Дороги й середохрестя

by Віра Агеєва

Ця книжка — спроба розглянути найцікавіші тенденції й повороти, зміни і зміщення, розломи і зсуви у складному й контроверсійному українському літературному розвитку ХХ–ХХІ століть. Велику увагу відведено автобіографічному дискурсу. Видатний письменник завжди цікавий читачеві не лише своїми текстами, а й біографією, тими аспектами особистого досвіду, які наснажують художній твір, так чи так відбиваються у сюжетах, психології персонажів, навіть в обмовках, шифрах, грі приховування / (напів)відкривання. Мозаїка стилів, шукань, художніх прямувань, творчих біографій розгортається у зверненні до текстів Олександра Довженка, Миколи Бажана, Майка Йогансена, Юр&

Genres: Nonfiction, Ukrainian Literature, Lit Crit

352 pages, Kindle Edition

First published January 1, 2016

About the author

Українська літературознавиця, літературна критикиня.
1980 - закінчила Київський університет.
1985—1996 - працювала в Інституті літератури НАНУ.
1995—1997 — заступниця редактора журналу «Слово і час».
Від 1996 року — професорка Національного університету «Києво-Могилянська академія».
Досліджує проблеми стильової диференціації української літератури 20 століття, особливості розвитку українського модернізму, виявляє зацікавлення феміністською інтерпретацією текстів.

Reviews

[Tetiana Syniook · Rating 4 out of 5]

Тим, для кого "не існує української критики"
За студентських років мені найбільше імпонували ті пари, коли викладачі розповідали про якогось автора так, що його не можна було не хотіти прочитати. Подеколи лекції виявлялися цікавішими, ніж тексти, але то вже важило не так багато: автор і текст уже закарбувалися в пам'яті. А все тому, що викладач "літав" на парі, а з ним вчилися літати і ми. Спільний політ був би неможливим без суб'єктивного тлумачення текстів і бачення ролі авторів у літературному процесі тої чи тої доби.

Віра Агеєва ніколи в мене не викладала, але я прочитала кілька її книжок - і всі з однаковим задоволенням. "Дороги й середохрестя" не могли стати винятком.
Взагалі, суб'єктивність Віри Агеєвої мені не завжди зрозуміла - за що вона аж так не любить Івана Карпенка-Карого? Чому перепадає саме йому, а не, приміром, Маркові Кропивницькому? Те саме з Гончаром - усе зрозуміло, соцреалізм і все таке, але хіба ж він такий один? Про Панаса Мирного я промовчу, мені його просто по-людськи шкода :). Проте навіть у чомусь внутрішньо не погоджуючись, розумію, що ось такі маленькі суб'єктивності додають науковцям своєрідного шарму і почерку. А читачам їхніх текстів - усвідомлення того, що в баченні літературного процесу можливі будь-які варіанти, головне - знайти належні аргументи.
"Дороги й середохрестя" - це збірка есеїв про класиків і сучасників української літератури. І хоч кожен есей зосереджений на одній постаті (Олександр Довженко, Микола Бажан, Майк Йогансен, Юрій Косач, Оксана Забужко, Сергій Жадан), по прочитанню лишається відчуття, що тобі вдалося долучитися до цілої доби - багато ж бо тут ідеться про виклики, що поставали і постають перед цілими генераціями, а не тільки перед означеними авторами.
Найцікавішим для мене виявився есей про Олександра Довженка і його компроміс із добою. Сподобалася зміна акцентів у перепрочитанні "Землі" - із загиблого Василя на його батька. Привернули увагу цікаві подробиці з життя Довженка, приміром, про його кімнату, стіни якої були пофарбовані в оранжевий, синій, червоний кольори, про бажання митця підфарбувати волосся, аби мати кращий вигляд. Взагалі, есей про Довженка - це есей про те, як лишатися красивим і служити красі навіть за умов, цілковито не придатних до цього. Краса - це яреськівські поля і яблука зі славнозвісної "Землі", краса - це смерть людини, коли її душа перебуває в гармонії зі світом (як казав доктор Падлюччо, якби Бог надумав умирати, то він би зробив це так само, як дід Семен із "Землі"). І про не-красу говорить Довженко, наприклад, у "Щоденнику" ("радянські засоби боротьби з красою"). Ось які ці засоби:
1)Костюм.
2) Любов до спітнілого й замурзаного обличчя (ознака праці).
3) Руїна, халупа, бруд.
4) Неголеність, обірваність.
5) Неакуратність.
6) Убогість. Страх перед гарним обличчям.
Унаслідок - "апологія вбогості й бруду".
Ось так Довженко зазіхає на перше місце Коцюбинського у статусі "Естет №1 в українській літературі" :)
Але це тільки одна із цікавих подробиць, а їх на сторінках книжки безліч. Утім, не варто на них спокушатися - якщо бодай мінімально не знати контексту і текстів, книжку подолати складно. Мені, наприклад, тяжко давався есей про Миколу Бажана - бо не всі його твори я добре пам'ятала, та й назагал Бажан не належить до моїх улюбленців, хоча постать цікава і складна. Ну а що - Віра Агеєва про нецікавих і не пише.
Трохи менш цікавим, але не менш глибоким видався розділ про сучасників. Можливо, тому, що тут для мене було не так багато відкриттів суто по текстах. Із цього розділу найбільше сподобався есей про Жадана. А ще - стиль. Ось таким і мусить бути науковий стиль у моєму розумінні - багатим на факти і моделі інтерпретацій, але доступним і приязним до читача, а не таким, що відгороджує літературознавця від нетямущого плебсу частоколом "розумних" словосполучень і посилом "я люблю себя до слез".
На цьогорічній презентації смолоскипівської антології критики ХХ століття, яку якраз Віра Агеєва й упорядкувала, учасники трохи порушували проблему критики, якої в нас типу нема. Тоді Віра Агеєва сказала, що раз ми здобулися на таких грубий том першокласних літературознавчих праць, то, мабуть, не такі наші справи й кепські. Далі літературознавці згадували, кого з критиків кожен вважає еталоном - пролунали, зокрема, імена Юрія Шереха, Соломії Павличко. Вгадайте, кого назвала Тетяна Трофименко? Правильно: Віру Агеєву. І то було щиро, і я можу зрозуміти, чому. Я це розумію ще від часу прочитання "Мистецтва рівноваги" про Максима Рильського, "Поетики парадокса" про Віктора Петрова, "Поетеси зламу століть" про Лесю Українку, "Апології модерну". Тепер ось додаю до списку ще й "Дороги і середохрестя".

[Maksym Valevatyi · Rating 3 out of 5]

Я не цільова авдиторія книги. Либонь Віра Агеєва писала більшість есеїв про письменників зі цієї книги для філологів чи літературознавців. Або ж поціновувачів авторів: Довженка, Бажана, Йогансена, Жадана, Забужко. А я майже не знаю Бажана, не читав Йогансена. З рештою хоч якось...
Тож мені важко сприймати аналіз текстів, скажімо, Бажана. Занадто відірвано від мого досвіду.
В. Агеєва цитує Жадана у контексті розмови про спадок радянських українських письменників та поетів про те, що читати їхні біографії цікавіше, ніж їхні твори. Чим гарні лекції пані Агеєвої - розмаїттям біографічних довідок щодо авторів, їхніх творів. Лекції прекрасні, цікаві. Спонукають читати авторів. Проте саме ця книга більше про твори, ніж про біографії. Принаймні мені забракло доріг, все більше сердохрестя. Тому і роблю висновок, що книга не для мене.
Загальні міркування про дороги української літератури, а не про конкретного автора - дуже цікаві. Рекомендую.

[Ярослава · Rating 4 out of 5]

“Цих помити – чи нових зробити?” – це питання, з яким вимушено стикається кожен читач української літератури радянських років. Цю добірку статей, що виходили раніше з різних нагод і в різних виданнях, об’єднує спроба “вирізнити, навіть протиставити тексти, написані українським або радянським автором” – де, очевидно, “український” і “радянський” автор це різні іпостасі однієї й тієї ж особи. Унаслідок такого хірургічного розділення одного автора на двох наскрізним мотивом збірки стає двійництво: витіснене, випалене, соромливо замовчуване шкребеться з темряви у світлі вікна так наполегливо, що Стівенсон заздро плаче над своїм “Доктором Джекілом і містером Гайдом”. Певної іронії цій оповідній ситуації, безумовно, надає той факт, що відколи автори писали свої тексти, уявлення про те, хто тут Джекіл, а хто Гайд, змінилися з точністю до навпаки. Наприкінці 1920-х років і далі Довженко міг написати про свій живий досвід, лише приписавши його антигероям, унаслідок чого його автобіографізмові властива “оберненість перспективи, представлення ‘паралельного сценарію’ внаслідок того, що герой приходить до іншого способу розв’язати проблему, аніж свого часу реальний біографічний автор” (себто герой – щоб пройти цензуру – мусить обрати не той шлях, який обрав свого часу автор). Натомість для нинішнього читача етично, та й естетично важливими є саме ті витіснені голоси, які не раз доводиться реконструювати з самих полемік і заперечень. (Лишається тільки сподіватися, що на нашому віку третього такого перевороту цінностей вже не буде.) Враховуючи таку плинність образів, інколи хочеться припустити, що йдеться не конче про непримиренні протилежності. У певних випадках різні іпостасі двійника – не антиподи, а сіамські близнята, тож, можливо, не варто категорично стверджувати, що “ Мова підпорядкованого не може бути мовою поезії ” (виділення шрифтом авторське); надто як врахувати, що в історії було украй мало епох, коли статистично помітна частина митців була б непідпорядкованою у нинішньому строгому розумінні цього слова.

[Skut333 · Rating 4 out of 5]

Книга Віри Агеєвої підійде тим хто полюбляє якісну літературну критику. Вона не тільки тонко аналізує твори, але і відчуває історичний момент писання та впливу на дії авторів обставин. Авторка в есеях сама намагається зрозуміти, вона постійно ставит питання чому? Ми ж як читачі стаємо залученими до самого процесу пізнання. Дуже важливо, що в книзі як дві взаємо пов'язані частини показані покоління літературних дідів (20-30 х) та літературних внуків (60-ті). Також ми можемо побачити літераторів покоління свободи 90 -ті. Проте найбільша частина присвячена 30-тим і ключовому питанню як взаємодіяли митці та влада. Як виживали і як наступали на горло музі. Захоплюче, цікаво, важливо.

[Nataliia · Rating 5 out of 5]

Літературознавчі статті про творчість авторів 20-го століття й сучасних авторів. Авторка велику увагу приділяє деталям біографій авторів. Приємно бачити об'єктивну подачу фактів, а не намагання створити цілісний романтичний образ письменника. Мені особливо цікавими видалися статті про Довженка й Бажана, чекаю окрему книжку про Бажана.

[Ангеліна Іванченко · Rating 3 out of 5]

Через те, що я досить довго і багато варюся в історії української літератури, то мені в цій книзі нічого особливо до душі не припало. Навіть не знаю, що й додати окрім того, що єдиний плюс цієї книги то цитати з творчості авторів, яких оглядає Агеєва: я так загорілася прочитати Йогансена та перечитати Жадана)

[Anna · Rating 4 out of 5]

Осилила 41%. Тематика класна, але мені прям важко йшла книга. Мало що запам’ятала з прочитаного, вирішила не домучувати.

[Анна Мейгеш · Rating 3 out of 5]

Книга не погана, але для себе нічого нового там не знайшла.