What do you think?
Rate this book
Пафос
Роман письменника, філософа і культуролога Володимира Єшкілєва. Гостра критика реалій сьогочасної України і пригодницька фабула поєднані в ньому із стилістичними пошуками нової вітчизняної прози. Дія роману відбувається навесні 2000 року у Станіславі, Єрусалимі та Тверії. Герої «Пафосу» намагаються знайти власні відповіді на виклики постмодерної доби.
208 pages, Paperback
First published January 1, 2002
13 people want to read
About the author
Володимир Єшкілєв
31 books12 followersВолодимир Єшкілєв - український прозаїк, поет, есеїст, організатор літературного процесу.
Народився 23 травня 1965 р. у Івано-Франківську, Українська РСР. Закінчив історичний факультет Івано-Франківського державного педагогічного інституту ім. В. Стефаника (тепер — Прикарпатський університет імені Василя Стефаника) (1988). У 1988—1998 рр. працював учителем історії і правознавства (в івано-франківських середніх школах № 18 і № 12) та викладачем (з 2001 р. — старшим викладачем, з 2004 до 2011 рр. — на посаді доцента) Західно-українського економіко-правничого університету.
З 2018 р. активно займається кінодраматургією.
Народився 23 травня 1965 р. у Івано-Франківську, Українська РСР. Закінчив історичний факультет Івано-Франківського державного педагогічного інституту ім. В. Стефаника (тепер — Прикарпатський університет імені Василя Стефаника) (1988). У 1988—1998 рр. працював учителем історії і правознавства (в івано-франківських середніх школах № 18 і № 12) та викладачем (з 2001 р. — старшим викладачем, з 2004 до 2011 рр. — на посаді доцента) Західно-українського економіко-правничого університету.
З 2018 р. активно займається кінодраматургією.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 3 of 3 reviews
October 2, 2024
"— Я намагався, — перебиває його Корват, — створити звичайний текст, який би був позбавлений долі не через морфологічні аберації, як у Хомського, але через змістові особливості. Себто текст, котрий призначений бути спадкоємцем Метаархіву і вбивцею, катом, ґвалтівником, розкрадачем і жертвою цього ж таки Метаархіву, текст-поштар, що принесе на пошту і повідправляє архівні теки вже померлим адресатам, на обкладинках тек зазначеним. Цей текст-листоноша має подолати невіддільну, зберігальну, зніяковілу, архівну функцію тексту. І, одночасно, він має успадкувати Метаархів. А зробити це теж не в змозі, бо, враховуючи сигнали присутності, сам присутністю аж ніяк не є. Позамежовий мешканець горизонтів буття."
Тут дуже багато всього. Ні, я серйозно. Дуже. Багато. Всього.
В Єшкілєва загалом тексти багаторівневі, але ось цей, поки що з того, що я читав є епофеозом Володимирового бачення літератури. Це славнозвісний сад з розгалуженими стежками, розгалуженими пафосами, патосами і піфосами в яких причаїлись свої кінічні, цинічні та пріапічні жителі.
Найперше, що приваблює - унікальний опис Франківська, чи то пак, Станиславова. В уяві автора це місто наскрізь езотеричне, таємниче, висинтезоване алхіміками, окультистами і розенкрейцерами. З давніх часів тут живуть транскарпатські рогаті мантикори.
І навіть якщо б такого міста ніколи не існувало, то його варта було б придумати. І придумував з Володимира перфектний:
“Врятований, він входить у незриму браму метафізичного Станиславова, у простір містичний, проектний, розпланований Силами на століття прихованого від заселенців життя. Нащадок профанів, він чує перепадами і переступами настрою лише перші звуки складної симфонії, бачить лише зовнішні лускуваті бганки символів та міфійних інспірацій невидимої цибулини соnсерtо Stanyslawowirum, зрощеної з окультного зародка, з одного із багатьох непроявлених зерен медоносного, барокового, мироточивого, повстанського, розкольно-сектантського, кабалічно-месіанського 17-го століття, кинутих у неперебутно офсайдний галицький ґрунт.”
Сам сюжет складається з трьох самостійних ліній, але часто галузиться на вставки та віньєтки, як то уривок з роману одного з головних персонажів Аристида Корвата "Море ясности", фрагменти словника – типовий постмодерний прийом (пізніше його застосував Прохасько в своєму “Лексиконі таємних знань”), цілісінька мега-цікава лекція що має на меті пояснити феномен самогубства чи маніфест "Лінґварної бомби".
"Держава — величезні надими слів. Не мова обслуговує державу, а держава мешкає у Домі Мови, як оскаженілий Мінотавр у Лабіринті."
І до речі про мову. Такого вокабулярного розвою, багатства та новотворів я не зустрічав в жодного українського автора, ні в сучасного, ні в класичних.
Подивіться на це:
"Сливе як баси, ці зненавиджені тонкощами хмари, влежалі, означені, ранкові, що ледь випростались з-під тягаря Мардукового Шляху, ще не зігріті Сонцем, вологі на доторк погляду, зашпилені зеленкуватими скошеними променями, сподобились вивільнити центр небокраю і розбрестися надобрійною отарою.
Розбитий Всесвіт — Молох чавлених крашанок — застиг під цим розгромадженим небом, зростаючись після нічного поскиблення, після щоопівнічної аварії буття, коли шестерик Нічних Богів розрізає дишлем сплетені темрявою стихії і чорною хвищею проноситься Сущим, вкриваючи потом зсохлі гросмейстерські тіла таємних володарів підсоння.
На пупці Всесвіту, на вершечку пагорба, подібного до врослого у землю велетенського кадуба, серед ранкової вегетативної сили, котра напинає деревами і травами вітрила збитошної змуленої життєвої послідовності, стояв 23 липня 1649 року старий китаєць Чунь.
Він був одягнений у теплий засмальцьований халат і оновлені гостроносі чоботи: на лівому була латка з видубленої шкіри рабина Тойва, на правому — із свіжої шкіри костянтинівського ксьондза Коцького. Повстяний капелюшок прикривав укладену спіраллю сиву косу і волосяну схованку з діамантом, поцупленим з вівтаря Барської Катедри."
Єшкілєв може робити з мовою абсолютно все, що йому заманеться і в той же час, діалоги його персонажів переповнені цитуванням "російського шансону" (sic!). Особливо багато цього в діалогах між жінками, які мені здалися найменш вдалими. Пояснити таке явище можна терміном "мем". Книга написана на початку 2000-них. А тепер згадаймо себе в такій ще недалекій епосі "вкантактє", коли взагалі всі меми були російськими, я тоді взагалі не бачив такого терміну, як "український мем". Демотиватори, цитатки та всі інші елементи підліткового дискурсу навіть зараз в основному російські, з дітлахами ситуація ще гірша. Тому у випадку Єшкілєва ми маємо просто об'єктивне зображення тогочасної реальності. Відповідно, найцікавішим персонажем для мене був герменевт Корват, який дійсно мислить складніше та цікавіше.
Читача може тригернути сюжетна лінія з неотроцькістами, чутливими можуть видатися й різноманітні сексуальні сцени, деякі це вражаючий вид збоченства. Хоча після бабуїнів з “Адепта” мене вже мало що здивує. Сексуальна магія тут Темна, Ґвалтовна і Брутальна. За такі святотатства кожен з грішників заплатить ціну.
Тим не менш відраза або захват багато в чому залежать від подивлювача. Як і в усякому багатошаровому творі, все залежатиме від фокусу і акцентів, які кожен для себе обере самостійно.
Один з найцікавіших елементів інтелектуальної та літературної гри це притчі, якими говорять персонажі, щоб проілюструвати ті чи інші свої погляди чи теорії. Парадоксальні, складніші чи простіші аніж здаються на перший погляд, на межі дзену і сатири:
"— Притчі буде дві. Перша: володар шукає гінця, аби відправити найважливіше для нього послання. Послання призначене найкрасивішій жінці у його володіннях. Зі всіх можливих кандидатів у посланці володар обирає безногого каліку, що ледве пересувається, і саме йому доручає доставку. Друга: один філософ повідомляє іншому суть свого вчення за допомогою поштівки. Перед відправленням він відриває від поштівки шматочок з частиною адреси. Ось так, приблизно, можу пояснити буття знедоленого тексту-невдахи."
“— Забула ж розповісти притчу, — згадує Джипсі. -Слухай. Так от: сидять на дні озера двійко бегемотиків. Один у плетеному капелюшку, а другий капелюшок плете і щось собі під ніс бурмоче. До озера придибує слоненя і кричить у воду: «Гей, бегемотики! У вас там дно кам'яне чи мулисте?» Той бегемотик, котрий плете капелюшок, відповідає: «Мулисте!» Слоненя пірнає в озеро, б'ється головою об каміння, і гаплик слоненяткові. Бегемотик у капелюшку спостерігає все це, а потім питає другого бегемотика: «Нащо ж ти йому сказав, що тут мулисте дно?» «А нащо, — відповідає той, — ти мені вночі капелюшок розплів?»”
В підсумку маємо дійсно складну, дійсно цікаву і створену для дослідження книгу з певними вадами свого часу, але вона правдива і безпосередня. Далі за курсом - "Імператор повені".
Тут дуже багато всього. Ні, я серйозно. Дуже. Багато. Всього.
В Єшкілєва загалом тексти багаторівневі, але ось цей, поки що з того, що я читав є епофеозом Володимирового бачення літератури. Це славнозвісний сад з розгалуженими стежками, розгалуженими пафосами, патосами і піфосами в яких причаїлись свої кінічні, цинічні та пріапічні жителі.
Найперше, що приваблює - унікальний опис Франківська, чи то пак, Станиславова. В уяві автора це місто наскрізь езотеричне, таємниче, висинтезоване алхіміками, окультистами і розенкрейцерами. З давніх часів тут живуть транскарпатські рогаті мантикори.
І навіть якщо б такого міста ніколи не існувало, то його варта було б придумати. І придумував з Володимира перфектний:
“Врятований, він входить у незриму браму метафізичного Станиславова, у простір містичний, проектний, розпланований Силами на століття прихованого від заселенців життя. Нащадок профанів, він чує перепадами і переступами настрою лише перші звуки складної симфонії, бачить лише зовнішні лускуваті бганки символів та міфійних інспірацій невидимої цибулини соnсерtо Stanyslawowirum, зрощеної з окультного зародка, з одного із багатьох непроявлених зерен медоносного, барокового, мироточивого, повстанського, розкольно-сектантського, кабалічно-месіанського 17-го століття, кинутих у неперебутно офсайдний галицький ґрунт.”
Сам сюжет складається з трьох самостійних ліній, але часто галузиться на вставки та віньєтки, як то уривок з роману одного з головних персонажів Аристида Корвата "Море ясности", фрагменти словника – типовий постмодерний прийом (пізніше його застосував Прохасько в своєму “Лексиконі таємних знань”), цілісінька мега-цікава лекція що має на меті пояснити феномен самогубства чи маніфест "Лінґварної бомби".
"Держава — величезні надими слів. Не мова обслуговує державу, а держава мешкає у Домі Мови, як оскаженілий Мінотавр у Лабіринті."
І до речі про мову. Такого вокабулярного розвою, багатства та новотворів я не зустрічав в жодного українського автора, ні в сучасного, ні в класичних.
Подивіться на це:
"Сливе як баси, ці зненавиджені тонкощами хмари, влежалі, означені, ранкові, що ледь випростались з-під тягаря Мардукового Шляху, ще не зігріті Сонцем, вологі на доторк погляду, зашпилені зеленкуватими скошеними променями, сподобились вивільнити центр небокраю і розбрестися надобрійною отарою.
Розбитий Всесвіт — Молох чавлених крашанок — застиг під цим розгромадженим небом, зростаючись після нічного поскиблення, після щоопівнічної аварії буття, коли шестерик Нічних Богів розрізає дишлем сплетені темрявою стихії і чорною хвищею проноситься Сущим, вкриваючи потом зсохлі гросмейстерські тіла таємних володарів підсоння.
На пупці Всесвіту, на вершечку пагорба, подібного до врослого у землю велетенського кадуба, серед ранкової вегетативної сили, котра напинає деревами і травами вітрила збитошної змуленої життєвої послідовності, стояв 23 липня 1649 року старий китаєць Чунь.
Він був одягнений у теплий засмальцьований халат і оновлені гостроносі чоботи: на лівому була латка з видубленої шкіри рабина Тойва, на правому — із свіжої шкіри костянтинівського ксьондза Коцького. Повстяний капелюшок прикривав укладену спіраллю сиву косу і волосяну схованку з діамантом, поцупленим з вівтаря Барської Катедри."
Єшкілєв може робити з мовою абсолютно все, що йому заманеться і в той же час, діалоги його персонажів переповнені цитуванням "російського шансону" (sic!). Особливо багато цього в діалогах між жінками, які мені здалися найменш вдалими. Пояснити таке явище можна терміном "мем". Книга написана на початку 2000-них. А тепер згадаймо себе в такій ще недалекій епосі "вкантактє", коли взагалі всі меми були російськими, я тоді взагалі не бачив такого терміну, як "український мем". Демотиватори, цитатки та всі інші елементи підліткового дискурсу навіть зараз в основному російські, з дітлахами ситуація ще гірша. Тому у випадку Єшкілєва ми маємо просто об'єктивне зображення тогочасної реальності. Відповідно, найцікавішим персонажем для мене був герменевт Корват, який дійсно мислить складніше та цікавіше.
Читача може тригернути сюжетна лінія з неотроцькістами, чутливими можуть видатися й різноманітні сексуальні сцени, деякі це вражаючий вид збоченства. Хоча після бабуїнів з “Адепта” мене вже мало що здивує. Сексуальна магія тут Темна, Ґвалтовна і Брутальна. За такі святотатства кожен з грішників заплатить ціну.
Тим не менш відраза або захват багато в чому залежать від подивлювача. Як і в усякому багатошаровому творі, все залежатиме від фокусу і акцентів, які кожен для себе обере самостійно.
Один з найцікавіших елементів інтелектуальної та літературної гри це притчі, якими говорять персонажі, щоб проілюструвати ті чи інші свої погляди чи теорії. Парадоксальні, складніші чи простіші аніж здаються на перший погляд, на межі дзену і сатири:
"— Притчі буде дві. Перша: володар шукає гінця, аби відправити найважливіше для нього послання. Послання призначене найкрасивішій жінці у його володіннях. Зі всіх можливих кандидатів у посланці володар обирає безногого каліку, що ледве пересувається, і саме йому доручає доставку. Друга: один філософ повідомляє іншому суть свого вчення за допомогою поштівки. Перед відправленням він відриває від поштівки шматочок з частиною адреси. Ось так, приблизно, можу пояснити буття знедоленого тексту-невдахи."
“— Забула ж розповісти притчу, — згадує Джипсі. -Слухай. Так от: сидять на дні озера двійко бегемотиків. Один у плетеному капелюшку, а другий капелюшок плете і щось собі під ніс бурмоче. До озера придибує слоненя і кричить у воду: «Гей, бегемотики! У вас там дно кам'яне чи мулисте?» Той бегемотик, котрий плете капелюшок, відповідає: «Мулисте!» Слоненя пірнає в озеро, б'ється головою об каміння, і гаплик слоненяткові. Бегемотик у капелюшку спостерігає все це, а потім питає другого бегемотика: «Нащо ж ти йому сказав, що тут мулисте дно?» «А нащо, — відповідає той, — ти мені вночі капелюшок розплів?»”
В підсумку маємо дійсно складну, дійсно цікаву і створену для дослідження книгу з певними вадами свого часу, але вона правдива і безпосередня. Далі за курсом - "Імператор повені".
July 22, 2025
«Не таке вже ми й село далеке бурячкове, як декому б хтілося… Ой, б’хтілося!... а нема!»
Постмодерний зліпок початку нульових, зварений за ідеальним рецептом – майстерно створені герої, трохи міфічності до реального франківського сетингу, типові конфлікти епохи, вправне використання англіцизмів у діалогах, трохи сексу, трохи фарми, москальської попси, багато влучного стьобу і навіть того, що зараз називають абсурдом у літературі, а тоді просто було таке життя. Читається у 2025 році офігенно!
📖 Сюжет: є друзі програміст Трах і письменник Корват, а також франківський видавець Жура. Перший за весь роман не вийде з квартири і зламуватиме флопік, а другий і третій поїдуть до Ізраїлю на пошуки своїх жінок, які подалися на Святу землю працювати. Але спершу Корват зазирне до університету і стикнеться одразу з двома конфліктами поколінь. Також є жіночі персонажі Пепсі, Джипсі, Фіона і Анджела — вони шикарні, дають багато драйву, креативно, кожна по-своєму говорять про свободу і рівність жінки, вони розумні й дієві.
😜 І от, закохавши читача у всіх них, пан Володимир закінчує роман швидко і стрімко, ніби спеціально позбавляючи нас і сам текст чогось, ніби показуючи нам язика у відповідь на наші очікування. У цьому, напевно, є сенс. За сюжетом, Корват хоче створити «текст, позбавлений долі».
Відгук повністю тут: https://t.me/ukrainian_art_crossroads...
Постмодерний зліпок початку нульових, зварений за ідеальним рецептом – майстерно створені герої, трохи міфічності до реального франківського сетингу, типові конфлікти епохи, вправне використання англіцизмів у діалогах, трохи сексу, трохи фарми, москальської попси, багато влучного стьобу і навіть того, що зараз називають абсурдом у літературі, а тоді просто було таке життя. Читається у 2025 році офігенно!
📖 Сюжет: є друзі програміст Трах і письменник Корват, а також франківський видавець Жура. Перший за весь роман не вийде з квартири і зламуватиме флопік, а другий і третій поїдуть до Ізраїлю на пошуки своїх жінок, які подалися на Святу землю працювати. Але спершу Корват зазирне до університету і стикнеться одразу з двома конфліктами поколінь. Також є жіночі персонажі Пепсі, Джипсі, Фіона і Анджела — вони шикарні, дають багато драйву, креативно, кожна по-своєму говорять про свободу і рівність жінки, вони розумні й дієві.
😜 І от, закохавши читача у всіх них, пан Володимир закінчує роман швидко і стрімко, ніби спеціально позбавляючи нас і сам текст чогось, ніби показуючи нам язика у відповідь на наші очікування. У цьому, напевно, є сенс. За сюжетом, Корват хоче створити «текст, позбавлений долі».
Відгук повністю тут: https://t.me/ukrainian_art_crossroads...
November 2, 2021
Що сказа��и? Дуже шкодую, що ця книга не потрапила до моїх рук на перших курсах університету. А проте, навіть зараз вона цікава саме своїми типажами.
Раджу її тим, хто хоче законсервованої безнадії початку 2000х.
Раджу її тим, хто хоче законсервованої безнадії початку 2000х.
Displaying 1 - 3 of 3 reviews