Inside Vogue: A Diary Of My 100th Year

by Alexandra Shulman

The secret diary of Vogue Editor-in-Chief Alexandra Shulman and the real story behind the BBC TV ABSOLUTELY FASHION documentary. 'One of the great social diaries of our time . . . should become a classic.' Sunday Times 'Eye-popping, brilliantly candid' Evening Standard What a year for Vogue! Alexandra Shulman reveals the emotional and logistical minefield of producing the 100th anniversary issue (that Duchess of Cambridge cover surprise), organizing the star-studded Vogue 100 Gala, working with designers from Victoria Beckham to Karl Lagerfeld and contributors from David Bailey to Alexa Chung. All under the continual scrutiny of a television documentary crew. But narrowly-contained domestic chaos hovers - spontaneous combustion in the kitchen, a temperamental boiler and having to send bin day reminders all the way from Milan fashion week. For anyone who wants to know what the life of a fashion magazine editor is really like, or for any woman who loves her job, this is a rich, honest and sharply observed account of a year lived at the centre of British fashion and culture.

Genres: Fashion, Nonfiction, Memoir, Biography, Audiobook, London, Diary

336 pages, Hardcover

First published October 27, 2016

Reviews

[Olena Yuriichuk · Rating 5 out of 5]

Сиджу і думаю про те, що цього року мені добряче пощастило прочитати поки що два дуже добрих і цікавих щоденники: першою була Астрід Ліндгрен з її воєнними роками, тепер Александра Шульман і розповідь про ювілейний рік британського Vogue.

Відразу скажу: я не запекла модниця, не блоггерка, мені далеко до колумністів світових глянців і як до неба рачки - до Шульман. Але життя розпорядилося так, що окрім основої роботи я пишу про моду та шоубіз, тому хоч-не-хоч, а в іменах та брендах не плутаюся і під час прочитання "Щоденника" лізла у гугл заледве двічі: всерйоз не пригадувала ту саму обкладинку з Міддлтон, а ще хотіла дізнатися про Шульман більше (чи такий вона "сірий кардинал" як і Вінтур?).

Важливі деталі: коли Александра зрозуміла, що 2016 рік буде важким та сенсаційним, вона одразу почала спілкуватися з літагентом (Шульман - письменниця) та видавництвами про можливість написання публічно-приватного щоденника. Не дивно, що редакторці Vogue "добро" дали миттєво: про закулісся роботи цього глянцю досі здогадувалися (дуже віддалено, звісно) лише завдяки "Диявол носить Prada", де Меріл Стріп стала прототипом американської редакторки Анни Вінтур, тож краплина правдивої інформації ризикувала стати справжнім бестселлером.

Окрім того, варто пам'ятати, що Шульман не один рік працювала журналісткою: вона згадує про це побіжно кілька разів у тексті, це винесено на обкладинку, а ще, звертаючись до свого робочого минулого, Александра цікаво порівнює принципи роботи Vogue та інших видань:

"Я люблю газетні скандали, і журналістику, і сюжетні виверти, але це не наш принцип у Vogue, де все сприймається дуже серйозно. Пам'ятаю, коли я працювала у Sunday Telegraph у 80-х, стільки всього написаного містило в собі елемент гри - ідея в тому, щоб збурити полеміку, стаючи на певну точку зору й не конче вірячи в неї. Кидати слова, наче каменюки в ставок, щоб перевірити, чи великі розійдуться кола. У світі високої моди все не так"

Ці два пункти дуже важливі у правильному прочитанні (я трохи зануда;) "Мого щоденника сотого року". Александра відкриває читачу рівно стільки, скільки їй це необхідно. Вона відверто описує свій настрій, проблеми у роботі, напруження - в якийсь момент видається, що текст панібратський і Шульман хоче не просто показати роботу Vogue, а й потоваришувати з вами: так, ми читаємо як Шульман і її бойфренд борються з вічно несправним бойлером, як вона ображається на сина Сема через те, що він не запросив її на вечірку з нагоди дня народження (буквально - попросив маму з хати, щоб влаштувати там гульки) і як вона розповідає Ердему про утягуючі панталони "58-річної жінки".

Втім, усе це - чудовий гачок, яким Шульман підчіплює читача і змушує його залишатись поруч в усі ці складні дні підготовок, роботи над таємною обкладинкою з Міддлтон, боротьби з шатром до Фестивалю, відмовами як не Ріанни, то Стелли МакКартні, суперечками з Габбано і роздумами про Брекзіт (цікаво було читати про політику, яка вже відбулася і зараз британці мають справу з наслідками). І за цю легкість "текстового" буття я їй аплодую.

У серпні 2017 року Александра Шульман покинула Vogue.

25 років роботи редактором, 306 випусків та унікальних ідей і обкладинок, один ювілейний рік, який, незважаючи на сотні страхів, розчарувань і нервових клітин Александри, був "відтарабанений" нею від А до Я.

І один "Щоденник сотого року", який, можливо, не вивалить вам всі таємниці, але стане максимально чесним і інтригуючим путівником у світ високої моди, редакційної політики Conde Nast і життя неймовірно захопливої, крутої жінки, яка якось за все це безумство взялася і - не провалила справи. Applause!

[SueKich · Rating 5 out of 5]

Oh, I do so like this woman!

I was predisposed to like Alexandra Shulman not only because I was such a fan of her father (Milton Shulman, the late, great theatre critic of the Evening Standard) but also because, some years ago, she wrote a lovely warm letter of encouragement to my daughter then trying to launch her career as a shoe designer. How wonderful to have Ms Shulman’s niceness and generosity of spirit confirmed in this, her diary of Vogue’s centenary year.

It’s a tricky thing to write about the fripperies and flounces of the fashion industry and not make the reader wince with the triviality of it all, especially when compared to the serious issues of our day. Whilst Alexandra Shulman would be the first to acknowledge this, she also recognises the importance of the fashion industry to British trade and she sets her scenes within the political context of the times – in this case, 2015 and the build-up to the EU referendum. She balances the day-to-day difficulties of running of the UK’s fashion bible with the particular pressures of the centenary issue: the Vogue Festival and the gala dinners with famous names who accept invitations and then let her down at the last minute, a prestigious exhibition at the National Portrait Gallery, the excitement of the secret front cover – and all the while being filmed for a BBC2 documentary about the magazine (an experience she definitely did *not* enjoy).

Ms Shulman brings into her diary just the right amount of home life and the challenge of achieving the perfect ‘work-life balance’. (Impossible, of course.) She conveys her hopes and fears with humility, and her successes and her disappointments with good grace. She comes across as very honest about herself: the bad dream the night before giving an important after-dinner speech: “It’s sad that my subconscious is so clichéd.” Her love of grey jumpers and her terrible fear of flying (I’m with her on both of those). Her genuine appreciation not only of her team but also the many talented people she comes into contact with. She gives the reader real insight into how a monthly magazine like Vogue functions and she does so in such a likeable way. As you can probably tell, I thoroughly enjoyed this account and just now seeing her interviewed on television having resigned from the editorship after 25 years, I sincerely wish her well.

[Настасія Євдокимова · Rating 4 out of 5]

Я читала цю книжку в 2018 і вирішила перечитати знову (після подорожі в Британію, я зрозуміла, що хочу ще раз, по-новому подивитися на британський Vogue, а ще мені хотілося розтягнути подорож і враження від неї).

Отож, це щоденник і у ньому день за днем йдеться про межу 2015/2016 із усіма політичними перепетіями того часу, зокрема, брекзитом, який зловісно нависає.

Тут передовсім йдеться про професійне життя головної редакторки із усіма виробничими стресами й вимогами модного світу, але так само й про особисте: мотиви зламаного котла і садових ремонтів — наскрізні. Тобто з одного боку вона міркує про те, як змінилася журналістика на межі ХХ і ХХІ століть, або чим насправді є модні покази (що це значною мірою про чекання, але насправді про можливість побачити щось першими, про ексклюзив, про взаємодію з дизайнерами, яка є вкрай важливою для головної редактоки), чи що таке стиль Vogue (що прийнятно, а де уже межа, які теми достатньо серйозні, а яких все ж хотілося би уникати, де значення для історії й революція, а де прохідний випадковий матеріал). З іншого боку багато особистого й відвертого: «Мої оселі завжди потерпали від нескінченної шереги воборів, зроблених нашвидкуруч. Не уявляю, яким було би життя, якби я мала час на роздуми. Можливо, тоді ухвалювати рішення було б іще складніше».

Александра Шульман пише цей щоденник свідомо й усвідомлено для публіки, вона фіксує такий важливий для журналу рік, водночас, кокетує, заграє, заглажує гострі кути, тож ми ніби підгядаємо, але лише за тим, куди нас пустили. Вона міркує про те, чим є щоденники (у щоденнику): «Вони більше сідчать про нашу зацікваленість у нас самих, ніж про те, що ми описуємо за їхньої допомоги». Тобто Шульман цікава вона сама, цікаві її самозаспокоєння, похвала, вагання.

Вона багато читає, відвідує світські заходи, бігає, займається йогою, веде час від часу хатнє господарство й експериментує з готуванням їжі. Вона — фанатка серіалу «Корона» і це мене по-особливому надихає (бо я теж). «Дивлячись серіал, усвідомлюєш, який надзвичайний сюжет може ховатися навіть у найменшому часовому відрізку історії монархії, скільки в цій сімʼї драм і видатних особистостей».

Так, у неї багато роботи, але її життя збалансоване: тут вам вихідні за містом, тут відпустка без робочих листів, графік, таймінг і велика машина видання за спиною. Щось величне вимагає зусиль і шлях до нього — довгий, як-от зробити номер сторіччя: «Мені притаманне це відчуття, ніби проблема причаїлася за рогом, і от-от має вистрибнути зі своєї засідки, щоб налякати мене».

[Mathieu Ravier · Rating 1 out of 5]

This book is thoroughly lacking in non-superficial insights into magazine editing, or come to think of it, fashion. The British Vogue editor seems unable to break through her bubble of privilege to really understand the place that Vogue might and could occupy in a materialistic and sexist society. One telling passage finds her unable to account in a newspaper interview for the bad influence the size 0 models featured in fashion mags might have on the self-image of young women and girls, then relieved when the piece might be buried by the news, the next day, of the start of US bombing in Syria. If you want to read about seating charts at glitzy galas, go for it, but if you want to learn about the challenges and opportunities for a magazine editor to reflect and possibly shape its environment (even one steeped in luxury and celebrity), try Tina Brown’s Vanity Fair diaries instead.

[Megan Staunton · Rating 4 out of 5]

Interesting and seemingly open portrayal of the behind the scenes at Vogue. Alexandra Shulman is an excellent writer and managed to link the entirety of the book, despite it being formatted in date entries. Entertaining, although slightly stressful to read (many to-do lists and bumps in the road) however very insightful.

[Becky · Rating 5 out of 5]

I really, really loved this. Insightful, engaging and incredibly human. It feels very real.

As somebody who watched Richard Macer's BBC documentary on Vogue, it was really interesting to read the behind the scenes of the behind the scenes.

Also gives a nice snapshot of a year in Britain, e.g. the run up to Brexit, the Duchess of Cambridge cover reveal, etc.

[Joy · Rating 1 out of 5]

I suppose I found this book compelling enough to complete, and there were some interesting elements to it. However, there was a great deal that was vapid, and wilfully ignorant - of course magazines play a role in influencing cultural understandings of body shape/weight.

I also found the internalised misogyny rather tired, and the transphobic and racist comments really objectionable. So I can’t recommend this.

[Beth Bonini · Rating 4 out of 5]

Alexandra Shulman, the editor of British Vogue for 25 years (1992-2017), has been criticised over the years for not being 'fashiony' enough: not as thin or striking or statement-making as most of the women who have filled that role. Personally, I see this is a plus: and her warmth, self-deprecating humour and realistic attitude towards all sorts of things (including her own waistline) makes it easy to not only like her, but to feel some affinity with her as a person. Although the main subjects of this diary are the big events of Vogue's 100th anniversary year - including a major exhibition at the National Portrait Gallery, the Vogue Festival, and a documentary - these are liberally interspersed with 'real-life' details like the weather, her exercise routine and what she made for dinner that night. I enjoyed learning about the authors who have inspired her (Joan Didion, Patti Smith) alongside gossipy nuggets about some of the major fashion players. She gives a fairly good sense of the duties her job consists of - although there is rather a lot on event seating-plans and less than I would have liked about her actual writing and editing duties.

The events of this book took place only four years ago - beginning in September 2016 and ending on the night of the 'Brexit' Referendum result in June 2017 - it feels like a long time ago. So much has happened in the UK since then, including Shulman's anxieties about Brexit and, to a lesser extent, Trump as the American President. Only time will tell if the UK, and especially London, turned out to be at a cultural/financial apex in the May/June of 2017. Shulman writes, of the 'enormous summer party at the V&A': "it has the aura of the famous Duchess of Richmond's ball on the eve of the Battle of Waterloo - a wonderful hedonistic glamour just before devastation."

So many things have changed in the past four years, including the #MeToo and Black Lives Matter movements which have really shaken up the old social attitudes. I was particularly interested in Shulman's particular brand of feminism. Although she was the child of a working mother, and the product of an extremely ambitious girls' school (St. Paul's) - and certainly never imagined any life for herself that didn't involve working full-time - she is definitely the product of a different age of feminism. She touches on this when Natalie Massenet, the founder of Net-a-Porter, is replaced by Federico Marchetti. One of her younger staff members is incensed that "a brilliant woman gets replaced by another man in a suit" while Shulman's take on it is that she is more interested in what a person will bring to the job rather than whether that person is a man or woman. Shulman is also completely open about the fact that she has neither the digital skills nor expertise that would be expected of a new hire to the magazine.

This diary was created in order to capture a noteworthy moment in time - cultural time, and also the time of one particular woman's life - and it really succeeds in doing just that. Few women will ever have the sort of powerful job that Shulman held for so many years, but most of us can relate to the multi-tasking and the constant tension between pleasing people and getting a job done. Shulman strikes a really good balance between being relatable and offering a privileged key-hole glimpse into a very strange and fabulous world.

[Charlotte Staples · Rating 4 out of 5]

I really enjoyed reading this book. Alexandra gives an honest and humbling account of being such a successful woman. I'd watched the inside vogue documentary and I was surprised at how genuinely down to earth she comes across within the book. I absolutely loved the insight of home life and found the book very funny at times too.

[Julia Chupryna · Rating 4 out of 5]

Замало як для антропологічного дослідження у сфері моди, забагато як для особистого щоденника. Попри це, змальовані окремі фрагменти життя fashion-інсдустрії зсередини, робочі будні, які схожі на будь-яку рутину людини xxi ст., без прикрас показано всю складність процесу підбору, аналізу та видачу в друк одного з найвідошхміших журналів сучасності. Питання, чи виконує він таку гіперважливу роль у розумінні моди як одного із найважливіших елементів культури, репрезентанти людської натури, залишається відкритим.

[Lulufrances · Rating 5 out of 5]

Exactly my type of book!
Shulman is auch an intriguing person and I loved the way she wrote about the year at Vogue when they had the Centenary Issue going on etc.
Want to go out now and buy some issues of Vogue - job done.

[Lore · Rating 2 out of 5]

I am done with this book.

It has been a while since I have had it on my reading list and I have too many things that I really want to read to continue dragging the inevitable. I cannot for the life of me pick it up again only to drop it once more on the growing pile of books at my bedside table.

There is nothing inherently bad with it though. It is well written, with now and then interesting descriptions of high fashion galas and runways. There are a few tidbits of notorious personas in the fashion environment that offer new insight into not so well known personalities too.

However, none of it is gripping or manages to keep you hooked! The overall tone of the book reads like a monotone bore. It feels like this diary would have benefitted from some hard editing before seeing the printers. The repetitive nature of the writer's encounters helps to make the book drag on and soon enough it all blends into a stream of designer names and flight travels that don't amount to much substance.

I am really sorry since I really wanted to like it. Maybe I had too high expectations about reading it, but I imagined something of a peek into a forbidden land of high fashion wonders... And it did not deliver.

[Kirsty Callaghan · Rating 5 out of 5]

Fascinating insight into the world of British Vogue and how Alexandra Shulman's mind races at a mile a minute. Endless name dropping and honest opinions and regrets throughout.

It really emphasises that Vogue is a business rather than a snobby fash-pack magazine with Alexandra justifying budgets and worrying about poor sales and no shows at her events.

Although she is obsessed with her work, she also speaks candidly about personal relationships from her first boss to the adoration of her son.

I didn't think I would like this but I really did and would thoroughly recommend.

[Dana Al-Basha | دانة الباشا]

[Iman Ben chaibah · Rating 5 out of 5]

Incredible insight into the world of running vogue magazine! I have a heightened appreciation to all what it includes! And Shulman’s commentary were definitely worth the read.

[Annabelle · Rating 3 out of 5]

Fascinating to read about her life and experience working at Vogue and 2016 life.
Miss my fiction though 🙈

[Madeleine Clench · Rating 3 out of 5]

Alexandra Shulman dairy style book was I intriguing and took me back to the not so distant times of 2015.
Having insight to Alexandra’s work and how she ticked was really interesting and loved how she consistently had troubles with her boiler amongst all the glamour.

[Carole Morin · Rating 4 out of 5]

"I was aware from the age of 3 that I was hefty," Alex Shulman, editor of UK Vogue, writes in her diary. Always picked to be "a thundercloud not a raindrop".
Self-deprecating people are often needy bores, but Shulman cleverly satirises herself and the world she works in. Her diary is worth reading, and not just for Schadenfreude.
Her father told her "no man will marry you if you don't lose weight". But Shulman, a 58 year old with thighs, is living proof that "hefty" girls can stay on top with her bum in the big seat at Vogue House in Mayfair since last century.
A published diary is essentially a performance, yet the faux intimacy is seductive as she gives the reader a glimpse of her world both personal and professional.
When she wakes up feeling fat and "furious with herself for eating pizza", she still has to face thinsters in the front row. She scolds herself for looking like "a sequinned sausage" as she flies between fashion weeks, being filmed for a documentary celebrating Vogue's 100th year and giving in to a Toblerone in the hotel mini bar.
Looking "beyond hideous" while standing next to Vogue centenary cover girl the Duchess of Cambridge at the National Portrait Gallery; she doesn't buy into the myth that fashion magazines cause anorexia.
Fashion is a business not a therapy; though for Alex Shulman her job is possibly somewhere between a vocation and a burden she carries to prove her worth.
"It's much more difficult for low-key normal looking people to become famous than those with a trademark look."

Fashion magazines are a visual seduction, the words upstaged by the pictures.
But she exercises none of that bland caution here, describing her boss Nicholas Coleridge as having "no compunction to be factually accurate", her deputy Emily Sheffield (who doubles up as David Cameron's sinlaw) as "a glamorous bluebottle", and big-haired Diane Von Furstenberg reminds her of Bill Clinton!
John Kerry, who "stares into the room instead of the person he's talking to" corners Victoria Beckham at the American Ambassador's house and says, "We gotta talk about Syria." Victoria pulls a surprised face; proving she's not a botox junkie.
Conde Nast's chairman Jonathan Newhouse "gives a speech like a character from the Godfather...as with Mafia families some members have always disappeared from the picture in mysterious circumstances".
Is Shulman planning to leave the Conde Nast stage and become a full-time novelist? Maybe that's why she has allowed herself to be hilariously indiscreet?
Sales of her two novels she's are not going well, and her Instagram posts don't get that many likes. I can't imagine Anna Wintour admitting that even in a private diary.
Sometimes it takes confidence to share failure and Shulman's diary contains a glimpse of the ruthless eye essential for good fiction. Her description of being sexually assaulted by a strange man in a park is priceless.
It's all go on Planet Alex. She finds time between glamorous parties and "cliched" nightmares to view a lock of Lucrezia Borgia's hair; visit the dog track where David Beckham worked before he was Mr Victoria; host parties for her ex-husband and thin sister; and have a garden hut erected, which becomes a metaphor for the control she seeks in her life.
She imagines going to live in Berlin "writing poems and painting" but then she wouldn't be able to afford the Balenciaga coat she has her eye on. And the print edition of Vogue, a "dinosaur" in a digital world, is as much her baby as her grown up son Sam who catches the eye of predatory Kate Moss at a party.
"I always feel maddened when I see someone reading Vogue at the hairdresser's. 'Why don't you buy your own copy?' I want to say as I glower at them from my hideously unflattering gown."
You have to admire a size 14 who has survived a size zero world since last century.

Carole Morin is the author of Dead Glamorous and Spying on Strange Men

[Behiye Hassan · Rating 4 out of 5]

I really enjoyed reading this, it made me wish I had brought the centuary issue! It was fascinating to see what day to day is like as editor of Vogue

[Khrystyna · Rating 4 out of 5]

The other day, I posted a picture of my first commissioning note from a magazine. It was from Beatrix Miller, editor of Vogue, in 1977, and she asked me to write a letter from university about who was wearing what, talking about what, watching what. I didn’t say on the post that the reason she asked me to write the piece was that at the time my mother was featured editor of Vogue and had suggested me. In the office I was discussing how it had had more likes than anything else I have ever posted and many more than pictures from any catwalk show. Sacha said, "You have to learn what people want from you."
I wonder if that means people want nostalgia from me and Vogue memories.
I hope not.
It would be depressing to become simply a depository for the past.

Після прочитання щоденника Александри, мені таки захотілося купити і погортати легендарний Vogue. Дуже детально і чітко описана внутрішня кухня такого видавничого гіганта, всі події зв'язані з 100-річчям журналу і приготування до головної зйомки з герцогинею Кембриджською (цей клаптик читався найцікавіше!).

Звісно, багато чого залишилося в оригінальному рукописі книги, вона ретельно відредагована, навіть сама Александра пише про це - "цей щоденник відредагований так само, як стрічка Інстаграму". Але, все рівно, цікаво було читати її персональні думки і спостереження про інших людей з індустрії і саму Кейт Мідделтон. Єдиний мінус для мене, що я не настільки обізнана зі всіма іменами фешн-світу, довелося багато гуглити, гг.

[Laila-Grace · Rating 5 out of 5]

I really enjoyed this book! Is it a little bit pretentious? Yes. But what would you expect? If this is a world that interests you then no one can give you a better insight into it than the editor and chief of 25 years herself. I watched the BBC documentary that was filmed around the same time as this- if you enjoyed the book then I highly recommend watching the doc too. This is the true story of The Devil Wears Prada!

[Kathryn West · Rating 4 out of 5]

I spent many years as an executive in the beauty industry and was involved with magazines the editors and beauty editors, so have some insight into he workings. This book is a window into the world of British Vogue in it's 100th year from the eyes of it's long time editor Alexandra Schulman, fascinating.

[Kelvin · Rating 1 out of 5]

Do not read. This is a terrible books with plenty of promise but does not deliver. If you want to know about a women who's biggest headache is seating charts whilst always on holiday but complaining of now time and hates traveling.

Thank god she didn't have to much right it vogue

[Caroline · Rating 4 out of 5]

Real. Gripping. Fabulous.

[Ian · Rating 2 out of 5]

We found the best way to get through this silly and vapid book is to read it aloud in an Ab Fab voice, thus making it, if albeit unintentionally, vastly amusing.

[Oksana · Rating 5 out of 5]

давно хотіла почитати "Всередині Vogue: мій щоденник сотого року", але, як це часто буває, інші хотілки переважали, плюс завжди ж з'являються книги-чорні-лебеді 🤣і ти мусиш прочитати їх тут і вже. ну а в цьому році ще й нечитун вперто переслідує. з книгами не щастить теж, мало було таких, щоб щиро захопили. і хоч не люблю читати пдф-файли в електронному форматі, та коли побачила, що ArtHuss зробили подарунок читачам і виклали книгу в вільний доступ, вирішила: час настав. передчувала, вона мене точно захопить.
не помилилася.

отже, перед нами щоденник головної редакторки британського відділу Vogue Александри Шульман, що його вона веде впродовж ювілейного (2016-го) для видання року, паралельно готуючи "число сторіччя" і святкування круглої дати. Александра на цій посаді вже 24 роки, на той момент їй 58, в неї спокійний другий шлюб і дорослий син від першого шлюбу, і разом з тим життя британки вище середнього класу. при чому, як не дивно, це аж ніяк не суцільний гламур. в ньому вистачає цілком буденних приземлених труднощів, як то несправний котел чи стеля в грибку від пошкоджених труб.

в щоденнику багато доброго британського гумору та самоіронії,. Александра сміливо описує ситуацію, як готуючись до "вечірки-всього-життя" миється водою з позиченого у сусідів чайника (бо котел вкотре зламався, а їхній чайник тиждень тому почав протікати). мені текст дуже заходив, бо він щирий, відкритий, вразливий і людяний. в одному місці була вражена, як Александра захоплено висловлюється про молое покоління колег, мовляв вони знають стільки всього, що сама почувається на їхньому фоні непрофесійною. і це без тіні жовчі пише людина, яка чверть століття успішно керувала таким непересічним часописом.

книга нагадала старі жжешні часи, коли ми просто ділилися тим, чим жили, й менше залежали від лайків, щодня описуючи власні переживання, події, погляди, викидали їх в інфопростір, а там вони знаходили тих, кому були співзвучні. і мене тішить, що вона от саме така є.

пс. звичайно, перед тим, як взятися читати, я не могла не промоніторити авторку на предмет зв'язків самі знаєте з кими. так от, Александра з родини євреїв, вихідців з України (дід втік на початку ХХ століття в Північну Америку, а вже її батько перебрався в Британію). і я полізла в її інстаграм, догортала до 24 лютого, мені було не однаково щоденник людини з якою позицією я читатиму. так от, позиція ок. інакше я б не читала.

і на закуску кілька цитат (собі виписала їх чимало):

✏️Найважче — це ідеї; їх утілення — не аж така велика проб­лема. Чимало з них можуть вимагати багато часу, але вони не складні.

✏️Не уявляю, яким було би життя, якби я мала час на роздуми.

✏️Пощастило працювати з люди­ною, яка турбує мене під час відпустки лише з хорошими новинами.

✏️Мене гнітить усвідомлення того, що технологічний поступ, якщо так можна висловитися, відкинув нас далеко на­зад, спонукаючи сприймати контент менш допитливо, менш широко.

✏️Я помічаю, що багато молодих жінок не хочуть жити життям своїх мате­рів, котрі працювали на повний робочий день, зовсім не маю­чи часу на себе.

[Yuliia Zadnipriana · Rating 4 out of 5]

Ця книга — унікальньний проект редакторки модного журналу: протягом року вона записувала свої дії, думки, плани, пов'язані з випуском ювілейного номеру Vogue. На сторінках щоденника оживає якийсь паралельній світ: модні покази, зустрічі, інтерв"ю зі світовими зірками, фотосесії з відомими моделями.
⠀
От я сиджу в піжамі з Goldi в зйомній однушці на Голосієво, а десь на іншому кінці світу люди запрошують на інтерв'ю Кім Кардаш'ян, фотографуються з британською герцогинею і мандрують великими містами в пошуках найкращих моделей, обговорюють позолочене лого для журналу і список світських гостей. Їду в метро, тримаючи однією рукою книгу, а іншою тримаючись за поручень і хитаючись в такт руху потяга, а в Британії редактори журналу в цей час оцінюють наряди світових модельєрів. І читати про цей світ було б нудно і не так радісно, якби не головне.
⠀
💡Бо головне тут — неймовірно працьовита і віддана своїй роботі Александра Шульман.
⠀
▶Дивуюсь, як вона лише встигала ще писати цей щоденник! Крутиться, мов білочка в колесі, щоб встигнути все і навіть більше: зустрічі, домовленості, планування журналу, що включає сотню деталей — фотоматеріал, тексти, підбір моделей, оформлення лого, пошук ТОЇ САМОЇ обкладинки.
⠀
▶Александра — це приклад людини, яка горить тим, що вона робить. З легкою іронією, смачною самокритикою та випадковими жартами про саму ж себе вона описує всі деталі свого професійного життя, розбавляючи це деякими філософськими роздумами на вільні теми. Вона пише без зайвого гонору, самовпевненості і пафосу, час від часу її щось дратує, розчаровує, валиться з рук, йде не по плану.
⠀
Після прочитання книги я подивилась кілька відео — здається, що вона випромінює впевненість та успіх. Але не все так просто: вона звичайна людина, яка і втомлюється, і зазнає поразок, і стикається з проблемами. ⠀
Поки писала відгук, подумала про те, що це міг би бути новий жанр! Уявіть собі такі щоденники, написані протягом року різними професіями: лікарями, вчителями, копірайтерами, водіями маршруток чи журналістами. Тоді б довкола існувало значно менше знецінення чужих професій.

[Lhay · Rating 4 out of 5]

This is a memoir of some sort where the then editor-in-chief of British Vogue Alexandra Shulman tells in detail about the magazine's 100th year as an editor. She wrote diary entries that give a solid look into her work and the special year of Vogue that included a gala dinner, a festival, filming of documentary and well as top-secret covershoot of the Dutchess (Kate Middleton) for the 100th issue.

Alexandra worked as the editor-in-chief from 1992 to 2017. The book takes place from late 2015 to 2016.

I can't remember anymore but I might have found the book a bit boring at first. It changed quickly however and I really loved the format of the book. I guess at first I was a bit confused why she didn't explain her days in more detail but it would have made the book repetitive and probably extra long and maybe a bit boring.

Right now after just finishing I feel like I'm going to miss this book. It was interesting and motivating to hear about her days. She had a cool and somewhat blunt writing style which I enjoyed.

I feel like I'm repeating myself now but I also found it cool how self-assured and blunt she was with sharing her opinions. Even though she definitely knew that some of her comments on thin models and feminism in general would not be received well by everyone, she didn't feel the need to justify her opinions or try to explain her thoughts in more depht.

I like how the author included little snippets of her personal live in her diary entries. The heating problems at her house and her wondering what to cook for her family or where to find a dress for a party showed well how normal life she has. The every day tssks and strugfled gave a nice balance to her occasionally glamorous work life -filled with fashion shows and dinners with the top designers.

Also in her entries she mentioned global news events that took place during the year.

Clearly some fashion people mentioned I had never heard of but it didn't matter. The author remembered to tell everyone's occupation or title so I didn't feel lost.

The book ended quite suddenly but I kind of liked the ending. How she went home after a long workday and started watching the Brexit results unfold on TV with her son and his friend. I assume the next day she was back at work making decisions and plans like always.

The audiobook was excellent because the author narrated it herself. Her voice really fits her personality I think.

[Emmabentley · Rating 3 out of 5]

The best parts of this diary are those that relate to the running of Vogue, putting together the issue and managing the secret cover, which is what I thought I was getting when purchasing this book. Where I struggled was with Alexandra Shulman's take on other areas and I'm not entirely sure that they have place in a book with this specific title. For example, I found her words concerning feminism quite difficult to comprehend given the powerful role she has held for so many years with an influential publication. At points I think she made quite privileged, flippant remarks that really made me feel angry, and I almost stopped reading because of it. She writes, as one example, 'I don't care so much whether a man or a woman does a job so long as they have something to say.' I think that she misses the key point, do men and women have equal access and opportunity to get the job? There is almost a finality to her comments on areas, such as feminism not really being a problem, that can make the reader feel silly if they disagree. Just because feminist issues have not affected her personally, it does not mean that they are not valid concerns for others. From reading this I realise I expect more from editors and I think I expect them to use their position of power to effect change in a positive way.

There was also no sense of irony about criticising Instagram for pictures that 'feed a version of a perfect life that is designed to induce envy and admiration' yet editing Vogue, which seemed a disconnect to me. She brushes aside fairly quickly the conversation about why thin models are used, as she is bored of the conversation, but I would have been interested in to what the whole answer for Vogue is, as I genuinely do not know.

I think it would have been a better read if it had been solely about the magazine itself.

[Victoria Harding · Rating 3 out of 5]

If the point of the book was to give an insight in to Vogue that would dispell the myth of Fashion Editors all being as harsh as Meryl Streep in the Devil Wears Prada, then this fails miserably. Alexandra comes across as impatient, snappy and downright rude to anyone who doesn't do exactly as she wants on behalf of the magazine.
Sending Stella McCartney a text accusing her of being 'rude and hurtful' by pulling out of a dinner she was speaking at, only to find out that's its because her father in law died, is a case in point. Moaning that someone who works at the Palace, who makes polite chit chat with her about their uniform ties, doesn't give enough information, so she has to Google it when she gets home. The author comes across as very privileged and the simplest of things she deems as people 'failing her', infuriates her.
I understand she is from a different generation where it was more of a struggle for women to succeed and get the top level job, but having been at the top for 25 years, it would be nice if she recognised the position she was in and was just kinder in her approach to people.
I also found it hard to empathise with her repeatedly worrying about 'her friend' millionaire Phillip Green in his sale of BHS, when we all know he walked away with millions and left the staff with nothing,completely doing them out of their pensions.
This is an insight in to Vogue, but mainly fixated on 2 issues in particular and a big event, then the rest is about minor annoyances in the authors life, like her leaky house etc. I think this could have been a really interesting book but instead it comes across as a sounding board for things that irritated her each day.