Чорне озеро

In crudo

by Володимир Гжицький

Романом «Чорне озеро» Володимир Гжицький увійшов у літературу як блискучий белетрист із особливим баченням життя і колоритним словом. Перша редакція роману спричинилася до заслання автора, друга — наслідок ідеологічного тиску після його реабілітації.

У цій книжці — автентичний варіант найяскравішого у творчості В. Гжицького роману, визнаного одним із кращих в українській літературі ХХ ст.

352 pages, Paperback

First published January 1, 1929

Reviews

[Данило Судин · Rating 5 out of 5]

Гірко шкода української літератури 1920-х. Терор 1930-х просто закатав в асфальт паростки нового та оригінального.
І роман Гжицького - яскраве цьому свідчення. Формально це простенький – майже простецький! – роман. В ньому є дві сюжетні лінії. Одна - із народництва/романтизму ХІХ ст. Столичний красень зваблює місцеву красуню. А коли дізнається про її вагітність – полишає напризволяще. Що може бути стандартніше?! "Катерина" на новий лад! "Фауст" Ґете (перша частина) в алтайських декораціях.
Друга лінія – провісниця соцреалізму, який тоді народжувався як критичний / героїчний реалізм. Радянська влада і прогрес проти шаманів консерваторів. Класова боротьба в алтайських горах. Нічого оригінального.
І тим не менше... По-перше, в автора персонажі – живі! Навіть ідейний комуніст – і він любитель курортних романів. А місцеві прихильники радвлади – етнічні націоналісти. Націонал-комуністи!
По-друге, доволі передбачувані лінії сюжету доповнюються гострими дискусіями про колоніалізм, імперіалізм та націоналізм. Чи може радянська влада бути імперіалістичною? Чи прогресивна соціалістична ідеологія не є прикриттям для колоніалізму? Що таке нація? Як ставитися до власного національного минулого? Тут скільки ідей та цитат, що аж голова обертом. Автор, пишучи про Алтай, раптом кидає нас у вир літературних та політичних дискусій 1920-х в УСРР. Коренізація великоруський шовінізм, соціалістичне націєбудівництво, історична пам'ять та комунізм.
Але найголовніше враження: це ще не Джозеф Конрад, але дуже близько. Я б сказав, що в цьому романі такий потенціал, наче Конрад сів писати роман, а йому постійно дають по руках і кажуть писати по соцреалістичній методичці. І попри це виходить живий і глибокий твір. На сучачні мірки він, можливо, й запростий в художньому плані. Але в плані ідей – наче про сьогодення

[Vityska · Rating 4 out of 5]

Ласкаво просимо на Алтай, в ті дивні і дикі краї, де гори нашіптують пісні і легенди, люди вечорами гріються біля вогню в юртах, а вдень на конях перелітають з гори на гору, де ками моляться богам, чоловіки пригощають аракою, а серед жінок, невродливих, але сумирних, зустрічаються норовливі красуні. Ласкаво просимо вас, якщо ви хочете милуватися красотами Алтаю.

Але якщо ви чужинці з замашками колонізаторів, хочете обплутати вільні гори плетивом залізниці, добути з землі золото й інші скарби, сховані там до початку віків казковими велетами, приборкати і звести з розуму жінок, тоді - начувайтеся. Камлання-заклинання гадюк, криваві жертви богам, підбурення людей, підпали і переслідування - це лише той мінімум, який ви стрінете на Алтаї.

Десь так змальовує цей далекий край український письменник Володимир Гжицький. Багато в чому пише про власний досвід. Пише жваво, потужно, цікаво і дуже поетично. Пейзажі, намальовані кількома реченнями-штрихами, справді заворожують. Історія кохання-спокуси-зради, така якась Пєчорінська, так само пристрасна, безглузда і жорстока, проймає до кісток.

Автор пише як про "вічні" теми - протиставлення "Свій-Чужий", "природа-цивілізація", так і про те, що хвилювало для його сучасників - романтику індустріалізації, суперечливість комунізму, невідповідність способу життя партійної верхівкм задекларованим ідеалам. Тож і не дивно, що "Чорне озеро" стало приводом для того, щоб Гжицького на десятки літ заслали у табори, а його ім'я надовго припало пилом забуття.

[m. · Rating 5 out of 5]

     загалом, типова історія про колонізаторів.
     не загалом, неймовірно яскравий та живий роман, що дуже гарно накладається на реалії сьогодення.

     меншовартісно, це український «аватар» та «покахонтас»
     не меншовартісно, у цій книзі красиво розкриваються загарбницькі замашки росії, які, фактично за 100 років та й не особливо змінилися.

     головний герой, художник росіянин ломов, приїжджає на алтай, знайомиться із українцем інженером манченко, який виступає таким собі провідником між ломовим та місцевими.

     ломов, закохується в місцеву таню, і виконує у книзі роль великої білої людини йобаної русні: зраджує своїй дружині у москві з танею, втовкмачує тані, що вони одиннарод. таня, попри загальну симпатію до ломова, щоразу під час розмов на націоналістичні теми йому опонує: яскравим є епізод, де ломов, докоряє тані, що вона насправді наполовину алтайка, наполовину росіянка, відповідно вона є такою ж росіянкою, як і він. таня, іронічно опонує, що вона "причастилася" до російської культури, та насправді вона ненавидить. і ломов відказує, «а чи це не ненависть раба»?

     не дивно, що цю книгу забороняли за радянських часів, та видавали відцензуровану версію. гжицький, вустами та вчинками алтайців, відверто перечить як індустріальній частині колонізаторства росії, так і ідеологічній.
     загалом, хороше чтиво, мені сподобалося. незвичні для української творчості локації, гарно прописані живі персонажі, чудовий сюжет з реалістичними поворотами.

4.5/5

[Maryna Kovtun · Rating 4 out of 5]

Типова історія про кохання і зраду в нетипових декораціях.
Кінець двадцятих, Алтай. Гарний і талановитий художник Ломов приїжджає на Алтай в пошуках натхнення. Натомість знаходить місцеву дівчину Таню та купу неприємностей на свою гарненьку голову. Також тут є молодий комуніст інженер, передовий лікар із місцевих та підступний шаман.
Це не вершина літературної майстерності, але досить свіжий роман. Від нього віє якоюсь легкість та сучасністю.

[Liudmyla · Rating 4 out of 5]

Дія роману відбувається наприкінці 1920-х років на Алтаї. На перший погляд, це звичайний модерновий роман про кохання, але не зовсім. Поряд з основною, любовною, сюжетною лінією автор вустами своїх героїв розповідає про зверхність, шовінізм та расизм урусів (яка несподіванка, насправді-ніт), про їхні плани асиміляції корінних народів аж до повного знищення.
Місцями мені починало здаватися, що автор наче намагається олюднити цей звірячий російсько-совіцький режим. Але ні: ""Єдіна нєдєліма" - ось квінтесенція всіх думок і бажань їхніх. Чи біла, чи червона, все одно, аби "єдіна нєдєліма". Вони всюди хочуть бути вдома. Як же вони могли б відмовитись від Кавказу, від Криму, від Алтаю?...Вони хочуть відчувати, що все це таки їхнє! Це все не республіки, а губернії, хоч і червоної, та імперії російської". За 100 років нічого не змінилося.
Яку ж нагороду і визнання міг отримати автор за цей твір? 10 років таборів, потім ще 4 і обмеження у виборі місця проживання (читай - заборону жити на території України), був реабілітований 1956 р.

[Jane Rukas · Rating 4 out of 5]

якщо втомились читати про те, як росія колонізувала нас, то можете почитати, як росія колонізували Алтай. страшно уявити, що там зараз з місцевою ідентичністю