Макс Фрай-це, для мене, виключно терапевтичне читання. Після книги стає дуже тепло та затишно, а історії залишають приємний післясмак. 7 років тому, саме Лабіринти Ехо зігріли мене, і з тих пір-це єдиний цикл який я перечитую щоб розвіятися.
Особливе задоволення слухати аудіокнигу, тому що вся книга це діалоги і спілкування.
Конкретно в цій книзі, оповідання "Темні Вассали Гленке Тавалли" страшенно нудне, адже книги Макса це в першу чергу динамічний детективний фентезі сюжет, який розбавлений камрою. І друге оповідання, на щастя, виправляє ситуацію. Тим не менш, у кожній історі є частинки дуже важливої інформації для всього циклу (Тільки зараз я це помітила коли остання книга вже прочитана). (Наприклад, розповідь про зелені двері у цьому нудному оповіданні мало не спойлерить всю історію, і навіть пояснює деякі речі, але знову ж таки, тільки прочитавши весь цикл, ці дрібнички стають очевидними)
Більше розповідати про книги я не можу, тому що розповідь перетворюється у невдоволення. Так як Макс, як персонаж, мені взагалі не подобається, тому що не має ні цілей ні мети ні вмінь і навіть до цього не прагне. Єдине що він по суті робить це ниє і пліткує. Інші персонажі картонні, завжди однакові (крім Шурфа і Меламорі). (Ну ось) Це відбувається тому що починаючи розповідати, я починаю аналізувати історію і персонажів за всі 8 книг) Можливо проблема в тому що в книгах немає конфлікту. Весь світ наче створений для задоволення потреб Макса і таким чином щоб ні в якому разі його бідненького не травмувати. Тому світ мені здається дитячим та не цікавим. Вле якщо дитячі книги чогось вчать, то ці вчать лише легковажності.
Я в будь якому разі дуже раджу познайомитися з циклом, попри те що саме ця книга мені сподобалася менше за інші.