «Книжка року».
Перший лауреат «Книжки року» у номінації найкращий медіакритик.
2015 року за книгу «Більше / Менше» присуджено премію імені Юрія Шевельова, за художню та наукову есеїстику.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 16 of 16 reviews
September 22, 2024
Ovo su, zaprao, feljtoni. I to ne preterano zanimljivi i tek ponegde informativni feljtoni. Ipak, ova knjiga je zanimljivo ostarila, a njena gorčina se, nažalost, ispostavila više nego opravdanom. Iako mnogi misle da je rat u Ukrajini započeo 2022. godine, problemi traju mnogo duže. Krim je anektiran 2014. godine, kad se i intenzivirao separatizam u Donjecku i Lugansku. To je uzrokovano, između ostalog, i Evromajdanom, građanskim protestima koji su nastali nakon što je Viktor Janukovič, tadašnji predsednik Ukrajine, koji se danas nalazi u izbeglištvu u Rusiji, odbio da potpiše sporazum o saradnji i pridruživanju sa Evropskom unijom. Ono što se vrlo retko spominje je da se 1994. godine, Budimpeštanskim memorandumom između Ukrajine s jedne strane i SAD, Velike Britanije i Rusije sa druge strane, Ukrajina odriče nuklarnog naoružanja i zauzvrat traži poštovanje teritorijalnog integriteta, odnosno, nenapadanje. To je, kao što znamo, na različite načine prekršeno i gotovo da se ta okolnost doživljava sa sleganjem ramenima: pa šta.
O ovome nema reči u Bojčenkovoj knjizi, verovatno jer se radi o podrazumevanom znanju, ali neka pojašnjenja su neophodna. U suprotnom nije jasno, na primer, zbog čega bi Bojčenko bio toliko jedak prema izvesnom „Afroharkovljaninuˮ – tamnoputom konobaru koji je insistirao da sa gostima govori na ruskom, a ne na ukrajinskom (73). Nije jasna ni rasprava između radikala i pacifista (8), poređenje Janukoviča sa Ajhmanom (99), niti čitav niz komentara sopstvene pozicije nekadašnjeg profesora fakulteta i porekla iz Černovaca u Bukovini. Pojedine anegdote jesu zabavne, kao što je susret sa jednim od najvećih litvanskih pesnika, Tomasom Venclovom, ali povezivanje autodestruktivnosti autora koji su pisali na nemačkom jeziku, sa onima koji pišu na ruskom (106), jeste, najblaže rečeno, uznemirujuće, bez obzira na kontekst. Ruska destabilizacija Ukrajine je gnusna, želim da to bude potpuno jasno, ali odbacivanje sunarodnika na osnovu ličnog osećaja pripadnosti je takođe vrlo problematično. I to je začarani krug koji samo izaziva sve više problema. Obe strane tvrde da su ugrožene i iz tog zagrljaja nastaju užasne manipulacije, koje treba najstrože osuditi. Da li ćemo napraviti neki iskorak, makar čitanjem? Nećemo, naravno, ali verujem i dalje da postoji razlika između uravnoteženog informisanja i pokušaja pronalaženja istine i potpunog negiranja činjenica.
S tim u vezi, začuđuje koliko je Bojčenkova vizija Ukrajine mračna. Ili tragikomična. Puna korupcije, nepravde, nepotizma i sveopšte neefikasnosti institucija. U jednom tekstu govori, na primer, na koje sve načine je bio primoran da poklanja ocene na fakultetu ili kako mu je cenzurisan tekst. To je sve poražavajuće i pokazuje da je u Ukrajini vrlo dugo postojala temeljna sveopšta nestabilnost i upravo zbog toga neko društvo postaje ranjivo, krhko.
To što ja mislim da Rusija ne bi smela da dobije ovaj rat, a mislim i neka se ljuti ko hoće i koliko hoće, ne znači da ne smatram da ukrajinskom društvu nisu potrebne korenite promene, koje neće da se odnose na suočavanje sa istokom ili zapadom, već sa njima samima: ključno je pronaći najučinkovitiji zajednički sadržalac, što je mnogo teže nego što se čini. A ne treba smetnuti sa uma ni da je Ukrajina druga najveća zemlja Evrope i da su razmere od naših sasvim drukčije, pa to da je istorija Ukrajine obeležena ne samo ruskim uticajem, već su tu i poljski, litvanski, rumunski (moldavski), slovački, mađarski, jevrejski i razni drugi ukrštaji, koji se odražavaju na razne načine. I dok sve ovo neko pokuša da razvrsta u svesti, moja nada ne umire da će globalni cinizam malo splasnuti i da će postojati makar gram zdravog razuma za pronalaženjem nekog održivijeg rešenja. Ali ono se, verujem, ne nalazi spolja i to uverenje je, makar delimično, podržalo i ovo čitanje.
Naposletku, čvrsto verujem da treba da se bolje razumemo i više čitamo. Bojčenko mi je otkrio pripovetke Vasilja Stefanika i radujem se čitanju.
O ovome nema reči u Bojčenkovoj knjizi, verovatno jer se radi o podrazumevanom znanju, ali neka pojašnjenja su neophodna. U suprotnom nije jasno, na primer, zbog čega bi Bojčenko bio toliko jedak prema izvesnom „Afroharkovljaninuˮ – tamnoputom konobaru koji je insistirao da sa gostima govori na ruskom, a ne na ukrajinskom (73). Nije jasna ni rasprava između radikala i pacifista (8), poređenje Janukoviča sa Ajhmanom (99), niti čitav niz komentara sopstvene pozicije nekadašnjeg profesora fakulteta i porekla iz Černovaca u Bukovini. Pojedine anegdote jesu zabavne, kao što je susret sa jednim od najvećih litvanskih pesnika, Tomasom Venclovom, ali povezivanje autodestruktivnosti autora koji su pisali na nemačkom jeziku, sa onima koji pišu na ruskom (106), jeste, najblaže rečeno, uznemirujuće, bez obzira na kontekst. Ruska destabilizacija Ukrajine je gnusna, želim da to bude potpuno jasno, ali odbacivanje sunarodnika na osnovu ličnog osećaja pripadnosti je takođe vrlo problematično. I to je začarani krug koji samo izaziva sve više problema. Obe strane tvrde da su ugrožene i iz tog zagrljaja nastaju užasne manipulacije, koje treba najstrože osuditi. Da li ćemo napraviti neki iskorak, makar čitanjem? Nećemo, naravno, ali verujem i dalje da postoji razlika između uravnoteženog informisanja i pokušaja pronalaženja istine i potpunog negiranja činjenica.
S tim u vezi, začuđuje koliko je Bojčenkova vizija Ukrajine mračna. Ili tragikomična. Puna korupcije, nepravde, nepotizma i sveopšte neefikasnosti institucija. U jednom tekstu govori, na primer, na koje sve načine je bio primoran da poklanja ocene na fakultetu ili kako mu je cenzurisan tekst. To je sve poražavajuće i pokazuje da je u Ukrajini vrlo dugo postojala temeljna sveopšta nestabilnost i upravo zbog toga neko društvo postaje ranjivo, krhko.
To što ja mislim da Rusija ne bi smela da dobije ovaj rat, a mislim i neka se ljuti ko hoće i koliko hoće, ne znači da ne smatram da ukrajinskom društvu nisu potrebne korenite promene, koje neće da se odnose na suočavanje sa istokom ili zapadom, već sa njima samima: ključno je pronaći najučinkovitiji zajednički sadržalac, što je mnogo teže nego što se čini. A ne treba smetnuti sa uma ni da je Ukrajina druga najveća zemlja Evrope i da su razmere od naših sasvim drukčije, pa to da je istorija Ukrajine obeležena ne samo ruskim uticajem, već su tu i poljski, litvanski, rumunski (moldavski), slovački, mađarski, jevrejski i razni drugi ukrštaji, koji se odražavaju na razne načine. I dok sve ovo neko pokuša da razvrsta u svesti, moja nada ne umire da će globalni cinizam malo splasnuti i da će postojati makar gram zdravog razuma za pronalaženjem nekog održivijeg rešenja. Ali ono se, verujem, ne nalazi spolja i to uverenje je, makar delimično, podržalo i ovo čitanje.
Naposletku, čvrsto verujem da treba da se bolje razumemo i više čitamo. Bojčenko mi je otkrio pripovetke Vasilja Stefanika i radujem se čitanju.
February 23, 2024
якщо коротко:
20 відсотків рації
20 кокетливого снобізму
20 гумору
20 огиди до східняків
20 образи на східняків
якщо довго і цитатно:
маю вкрай неоднозначні враження від збірки. по-перше, це дуже мій гумор і мій стиль, тому я проковтнула її за день. "на дорогу" (2 сторінки), наприклад, накрив мене хвилею сирот й напакував важкими думками (ці триватимуть значно довше за сироти)... по-друге, це справді цінні спостереження, приємні дотепи і тверезі, важливі думки, як от:
“Обпікшись у 30-40-их роках минулого століття на гітлерівському націонал-соціалізмі та його блідіших фашистських відповідниках, Європа вирішила, що знайшла причину всіх бід людства. Що завгодно, – постановила Європа, – аби лише не ідеологія націоналізму. Бо на ґрунті ідеології націоналізму, – з тупою чиновницькою самовпевненістю постановила Європа, – обов’язково виростають фашизми з нацизмами”
“Комуністи були кращими за нацистів, бо ж не заявляли про свої плани винищення мільйонів. Просто так вийшло. Цікава логіка. Для мене це все одно, що порівнювати двох маніяків, перший з яких чесно сказав своїй жертві: «Йди сюди, я тебе вб’ю» – і вбив, а другий пообіцяв: «Йди сюди, я тебе нагодую» – і заморив її голодом. То що, другий справді кращий за першого?
“Не там треба боятися фашизму, де доведені до відчаю люди виходять на площі й вигукують задля самозбадьорення такі чи сякі гасла. А там треба боятися фашизму, де люди вже нікуди не виходять, бо влада перетворила їх на коліщатка й гвинтики, які безпристрасно і слухняно виконують покладені на них функції на всіх щаблях державного механізму. Такою була гітлерівська Німеччина, таким був сталінський СССР і такою – хоча старій ситій Європі дуже важко в це повірити – стрімко стає путінська Росія”
“Бо моїм співвітчизникам якось не заважає, що білборди з Шухевичем можуть стояти, скажімо, на вулиці Червоноармійській, що пам’ятник Леніну може вказувати рукою на комерційний банк, що День Збройних Сил України і День Захисника Вітчизни – це два різних дні, зрештою, що Христос у нас народжується щойно через тиждень після того, як ми вже відсвяткували у піст початок такого-то року від Дня Його Народження…”
“Не зумівши переконати їх у тому, що Путін хороший, кремлівська пропаганда все успішніше вщеплює в голови жителів Заходу думку, що Путін – «бєзбашенний», і в разі чого справді перетворить їхні старовинні міста на «радіоактівний пєпєл». Тому багато з них, трохи червоніючи в глибині душі, готові пожертвувати Україною – аби надмірно не дратувати агресора”
“Кожен, думаю я сьогодні, хто ризикнув пов’язати своє життя з порпанням у російському гівні, саме в ньому і повинен доживати віку”
а по-третє… ок, мені дійсно подобається до чого бойченко нарваний, розумний і дотепний, але його недовіра й образа на схід україни дещо, гм, тривожить. збірка, на секунду, 16-го року, та від есеїв "кіріліца" і "польові дослідження" хочеться ригати й зараз. отже, в чомусь вона таки залишається актуальною.
“А за сусіднім столом частувалася компанія гостей чи то зі сходу України, а чи із заходу Росії – я їх плутаю.” (тут усе бидло зі сходу, ясна річ)
“Як і закликав один відомий історик, українці з різних регіонів у ці місяці досить масово поїхали безпосередньо знайомитися з Донбасом. Бо мандрівки вчать. Шкода тільки, що далеко не всі з них мають змогу поділитися вивченим матеріалом із рідними й близькими, оскільки повертаються до Буковини й Галичини, Поділля й Полісся і далі за списком у запаяних цинкових гробах. Тим часом із Донбасу до нас потягнулися біженці. Мовчу про жінок і дітей. Хоча жінкам, які роками послідовно голосували за Януковича з усіма його дегенератами, гадаю, не завадило б пожити бодай кілька років під владою якого-небудь Гіркіна. Суто з пізнавальною метою. Але це таке. Головне – що з Донбасу в західному напрямку потягнулися й цілком молоді та здорові чоловіки. Настільки молоді й здорові, що у нас тут із кожним днем зростає кількість їхніх п'яних дебошів та образ на адресу місцевого населення у стилі: "Ви, бендєровци, нам за всьо заплатітє". І заплатимо, навіть не сумніваюсь. Тож їдьте, шановні донеччани з луганянами, до нас усі і сміливо сідайте нам на голову. Як доводить науковий експеримент моєї дочки, безсловесно зносити чуже хамство ми готові й просто так. А вже заради щастя жити з вами в одній країні – і поготів”
і коронний коментар автора до “третьої світової” (є на збручі):
“P.S. Є у мене – знаю з досвіду – трохи читачів, котрі вміють читати страшно прискіпливо, але при цьому щоразу якось примудряються не зрозуміти прочитаного. І вони – знаю з досвіду – зараз глибокодумно зауважать, мовляв, глянь, який непослідовний: то заявляє, що треба позбутися Донбасу, а то наводить приклад міжвоєнної Чехословаччини з відібраними у неї Судетами і твердить, що путінську Росію треба зупинити і пацифікувати. Де логіка? Пояснюю. Трапляються проблеми, які Україна може вирішити, а трапляються й такі, яких не може, бо вони далеко не лише українські. Донбас – це та проблема, яку ми можемо вирішити. Шляхом ампутації. Не для того, щоб задобрити Путіна, а для того, щоб не мати у своєму складі територій, які загрожують існуванню решти країни. Тоді як путінська Росія – це проблема не лише наша. Так само, як гітлерівська Німеччина була свого часу проблемою не лише Чехословаччини й Польщі, тільки «миротворці» Чемберлен і Даладьє все ніяк не могли в це повірити. Путінська Росія є проблемою всього світу. Тож світ її або вирішить, або таки дочекається третьої світової війни. Не через Україну і не через конфлікт на Донбасі, а через надто швидко забуті уроки історії”
злегка тішить, що до своїх земляків бойченко теж не надто прихильний, хоч і такої вже неприхованої огиди не плекає.
“У Чернівцях, Бог милував, матчі Євро-2012 не проводяться. Але відносно великий екран на площі Філармонії є. Туди я і прийшов подивитися гру Чехія – Росія. І застав там – крім тлуму футбольних уболіваль- ників – представників місцевої влади в оточенні стрімко посинілих редакторів кількох газет, які ще зовсім недавно були такими помаранче- вими, аж нідерландські фанати могли би поза- здрити. А тепер відгадайте з двох разів, за кого вболівала абсолютна більшість присутніх на площі. Так, за Росію. І влада, і журналісти, і „пе- ресічні жителі“ (хоч російсько-, хоч україномовні) – майже всі вони продемонстрували, що для них Росія є ближчою за Чехію. Скажете, не треба пхати сюди політику, бо це просто футбол? Ні, це не просто футбол і наві- ть не просто політика: це значно важливіша за футбол і політику річ. Уболівати за когось означає ідентифікувати себе з ним. Уболіваючи за Росію проти Чехії, населення мого – нібито європейського – міста (не має значення, свідомо чи підсвідомо) ідентифікує себе не з Європою, а з Азією, не з демократією, а з тиранією. Від- повідно, саме такої моделі життєвлаштування це населення у глибині душі і прагне. Тож коли воно заслужено досягне своєї мети, питання про те, скільки у нього буде державних мов – одна, дві чи жодної – справді виявиться другорядним.”
бойченко настільки хуйово налаштований до сходу й переконаний у його цілковитій провині за війну й окупацію, що сам не помічає як транслює путінську пропаганду й докладається до поглиблення й розширення сумнозвісного суспільного розколу. це особливо сумно й страшно, враховуючи його письменницьку, без сумніву, майстерність й інтелектуальну спроможність
20 відсотків рації
20 кокетливого снобізму
20 гумору
20 огиди до східняків
20 образи на східняків
якщо довго і цитатно:
маю вкрай неоднозначні враження від збірки. по-перше, це дуже мій гумор і мій стиль, тому я проковтнула її за день. "на дорогу" (2 сторінки), наприклад, накрив мене хвилею сирот й напакував важкими думками (ці триватимуть значно довше за сироти)... по-друге, це справді цінні спостереження, приємні дотепи і тверезі, важливі думки, як от:
“Обпікшись у 30-40-их роках минулого століття на гітлерівському націонал-соціалізмі та його блідіших фашистських відповідниках, Європа вирішила, що знайшла причину всіх бід людства. Що завгодно, – постановила Європа, – аби лише не ідеологія націоналізму. Бо на ґрунті ідеології націоналізму, – з тупою чиновницькою самовпевненістю постановила Європа, – обов’язково виростають фашизми з нацизмами”
“Комуністи були кращими за нацистів, бо ж не заявляли про свої плани винищення мільйонів. Просто так вийшло. Цікава логіка. Для мене це все одно, що порівнювати двох маніяків, перший з яких чесно сказав своїй жертві: «Йди сюди, я тебе вб’ю» – і вбив, а другий пообіцяв: «Йди сюди, я тебе нагодую» – і заморив її голодом. То що, другий справді кращий за першого?
“Не там треба боятися фашизму, де доведені до відчаю люди виходять на площі й вигукують задля самозбадьорення такі чи сякі гасла. А там треба боятися фашизму, де люди вже нікуди не виходять, бо влада перетворила їх на коліщатка й гвинтики, які безпристрасно і слухняно виконують покладені на них функції на всіх щаблях державного механізму. Такою була гітлерівська Німеччина, таким був сталінський СССР і такою – хоча старій ситій Європі дуже важко в це повірити – стрімко стає путінська Росія”
“Бо моїм співвітчизникам якось не заважає, що білборди з Шухевичем можуть стояти, скажімо, на вулиці Червоноармійській, що пам’ятник Леніну може вказувати рукою на комерційний банк, що День Збройних Сил України і День Захисника Вітчизни – це два різних дні, зрештою, що Христос у нас народжується щойно через тиждень після того, як ми вже відсвяткували у піст початок такого-то року від Дня Його Народження…”
“Не зумівши переконати їх у тому, що Путін хороший, кремлівська пропаганда все успішніше вщеплює в голови жителів Заходу думку, що Путін – «бєзбашенний», і в разі чого справді перетворить їхні старовинні міста на «радіоактівний пєпєл». Тому багато з них, трохи червоніючи в глибині душі, готові пожертвувати Україною – аби надмірно не дратувати агресора”
“Кожен, думаю я сьогодні, хто ризикнув пов’язати своє життя з порпанням у російському гівні, саме в ньому і повинен доживати віку”
а по-третє… ок, мені дійсно подобається до чого бойченко нарваний, розумний і дотепний, але його недовіра й образа на схід україни дещо, гм, тривожить. збірка, на секунду, 16-го року, та від есеїв "кіріліца" і "польові дослідження" хочеться ригати й зараз. отже, в чомусь вона таки залишається актуальною.
“А за сусіднім столом частувалася компанія гостей чи то зі сходу України, а чи із заходу Росії – я їх плутаю.” (тут усе бидло зі сходу, ясна річ)
“Як і закликав один відомий історик, українці з різних регіонів у ці місяці досить масово поїхали безпосередньо знайомитися з Донбасом. Бо мандрівки вчать. Шкода тільки, що далеко не всі з них мають змогу поділитися вивченим матеріалом із рідними й близькими, оскільки повертаються до Буковини й Галичини, Поділля й Полісся і далі за списком у запаяних цинкових гробах. Тим часом із Донбасу до нас потягнулися біженці. Мовчу про жінок і дітей. Хоча жінкам, які роками послідовно голосували за Януковича з усіма його дегенератами, гадаю, не завадило б пожити бодай кілька років під владою якого-небудь Гіркіна. Суто з пізнавальною метою. Але це таке. Головне – що з Донбасу в західному напрямку потягнулися й цілком молоді та здорові чоловіки. Настільки молоді й здорові, що у нас тут із кожним днем зростає кількість їхніх п'яних дебошів та образ на адресу місцевого населення у стилі: "Ви, бендєровци, нам за всьо заплатітє". І заплатимо, навіть не сумніваюсь. Тож їдьте, шановні донеччани з луганянами, до нас усі і сміливо сідайте нам на голову. Як доводить науковий експеримент моєї дочки, безсловесно зносити чуже хамство ми готові й просто так. А вже заради щастя жити з вами в одній країні – і поготів”
і коронний коментар автора до “третьої світової” (є на збручі):
“P.S. Є у мене – знаю з досвіду – трохи читачів, котрі вміють читати страшно прискіпливо, але при цьому щоразу якось примудряються не зрозуміти прочитаного. І вони – знаю з досвіду – зараз глибокодумно зауважать, мовляв, глянь, який непослідовний: то заявляє, що треба позбутися Донбасу, а то наводить приклад міжвоєнної Чехословаччини з відібраними у неї Судетами і твердить, що путінську Росію треба зупинити і пацифікувати. Де логіка? Пояснюю. Трапляються проблеми, які Україна може вирішити, а трапляються й такі, яких не може, бо вони далеко не лише українські. Донбас – це та проблема, яку ми можемо вирішити. Шляхом ампутації. Не для того, щоб задобрити Путіна, а для того, щоб не мати у своєму складі територій, які загрожують існуванню решти країни. Тоді як путінська Росія – це проблема не лише наша. Так само, як гітлерівська Німеччина була свого часу проблемою не лише Чехословаччини й Польщі, тільки «миротворці» Чемберлен і Даладьє все ніяк не могли в це повірити. Путінська Росія є проблемою всього світу. Тож світ її або вирішить, або таки дочекається третьої світової війни. Не через Україну і не через конфлікт на Донбасі, а через надто швидко забуті уроки історії”
злегка тішить, що до своїх земляків бойченко теж не надто прихильний, хоч і такої вже неприхованої огиди не плекає.
“У Чернівцях, Бог милував, матчі Євро-2012 не проводяться. Але відносно великий екран на площі Філармонії є. Туди я і прийшов подивитися гру Чехія – Росія. І застав там – крім тлуму футбольних уболіваль- ників – представників місцевої влади в оточенні стрімко посинілих редакторів кількох газет, які ще зовсім недавно були такими помаранче- вими, аж нідерландські фанати могли би поза- здрити. А тепер відгадайте з двох разів, за кого вболівала абсолютна більшість присутніх на площі. Так, за Росію. І влада, і журналісти, і „пе- ресічні жителі“ (хоч російсько-, хоч україномовні) – майже всі вони продемонстрували, що для них Росія є ближчою за Чехію. Скажете, не треба пхати сюди політику, бо це просто футбол? Ні, це не просто футбол і наві- ть не просто політика: це значно важливіша за футбол і політику річ. Уболівати за когось означає ідентифікувати себе з ним. Уболіваючи за Росію проти Чехії, населення мого – нібито європейського – міста (не має значення, свідомо чи підсвідомо) ідентифікує себе не з Європою, а з Азією, не з демократією, а з тиранією. Від- повідно, саме такої моделі життєвлаштування це населення у глибині душі і прагне. Тож коли воно заслужено досягне своєї мети, питання про те, скільки у нього буде державних мов – одна, дві чи жодної – справді виявиться другорядним.”
бойченко настільки хуйово налаштований до сходу й переконаний у його цілковитій провині за війну й окупацію, що сам не помічає як транслює путінську пропаганду й докладається до поглиблення й розширення сумнозвісного суспільного розколу. це особливо сумно й страшно, враховуючи його письменницьку, без сумніву, майстерність й інтелектуальну спроможність
December 26, 2019
Гостро, смішно, тонко, просто, але й про складне. Як завжди у Бойченка – блискуче! Ця збірка – це здебільшого історії з життя, підглянуте та згадане з актуалізацією до проблем останніх років. Коли питають про якісну публіцистику/колумністику – завжди раджу Олександра Бойченка.
November 27, 2020
Починалось досить добре, поки тексти були більш загального й анекдотичного характеру. Це приблизно перша третина книжки. Читав її і якщо не сміявся, то принаймні раз-у-раз усміхався. Не те щоб супергостро чи проникливо, та все ж написано із гарним почуттям гумору. Відтак чи не усі есеї зосереджуються на політичних темах і стають дедалі менш дотепними та за своїми висновками більше схожими на коментарі під політичними новинами з Фейсбуку.
Себто далі йде той типовий для України різновид публіцистики, де освічені й наче недурні люди просто ретранслюють всі ті актуальні заяложені тези, які мають популярність серед народу, мовби заграючи з ним. Особливо активно Бойченко нарікає на російськомовних і на східняків. Останні, каже автор, - то люди, які самі винні у війні, і за яких гинуть хлопці з Заходу, і які понаїхали на Захід і сідають там західнякам на голову, і які в принципі люди другого сорту (так, звичайно, автор не каже, але не вгледіти таке ставлення досить важко, особливо в тій частині, де він шкодує про те, що деякі "донбасянки" не зробили свого часу аборт). Ну, оця от конструктивна публіцистика зі свіжим поглядом і без узагальнень та чорно-білих розмежувань.
А ще є гарна історія про те, як автор дивився футбол у барі та розговорився з німкенею, яка критично відгукнулася про ворожі націоналістичні настрої, які буцімто спостерігались під час Євромайдану. На що Бойченко затягнув пісню "Меркель - *уйло", образивши її та змусивши піти. Вікіпедія каже: кандидат філологічних наук, доцент Чернівецького університету. Ну ок.
Себто далі йде той типовий для України різновид публіцистики, де освічені й наче недурні люди просто ретранслюють всі ті актуальні заяложені тези, які мають популярність серед народу, мовби заграючи з ним. Особливо активно Бойченко нарікає на російськомовних і на східняків. Останні, каже автор, - то люди, які самі винні у війні, і за яких гинуть хлопці з Заходу, і які понаїхали на Захід і сідають там західнякам на голову, і які в принципі люди другого сорту (так, звичайно, автор не каже, але не вгледіти таке ставлення досить важко, особливо в тій частині, де він шкодує про те, що деякі "донбасянки" не зробили свого часу аборт). Ну, оця от конструктивна публіцистика зі свіжим поглядом і без узагальнень та чорно-білих розмежувань.
А ще є гарна історія про те, як автор дивився футбол у барі та розговорився з німкенею, яка критично відгукнулася про ворожі націоналістичні настрої, які буцімто спостерігались під час Євромайдану. На що Бойченко затягнув пісню "Меркель - *уйло", образивши її та змусивши піти. Вікіпедія каже: кандидат філологічних наук, доцент Чернівецького університету. Ну ок.
January 15, 2018
"Перший-ліпший колонкознавець вам скаже: починатися колонка має з того, що у вас є товариш. І лише після цього, через низку ненав'язливих асоціацій, можна виходити на головну тему й акуратно підштовхувати читача до висновків про ту анатомічну діру, в якій знову опинилася Україна." ("Інтуїція").
50 відсотків рації.
50 текстів.
50 відсотків постатей реальні, інші 50 — вигадані.
50 відсотків текстів є іронічними, решта 50 — не дуже.
Схоже, я належу до тих 50 відсотків читачів, на яких розрахована ця книжка, бо вважаю пана Бойченка красивим на всі 100 відсотків.
Як і його тексти.
"Крім літературних розмов з офіціантами і такої ж літературної ціни, ми любимо це місце ще й за те, що воно дає нам можливість пасивно й безкарно ошукувати численні екскурсійні групи, які проходять повз нас у бік замку й назад. Групи задирають голови, читають вивіску «Літератка», дивляться на замислених людей за столиком і думають: «Ось вони сидять — інженери людських душ, майстри слова і сумління нації». А то ми сидимо." ("Обід літератора")
50 відсотків рації.
50 текстів.
50 відсотків постатей реальні, інші 50 — вигадані.
50 відсотків текстів є іронічними, решта 50 — не дуже.
Схоже, я належу до тих 50 відсотків читачів, на яких розрахована ця книжка, бо вважаю пана Бойченка красивим на всі 100 відсотків.
Як і його тексти.
"Крім літературних розмов з офіціантами і такої ж літературної ціни, ми любимо це місце ще й за те, що воно дає нам можливість пасивно й безкарно ошукувати численні екскурсійні групи, які проходять повз нас у бік замку й назад. Групи задирають голови, читають вивіску «Літератка», дивляться на замислених людей за столиком і думають: «Ось вони сидять — інженери людських душ, майстри слова і сумління нації». А то ми сидимо." ("Обід літератора")
Read
March 16, 2016Чергова книга Олександра Бойченка, своїми маленькими текстами, несерйозно говорить з нами про серйозні речі. Це не є зовсім літературою, але... найбільшою перевагою книги є те, що автор не намагається нас повчати він розповідає, а вже далі справа за нами. Проте, ці тексти є настільки, чіткими і прозорими, що ти можеш сприймати як притчі, як байки, а можеш в розмові з друзями видати за свої власні історії. А що могло б бути кращого коли ти читач відчуваєш себе на місці автора і це місце навіть тобі пасує....
August 6, 2023
Якось так склалося, що багато чула, читала про Олександра Бойченка, але творів самого автора не читала. Не доходили руки, як то кажуть. І от нарешті дійшли. Саме цю книжку, серед інших, купила на цьогорічному Книжковому Арсеналі і не пошкодувала.
50 текстів, невеликих замальовок, роздумів, спостережень про минуло та сьогодення, про себе та людей.
Приблизно тритина творів змусила реготати. Особливо, коли їдеш і метро, а написано так дотепно, що сміх виривається мимоволі. І от пасажири навколо починаються заглядати, що ж то за книжка така смішна.
А книжку не можна назвати аж також смішною. Так, тут багато гумору, але часом це сміх крізь сльози. Багато іронії та самоіронії. Місцями проскакує гостре слівце, або навіть неприхований сарказм.
Книжка невелика, можна прочитати і за кілька годин. Але раджу дозувати. Не хапайте все одразу. Хай вляжеться вже прочитанн. Це як вітаміни, які потрібно приймати певними дозами протягом якось часу, щоб була користь, а не зашкодити собі)
50 текстів, невеликих замальовок, роздумів, спостережень про минуло та сьогодення, про себе та людей.
Приблизно тритина творів змусила реготати. Особливо, коли їдеш і метро, а написано так дотепно, що сміх виривається мимоволі. І от пасажири навколо починаються заглядати, що ж то за книжка така смішна.
А книжку не можна назвати аж також смішною. Так, тут багато гумору, але часом це сміх крізь сльози. Багато іронії та самоіронії. Місцями проскакує гостре слівце, або навіть неприхований сарказм.
Книжка невелика, можна прочитати і за кілька годин. Але раджу дозувати. Не хапайте все одразу. Хай вляжеться вже прочитанн. Це як вітаміни, які потрібно приймати певними дозами протягом якось часу, щоб була користь, а не зашкодити собі)
December 10, 2021
Ovu knjigu citala sam u okviru Prozafesta, a kasnije imala priliku i da razgovaram sa piscem putem Zoom-a. Trojka samo iz razloga jer se ne razumem u politiku koja vlada u Rusiji i Ukrajini, znam samo da su odnosi izmedju te dve zemlje zategnuti i to je to od mene. Nisam merodavna, ali primecujem piscevu mrznju prema Rusiji (on je Ukrajinac 😁). Na stranu ovoga, knjiga ima stvarno zanimljiva poglavlja i Bojcenko ima divne misli i zakljucke, steta sto knjiga nije iskljucivo o njegovom zivotu i nekim radnim iskustvima, mislim da bi bila sjajna.
March 3, 2018
Cztery za pisanie, piąta gwiazdka z sympatii dla autora, który nie marnował grosza ze stypendiów polskiego MK. I za apokaliptyczny optymizm! I przede wszystkim z sympatii dla Ukrainy i Ukraińców, takich jak autor: ostrych i szczerych w sądach, bezkompromisowych, uczciwie obnażających tą całą putinowską hałastrę. Ukraińców, których powinno się bardzo uważnie słuchać.
February 11, 2019
Сучасна українська проза.. Дууууже коротенька українська проза))) про реалії українського життя
June 28, 2024
могло б бути дуже добре, бо в автора манера письма чудова, якби не ті всі його закиди у сторону людей зі східної частини України
March 31, 2025
Momentami o niczym, ale doceniam fakt zawarcia bardzo wielu ciekawych rzeczy opisujących ukraińską rzeczywistość na nieco ponad stu stronach.
June 23, 2020
Ще одна збірка невеликих оповідань з неповторним авторським стилем. Місце дії: міста країн Європи, російської глибинки та України (де також представлені різні провінційні містечка та села). Час: радянський період, пост помаранчеві 2000-ні, перші роки після Майдану і російської агресії та окупації. Герої: відомі літературні особистості, політики, іноземці та різноманітні пересічні експерти, яких можна зустріти у купе потягів та за столиками у наливайках. Популярні теми: футбол, політика, культура, питання мови та релігії, спогади автора і його екзистенційні роздуми про сьогодення у даному контексті.
June 25, 2016
Така собі п'ятдесятивідсоткова книжка. У ній на 50 відсотків сміх, а на 50 – крізь сльози.
November 25, 2024
Zdroworozsądkowe, konkretne podejście do spraw wielkich - wojny, tożsamości, przeszłości, języka. Inaczej niż małymi łykami raczej się nie da.
Read
February 5, 2017Простими словами про складні речі. Ще й з присмаком влучних жартів!
Displaying 1 - 16 of 16 reviews