«Щасливі голі люди» – тематично об’єднаний цикл оповідань Катерини Бабкіної про щастя або, якщо точніше, про те, що стається з нами перед ним. Це історії про покоління тих українців, хто ще краєм життя застав совок і руїну по ньому, хто виріс і зміцнів як міг, радше не завдяки, а всупереч усьому, що з ними відбувалося; про те, як ці люди живуть тепер і взаємодіють зі світом, в якому – і війна, і любов, і еміграція,і Ханой, і Нью-Йорк, і мертві, і живі, і сліпі, і немудрі. І головне – про те, як з цим усім бути щасливим.
З одного боку, це дуже симпатичні оповідання, вони добре ловлять Zeitgeist плюс-мінус нашого покоління з його абсурдом, коли в щопточку років втиснуто (чи бодай потенційно може вкластися) кілька складносумісних естетичних і світоглядних програм - від вмирущих військових баз у сумних містечках на узбіччі дев'яностих, шкатулок із ґудзиками-про-всяк-випадок і наркоманів, що шукають шприци за тубдиспансером, аж до закинутися-LSD-у-поріздвяній-європейській церкві, творчого класу без постійної країни проживання, блошиних ринків Брюсселя, устриць Нью-Йорка, цієї нашої від безнадьоги неперебірливої жадібності на досвід, нашого ендемічного страху of missing out. Кумедні, хоча, може, й не найбагатші на оптимізм часи - і ці оповідання, здається, те й роблять, що заповнюють провалля там, де мав би бути оптимізм. Калейдоскоп космополітичних пригод - як втіха тим, хто застряг у офісі 9-to-5 і подорожує з дивану. Теплі історії до текіли на противагу до morbid curiosity of the 24-hour news cycle: любов неминуча і безкрая, неохайно латає, зшиваючи, життя і смерть; всі завжди опиняються саме там, де мають бути, навіть якщо не одразу це розуміють. Мені здається, все дуже симпатично зроблено й ніде не переступає тієї межі, за якою в читача починається цукровий діабет, хоча, можливо, YMMV.
З іншого боку: на мою думку, не дуже пристойно видавати книжкою текст такого розміру, якщо це не збірка віршів чи не дитяча література. У книжці 69 сторінок негусто зверстаного тексту. Я порахувала: в *кращому* разі це нам дає щось коло 90 тисяч знаків рукопису, два аркуші з копійками. Це, перепрошую, коло тридцяти сторінок у ворді 12 кеглем з одинарним інтервалом. Припустімо, якби йшлося про цілісну повість із завершеним сюжетом, то на користь окремого видання ще були б якісь аргументи. Але ж це збірка оповідань! У неї немає суворої архітектоніки! Туди можна було б додати ще оповідань, можна було б забрати - коротше, це могло б з часом розростися до чогось пристойнішого розміру. За зиму-весну вийшло чотири неперекладні художні книжки, які мене цікавили. Всі чотири читаються сумарно за два дні. Припустімо, одна з них дитяча і тому не рахується, але решта мене якось непокоїть - мовляв, навіщо писати-видавати довгі збірки оповідань чи романи, якщо за ті ж гроші продасьться щось значно коротше, яке й писати швидше, і собівартість паперу нижча?
не так уже й багато в цій збірці щасливих людей (але, по-перше, що таке щастя; по-друге, й самої збірки небагато), а от одягу – значно більше, ніж можна було б сподіватися. малкольм бредбері у якійсь статті про структуралізм писав, що у світі, де все стає текстом, наш одяг – не менш придатний до читання текст, ніж будь-який інший, і бабкіній добре вдається з цим бавитися, від знакового протиставлення туфель і кросівок до зовсім епізодичної зеленої сукні злої баби. і воно, знаєте, крім того, що символічне, ще й дуже ностальгійне, бо всі ми з тої епохи, де неможливо обійтися без історій про одяг (от до мене, наприклад, прийшла одна зовсім рання, років із шести, про чорний джинсовий комбінезон із гуманітарки, із яскравими нашивками, цілковито обожнюваний; або про перешивання маминої сукенки, в якїй вона майже без жалю востаннє покрутилася перед дзеркалом, перш ніж порізати, бо куди ти, справді, ходитимеш у селі в короткому бордовому велюровому платті з легковажною спідницею; або про ненависні бавовняні колготи й підкочування спідниць), які, виявляється, про багато-багато чого іще. може, іноді навіть про щастя.
Так сталося, що я читала її в поїзді Львів-Одеса і настрій був якийсь дуже відповідний. Чесно кажучи, найбільший діамант у коробці з ґудзиками для мене — це "Костя". Решта оповідань гублять свій блиск поряд із ним.
Мне очень давно и сильно хочется, чтобы в Украине появился Тарас Прохасько моего поколения. Когда каждый короткий рассказ о тебе, а цепочка слов в нем - настоящая магия.
Катя Бабкина - это не Прохасько (и безусловно, не должна и имеет полное право им не быть), но этот сборник - в какие-то моменты позволил почувствовать, что да, это еще не оно, но уже немного приблизилось к тому отражению нынешнего поколения в украинской литературе, которое давно пытаешься поймать. Правда, конечно, нелегко абстрагироваться от ощущения, что просто читаешь Катины посты в Фейсбуке, но, наверное, в этом и есть и суть литературы моего поколения - все это происходит с нами тут и сейчас, границы между литературой и интернет-дневниками - нынче очень зыбки, но вот хочется, очень хочется этой "магии" в современной украинской литературе... и я не теряю надежды ее найти.
А книгу эту сохраню в своей библиотеке, чтобы открыть лет через десять и улыбнуться нашим общим воспоминаниям. Ведь почти каждый из моего поколения вспомнит что-то свое: шкатулку с пуговицами, мафию 90-х, "Донну Бейжу", наших дедушек-бабушек - растерянных и трогательных в своей растерянности - или тот момент, когда мы поняли, что... привыкли к смерти и к войне.
була приємно здивована. колись читала "Лілу після тебе" і не сподобалося, а тут можна спостерігати прогрес автора. несподівані ситуації, власний стиль, непогані сюжети, образи. головний недолік - замало текстів на книжку)))
Kateryna Babkina is an incredibly good writer but I also marvel at how well her stories sound in Polish, thanks to Bohdan Zadura, her translator. They flow so smoothly that I had an impression of listening to a storyteller sharing them while I was sitting at a bonfire, with a warm blanket over my shoulders, eating a hot baked potato. “Szczęśliwi nadzy ludzie” (“Happy Naked People”) is a collection of eight very short stories, published in Ukraine in 2016 and one year later in Poland.
Intergenerational tales, with so much tenderness and love, as if almost excessive for the hard, socialist times in which many take place, when such warmth was not something valued highly in the society. But there is also cruelty, disability and death - inevitable death, and yet sometimes hard to come to terms with. Mentions of accessories and items of clothing: buttons telling stories from the past, sneakers, handmade dresses created by a blind grandpa give the stories an atmosphere of magical realism, which Babkina wrapped around harsh reality her characters lived through.
I am mesmerised by Babkina’s imagination and the unpredictability of the fate of her characters. The stories are slices of life, with no clear beginning or ending but they are so neat, so pitch-perfect and just like the author’s other collection “Nikt tak nie tańczył, jak mój dziadek” they encompass the whole universe of emotions and experiences. The book left me craving for more as I adore the worlds Babkina shows her readers.
A sweet, little slice-of-life collection of young Ukrainians. Some of these actually become a bit fabulist, which was great. Although as a collection this book felt a bit unfinished. It gave the impression that the author was new and was trying out a couple of things in their writing. I wish it was longer and showed more range, more people, more happiness. I like Babkina's voice though; it's fresh and has a nice bit of not taking itself too seriously.
Цитата з книги: Вмерти - не страшно, - кажуть тато. - Жити страшно.
Остання історія вразила найбільше. Вона про щастя. Недарма ця глава дала назву всій книзі. Для мене вона стала поштовхом згадати слова Сократа: "Немає нічого кращого для дитини, ніж бачити щастя своїх батьків". Справжнє щастя - це вибір кожного з нас. Не можна бути щасливим для когось іншого, в чужій системі координат. Щасливим можна бути лише для себе.
Траплялися дуже сильні й круті образи та знахідки - фотограф, який фотографує живих як мертвих, оповідь від імені злої баби. Але місцями було важко зрозуміти, щоб що все це.
Мала проза, якої не повинно бути мало Коли несумлінним студентам треба терміново здати недороблений реферат, вони збільшують інтервал між рядками, поля і шрифти - аби тільки тексту здавалося більше: раптом ніхто не помітить? Перше враження про книжку Катерини Бабкіної "Щасливі голі люди", яку Євген Стасіневич зарахував до найзнаковіших збірок малої прози останніх десяти років, у мене склалося непривабливе саме через розтягненість текстів. Схоже на те, що книжку робили швидко і аби видати, не боячись, що такий підхід може спрацювати проти автора і видавця, бо аж наскільки маленькі книжки, особливо відомих авторів, від яких завжди чекаєш повної самовіддачі, просто не виходить сприймати серйозно. А шкода. Тому оповідань у збірці, на моє переконання, має бути більше. Інакше це не збірка, а добірка. Бажано, щоб навіть у межах збірки можна було порівняти тексти за темами, стилем. А так виходить, що єдине оповідання, яке мені справді дуже сподобалося - "Костя", - ніби сирітка у збірці. І післясмак один - могло бути більше, краще, але з якоїсь причини не сталося. Пишу я, пишу і раптом думаю: а чого це я причепилася саме до цієї збірки? Треба порівняти по кількості з іншими книжками. Беру перше-ліпше, що стоїть на полиці і рахую. Виявляється, що: у книжці "Щасливі голі люди" 7 оповідань (з них є такі, що більше нагадують колонки. Мені було мало.); у книжці "Кат" Євгенії Кононенко 13 (з них 7 замальовок і одна заготовка до роману. Хотілося б більше текстів.); у книжці "Дім у Бейтінг Голлов" Василя Махна 8 оповідань (щоправда, вони досить густої в'язки, і через те, що в цьому тексти об'єднані атмосферою, мені було достатньо, тож подумки я не просила ще); у книжці "Рассказы" Олега Сенцова - 8 оповідань (текстів бракувало); у книжці "Червоні на чорному сліди" Іри Цілик - 7 текстів (у цьому разі текстів мало, але враження закінченої збірки, бо я не помітила, що їх тільки сім. Але зараз думаю, що було б краще, якби оповідань було більше); у книжці Людмили Таран "Прозорі жінки" - близько сорока текстів (для мене якраз достатньо для того, щоб назвати книжку повноцінною збіркою малої прози). І тут мені відкрилося, чому видавці не сприймають серйозно малої прози. Бо й самі автори, схоже, часто ставляться до цього жанру не більше як до додатку до своєї основної, сказати б, творчості. Вже зовсім засмучена неприємним відкриттям аналізую збірки Еліс Манро на предмет кількості текстів у них - і так, там банально більше сторінок. Більше поживи для роздумів. Трапляються збірки й по 8 оповідань, але ті оповідання більше схожі на повісті, і в підсумку виходить 250-350 сторінок, прочитавши які лишаються підстави для формування враження: хтось відкриває для себе те, що Еліс Манро дуже глибока, для когось вона - нескінченно нудна і малодинамічна, але принаймні є про що подумати. Я дуже люблю малу прозу і хочу її більше. Хочу цікавого сюжету, хочу несподіваного фіналу, хочу мурашок. І хоч довго розходилася тут про кількість, а не дуже про якість, скажу на захист збірки "Щасливі голі люди" те, що текст "Костя" мене просто порвав. Дуже класно зроблено, справді душевно. Ох я люблю, коли автор мене дурить, коли лишає якусь дрібницю, ніби малозначущу, а потім наприкінці вона тебе б'є під дих. Ну і вічно зворушлива тема взаємин дідуся-онуки. Мене чіпляє. І взагалі, оця фішка ще працює, коли автор бере будь-яку нічим не визначну людину і нашпиговує її образ різними дрібницями, щоб підкреслити самоцінність життя цієї типу маленької людини. І назагал ще працює маніпуляція подробицями, надмір деталей, купа прикметників, хоча від книжки до книжки це вже трохи передбачувані прийомчики, які у віршах вони мені навіть подобаються, але в прозі чомусь не дуже. Як і тема маленьких людей, якщо чесно, хоча сама пишу про таке, бо просто не вмію про інше. Мій відгук на вірші Катерини Бабкіної був позитивний, і я покладала багато очікувань на малу прозу, бо вважаю, що ця авторка може написати цікаво, глибоко і перевдягнувшись на прозаїка. Але через малу кількість текстів я так і не зрозуміла, який із неї новеліст. Проте за "Костю" дякую, це одна з новел, яку я ще довго (а, може, й ніколи) не забуду.
Катерина Бабкіна має унікальний талант писати про звичайні речі так, що вони набувають нового, глибшого змісту. «Щасливі голі люди» – це збірка есеїв, яка, здається, про всіх і кожного одночасно. Вона про любов і розставання, про материнство і втрати, про самотність і про відчуття дому, яке іноді буває всередині, а іноді – в іншій людині. Ця книга зачіпає найтонші струни – місцями боляче, місцями смішно, місцями просто хочеться перечитати один абзац кілька разів, бо в ньому виявляється стільки правди, що здається, ніби авторка підглядала за твоїм життям. Бабкіна майстерно передає емоції через деталі – запах дитинства, випадковий дотик, спогад, що зринає з піснею в навушниках. Особливість цієї книги в тому, що тут немає зайвого пафосу чи намагання зробити історії трагічними або надто «літературними». Вони живі, легкі, трохи іронічні, але водночас дуже серйозні у своїй чесності. Це книга, після якої ти або вперше подивишся на свої буденні радощі й болі інакше, або, навпаки, впізнаєш себе і відчуєш полегшення: «О, ну значить, це не лише я так відчуваю». І в цьому є її справжня магія.
Книга про минуле, спогади і родину З творчістю Каті Бабкіної я знайома давно й люблю не лише те, що вона пише, але й що робить. Започаткувала з Марком Лівіним чудовий #bookchallenge_ua, пише для дітей та підлітків, опікується дітьми, які мають онкологічні захворювання... Перелік можна продовжувати, але Гугл знає краще, тому можете скористатись. На презентації Катя дуже цікаво описала свою книгу, адже сказала, що вона поєднала різні епохи та почуття людей. Якщо чесно, то з назви я очікувала якихось дуже теплих та милих розповідей, але... Кожна історія варта того, щоб піссля неї не перегорнути сторінку і читати наступну, а випити чаю і просто подумати. Пережити її, "довідчувати", зпроектувати на своє життя... Як на мене, то в книжці дуже зворушливо описані стосунки між людиною і її батьками, чи дідусями... В сучасному світі ми якось забуваємо про них, не думаємо, що їх поради дійсно актуальні, чи, що вони так потребують розмов з нами, хоча б по кілька хвилин на день. Після книги хочеться подзвонити рідним, хочеться заплакати, що не договорив про щось з бабцею, якої давно вже немає... Направду, з подругою дискутували, чи купувати книгу. 50 гривень (під час презентації) за вісім історій - це якось по-варварські, якщо, для прикладу, автобіографію Форда можна придбати за 100 гривень. Але вже після першого оповідання "Носи кросівки" (до речі, саме так Катя хотіла назвати усю книгу) я зрозуміла, що воно того варте. Кожна розповідь - це ціле життя з непередбачуваним завершенням. "Щасливі голі люди" - це книга, яка не зникне в пам'яті, чи загубиться на полиці. Її хочеться передавати іншим. Відкривати сторінку і зачитувати уривки вголос. Вона дійсно робить тебе щасливішим і... трішечки мудрішим!
Не буду вдаватися до затягнутих вступів і скажу одразу, що збірка залишила приємні враження.
Катерина Бабкіна — хороший оповідач. Її історії різні; усього лише кількома деталями або навіть парою слів вона може окреслити місце, час, а відповідно, і стиль життя героїв. Час від часу я відривалася від читання, аби подумки відмітити для себе чергову вдалу фразу або сполучення.
Оповідання в своїй більшості вийшли зворушливими, але без надриву або надлишку. Читачеві надається можливість самотужки досягти катарсису — його до того не примушують. З усього циклу мені найбільше припали до душі «Щасливі голі люди» та «Костя».
Тепер, уже під час написання відгуку, я подумала, щ́о я можу сказати про героїнь, від особи яких було розказано історії. Попри різні локації та різний бекґраунд, складається враження, що в кожному разі оповідачка — одна й та сама людина. Читач мало що може сказати про особливості характеру головної дійової особи в тому чи іншому оповіданні. Звичайно, таким чином читачеві легше асоціювати себе з персонажем, усі порожні місця можна замінити власними поглядами або думками. Мені ж би хотілося побачити особистість у кожній дівчині або жінці, яка розказувала свою історію.
Наостанок пара слів про саме видання. Мене засмутило, що навіть у такій невеличкій збірці знайшлося місце друкарським помилкам. Вісімдесят сторінок уже якось можна було вичитати як слід.
Грустные преимущественно истории – о несчастных, одиноких, потерянных, больных людях, и вдруг – с веселым, по-настоящему куражным финалом. Наверное, он и учит как раз тому, что жить – вопреки и напролом, зная о войнах, болезнях и неприятностях, но уметь однажды сбросить с себя всё и – просто жить.
Прекрасні оповідання. Хочеться одночасно і прочитати іх усі за раз, бо від них такі теплі відчуття; і розтягувати по одному оповіданню вдень перед сном, бо не хочеться, щоб вони закінчувались.
Це книга з семи оповідань, які між собою непов'язані, проте у кожному з них йдеться про долі людей, які незважаючи ні на які життєві обставини, намагаються бути щасливими.
У оповіданні "Носи і кросівки" автор розповідає про дівчину, у якої в чотирнадцять років після грипу почалося запалення суглобів. Їй вдалося вижити, та вона потім все життя кульгала на ліву ногу. Батько дівчини лежав у лікарні, вона за ним доглядала, а ще навчалась у музичному училищі і працювала у крамниці при деревообробному комбінаті, де здебільшого продавались труни. Батько радив дівчині носити кросівки, а не туфлі чи чоботи, адже полюблять її не за чоботи, а за інше. Так і сталося, батько мав рацію.
Оповідання "Костя" присвячено історії діда і онуки Насті. Дід до війни працював на верстаті, а після війни втратив зір. Проте він умів домовлятись і завжди знаходив собі підробіток: читав лекції у технікумі, а паралельно ще й заочно отримав історичну освіту. Верстат йому нагадувала швейна машина баби, він постійно до неї притулявся, торкався, крутив, а потім почав шити. Коли розпався Радянський Союз вміння діда шити стало в пригоді, і він шив онуці сукні. Дід так полюбив машинку, що попрострочував нею сторінки деяких книг і багато старих фотографій. Навіщо дід це зробив, Настя дізналпся пізніше, аж через двадцять років, коли до неї в гості приїхав Костя, сліпий після боїв на Східній Україні, село Щастя. Настя оплатила Костине лікування, і він захотів з нею познайомитись. Костя вивчив брайль. Випадково Кості попались в руки прострочені дідові фотографії, на одній з яких він прочитпв: "Я люблю тебе, Настська, і пам'ятаю на дотик навіть тепер". Таких написів було багато на книгах і фото, дід знав, що колись Настя все-таки знайде їх і зрозуміє.
Одним з оповідань є оповідання "Щасливі голі люди", воно присвячено історії молодої пари. Дівчина купила на блошиному ринку в Брюсселі альбом з фотокартками сторонніх людей, які були на канікулах. На цих фотокартках були немолоді люди, чоловіки і жінки з ознаками зайвої ваги і старіння, і вони були абсолютно голі. Як люди, які нічого не бояться, нічого не приховують, нічого особливого від життя не сподіваються. Хлопець дівчини Рома не здивувався цьому альбому і розповів, що у його батьків також було кілька таких фото, де вони немолоді грають з друзями на галявині в бадминтон без одягу і дуже щасливі. Дівчина дуже переживала, що Рома ніколи не був до неї уважний. Вона намагалась боротись з цим недоліком Роми, але останній не хотів, щоб з ним боролися. Дівчина призупинила свою боротьбу, коли загинув на війні на Сході України молодший брат Роми, Гера. Потім, звичайно, біль втрати ослаб і стало як завжди: Рома працював у дома, а дівчина малювала, хоч нічого і не заробляла, але вже їздила представляти свої постери та ілюстрації на різні заходи. Рома ніколи її не супроводжував... Одного ранку дівчина сказала, що хотіла би такої старості, як у купленому альбомі. Дівчині останнім часом постійно чогось бракувало: погляду, дотиску руки, дотику... Тоді Рома повіз її на пляж, де коли він пішов купатися у нього зник одяг. Дівчина до того як вони зрозуміли, що у нього зник одяг, сказала йому, що хоче від нього піти. Проте коли Рома зовсім голий побіг вздовж дороги додому, дівчина побігла за ним... Рома побіг швидше, і прискорившись, через плече глянув на дівчину, вона побачила, що він сміється також. Вона була дуже щаслива...