What do you think?
Rate this book
Watercolours: A Story from Auschwitz
A Czechoslovakian Jew who was imprisoned at Auschwitz, Dina Gottliebova-Babbitt (1923–2009) was saved by her artistic abilities. Gottliebova painted the walls of the children’s barracks with images of the Disney film Snow White and the Seven Dwarves. When Josef Mengele discovered her talent, he commissioned her to paint watercolor portraits of Roma prisoners. After the war, Gottliebova worked as an animator for Warner Brothers for many years, eventually marrying Walt Disney animator Art Babbitt. Many years later, Gottliebova’s Auschwitz paintings were recovered and displayed at the Auschwitz-Birkenau State Museum. When the artist requested that her paintings be returned, her request was denied. The dispute escalated into an international scandal with the American and Polish governments becoming involved. Gottliebova passed away in 2009 without having her works returned.
Watercolours is Gottliebova’s story. Journalist Lidia Ostałowska reconstructs Gottliebova’s time in Auschwitz, with an eye to broader issues of historical memory, trauma, racism, and the relationship between torturer and victim. Drawing on hundreds of accounts of the hellish camp, Ostałowska tells the story of one remarkable woman’s incarceration and battle for survival.
Watercolours is Gottliebova’s story. Journalist Lidia Ostałowska reconstructs Gottliebova’s time in Auschwitz, with an eye to broader issues of historical memory, trauma, racism, and the relationship between torturer and victim. Drawing on hundreds of accounts of the hellish camp, Ostałowska tells the story of one remarkable woman’s incarceration and battle for survival.
264 pages, Hardcover
First published November 14, 2011
12 people are currently reading
534 people want to read
About the author
Lidia Ostałowska
14 books12 followersUkończyła studia polonistyczne na Uniwersytecie Warszawskim. Pracowała jako reporterka w Przyjaciółce i itd. W wyniku weryfikacji w czasie stanu wojennego została pozbawiona pracy. Współpracowała z podziemną „Solidarnością”. Po 1989 związała się z działem reportażu Gazety Wyborczej, gdzie pracowała do śmierci. Pisała o tych, którym trudniej – o mniejszościach narodowych i etnicznych, o kobietach, o młodzieży z subkultur i o wykluczonych.
Była jednym z fundatorów i członków rady Fundacji Itaka. Prowadziła wykłady na podyplomowych gender studies w Instytucie Badań Literackich PAN. Nominowana do Nagrody Literackiej Nike 2012 za Farby wodne.
Była jednym z fundatorów i członków rady Fundacji Itaka. Prowadziła wykłady na podyplomowych gender studies w Instytucie Badań Literackich PAN. Nominowana do Nagrody Literackiej Nike 2012 za Farby wodne.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 33 reviews
September 26, 2019
"Світ усе це міг помітити раніше, якби хотів", — нібито поміж іншим зазначає Лідія Осталовська, довівши свою розповідь про Аушвіц-Біркенау до моменту визволення табору радянськими військами. Я аж спіткнулася об цю коротку, просту, але таку глибоку фразу. Бо й справді: світ (тобто міжнародне співтовариство, якщо говорити сучасними штампами) не хоче бачити речей, які безпосередньо його не стосуються. Ані тоді, ані тепер. Навіть прикладів не наводитиму — їх достатньо, просто озирніться навколо або перегляньте стрічку новин.
А от авторка сконцентрувала свій погляд на одній зі страшних сторінок історії людства, про яку це людство воліє мовчати. Досі, хоча минуло вже три чверті століття. Йдеться про масове винищення нацистами циган, яке відбувалося в Аушвіці. От тільки про Голокост знають усі, а про Пораймос (так роми назвали геноцид їхньої нації) — одиниці.
У центрі оповіді цієї дуже невеликої за кількістю сторінок, але дуже величезної за обсягом болю книги — доля єврейської дівчини з Чехії Діни Ґотлібової. Навколо цієї сюжетної ниточки нанизується багато цікавої інформації, на позір геть не дотичної до теми книги. Наприклад, про створення та світову прем’єру діснеївського мультфільму "Білосніжка". До чого тут мультик, спитаєте? А до того, що в будь-якій сфері життя, виявляється, важливо, хто ти за національністю. Навіть нині — не варто себе обманювати...
Однак повернімося до Аушвіцу. Циганські бараки були ще страшнішими, ніж бараки для євреїв, поляків, інших. Бо тим, хто звик до простору й волі, для кого внутрішні закони — понад усе, опинитися в закритому приміщенні разом із тисячами людей було часом гірше за смерть. А смертей було дуже багато. Для дослідів, які проводив доктор Менґеле, достатньо було невеликої частки ув’язнених — їх старанно обирали за необхідними критеріями (близнюки, карлики, хворі тощо). Для фіксації генетичних особливостей відібраних екземплярів і знадобився талант Діни — вона малювала акварельні портрети піддослідних, завдяки чому й вижила.
Однак звільнення з концтабору не звільнило тих, хто вижив, від клейма "не тієї" національності. Це стосується й ромів, і євреїв. Частина книги, яка розповідає про те, якою ціною доводилося й одним, і іншим відвойовувати право на своє існування у нібито вже вільному від нацизму світі, мене вразила найбільше. Травми, отримані предками, завдають тяжких наслідків світогляду, життю, долям нащадків (згадайте наш Голодомор). Так, і євреї, й роми зуміли сконцентрувати зусилля й вибороли собі хто — цілу державу, хто — насамперед право називатися повноцінною нацією, мати свій гімн і прапор, свої закони й говорити на рівних з іншими. Однак і нині (зізнайтеся самому собі, тихенько, якщо не можете вголос) їх якщо не відкрито переслідують, то традиційно зневажають. То чи зник нацизм? А тоді, після завершення Другої світової, він тим паче не міг щезнути. У тій же повоєнній Польщі було вбито близько тисячі вцілілих під час війни євреїв. У "новій Німеччині" приймалися й діяли закони про "протидію циганській пошесті". А про Голокост найголосніше заговорили далекі від нього американці...
Це справді дуже невелика книга — менше 200 сторінок. Обсяг мого відгуку скоро, відчуваю, наблизиться до обсягу книги))) Однак про стільки речей іще хочеться згадати! Наприклад, про казковість життя: Діна Ґотлібова після табору смерті вийшла заміж за американського майже мільйонера й жила в зірковому Голлівуді. А ще вона все життя боролася за повернення намальованих нею портретів, спричинивши величезний міжнародний розголос, учасники якого озвучили питання, відповіді на яке поки що немає: кому належать мистецькі твори — митцю чи людству? Ще я не згадала про долі дітей-сиріт, які вижили там. Про нацистських злочинців, чиєї вини не спромоглися довести безпосередньо, тож вони не тільки жили собі спокійно далі, а й займали відповідальні посади в тій же Німеччині. Про формування євреїв не як нації, а як громадян своєї країни. Про протистояння християн і євреїв за право вшановувати жертв Аушвіцу-Біркенау. Про ненависть і про любов...
Перекладач Андрій Любка в анотації написав, що це "одна з книжок, які запам’ятовуються на все життя". Абсолютно згодна.
А от авторка сконцентрувала свій погляд на одній зі страшних сторінок історії людства, про яку це людство воліє мовчати. Досі, хоча минуло вже три чверті століття. Йдеться про масове винищення нацистами циган, яке відбувалося в Аушвіці. От тільки про Голокост знають усі, а про Пораймос (так роми назвали геноцид їхньої нації) — одиниці.
У центрі оповіді цієї дуже невеликої за кількістю сторінок, але дуже величезної за обсягом болю книги — доля єврейської дівчини з Чехії Діни Ґотлібової. Навколо цієї сюжетної ниточки нанизується багато цікавої інформації, на позір геть не дотичної до теми книги. Наприклад, про створення та світову прем’єру діснеївського мультфільму "Білосніжка". До чого тут мультик, спитаєте? А до того, що в будь-якій сфері життя, виявляється, важливо, хто ти за національністю. Навіть нині — не варто себе обманювати...
Однак повернімося до Аушвіцу. Циганські бараки були ще страшнішими, ніж бараки для євреїв, поляків, інших. Бо тим, хто звик до простору й волі, для кого внутрішні закони — понад усе, опинитися в закритому приміщенні разом із тисячами людей було часом гірше за смерть. А смертей було дуже багато. Для дослідів, які проводив доктор Менґеле, достатньо було невеликої частки ув’язнених — їх старанно обирали за необхідними критеріями (близнюки, карлики, хворі тощо). Для фіксації генетичних особливостей відібраних екземплярів і знадобився талант Діни — вона малювала акварельні портрети піддослідних, завдяки чому й вижила.
Однак звільнення з концтабору не звільнило тих, хто вижив, від клейма "не тієї" національності. Це стосується й ромів, і євреїв. Частина книги, яка розповідає про те, якою ціною доводилося й одним, і іншим відвойовувати право на своє існування у нібито вже вільному від нацизму світі, мене вразила найбільше. Травми, отримані предками, завдають тяжких наслідків світогляду, життю, долям нащадків (згадайте наш Голодомор). Так, і євреї, й роми зуміли сконцентрувати зусилля й вибороли собі хто — цілу державу, хто — насамперед право називатися повноцінною нацією, мати свій гімн і прапор, свої закони й говорити на рівних з іншими. Однак і нині (зізнайтеся самому собі, тихенько, якщо не можете вголос) їх якщо не відкрито переслідують, то традиційно зневажають. То чи зник нацизм? А тоді, після завершення Другої світової, він тим паче не міг щезнути. У тій же повоєнній Польщі було вбито близько тисячі вцілілих під час війни євреїв. У "новій Німеччині" приймалися й діяли закони про "протидію циганській пошесті". А про Голокост найголосніше заговорили далекі від нього американці...
Це справді дуже невелика книга — менше 200 сторінок. Обсяг мого відгуку скоро, відчуваю, наблизиться до обсягу книги))) Однак про стільки речей іще хочеться згадати! Наприклад, про казковість життя: Діна Ґотлібова після табору смерті вийшла заміж за американського майже мільйонера й жила в зірковому Голлівуді. А ще вона все життя боролася за повернення намальованих нею портретів, спричинивши величезний міжнародний розголос, учасники якого озвучили питання, відповіді на яке поки що немає: кому належать мистецькі твори — митцю чи людству? Ще я не згадала про долі дітей-сиріт, які вижили там. Про нацистських злочинців, чиєї вини не спромоглися довести безпосередньо, тож вони не тільки жили собі спокійно далі, а й займали відповідальні посади в тій же Німеччині. Про формування євреїв не як нації, а як громадян своєї країни. Про протистояння християн і євреїв за право вшановувати жертв Аушвіцу-Біркенау. Про ненависть і про любов...
Перекладач Андрій Любка в анотації написав, що це "одна з книжок, які запам’ятовуються на все життя". Абсолютно згодна.
April 22, 2018
In the children’s barracks at the Auschwitz-Birkenau concentration camp, a girl - a prisoner who would most probably be taken to the gas chambers after a few days - decorated the walls with images from Snow White and the Seven Dwarfs, on the request of another prisoner, to bring some cheer in the camp. The Angel of Death saw this and instead of sending her straight to die, he ordered her to work for him with a promise to spare her life till it’s possible. She bargained for her mom’s life and started her work, drawing macabre watercolor portraits of fellow prisoners. The woman was Dina Gottliebova-Babbit, a Czech-American citizen of Prague with a Jewish ancestry and the Angel of Death was Dr. Josef Mengele, infamous for being the main perpetrator of the horrific crimes committed on the prisoners during the Holocaust.
“Watercolors” is a journalistic account by Lidia Ostalowska - a Polish journalist - that revolves around Dina and Mengele, along with several other accounts of survivors of the horrific brutality.
The original book was in Polish and this is a translation by Sean Gasper Bye.
It begins in 1937, during a Christmas in Hollywood, where Snow White and the Seven Dwarfs is being screened for the first time by Walt Disney. This Brothers’ Grimm tale goes on to have large significance in the narrative, sometimes as a metaphor, other times as a grim reminder of the normalcy surrounding the mass cremations happening in the heart of Poland. We get to see the side of Hitler enjoying Mickey Mouse films gifted to him by Goebbels and doodling dwarfs in the middle of the night in the middle of a war after having watched Pinocchio, Mengele smiling at a well-made portrait and SS soldiers laughing at a Peek-A-Boo joke played on them by a 72-yr old prisoner.
A beautiful story of the Krcz family who lived just outside the Auschwitz camp and weren’t yet evicted like all others is a ray of hope amidst all the horror that was the camp. This family was asked to evict way later when The Final Solution was about to begin. Post liberation the family adopted an orphaned girl from the camp and in fighting tooth and nail to save the adopted daughter (who was extremely frail and lice-ridden and almost dead when she was brought) the mother fought her own depression. Dina’s story of meeting her husband Art Babbitt is also very heartwarming.
The account reads like a documentary. The non-linear format sometimes gets cumbersome. It, however, seems like the only way to narrate the kind of stories told. The account also tells us about the aftermath of the Holocaust. Did the liberation ever mean freedom for the souls and minds of thousands who had survived? Did the trauma ever vanish? Did the guilt of coming out alive while others like them died ever let them live peacefully? Most of the survivors chose to remain mum till years later. The world wanted to listen to the narratives of the ones who came out. There were many fake accounts and they threatened to discredit the entire existence of the tragedy.
The narrative of “us” and “them” has been played quite often by world leaders in politics and has been the most successful formula there could be. There has to be tremendous level of manipulation in order for one race to start vehemently believing that the other race is inferior. Nope, this account doesn’t say anything else other than what has already been said about Hitler, but presents a picture of Mengele as a normal individual with ambitions and aspirations. Add to the passion of ambition, a misplaced sense of nationalism and you get a ruthless, cold, almost death-like human being performing bizarre experiments on his “live” human subjects, under the garb of research for Eugenics. I had read an account of another prisoner doctor, Dr. Miklos Nyiszli, who was employed by Mengele, and his version matches mostly with what Dina says about Mengele’s personality.
The book focuses also on existence of the Gypsies in the camps. Since they were mostly roaming before their imprisonment they didn’t have paper identities. Their existence in the camps was also mysterious. Dina’s portraits were mostly of them. Bits and pieces of the First World War and the Yom Kipper war fought in 1973 also form some part of the narrative, thus taking us through the time when the Holocaust generation was just born till the next generation that was born to the survivors.
The scandal for the possession of the portraits after the Auschwitz-Birkenau State Museum decided to keep it as a study material with them and Dina Babbitt demanding it back, form a greater part of the second half of the book. The moral dilemma of whether the art belongs to the artist or the keepers of memories is well explored and various perspectives emerge out of them. The portraits saved Dina’s life but the faces belonged to other people.
Some passages that I loved from the book:
“I removed the scarf and draped it over her head. I asked her to smile a little. She told me her two-month-old daughter had just died because she couldn’t breastfeed. After that I stopped asking people to smile.”
“It was often the case that the kinder an SS-man looked, the more of a killer he actually was.”
“From years after the war, the painter Mieczyslaw Koscielniak admitted on a radio program. ‘I can’t understand this in myself or in others, but there you have it. Human nature commands you to pass into a fictional life. Fiction was how we survived in the camp. When an audience sits in a theatre and watches a performance, they lose themselves in the story. In the same way, we moved into fiction. Although death was raging around us, we believed we’d make it out.”
“I work in medieval studies, not 20th century history, but my historian’s intuition does not permit me to believe that in 1940, in the middle of a war whose goal was to conquer Europe, Hitler was doodling dwarfs.” (Yet it was claimed that a museum curator had found Hitler’s drawings and it was also established that Hitler saw Snow White many times)
After the liberation:
“The nurses would find bread under the sleeping pallets, because the prisoners didn’t believe they’d receive another piece the next day. Food was given in doses, like medicine. They were spoon-fed pureed potato soup three times a day. The word ‘bath’ would set them running. It was the same with injections – the women were afraid of phenol. The children didn’t understand it was possible for someone to die at home – they thought you had to be killed.”
“You had to be reborn, blind yesterday to today and tomorrow with strong thread. Dig up something positive, something to counter it. Defend yourself against the horrible memories with even a single one that led away from despair”
Watercolors is earnest in its attempt to get across what a war and its prisoners look like. Calling it a beautiful book would be injustice because it is not. It is harsh in its commentary. It is direct. But it is very important.
“Watercolors” is a journalistic account by Lidia Ostalowska - a Polish journalist - that revolves around Dina and Mengele, along with several other accounts of survivors of the horrific brutality.
The original book was in Polish and this is a translation by Sean Gasper Bye.
It begins in 1937, during a Christmas in Hollywood, where Snow White and the Seven Dwarfs is being screened for the first time by Walt Disney. This Brothers’ Grimm tale goes on to have large significance in the narrative, sometimes as a metaphor, other times as a grim reminder of the normalcy surrounding the mass cremations happening in the heart of Poland. We get to see the side of Hitler enjoying Mickey Mouse films gifted to him by Goebbels and doodling dwarfs in the middle of the night in the middle of a war after having watched Pinocchio, Mengele smiling at a well-made portrait and SS soldiers laughing at a Peek-A-Boo joke played on them by a 72-yr old prisoner.
A beautiful story of the Krcz family who lived just outside the Auschwitz camp and weren’t yet evicted like all others is a ray of hope amidst all the horror that was the camp. This family was asked to evict way later when The Final Solution was about to begin. Post liberation the family adopted an orphaned girl from the camp and in fighting tooth and nail to save the adopted daughter (who was extremely frail and lice-ridden and almost dead when she was brought) the mother fought her own depression. Dina’s story of meeting her husband Art Babbitt is also very heartwarming.
The account reads like a documentary. The non-linear format sometimes gets cumbersome. It, however, seems like the only way to narrate the kind of stories told. The account also tells us about the aftermath of the Holocaust. Did the liberation ever mean freedom for the souls and minds of thousands who had survived? Did the trauma ever vanish? Did the guilt of coming out alive while others like them died ever let them live peacefully? Most of the survivors chose to remain mum till years later. The world wanted to listen to the narratives of the ones who came out. There were many fake accounts and they threatened to discredit the entire existence of the tragedy.
The narrative of “us” and “them” has been played quite often by world leaders in politics and has been the most successful formula there could be. There has to be tremendous level of manipulation in order for one race to start vehemently believing that the other race is inferior. Nope, this account doesn’t say anything else other than what has already been said about Hitler, but presents a picture of Mengele as a normal individual with ambitions and aspirations. Add to the passion of ambition, a misplaced sense of nationalism and you get a ruthless, cold, almost death-like human being performing bizarre experiments on his “live” human subjects, under the garb of research for Eugenics. I had read an account of another prisoner doctor, Dr. Miklos Nyiszli, who was employed by Mengele, and his version matches mostly with what Dina says about Mengele’s personality.
The book focuses also on existence of the Gypsies in the camps. Since they were mostly roaming before their imprisonment they didn’t have paper identities. Their existence in the camps was also mysterious. Dina’s portraits were mostly of them. Bits and pieces of the First World War and the Yom Kipper war fought in 1973 also form some part of the narrative, thus taking us through the time when the Holocaust generation was just born till the next generation that was born to the survivors.
The scandal for the possession of the portraits after the Auschwitz-Birkenau State Museum decided to keep it as a study material with them and Dina Babbitt demanding it back, form a greater part of the second half of the book. The moral dilemma of whether the art belongs to the artist or the keepers of memories is well explored and various perspectives emerge out of them. The portraits saved Dina’s life but the faces belonged to other people.
Some passages that I loved from the book:
“I removed the scarf and draped it over her head. I asked her to smile a little. She told me her two-month-old daughter had just died because she couldn’t breastfeed. After that I stopped asking people to smile.”
“It was often the case that the kinder an SS-man looked, the more of a killer he actually was.”
“From years after the war, the painter Mieczyslaw Koscielniak admitted on a radio program. ‘I can’t understand this in myself or in others, but there you have it. Human nature commands you to pass into a fictional life. Fiction was how we survived in the camp. When an audience sits in a theatre and watches a performance, they lose themselves in the story. In the same way, we moved into fiction. Although death was raging around us, we believed we’d make it out.”
“I work in medieval studies, not 20th century history, but my historian’s intuition does not permit me to believe that in 1940, in the middle of a war whose goal was to conquer Europe, Hitler was doodling dwarfs.” (Yet it was claimed that a museum curator had found Hitler’s drawings and it was also established that Hitler saw Snow White many times)
After the liberation:
“The nurses would find bread under the sleeping pallets, because the prisoners didn’t believe they’d receive another piece the next day. Food was given in doses, like medicine. They were spoon-fed pureed potato soup three times a day. The word ‘bath’ would set them running. It was the same with injections – the women were afraid of phenol. The children didn’t understand it was possible for someone to die at home – they thought you had to be killed.”
“You had to be reborn, blind yesterday to today and tomorrow with strong thread. Dig up something positive, something to counter it. Defend yourself against the horrible memories with even a single one that led away from despair”
Watercolors is earnest in its attempt to get across what a war and its prisoners look like. Calling it a beautiful book would be injustice because it is not. It is harsh in its commentary. It is direct. But it is very important.
December 28, 2019
Kiedy usłyszymy "KL Auschwitz-Birkenau" i myślimy o jego ofiarach, natychmiast przychodzą nam na myśl ci wszyscy, którzy zginęli, bo byli wyznania mojżeszowego, nasi "starsi bracia w wierze", jak wyraził się o nich papież Jan Paweł II. Pamięć o Cyganach jako ofiarach wymienionego obozu koncentracyjnego już nie jest tak wyrazista. Być może jest to wynikiem zbyt słabej instytucjonalnej organizacji samych Romów po II wojnie światowej, których diaspora nie potrafiła przez lata przebić się do zbiorowej pamięci z tragicznym losem cygańskim w czasach, w których Europę spowił mrok narodowego socjalizmu. Być może przyczyna tej niezbyt wyrazistej pamięci o cygańskich ofiarach KL Auschwitz-Birkenau leży po części w romskiej tradycji. "Roma romenge, gadźie gadźienge". "Co romskie, niech tylko wśród Romów zostaje". Przez długie lata Cyganie tkwili więc na kartach historii, jako jeszcze jeden naród, którego członkowie zostali zamordowani przez nazistów w obozach śmierci. Lidia Ostałowska swym reportażem upomina się o pamięć o Romskiej martyrologii. Wydobywa z odmętów historii daty, nazwiska, fakty. Tam, gdzie to możliwe, oddaje Romom głos. Sprawia, że staje się słyszalny. A to wszystko osadza na bazie historii Diny Gottliebovej, Czeszki wyznania mojżeszowego, która na żądanie Josefa Mengele, malowała akwarelami w KL Auschitz-Birkenau wizerunki więźniów Zigeunerlager.
Reportaż Lidii Ostałowskiej jest doskonale skomponowany. Nie ma w nim przypadkowych, zbędnych ustępów. Autorka doskonale dobiera barwy, za pomocą których odmalowuje romskie cierpienie. Cierpienie, które swą podstawę czerpało w rasistowskim ustawodawstwie, powstałym w Niemczech na długo przed dojściem nazistów do władzy i które w niektórych niemieckich landach utrzymało swą moc obowiązującą niekiedy aż do lat 70. XX wieku! Cierpienie, które po wojnie nie zostało odpowiednio rozliczone. Cierpienie, za które długo niemieckie władzy nie chciały w jakikolwiek sposób zadośćuczynić. Cierpienie, które do dziś nie ma swojej nazwy. Słysząc "Holokaust" lub "Shoah" większość przeciętnie wykształconych osób wie, co oznaczają te pojęcia. Eksterminacja Romów jak dotąd nie doczekała się podobnego pojęcia. Być może dzięki reportażowi Lidii Ostałowskiej, terminy takie jak "Porajmos" lub "Samudaripen" zdołają przebić się do szerszej świadomości.
Reportaż Lidii Ostałowskiej jest doskonale skomponowany. Nie ma w nim przypadkowych, zbędnych ustępów. Autorka doskonale dobiera barwy, za pomocą których odmalowuje romskie cierpienie. Cierpienie, które swą podstawę czerpało w rasistowskim ustawodawstwie, powstałym w Niemczech na długo przed dojściem nazistów do władzy i które w niektórych niemieckich landach utrzymało swą moc obowiązującą niekiedy aż do lat 70. XX wieku! Cierpienie, które po wojnie nie zostało odpowiednio rozliczone. Cierpienie, za które długo niemieckie władzy nie chciały w jakikolwiek sposób zadośćuczynić. Cierpienie, które do dziś nie ma swojej nazwy. Słysząc "Holokaust" lub "Shoah" większość przeciętnie wykształconych osób wie, co oznaczają te pojęcia. Eksterminacja Romów jak dotąd nie doczekała się podobnego pojęcia. Być może dzięki reportażowi Lidii Ostałowskiej, terminy takie jak "Porajmos" lub "Samudaripen" zdołają przebić się do szerszej świadomości.
November 16, 2019
"У цьому жалюгідному натовпі вирізнялася молода циганка з блакитною китайкою на шиї.
- Я зняла з неї ту хустку й закрутила навколо голови. Попросила, щоб вона усміхнулася. Вона відповіла, що якраз померла її двомісячна донька, бо не мала грудного молока. Більше про усмішку я не просила".
Два роки тому я вдруге потрапила в Аушвіц. Ми проходили вже знайомим маршрутом, завчено завмирали біля місць особливих жахіть (хоча, відверто, в Освенцимі кожен камінчик кричить про насильство), аж раптом екскурсовод завів нас у нововідкритий барак, з новою експозицією. Тут розповідали про ромів.
Насправді, це все було тематично і не надто "раптом" - тогоріч Конгрес, в якому я брала участь, запросив на зустріч з молоддю жінку з сінті, якій вдалося стати однією з вижилих близнючок після "дослідів" доктора Менгеле. Тому, перед зустріччю з Ритою, нас повели ознайомлювати з маловідомою сторінкою наймасштабнішого геноциду в історії - винищенням циганів.
Якби не фото, яких я намагалася робити якнайбільше, про ту залу я б запам'ятала небагато. Але було дещо, що змушувало повертатися назад знову й знову - портрет жінки у голубій хустині, трохи "втоплений" у стіну, підсвічений, але навколо нього - непроглядна темінь.
Хто ж знав, що цей портрет, який змусив мене двічі перейти з зали в зал, намальований єврейкою Діною Беббіт-Готлібовою, жінкою, чий хист запримітив той самий Менгеле, жінкою, яка потім малювала для Голлівуду пташку Твіті, Даффі Дака, Вілі Койота та Спіді? І що ця ж жінка не один рік судилася з дирекцією музею табору, вимагаючи ті всі портрети їй повернути?
Важлива деталь: книжка - не результат інтерв'ю з Діною, адже вона з поляками (відколи почала вимагати портрети) практично не спілкувалася. Лідія Осталовська провела грандіозну роботу, вивчаючи інтерв'ю Діни, помічаючи всі відмінності між сказаним, слухаючи сотні і тисячі свідчень інших, спогади і згадки. Але навіть в такому темпі їй вдалося бути об'єктивною і це цікавить не менше, зважаючи на контекст, в якому піднімалися питання - чи право на портрети належить Аушвіцу як важлива культурна спадщина, художньо-документальне свідчення про злочини, чи ж авторці, яка їх створила?
Відкрите питання, на яке, як можна зрозуміти, - Діна померла 2009 року, виставку я відвідала 2017-го, - відповіді не дано досі. Бо чи можливо узагалі?
- Я зняла з неї ту хустку й закрутила навколо голови. Попросила, щоб вона усміхнулася. Вона відповіла, що якраз померла її двомісячна донька, бо не мала грудного молока. Більше про усмішку я не просила".
Два роки тому я вдруге потрапила в Аушвіц. Ми проходили вже знайомим маршрутом, завчено завмирали біля місць особливих жахіть (хоча, відверто, в Освенцимі кожен камінчик кричить про насильство), аж раптом екскурсовод завів нас у нововідкритий барак, з новою експозицією. Тут розповідали про ромів.
Насправді, це все було тематично і не надто "раптом" - тогоріч Конгрес, в якому я брала участь, запросив на зустріч з молоддю жінку з сінті, якій вдалося стати однією з вижилих близнючок після "дослідів" доктора Менгеле. Тому, перед зустріччю з Ритою, нас повели ознайомлювати з маловідомою сторінкою наймасштабнішого геноциду в історії - винищенням циганів.
Якби не фото, яких я намагалася робити якнайбільше, про ту залу я б запам'ятала небагато. Але було дещо, що змушувало повертатися назад знову й знову - портрет жінки у голубій хустині, трохи "втоплений" у стіну, підсвічений, але навколо нього - непроглядна темінь.
Хто ж знав, що цей портрет, який змусив мене двічі перейти з зали в зал, намальований єврейкою Діною Беббіт-Готлібовою, жінкою, чий хист запримітив той самий Менгеле, жінкою, яка потім малювала для Голлівуду пташку Твіті, Даффі Дака, Вілі Койота та Спіді? І що ця ж жінка не один рік судилася з дирекцією музею табору, вимагаючи ті всі портрети їй повернути?
Важлива деталь: книжка - не результат інтерв'ю з Діною, адже вона з поляками (відколи почала вимагати портрети) практично не спілкувалася. Лідія Осталовська провела грандіозну роботу, вивчаючи інтерв'ю Діни, помічаючи всі відмінності між сказаним, слухаючи сотні і тисячі свідчень інших, спогади і згадки. Але навіть в такому темпі їй вдалося бути об'єктивною і це цікавить не менше, зважаючи на контекст, в якому піднімалися питання - чи право на портрети належить Аушвіцу як важлива культурна спадщина, художньо-документальне свідчення про злочини, чи ж авторці, яка їх створила?
Відкрите питання, на яке, як можна зрозуміти, - Діна померла 2009 року, виставку я відвідала 2017-го, - відповіді не дано досі. Бо чи можливо узагалі?
June 19, 2020
Mam dość duży problem z tą książką. Z jednej strony mówi o rzeczach ważnych, skupia się na aspektach, które często są pomijane w tematyce obozów zagłady, ale przy tym jest napisana bardzo chaotycznie. Autorka w nieuporządkowany sposób skacze między faktami i wydarzeniami, przez co czyta się dość ciężko, mimo małej liczby stron. Być może jedną z przyczyn jest to, że nie spotkała się ona z bohaterką reportażu, co wyraźnie widać w treści. Szkoda, bo spodziewałem się czegoś innego i znacznie lepszego.
March 18, 2024
3,5 ⭐️
Мені не сподобалась структура тексту, все дуже уривчасто, скакає з одного на інше, зовсім не лінійна оповідь про щось конкретне, тому було важко фокусуватися.
З плюсів: тут вперше бачу такий детальний опис долі ромів у концтаборі, а також добре описані реальні події у Польщі після звільнення Аушвіц, показана різниця між американськими євреями і євреями з країн Європи. Дуже боліло, що Аушвіц втратив так багато речей, які по суті були доказами трагедії. Для розуміння в документацію загортали пироги на вокзалі, а потім ці папери викидались… а на них були імена вʼязнів
Мені не сподобалась структура тексту, все дуже уривчасто, скакає з одного на інше, зовсім не лінійна оповідь про щось конкретне, тому було важко фокусуватися.
З плюсів: тут вперше бачу такий детальний опис долі ромів у концтаборі, а також добре описані реальні події у Польщі після звільнення Аушвіц, показана різниця між американськими євреями і євреями з країн Європи. Дуже боліло, що Аушвіц втратив так багато речей, які по суті були доказами трагедії. Для розуміння в документацію загортали пироги на вокзалі, а потім ці папери викидались… а на них були імена вʼязнів
March 15, 2024
Почну з того, що знайшла згадку про цю книгу у збірці оповідань Андрія Любки "Саудаде" і дуже захотілось прочитати, але мала зовсім інші очікування: 1) думала це буде історія про "Білосніжку" - дівчину, яка вижила в Аушвіці завдяки малюнкам, в т.ч. Білосніжки і яка потім одружилась з одним із творців цього культового мультика; 2) більш художнє.
А вийшло, що це більше документальний твір, де дуже скачуть думки і періоди, мені важко було сконцентруватись і написано ніби для людей, які вже всі ці події знають і лише десь уточнюють деталі, бо дуже багато імен не уточнено, треба гуглити, чи так само мова йде про якусь подію, але знову ж таки, про неї треба гуглити, бо нема ніяких приміток чи розжовувань для тих, хто не знає. Можливо, це я така не обізнана і через те мені було важко, але майте на увазі, якщо ви такі ж, як я.
А вийшло, що це більше документальний твір, де дуже скачуть думки і періоди, мені важко було сконцентруватись і написано ніби для людей, які вже всі ці події знають і лише десь уточнюють деталі, бо дуже багато імен не уточнено, треба гуглити, чи так само мова йде про якусь подію, але знову ж таки, про неї треба гуглити, бо нема ніяких приміток чи розжовувань для тих, хто не знає. Можливо, це я така не обізнана і через те мені було важко, але майте на увазі, якщо ви такі ж, як я.
February 21, 2017
Reportážny štýl. Hlavná línia je o Dite Gottliebovej, židovskej dievčine, ktorá prežila Osvienčim a nakreslila tam množstvo kresieb a portrétov pre Mengeleho.
Lidia Ostalowska ale na pozadí jej príbehu rozohráva príbeh oveľa väčší - o Dite, o rómskom holokauste, o Mengelem, o Snehulienke, o ne/vyrovnaní sa Poľska s Osvienčimom po vojne. O tom, že nenávisť a strach nezmizli ako mávnutím čarovného prútika.
Je to majstrovsky napísané, len ma rušili priveľké skoky medzi kapitolami, občas som bola až zmätená. Na druhej strane, absyntovku od Ostalowskej Cigán je Cigán som nemala v úmysle čítať - po tomto si ju prečítam.
Lidia Ostalowska ale na pozadí jej príbehu rozohráva príbeh oveľa väčší - o Dite, o rómskom holokauste, o Mengelem, o Snehulienke, o ne/vyrovnaní sa Poľska s Osvienčimom po vojne. O tom, že nenávisť a strach nezmizli ako mávnutím čarovného prútika.
Je to majstrovsky napísané, len ma rušili priveľké skoky medzi kapitolami, občas som bola až zmätená. Na druhej strane, absyntovku od Ostalowskej Cigán je Cigán som nemala v úmysle čítať - po tomto si ju prečítam.
April 8, 2025
Był do dobry i ciekawy reportaż. Chociaż zaskoczył mnie niektórymi podejmowanymi tematami, nie wiedziałam, że zostaną poruszone. I niestety te pozostałe tematy dużo mniej mnie interesowały niż sama tematyka malarki w obozie. Koniec końców - dobre, ale lepiej przeczytać cały opis, żeby się nie zaskoczyć.
Końcowa ocena: 6/10
Końcowa ocena: 6/10
August 24, 2016
Skvělé čtení, skoro si myslím, že by mohlo patřit k povinné četbě, aby nikdo nezapomínal, čeho jsme my lidi schopni! Brněnská rodačka Dina Gottliebové-Babbitt přežila koncentráky, protože uměla malovat akvarely. Malovala pro zrůdu jménem Mengele.
May 1, 2018
У сінематографі є такий жанр - документальна історічна хроніка. Ось і ця книжка і є щось на кшалт такої хронікі. Щось на межі художньої прози та документального дослідження. Мозаїка тексту розсипаєтся на фрагменти, змальовані очима, почуттями виживших у концлагері, та майже сухи, фактографичні історичні описи часу подій. Ще й авторка чесно додала в кінці бібліографічний перелік джерел.
Це мабуть, перша читана мною книга, в якій стільки уваги привернуто до ґолокосту ромів. Звісно, я й ніколи досліджувала цілеспрямовано історію війни. Але скільки я пам'ятаю, завжди говорили про євреїв та слов'ян. Книга сама схожа на картину аквареллю, легка та глибока водночас. Тут є над чим замислитись, і не тільки за минулим, але ж й за сьогоденним. Особливо за сьогоденним.
Це мабуть, перша читана мною книга, в якій стільки уваги привернуто до ґолокосту ромів. Звісно, я й ніколи досліджувала цілеспрямовано історію війни. Але скільки я пам'ятаю, завжди говорили про євреїв та слов'ян. Книга сама схожа на картину аквареллю, легка та глибока водночас. Тут є над чим замислитись, і не тільки за минулим, але ж й за сьогоденним. Особливо за сьогоденним.
February 20, 2023
«Це настільки крута книжка, що до неї хочеться долучитися бодай якось: якщо не ти її написав, то хоч переклади. Must read, одна з книжок, які запам'ятовуються на все життя»
Андрій Любка
В записках, які виглядають саме як замальовки, міститься вся історія А��швіцу: це як і провідна історія з Діною, так і історії конкретних людей та їх історій життя, в яких відбивається шлях усього народу. Це те, що варто мати на полиці та передавати молодшому поколінню.
Андрій Любка
В записках, які виглядають саме як замальовки, міститься вся історія А��швіцу: це як і провідна історія з Діною, так і історії конкретних людей та їх історій життя, в яких відбивається шлях усього народу. Це те, що варто мати на полиці та передавати молодшому поколінню.
September 30, 2020
"Farby wodne" to reportaż obrazujący sytuację Cyganów podczas II wojny światowej. Lidia Ostałowska przedstawia nam obraz zagłady, obozów koncentracyjnych, Żydów, społeczności romskiej w tychże czasach, w dużej mierze z perspektywy Diny Gottliebovej. Uzdolnienie malarskie Diny, dziewczyny, żydówki pozwoliło jej oraz jej matce przetrwać obozowe warunki. Na polecenie dr Mengele, którego fascynowali Cyganie, staje się ich portrecistką. Jej zadaniem jest jak najlepsze oddanie koloru ich skóry, oczu, znaków szczególnych, co ma posłużyć pracy doktora nad "czystością rasy". Istnieje skala bycia Cyganem...
W reportażu poruszona zostaje kwestia, jak zresztą prawie zawsze, moralności, kwestia dobra i zła. Kwestie sporne to zdecydowanie te, czy moralne było pokazywanie talentów artystycznych żeby się ustrzec przed śmiercią i jednocześnie patrzeć na to jak giną inni? Momentami boli serce kiedy czyta się historie i wypowiedzi osadzone w tej książce. Boli serce, bo widać jak bardzo nieludzko traktowani byli ludzie podczas II WŚ, ile szkody wyrobiła Rzesza i jak bardzo człowiek człowiekowi był wilkiem. Eksperymenty Mengelego i to wszystko co robił z ludźmi, dla nas może wydawać się absurdalne, bo czymże inaczej nazwać zszycie żył na rękach dwojga bliźniąt, żeby sprawdzić co się wydarzy? To horror w czystej postaci i horror, który wydarzył się naprawdę.
Dochodzimy też do kwestii Auschwitz, jako miejsca pamięci, z którego Gottliebova chce wydrzeć swoje prace, bo należą do niej. Ale czy coś co było tworzone na zlecenie zbrodniarza nadal pozostaje własnością artysty, czy jest już spuścizną, elementem historii który mówi o wielkiej tragedii? Zahaczamy o tematy związane w komunistyczną Polską i postrzeganiem wielu rzeczy z perspektywy władzy czy kościoła oraz sytuacji rodzin romskich w nowej rzeczywistości, kiedy zabronione zostaje im prowadzenie koczowniczego trybu życia i zamknięcie ich w betonowych klatkach rzeczywistości.
Te i wiele innych kwestii porusza Ostałowska. Sama nikogo ani niczego nie poddaje osądom. Ukazuje sytuacje jak najwierniej, bez zbędnych komentarzy. Nie dzieli na tych prawych i nieprawych, nie przejaskrawia faktów. Pisze tak jak jest i tak jak było. Pozostawia nam też kilka niedopowiedzeń i miejsc na własne przemyślenia, tak abyśmy my mogli na bazie zebranych informacji wyrobić sobie własną opinię i poprzeć ją odpowiednimi argumentami.
Czy polecam? Tak, nawet bardzo. Pozwala otworzyć oczy, że II WŚ to nie tylko zagłada Żydów, że tam gdzie ginęli oni, ginęli też Polacy i inne społeczności. Pozwala spojrzeć na zjawisko Holocaustu nie jak na coś co jest związane tylko z narodem wybranym, bo tutaj dochodzi do wyraźnego podkreślenia, że Holocaust dotyczy także Romów. Ukazuje też perspektywę chęci życia, takiego za wszelką cenę.
Liczę, że powstanie więcej reportaży na temat Cyganów vel Romów, aby zagłębić jeszcze bardziej tematykę tej jakże kolorowej, jakże potraktowanej w specyficzny sposób przez życie społeczności.
W reportażu poruszona zostaje kwestia, jak zresztą prawie zawsze, moralności, kwestia dobra i zła. Kwestie sporne to zdecydowanie te, czy moralne było pokazywanie talentów artystycznych żeby się ustrzec przed śmiercią i jednocześnie patrzeć na to jak giną inni? Momentami boli serce kiedy czyta się historie i wypowiedzi osadzone w tej książce. Boli serce, bo widać jak bardzo nieludzko traktowani byli ludzie podczas II WŚ, ile szkody wyrobiła Rzesza i jak bardzo człowiek człowiekowi był wilkiem. Eksperymenty Mengelego i to wszystko co robił z ludźmi, dla nas może wydawać się absurdalne, bo czymże inaczej nazwać zszycie żył na rękach dwojga bliźniąt, żeby sprawdzić co się wydarzy? To horror w czystej postaci i horror, który wydarzył się naprawdę.
Dochodzimy też do kwestii Auschwitz, jako miejsca pamięci, z którego Gottliebova chce wydrzeć swoje prace, bo należą do niej. Ale czy coś co było tworzone na zlecenie zbrodniarza nadal pozostaje własnością artysty, czy jest już spuścizną, elementem historii który mówi o wielkiej tragedii? Zahaczamy o tematy związane w komunistyczną Polską i postrzeganiem wielu rzeczy z perspektywy władzy czy kościoła oraz sytuacji rodzin romskich w nowej rzeczywistości, kiedy zabronione zostaje im prowadzenie koczowniczego trybu życia i zamknięcie ich w betonowych klatkach rzeczywistości.
Te i wiele innych kwestii porusza Ostałowska. Sama nikogo ani niczego nie poddaje osądom. Ukazuje sytuacje jak najwierniej, bez zbędnych komentarzy. Nie dzieli na tych prawych i nieprawych, nie przejaskrawia faktów. Pisze tak jak jest i tak jak było. Pozostawia nam też kilka niedopowiedzeń i miejsc na własne przemyślenia, tak abyśmy my mogli na bazie zebranych informacji wyrobić sobie własną opinię i poprzeć ją odpowiednimi argumentami.
Czy polecam? Tak, nawet bardzo. Pozwala otworzyć oczy, że II WŚ to nie tylko zagłada Żydów, że tam gdzie ginęli oni, ginęli też Polacy i inne społeczności. Pozwala spojrzeć na zjawisko Holocaustu nie jak na coś co jest związane tylko z narodem wybranym, bo tutaj dochodzi do wyraźnego podkreślenia, że Holocaust dotyczy także Romów. Ukazuje też perspektywę chęci życia, takiego za wszelką cenę.
Liczę, że powstanie więcej reportaży na temat Cyganów vel Romów, aby zagłębić jeszcze bardziej tematykę tej jakże kolorowej, jakże potraktowanej w specyficzny sposób przez życie społeczności.
March 17, 2015
вкотре повторюю, як я тащусь від польської школи репортажу. поляки можуть написати у цьому жанрі про все на світі, навіть про події, на яких вони не були присутні. тут йдеться про холокост євреїв та ромів у Другій світовій. навіть не знаю, чи взагалі піднімалась коли в літературі тема саме геноциду ромів. мабуть, більшість взагалі й не знала, що у концентраційних таборах поряд із бараками євреїв були й ромські.
тема важка, але оскільки пише польська репортажистка, викладена вона легко. це не значить, що прочитане не б'є сильніше, ніж навмисне настрашення, якийсь слешер. й ракурс обрано бездоганно. йдеться про митців у таборах, зокрема художницю Діну Ґотлібову.
тема важка, але оскільки пише польська репортажистка, викладена вона легко. це не значить, що прочитане не б'є сильніше, ніж навмисне настрашення, якийсь слешер. й ракурс обрано бездоганно. йдеться про митців у таборах, зокрема художницю Діну Ґотлібову.
November 2, 2020
Ніколи не знаєш, що врятує тебе. Так, Діну Готлібову від крематоріїв Аушвіцу врятував її хист до малювання, мультфільм про Білосніжку і... співпраця з доктором Менгеле, відомим як «Янгол Смерті». Її акварельні портрети приречених людей стали свідченням про геноцид ромів. Проте чим були ці малюнки для неї самої, коли у своєму новому успішному житті вона так намагалася їх повернути?
Втім, «Акварелі» є книгою розрізнених спогадів, лише огорнутою в історію Діни Беббіт. Загальним лейтмотивом є питання "як жити далі?" поставлене перед тими, хто вижив, їх катами, їх нащадками, європейцями, американцями та загалом усією світовою громадою. Які жахи спіткали в'язнів табору? Чи можна почати життя з початку? Чи вчить чомусь історія? Чим став Аушвіц після війни? Минуло близько сімдесяти років, і тому найкращу відповідь надає історична хроніка, даного разу – у переказі польської журналістки Лідії Осталовської.
Все, як я полюбляю – про історію з вуст і біографій окремих людей.
Я майже нічого не знала про ромів до цієї книги, а тепер маю хоч якесь уявлення про самобутність цього народу, звичаї їх пращурів, історію і, власне, про геноцид, що спіткав їх 1935-1945 рр.. Знала тільке те, що знає середньостатистична людина – і була упереджена.
Коли ви шукаєте у цій книжці дивовижну історію – ви не за адресою. Але й якщо ви хочете дізнатися щось детальніше про Діну Беббітт, ніж це викладено у статтях на інтернет просторі, це також не ваша книга. Натомість авторка поставила перед читачем багато запитань, які були і залишаються без відповіді; й я маю сумніви щодо однозначності їх вирішення.
2014 року я була в Аушвіці. Був ясний та сонячний день, аж занадто тепло як на листопад. Зі всіх сторін лунають різні мови. Китайці фотографують «селфі» і сміються. Ізраїльські школярі огортаються прапором із зіркою Давида. Мій супутник морщить лоба і каже, що очікував від музейного комплексу більшого враження. Я нікого не засуджую. Складно осягнути розумом, що тут був скоєний найпринизливіший злочин європейського світу. І ніколи не збагнути, чому.
P.S. На фото нижче: Аушвіц-І, листопад 2014; Діна Беббітт у віці 25 років, Голівуд; акварельні портрети ромів авторства Діни; дивовижно гарна Діна з матір'ю.
Втім, «Акварелі» є книгою розрізнених спогадів, лише огорнутою в історію Діни Беббіт. Загальним лейтмотивом є питання "як жити далі?" поставлене перед тими, хто вижив, їх катами, їх нащадками, європейцями, американцями та загалом усією світовою громадою. Які жахи спіткали в'язнів табору? Чи можна почати життя з початку? Чи вчить чомусь історія? Чим став Аушвіц після війни? Минуло близько сімдесяти років, і тому найкращу відповідь надає історична хроніка, даного разу – у переказі польської журналістки Лідії Осталовської.
Все, як я полюбляю – про історію з вуст і біографій окремих людей.
Я майже нічого не знала про ромів до цієї книги, а тепер маю хоч якесь уявлення про самобутність цього народу, звичаї їх пращурів, історію і, власне, про геноцид, що спіткав їх 1935-1945 рр.. Знала тільке те, що знає середньостатистична людина – і була упереджена.
Коли ви шукаєте у цій книжці дивовижну історію – ви не за адресою. Але й якщо ви хочете дізнатися щось детальніше про Діну Беббітт, ніж це викладено у статтях на інтернет просторі, це також не ваша книга. Натомість авторка поставила перед читачем багато запитань, які були і залишаються без відповіді; й я маю сумніви щодо однозначності їх вирішення.
2014 року я була в Аушвіці. Був ясний та сонячний день, аж занадто тепло як на листопад. Зі всіх сторін лунають різні мови. Китайці фотографують «селфі» і сміються. Ізраїльські школярі огортаються прапором із зіркою Давида. Мій супутник морщить лоба і каже, що очікував від музейного комплексу більшого враження. Я нікого не засуджую. Складно осягнути розумом, що тут був скоєний найпринизливіший злочин європейського світу. І ніколи не збагнути, чому.
P.S. На фото нижче: Аушвіц-І, листопад 2014; Діна Беббітт у віці 25 років, Голівуд; акварельні портрети ромів авторства Діни; дивовижно гарна Діна з матір'ю.
July 17, 2021
Після цієї книжки починаєш вірити в те, що випадковостей не буває.
Двадцятирічна Діна Ґотлібова із тодішньої ще Чехословаччини потрапляє в Аушвіц.
Там вона малює на стінах бараку зображення Білосніжки із сімома гномами. Саме цей мультик вийшов тоді від студії «Дісней», а більшість дітей в концтаборі його обожнювали.
Завдяки своїм скілам малювання, вона створює портрети ромів для Йозефа Менґеле (та, той що «доктор смерть»). Менґеле був захоплений ідеєю дослідження особливостей рас, а тому ставив експерименти на близнюках, змінював кольори людських очей та робив розтини. Щось із того, Діна також малювала.
Після закінчення війни Діна Ґотлібова переїжджає в Лос-Анджелес.
Вона виходить заміж за Арта Бебіта. Той, що працював над створенням фільму про «Білосніжку».
Так, саме він був одним із партнерів Волта Діснея і творив спільно з ним мультфільм, який дивилась Діна ще перед війною.
В Голлівуді Діна стає відомою художницею-мультиплікаторкою. Пташеня Твіті, Даффі Дак, Спіді — це все її шедеври.
Вау.
Двадцятирічна Діна Ґотлібова із тодішньої ще Чехословаччини потрапляє в Аушвіц.
Там вона малює на стінах бараку зображення Білосніжки із сімома гномами. Саме цей мультик вийшов тоді від студії «Дісней», а більшість дітей в концтаборі його обожнювали.
Завдяки своїм скілам малювання, вона створює портрети ромів для Йозефа Менґеле (та, той що «доктор смерть»). Менґеле був захоплений ідеєю дослідження особливостей рас, а тому ставив експерименти на близнюках, змінював кольори людських очей та робив розтини. Щось із того, Діна також малювала.
Після закінчення війни Діна Ґотлібова переїжджає в Лос-Анджелес.
Вона виходить заміж за Арта Бебіта. Той, що працював над створенням фільму про «Білосніжку».
Так, саме він був одним із партнерів Волта Діснея і творив спільно з ним мультфільм, який дивилась Діна ще перед війною.
В Голлівуді Діна стає відомою художницею-мультиплікаторкою. Пташеня Твіті, Даффі Дак, Спіді — це все її шедеври.
Вау.
October 19, 2024
Książka opowiada historię pobytu w obozie żydówki Diny Gottliebovej i zgrabnie przechodzi z perspektywy wojennej do tego co działo się już po wojnie. Bardzo ciekawe i świeże - szczególnie dla nas Polaków - spojrzenie na budowanie kultury i pielęgnowanie historii w powojennych realiach. Momentami bywała dość niekomfortowa i przyczyniała się do burzenia światopoglądu budowanego przez wychowanie w Polsce.
Reportaż jest dobry/bardzo dobry. Nie czuję się jednak na tyle wykwalifikowana, aby weryfikować czy wszystkie zawarte w nim informacje są obiektywne. Na pewno jest to książka dająca do myślenia i pobudzająca do szukania prawdy.
Reportaż jest dobry/bardzo dobry. Nie czuję się jednak na tyle wykwalifikowana, aby weryfikować czy wszystkie zawarte w nim informacje są obiektywne. Na pewno jest to książka dająca do myślenia i pobudzająca do szukania prawdy.
September 30, 2019
Книга про Голокост. Особливо - про циган. Але там страждають усі.
Написана важко, наче невпорядковані уривки інтерв'ю різних людей, про яких мало що сказано. Така собі нарізка чужих страждань і свідчень зла, яка мало місце в житті тисяч. Мільйонів.
Зміст книги - болючий і безцінний. Заради нього варто читати.
Написана важко, тому я читала довго.
Враження неоднозначне.
Але історію треба знати.
Цій книзі я вірю.
Написана важко, наче невпорядковані уривки інтерв'ю різних людей, про яких мало що сказано. Така собі нарізка чужих страждань і свідчень зла, яка мало місце в житті тисяч. Мільйонів.
Зміст книги - болючий і безцінний. Заради нього варто читати.
Написана важко, тому я читала довго.
Враження неоднозначне.
Але історію треба знати.
Цій книзі я вірю.
January 9, 2021
Якщо я добре пам’ятаю, то це була перша книга, із якої я почав цікавитися творчістю Андрія Любки. Нехай у цій книзі він виступив перекладачем. І я дуже вдячний йому за неї. Вдячний, за можливість прочитати її у перекладі.
Андрій пише, що це саме та книга, яку запам’ятаєш назавжди. О так! Добре пам’ятаю, що відходив я від неї як і від книги Кузнецова про Бабий Яр. Довго, дуже довго....
Дякую!
Андрій пише, що це саме та книга, яку запам’ятаєш назавжди. О так! Добре пам’ятаю, що відходив я від неї як і від книги Кузнецова про Бабий Яр. Довго, дуже довго....
Дякую!
October 5, 2020
No spíš 3,5. Já o Dině Gottliebové totiž četla mnohem lepší knihu. Nicméně. Tahle je více dokumentární, odborná, popisná. Dozvíte se v ní zajímavé informace o Disney a taky Hitlerovi. Jejich spojitost a pak také to, že ona se stala slavnou animatorkou Disneyho a vymyslela slavné postavičky.
January 25, 2022
5⭐️ bezsprzecznie. Ta książka jest przykładem dobrego wstrząsającego reportażu o malarce. Jej drodze do Auschwitz, życiu i walce o swoje obrazy, ale nie tylko o niej. Jest to historia osób związanych z obozem i tym co przeżyli. Nie rozumiem dlaczego tak mało się o tej książce mówi.
April 29, 2019
Історія зачіпає за живе. Вперше дізналася про циганів в нациських концтаборах. Хоча стиль написання книги не дуже зайшов.
February 4, 2020
Tuhle knihu by si měl přečíst každý. Je to šílené a málo kdo si to umí představit, že by jsme něco takového měly zažít
August 31, 2023
Ta książka to jeden wielki chaos... Trudno było mi przez nią przebrnąć, ale nie żałuję, bo trochę pogłębiłam swoją wiedzę o Auschwitz-Birkenau.
January 3, 2022
Książka, której główną bohaterką jest Dina Gottliebova - więźniarka obozu w Auschwitz i tym samym osoba, której zadaniem było wówczas wykonywanie akwarelowych portretów więźniów (głównie Cyganów). Portrety te malowała na specjalnie zamówienie jednego z najbardziej okrutnych zbrodniarzy II wojny światowej - Josefa Mengele. Obozowego lekarza który nie zasługiwał na to miano równie dobrze, jak nie zasługiwał na określanie go człowiekiem. Bo nie ma chyba nic bardziej ohydnego od braku człowieczeństwa u ludzi...
"Farby wodne" zaczynają się od zdarzeń sprzed wojny. I ten początek jest przyjemny bo zaczyna się niewinnie - od bajki Disney'a o "Królewnie Śnieżce". Jak można się domyślić: wraz z następnymi rozdziałami już nie jest tak kolorowo. Poznajemy codzienność Diny, jej spojrzenie na obozowe realia oraz relacje z doktorem Mengele.
W książce możemy spotkać nie tylko opisy Diny Gottliebovej. Czytelnik ma okazję "wejść do obozu" i wraz ze słowami autorki zobaczyć jak wyglądało codzienne życie więźniów. Dla mnie takim interesującym fragmentem z książki były opisy więźniów-malarzy (rzecz, z jaką do tej pory nie spotkałam się w innych książkach traktujących o Auschwitz).
Można również poznać samego Josefa Mengele, aczkolwiek opisy poświęcone jego osobie są tu wybiórcze. Ja traktuję je jako zbiór informacji w pigułce. Dlatego zainteresowanych osobą Mengelego zachęcam do lektury książki "Josef Mengele. Doktor z Auschwitz" autorstwa Ulrich'a Völklein'a (poświęconej nie tylko jego działaniom w Auschwitz, ale też życiu sprzed jego niesławnej kariery oraz poczynaniom po przegranej przez Niemcy wojnie).
Wracając do "Farb wodnych" dodam, iż większą połowę książki czytało mi się stosunkowo dobrze. Do plusów zaliczam liczne fotografie czarno-białe lub w kolorze, które pomagają czytelnikowi lepiej zobrazować książkę i opisywane w niej sytuacje.
Jej końcowe podrozdziały utwierdziły mnie w przekonaniu, iż dla niektórych ludzi ważniejsze są spory o to gdzie ma stać krzyż (podrozdział "Odsiecz") - swoją drogą: jakież to uderzająco podobne do znanych i wciąż jeszcze pamiętanych wydarzeń z Krakowskiego Przedmieścia sprzed paru lat...
Nie przypadły mi do gustu rozdziały, opisujące walkę Diny Gottliebovej o zwrot akwareli, ponieważ moim skromnym zdaniem podrozdziały te zaburzyły mi odbiór książki jako całości.
Opinia opublikowana na moim blogu:
https://literackiepodrozebooki.blogsp...
"Farby wodne" zaczynają się od zdarzeń sprzed wojny. I ten początek jest przyjemny bo zaczyna się niewinnie - od bajki Disney'a o "Królewnie Śnieżce". Jak można się domyślić: wraz z następnymi rozdziałami już nie jest tak kolorowo. Poznajemy codzienność Diny, jej spojrzenie na obozowe realia oraz relacje z doktorem Mengele.
W książce możemy spotkać nie tylko opisy Diny Gottliebovej. Czytelnik ma okazję "wejść do obozu" i wraz ze słowami autorki zobaczyć jak wyglądało codzienne życie więźniów. Dla mnie takim interesującym fragmentem z książki były opisy więźniów-malarzy (rzecz, z jaką do tej pory nie spotkałam się w innych książkach traktujących o Auschwitz).
Można również poznać samego Josefa Mengele, aczkolwiek opisy poświęcone jego osobie są tu wybiórcze. Ja traktuję je jako zbiór informacji w pigułce. Dlatego zainteresowanych osobą Mengelego zachęcam do lektury książki "Josef Mengele. Doktor z Auschwitz" autorstwa Ulrich'a Völklein'a (poświęconej nie tylko jego działaniom w Auschwitz, ale też życiu sprzed jego niesławnej kariery oraz poczynaniom po przegranej przez Niemcy wojnie).
Wracając do "Farb wodnych" dodam, iż większą połowę książki czytało mi się stosunkowo dobrze. Do plusów zaliczam liczne fotografie czarno-białe lub w kolorze, które pomagają czytelnikowi lepiej zobrazować książkę i opisywane w niej sytuacje.
Jej końcowe podrozdziały utwierdziły mnie w przekonaniu, iż dla niektórych ludzi ważniejsze są spory o to gdzie ma stać krzyż (podrozdział "Odsiecz") - swoją drogą: jakież to uderzająco podobne do znanych i wciąż jeszcze pamiętanych wydarzeń z Krakowskiego Przedmieścia sprzed paru lat...
Nie przypadły mi do gustu rozdziały, opisujące walkę Diny Gottliebovej o zwrot akwareli, ponieważ moim skromnym zdaniem podrozdziały te zaburzyły mi odbiór książki jako całości.
Opinia opublikowana na moim blogu:
https://literackiepodrozebooki.blogsp...
June 29, 2016
""Акварелі"- це розповідь про один з найменш досліджених ґеноцидів періоду Другої Світової війни, жертвами якої були європейські роми..." - так написано в анотації. Прочитавши цю книгу, скажу що далеко не тільки про це...
Лідія Осталовська, яка дописує до "Ґазети Виборчої" , торкнулась теми творчості у таких "немистецьких" місцях, як Аушвіц-Біркенау, а також теми права на історичну пам`ять і жертв, і катів, a ще підняла питання про те, кому належать твори мистецтва, що повстали в ті жахливі часи в концтаборах, - автору (приклад Діни Ґотлібової і її акварелей), чи "замовнику" (доктор Менґеле, відомий своїми медичними експериментами над ув`язненими), чи "моделям" (європейським ромам, яких ніхто взагалі не питав про згоду на зображення), чи все ж таки концтабору, що сьогодні є музеєм, а може і країні, на території якої були ці табори смерті?..
Ці 190 сторінок тексту, насправді, про вічні дискусії, про біль, звинувачення, білі плями, забуття, про прірву між тими, хто вижив, і їх дітьми, про "ми" і "вони", про "їх" і "наше"...
Для України, на мою думку, ця книга дуже корисна. І якщо про Холокост ми бодай почали говорити, трохи читати, і наближатися до обговорення, то тема ромів ( і тоді, і тепер), - це закриті двері "авгієвих стаєнь", які ми ще навіть не думали чистити, а треба ... І, з одного боку, це прикро, але, з другого боку, є можливість подивитись на те, як це відбувається в сусідній країні (тема ромів в Польщі зараз є дуже актуальною і популярною: "Циган то є циган", "Папуша" і ін. книги і фільми, що вийшли останнім часом), і не повторити тих помилок, що мали місце в Польщі... А ще я по-новому побачила минуле і майбутнє містечка Освєнцим, і "пастку", в якій опинилися його мешканці.
Це книга для тих, хто цікавиться історією, любить "репортажну" літературу, не боїться складних тем, і, можливо, колись напише книгу про історію ромів на території України (агов, молоді і талановиті!).
Не рекомендую тим, хто не може читати про війну і концтабори, у кого чорно-біле бачення подій Другої світової, і хто хоче знайти не питання, а відповіді...
Читайте, книга того варта!
Лідія Осталовська, яка дописує до "Ґазети Виборчої" , торкнулась теми творчості у таких "немистецьких" місцях, як Аушвіц-Біркенау, а також теми права на історичну пам`ять і жертв, і катів, a ще підняла питання про те, кому належать твори мистецтва, що повстали в ті жахливі часи в концтаборах, - автору (приклад Діни Ґотлібової і її акварелей), чи "замовнику" (доктор Менґеле, відомий своїми медичними експериментами над ув`язненими), чи "моделям" (європейським ромам, яких ніхто взагалі не питав про згоду на зображення), чи все ж таки концтабору, що сьогодні є музеєм, а може і країні, на території якої були ці табори смерті?..
Ці 190 сторінок тексту, насправді, про вічні дискусії, про біль, звинувачення, білі плями, забуття, про прірву між тими, хто вижив, і їх дітьми, про "ми" і "вони", про "їх" і "наше"...
Для України, на мою думку, ця книга дуже корисна. І якщо про Холокост ми бодай почали говорити, трохи читати, і наближатися до обговорення, то тема ромів ( і тоді, і тепер), - це закриті двері "авгієвих стаєнь", які ми ще навіть не думали чистити, а треба ... І, з одного боку, це прикро, але, з другого боку, є можливість подивитись на те, як це відбувається в сусідній країні (тема ромів в Польщі зараз є дуже актуальною і популярною: "Циган то є циган", "Папуша" і ін. книги і фільми, що вийшли останнім часом), і не повторити тих помилок, що мали місце в Польщі... А ще я по-новому побачила минуле і майбутнє містечка Освєнцим, і "пастку", в якій опинилися його мешканці.
Це книга для тих, хто цікавиться історією, любить "репортажну" літературу, не боїться складних тем, і, можливо, колись напише книгу про історію ромів на території України (агов, молоді і талановиті!).
Не рекомендую тим, хто не може читати про війну і концтабори, у кого чорно-біле бачення подій Другої світової, і хто хоче знайти не питання, а відповіді...
Читайте, книга того варта!
July 11, 2016
""Акварелі"- це розповідь про один з найменш досліджених ґеноцидів періоду Другої Світової війни, жертвами якої були європейські роми..." - так написано в анотації. Прочитавши цю книгу, скажу що далеко не тільки про це...
Лідія Осталовська, яка дописує до "Ґазети Виборчої" , торкнулась теми творчості у таких "немистецьких" місцях, як Аушвіц-Біркенау, а також теми права на історичну пам`ять і жертв, і катів, a ще підняла питання про те, кому належать твори мистецтва, що повстали в ті жахливі часи в концтаборах, - автору (приклад Діни Ґотлібової і її акварелей), чи "замовнику" (доктор Менґеле, відомий своїми медичними експериментами над ув`язненими), чи "моделям" (європейським ромам, яких ніхто взагалі не питав про згоду на зображення), чи все ж таки концтабору, що сьогодні є музеєм, а може і країні, на території якої були ці табори смерті?..
Ці 190 сторінок тексту, насправді, про вічні дискусії, про біль, звинувачення, білі плями, забуття, про прірву між тими, хто вижив, і їх дітьми, про "ми" і "вони", про "їх" і "наше"...
Для України, на мою думку, ця книга дуже корисна. І якщо про Холокост ми бодай почали говорити, трохи читати, і наближатися до обговорення, то тема ромів ( і тоді, і тепер), - це закриті двері "авгієвих стаєнь", які ми ще навіть не думали чистити, а треба ... І, з одного боку, це прикро, але, з другого боку, є можливість подивитись на те, як це відбувається в сусідній країні (тема ромів в Польщі зараз є дуже актуальною і популярною: "Циган то є циган", "Папуша" і ін. книги і фільми, що вийшли останнім часом), і не повторити тих помилок, що мали місце в Польщі... А ще я по-новому побачила минуле і майбутнє містечка Освєнцим, і "пастку", в якій опинилися його мешканці.
Це книга для тих, хто цікавиться історією, любить "репортажну" літературу, не боїться складних тем, і, можливо, колись напише книгу про історію ромів на території України (агов, молоді і талановиті!).
Не рекомендую тим, хто не може читати про війну і концтабори, у кого чорно-біле бачення подій Другої світової, і хто хоче знайти не питання, а відповіді...
Читайте, книга того варта!
Лідія Осталовська, яка дописує до "Ґазети Виборчої" , торкнулась теми творчості у таких "немистецьких" місцях, як Аушвіц-Біркенау, а також теми права на історичну пам`ять і жертв, і катів, a ще підняла питання про те, кому належать твори мистецтва, що повстали в ті жахливі часи в концтаборах, - автору (приклад Діни Ґотлібової і її акварелей), чи "замовнику" (доктор Менґеле, відомий своїми медичними експериментами над ув`язненими), чи "моделям" (європейським ромам, яких ніхто взагалі не питав про згоду на зображення), чи все ж таки концтабору, що сьогодні є музеєм, а може і країні, на території якої були ці табори смерті?..
Ці 190 сторінок тексту, насправді, про вічні дискусії, про біль, звинувачення, білі плями, забуття, про прірву між тими, хто вижив, і їх дітьми, про "ми" і "вони", про "їх" і "наше"...
Для України, на мою думку, ця книга дуже корисна. І якщо про Холокост ми бодай почали говорити, трохи читати, і наближатися до обговорення, то тема ромів ( і тоді, і тепер), - це закриті двері "авгієвих стаєнь", які ми ще навіть не думали чистити, а треба ... І, з одного боку, це прикро, але, з другого боку, є можливість подивитись на те, як це відбувається в сусідній країні (тема ромів в Польщі зараз є дуже актуальною і популярною: "Циган то є циган", "Папуша" і ін. книги і фільми, що вийшли останнім часом), і не повторити тих помилок, що мали місце в Польщі... А ще я по-новому побачила минуле і майбутнє містечка Освєнцим, і "пастку", в якій опинилися його мешканці.
Це книга для тих, хто цікавиться історією, любить "репортажну" літературу, не боїться складних тем, і, можливо, колись напише книгу про історію ромів на території України (агов, молоді і талановиті!).
Не рекомендую тим, хто не може читати про війну і концтабори, у кого чорно-біле бачення подій Другої світової, і хто хоче знайти не питання, а відповіді...
Читайте, книга того варта!
November 24, 2015
Příběh Diny Gottliebové Babbitt a jejích portrétů Romů vězněných v Osvětimi ja hlavní osou dokumentárního textu, který drsně i lyricky vykládá o romském holocaustu. Kniha je poskládáná z ústřižků událostí, které se blíže, či vzdáleně pojí s Dinou. Rodinný tábor terezínských Židů v Osvětimi, Sněhurka a sedm trpaslíků, Romové a Sinti, denacifikace a procesy s SS lékaři, památník Jad Vašem, kříže v Osvětimi, vztah Poláků, Němců a Američanů k holocaustu. Otázka uměleckého díla a jeho vlastnictví, jeho dokumentární hodnoty. Křivdy osobní i hromadné. Paměť.
Silné čtení.
"Položme si teoretickou otázku: co se stane, jestli začnou přijíždět další bývalí vězni nebo jejich dědicové a budou se dožadovat – podle jejich názoru spravedlivého – vrácení jim nebo jejich příbuzným náležejících uměleckých děl, obrazů, kufrů, plánů nakreslených v táboře nebo jiných předmětů, jako je například brána Arbeit macht frei, kterou vyrobil v táborové kovárně mistr uměleckého kovářství Jan Liwacz?
/…/
Akvarely představují vzácné zachráněné stopy romského holocaustu. Jak Romové, kteří přežili holocaust, tak zástupci evropských romských organizací sdílejí stanovisko muzea, že portréty mají zůstat v Osvětimi."
(s. 183-184)
Silné čtení.
"Položme si teoretickou otázku: co se stane, jestli začnou přijíždět další bývalí vězni nebo jejich dědicové a budou se dožadovat – podle jejich názoru spravedlivého – vrácení jim nebo jejich příbuzným náležejících uměleckých děl, obrazů, kufrů, plánů nakreslených v táboře nebo jiných předmětů, jako je například brána Arbeit macht frei, kterou vyrobil v táborové kovárně mistr uměleckého kovářství Jan Liwacz?
/…/
Akvarely představují vzácné zachráněné stopy romského holocaustu. Jak Romové, kteří přežili holocaust, tak zástupci evropských romských organizací sdílejí stanovisko muzea, že portréty mají zůstat v Osvětimi."
(s. 183-184)
July 14, 2016
Книги про долі людей під час воєн - чи не найулюбленіша моя тематика. Діна Ґотлібова - молода художниця-єврейка потрапляє з матір'ю в Аушвіц. Заради того, щоб вижити та заради своєї матері дівчина починає робити на замовлення Менґеле портрети циган, відображуючи відтінки їхньої темної шкіри. Після війни Діна виходить заміж за діснеєвського мультиплікатора Арта Бебіта і робить успішну кар'єру співпрацюючи з провідними голівудськими студіями, такими як MGM, Warner Bros., Jay Ward Production тощо. Але події молодості все життя не дають жінці спокою. Люди неоднозначно сприймали її долю. Хтось засуджував та не розумів як можна біло співпрацювати та прислужувати есесівцям, інші співчували і підтримували. Всі наступні роки аж до самої смерті Діна намагалася повернути свої акварелі, які стали власністю музею холокосту в Аушвіці. До кінця своїх днів жінка вважала, що доки її малюнки знаходяться в Освенцимі, її душа та душі намальованих неї ромів залишаються у полоні концтабору. Вона стверджувала, що стала духовним в'язнем Аушвіцу. До речі, судова тяганина щодо повернення малюнків Діни її родині, триває досі.
January 4, 2019
Jak historia miesza się ze współczesnością. Najpierw portrety więźniów z cygańskiej części KL Auschwitz - Birkenau namalowane farbami wodnymi przez jedną z żydowskich więźniarek trafiły wraz z żydowską sierotą do rodziny polskiego kolejarza, później do muzeum, które je odkupiło. Po odnalezieniu autorki zażądała ona zwrotu oryginałów portretów. Jednak zaprotestowała Międzynarodowa Rada Oświęcimska, dyrekcja muzeum oraz stowarzyszenia Romów.
Displaying 1 - 30 of 33 reviews