Роман Олега Шинкаренка "Кагарлик" - це сатирична антиутопія, що зображує життя в Україні через сто років. Відбулася російська окупація, внаслідок якої наша країна повернулася у середньовіччя. Головний герой, чию свідомість використали для виготовлення суперкомп'ютерів російських військових супутників, намагається повернути втрачену через це пам'ять та свою дружину. Для цього він вирушає у загадкове місто Кагарлик, де в результаті випробування новітньої зброї назавжди зупинився час.
Головні теми роману: неможливість існування адекватної копії свідомості через постійну та непередбачувану зміну оригіналу; критика агресивної семантичної монополії - намагання встановити єдину версію сенсу будь-чого за допомогою грубої сили; недовіра до пропонованої версії реальності і, як наслідок, - постійний пошук її альтернативи.
Я прочитав цю книжку в два підходи — два дні пішло на сам «Кагарлик», більше часу зайняли оповідання. Однак написати про неї не наважувався ще кілька місяців. По-перше, треба було абстрагуватися від культури видання, яка, хоч яка погана, все-таки вторинна щодо тексту. По-друге, написати про книжку, яка легко зайшла, прочиталася, сподобалася (і тепер так само легко забулася), виявилося нелегкою задачею.
І нині я так само не знаю, з якого боку і з якою лінійкою підійти до цієї книжки. Номінально це роман. За обсягом це радше повість, але такою розбіжністю вже нікого не налякати. Інша річ, що з тексту стає зрозуміло — «Кагарлик» є однією з безлічі можливих версій-проекцій 5-вимірного роману, повний обсяг якого не піддається осягненню і осмисленню. Це фантастичний роман, науковість якого не надто піддається верифікації, але, як на мене, її тут більше, ніж у фантастичному романі Антиповича. Дія розгортається в повоєнній Україні майбутнього. Коли саме — визначити важко, бо все вібувається всередині часового парадоксу, що утворився від вибуху боєголовки, спрямованої супутником зі штучним інтелектом. Іще одна риса майбутнього — морфони, пристрої, які містять конектоми людини. Що це таке, ніхто з персонажів детально пояснити не може. Це щось на зразок запису свідомості зі спогадами та голосом (можливість вводу-виводу і забезпечує морфон). Як пам'ять, відділювана від тіла в аніме-серіалі «Кайба» (якого, переконаний, автор і в очі не бачив). Розділи — мікроскопічні, як сучасні записи до соцмереж. Попервах «Кагарлик» так і публікувався — у фейсбуці, з додатковими музичними постами та ілюстраціями. Вони марковані діапазонами (за приблизною кількістю слів) і додатковими позначками для різних сюжетних ліній, в яких я ледь не моментально заплутався. Є фантастичні твори — мисленнєві експерименти, в яких задаються нині неможливі умови і можлива на них реакція, здійснюються прогнози майбутнього. Інші, до яких належить «Кагарлик», у чудовних декораціях звертають увагу на актуальні проблеми. Якщо персонажі, які населяють майбутнє, не можуть дати пояснення технологіям, якими користуються, варто озирнутись і з'ясувати, наскільки ми розуміємося на приладах, які нас оточують. Це стосується і соціального виміру — стосунки з Росією, які ледь не від написання до публікації вийшли з фантастики просто в повідомлення новин, секулярність/релігійність, які химерно сплітаються тощо. Персонажі живуть в тому сенсі, що не мають жодного плану і не розуміють, що відбувається, хоча часом усвідомлюють подієвий плин. Самі морфони не є точними копіями, а радше цифровими палімпсестами. Тому голоси, що часом лунають у романі, належать не особистостям, а їх пізнішим, спотвореним копіям, і проявляють однаково ознаки самостійності й неповноцінності. Відтак, хоч і застосовувані у військових технологіях, коннектоми некеровані. Один такий, що «розповсюджує різну інформацію у інтернеті» із супутника, говорить про це прямим текстом (див. с.98). Хоча провідним мотивом, який пронизує текст, є пошуки головним героєм Олени, сюжетом у романі слабо пахне. Тим більше, спрощеними проппівськими моделями, які популяризуються голівудським кіно та американськими книжками з рецптами бестселлерів. Це крутійський фантастичний роман, в калейдоскопі якого можна розгледіти щось, а можна й нічого. Принаймні, мені читати було не нудно. Навіть захотілося перечитати Options Роберта Шеклі. Розділи «Оповідання» та «Кіносценарії» справляють враження доданих «в нагрузку», для обсягу. Написані вони в різний час (і всі раніше роману). В одних теж наявна варіативність світу, в других фігурує Олена, в третіх ведуться пошуки. Однак сам «Кагарлик» вони ніяк не доповнюють.
Якщо коротко, то це чудова книжка для читання в метро. Підійде вона й тим, кому набридли конвенційні історії, де все мотивовано й зав'язано на прозорій рецептурі. Тим, кому подобається Бриних (ну це вже моє припущення, мені-то обидва автори цілком незалежно подобаються). Якщо з опису вам здається, що буде цікаво, переступіть через вигляд книжки і придбайте. «Кагарликові» ж хочеться побажати наступних перевидань — з новими романами, на папері, а краще в цифрі. Це непоганий традиційний відносно довгий текст, хоч і прикидається варіативною проекцією. Ну а що його традиція трохи не мейнстрімна, то тільки в українській літературі таких текстів небагато.
Кагарлик - це, фактично, триста один шматок тексту розміром в сто слів, і кожен з цих шматків мені видається такою собі відправною точкою для роздумів, типу, “Що цим хотів сказати автор?” Бо ми то знаємо, що щось хотів, він же вам тут не якийсь містечковий постмодерніст.
4,5. Це дивна, але класна книжка. Така хороша, трохи дурнувата і цікава иншість про війну, росію, її філософію і майбутнє. Після цього захотілося почитати ще Шинкаренка
Дуже ржу з окремих фраз, хоч в рамочку. З інших матюкаюся, бо в них чути хропіння коректора. Один раз ці два факти збіглися, на 10 сторінці раптово виринає речення "чи не замінити ці три маловиразні речення чимось іншим?" - ееее? це "замітки автора на полях", які забули повитирати? А ще мінус - постійно плутаюся, який із уривків котрому з персонажів належить. у них у всіх дуже різна мова і вроді як мала би запам"ятати, але мені на таке завжди бракує зосередженості. У Шинкаренка завше був свій стиль. Він із ним прийшов на 99 і з ним пішов далі. Але оце зараз тільки після Кагарлика до мене дойшло, що в ньому незвичного. Там емоцій нема. Взагалі, вчинки усіх персонажів відбуваються без емоцій. Але це виглядає не пусткою, а так, знаєте, коли хтось жартує, але при цьому зберігає серйозний і заклопотаний вираз обличчя. це крім того, що це само собою сатира і є.
Книга - ну очень не обычная. Покрайней мере ранее такого стиля изложения не встречал. Она полна событий и рассказов, на первый взгляд совсем не связанных между собой прямым способом и в то же время имеют что-то общее. Не знаю даже как правильно поставить ей оценку. В ней очень много интересных фраз, которые прям таки и просятся быть выписными и пользоваться в реальной жизни. Эту книгу стоит обязательно ещё раз прочесть. Так что РЕКОМЕНДУЮ!
Книзі можна закидати деяку вторинність і слабкий сюжет, але вона написана з величезною любов'ю до чогось трансцендентно-українського, того що залишиться з нами попри будь-які катастрофи і війни.
Роман чудний, абсурдний, незвичний, але затягує. Оповідання та сценарії — це вже повний треш, суцільний моралістичний політ думок — не по мені таке чтиво :)
Хороша суміш антиутопії, абсурду та іронії. Єдиний мінус - роман важко читати, бо він складається з коротких розрізнених текстів, але і в цьому є іронія :)
Шинкаренку похуй на все. Ні, на всіх. На все - ні. Почав здогатуватися про це десь в момент появи ракети “Булава”, що починає розмовляти російською на філософські теми. Впевнився тоді, коли прочитав про УПА2.0, перемоги якої ніхто не помітив, бо сторін конфлікту вже не існувало. Тобто, це сатира без гальм (кібєр чотатам сатира, але наголос саме на “без гальм”).
“Михайло повідав мені, що у подальшому його, мученика православної віри, чекають у Раю 72 незаймані дівчини” - навіть без філософських запитань, що йдуть за цим виразом, він дико смішний. Смішний не просто через абсурд, а через точність відображення того світу, про який йдеться. Істерично смішний.
Потім російськомовні вставлення від всіляких ракет-роботів і копій свідомості. Я можу помилятися, але це схоже на копіювання розважливих російських інтєліґєнтів, які постійно філософствують на абсолютно непотрібні теми і все перетворюють на десятигодинні бесіди. Це ще добре, коли в них є що бухати (тоді це хоч трохи весело), тут же їхні копії завантажені в робота і дуже тверезо-розважливі. Якщо б це все було на крихту менш ґіперболізовано - було б нудно. А в книжці - дуже смішно, бо ґротескно. Олеже, я знаю, що ви читаєте рецензії, то ж вибачайте, якщо насправді - це просто ваші думки ггг.
Мені було занадто багато різноманітної критики монотеїзма і релігії загалом. Але то мені, я людина з родини відносно атеїстичної, вся ця критика - частина мого життя, то ж нічого нового, а іншим може бути й корисно/смішно/цікаво (до того ж, зважаючи на українську класику - так, треба додавати агностики). Мені ж було б достатньо наступного “монотеїзм не дає нам змоги поміняти занепалого бога на іншого” і діалогу з “Бог сотворив людей не для того, аби вони каталися під землею”.
Потім було занадто багато насмішок над жінками, але все це виправляється наступним романом (ПУР), де є згадка одного цікавого тесту, отже автор розуміє, що робить.
Порвала жінка, якій морфон путіна дає поради. Я, мабуть, не здатний на такий рівень відображення абсурду на папері. Як абсурду особистого, людського, так і абсурду політичного, ось, наприклад: “В Украине тоже нет никаких партий. В прошлом когда Путин был более живым чем сейчас они были. Но потом он немного разобрался в ситуации”.
“Учет перемещений гомосескуалистов”, ґрадації і сузір’я - без коментарів.
Села з різним плином часу і своїми віруваннями - без коментарів.
Коротше, Вонннеґут - не Воннеґут, але книга дуже крута.
Раджу.
This entire review has been hidden because of spoilers.