What do you think?
Rate this book
Яйця динозавра
Коротка проза Олеся Ульяненка, створена ним протягом останніх 30 років його яскравої, незатишної та шкідливої для здоров'я біографії. Ця проза - така, як саме життя, вона страшна складна, іноді малопристойна, а іноді гомерично смішна.
192 pages, Unknown Binding
Published April 15, 2016
1 person is currently reading
23 people want to read
About the author
Олесь Ульяненко
20 books14 followersОле́сь Станісла́вович Улья́ненко — український письменник, наймолодший лауреат малої Шевченківської премії. Отримав її 1997 р. у 35-річному віці за роман «Сталінка»
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 6 of 6 reviews
January 29, 2017
Час Ульяненка
Посмертна книжка оповідань одного з найталановитіших та найбільш провокативних українських письменників побачила світ
Ульяненка я особисто не знав, і з його творчістю стосунки не склалися. Та днями у київському видавництві «Люта справа» вийшла збірка «Яйця динозавра», по прочитанні якої я змінив думку.
Сюди увійшли оповідання, новели й есеї різних років, є навіть невеличка повість. Ульяненко в мистецькому полі вважався enfant terrible — його проза являла собою вибухову суміш жорстокості, еротизму й порушення табу. За текстами у «Яйцях динозавра» це помітно, так само, як усі чесноти й усі суперечності, притаманні авторові. Явний мізогін (сюжети рясніють зневажливими пасажами про жінок), з одного боку, а з другого — прориваються в нього сторінки про кохання, написані з пронизливою ніжністю. Є твори, зроблені похапцем, є — філігранні за виконанням. Рясність еротичних сцен може викликати хибні асоціації з такими майстрами тілесного письма, як Чарльз Буковскі чи Генрі Міллер. Та це лише на поверхні. Насправді Ульяненка поміж Еросом і Танатосом набагато більше заворожує другий. Мало який текст у збірці обходиться без сцен насильства або смерті; від цих соковитих оповідань так і віє таким собі чорним холодком. І все ж таки Ульяненко святкує життя, хай на межі розпачу й розпаду. Герої тут — люди з перехнябленими долями, ізгої (так називається повість у книжці). Вони не просто бранці конкретних обставин, а взагалі не ладнають зі світом як таким. Щось їм муляє. Чи вони муляють світові. Інколи це для них закінчується добре, як у тих-таки «Ізгоях», та частіше — навпаки.
Це — література, звісно, соціальна за матеріалом, але в найкращих своїх формальних проявах — доречно та яскраво поетична. І, що важливо, — принципово урбаністична. Хрущоби й «брежнєвки», міліцейські дільниці й стихійні ринки, підземні переходи й станції метра, вулиці й ліхтарі — Ульяненко легко й точно прописує міське середовище і населяє його відповідними типами, сучасними нам.
Він був гранично далекий від звичного для України романтичного амплуа митця-пророка. Однак тепер, як ніколи, є очевидним, що саме такого, як Олесь, нашій літературі, переобтяженій патріархальністю, різного роду комплексами, тематичними й жанровими обмеженнями, гостро бракувало.
І головне: зараз, після всього, що сталося, розумієш, наскільки ця проза актуальна. Час нарешті наздогнав Ульяненка.
Дмитро Десятерик, "День"
Посмертна книжка оповідань одного з найталановитіших та найбільш провокативних українських письменників побачила світ
Ульяненка я особисто не знав, і з його творчістю стосунки не склалися. Та днями у київському видавництві «Люта справа» вийшла збірка «Яйця динозавра», по прочитанні якої я змінив думку.
Сюди увійшли оповідання, новели й есеї різних років, є навіть невеличка повість. Ульяненко в мистецькому полі вважався enfant terrible — його проза являла собою вибухову суміш жорстокості, еротизму й порушення табу. За текстами у «Яйцях динозавра» це помітно, так само, як усі чесноти й усі суперечності, притаманні авторові. Явний мізогін (сюжети рясніють зневажливими пасажами про жінок), з одного боку, а з другого — прориваються в нього сторінки про кохання, написані з пронизливою ніжністю. Є твори, зроблені похапцем, є — філігранні за виконанням. Рясність еротичних сцен може викликати хибні асоціації з такими майстрами тілесного письма, як Чарльз Буковскі чи Генрі Міллер. Та це лише на поверхні. Насправді Ульяненка поміж Еросом і Танатосом набагато більше заворожує другий. Мало який текст у збірці обходиться без сцен насильства або смерті; від цих соковитих оповідань так і віє таким собі чорним холодком. І все ж таки Ульяненко святкує життя, хай на межі розпачу й розпаду. Герої тут — люди з перехнябленими долями, ізгої (так називається повість у книжці). Вони не просто бранці конкретних обставин, а взагалі не ладнають зі світом як таким. Щось їм муляє. Чи вони муляють світові. Інколи це для них закінчується добре, як у тих-таки «Ізгоях», та частіше — навпаки.
Це — література, звісно, соціальна за матеріалом, але в найкращих своїх формальних проявах — доречно та яскраво поетична. І, що важливо, — принципово урбаністична. Хрущоби й «брежнєвки», міліцейські дільниці й стихійні ринки, підземні переходи й станції метра, вулиці й ліхтарі — Ульяненко легко й точно прописує міське середовище і населяє його відповідними типами, сучасними нам.
Він був гранично далекий від звичного для України романтичного амплуа митця-пророка. Однак тепер, як ніколи, є очевидним, що саме такого, як Олесь, нашій літературі, переобтяженій патріархальністю, різного роду комплексами, тематичними й жанровими обмеженнями, гостро бракувало.
І головне: зараз, після всього, що сталося, розумієш, наскільки ця проза актуальна. Час нарешті наздогнав Ульяненка.
Дмитро Десятерик, "День"
September 5, 2018
Чудова книжка, особливо якщо врахувати, що Ульяненко тут різний: крім суцільної чорноти його пізнішої творчості, тут є "армійські" оповідання та, мабуть найкращі, замальовки "хутірного" життя, де автор робить цілком очевидні реверанси в бік Гоголя - і ці замальовки на диво світлі, сповнені доброї іронії; і звісно, весь оркестр Ульяненкової лексики тут є. Хоча й книжка не позбавлена слабких місць ("Трохи про анархізм і націю" геть випадають з неї, наприклад; також можна поставити на карб її розхнябленість - але ж це посмертне видання, тому це природно), але вона вартує уваги.
July 31, 2016
читання всіх оповідань ульяна гуртом нарешті дає зрозуміти, що він був або посередній письменник, або що оповідання - то не його жанр. але все ж таки посередній - історії схематичні: асоціальний невдаха переживає найяскравішу подію у своєму житті (найвеселіше переживає саме в оповіданні "Яйця динозавра"), найчастіше ця подія - то смерть, переважно чужа, бо смерть - це теж щось асоціальне і невдале. найкращі у збірці - "Молитва" і "Жиган", але це і так усі раніше знали.
July 19, 2017
Збірка оповідань, видана посмертно: оповідання про війну, мир, чоловіків, жінок, дітей, бога й безбожжя. Жорсткі факти реальності Ульяненко малює яскравими метафорами. Він поет людей і поет моря.
February 9, 2017
Персонажі Ульяненка – недобитки вісімдесятих і дев’яностих, завзяті тунеядці, котрі ходять з авоськами вздовж синього-синього моря, і дивуєшся часом, яке те море красиве і як їм досі вдалося вижити, з таким-от modus vivendi.
Ті люди марширують до тебе зі сторінок зомбі-парадом, корчать кривляки юродивих і варті достойного місця в будь-якій кунсткамері. Варті навіть того, аби опинитися у Jackass.
Ці люди – трансвестити (із суворої епохи перебудови, до речі) в затертих шкіряних куртках і рожевих колготах, які сплять у калюжах, яких заарештовує міліція, які збирають гроші на операцію зі зміни статі, які мріють про південь і море та щодня отримують тільки чергового "ляща" від ревнивого коханця, що забере все до копійки. Забере ще не пропите – відкладене на операцію.
Ці люди – жорстокі старлеї з перекошеним ротом, від яких обов’язково стаєш скаліченим дитям війни. Ці люди – балакучі акордеоністи, які вічно цмулять "Біломор" і не випускають його з рота навіть після самої смерті.
Люди цієї книжки – люди з яйцями динозаврів. Вони стоять у підземному переході з велетенським поліетиленовим кульком, повним рублів, і горланять: "Я вас, суки, порву!"
Ці люди тримають підпільні клуби для кікбоксерів, де тренуються на бомжах. Ці люди набиті у тюремні камери малих містечок щільно, ніби "діжки – астраханськими іржавими оселедцями".
Стоїчний герой Ульяненка мандрує найдальшими закутками, вкидаючи у нутра армійську тушонку, вливаючи декалітри спирту із сіро-брудних, алюмінієвих фляг. У розпал андропівської каральної психіатрії та сонного, застійного дрьому – йому не сидиться на місці, він пускається берегів – бомжувати і дихати глибше.
Його локації – мертві полустанки, на яких тільки пронизливий вітер цілини, тільки прозоро-ясна, як вода у річках Лєна та Обь, неминучість смерті.
Його історії – ніби важкі сливи на обличчях хронічних алкоголіків, які у цих історіях постійно трапляються. Ці історії – подих минулого зі стійким амбре "трьох топорів" і шкарпетної картопле-цибулі у вузьких коридорах плацкартних вагонів.
Так вже не пишуть, а ті люди – померли, розклалися на атоми у вихряві наркотичного драйву. Ну, або виправилися: просоталися крізь жорна життя і стали нормальними власниками свого бізнесу, які паркують джипи на газоні й підрізають вас на дорозі, перелаштовуючись із другої у четверту смугу.
Яка на смак книжка "Яйця динозавра"? Вона ніби водка "Графська" зі старокиївського генделя "Морозівський". За останні роки життя Ульяненка – її там продавали менше, ніж за десять гривень: з ароматами наждачки, розігрітого сонцем асфальту і коричневого, господарського мила.
Чи варта уваги збірка "Яйця динозавра"? Безперечно: в Україні не так багато мертвих легендарних письменників, аби нею нехтувати.
Ті люди марширують до тебе зі сторінок зомбі-парадом, корчать кривляки юродивих і варті достойного місця в будь-якій кунсткамері. Варті навіть того, аби опинитися у Jackass.
Ці люди – трансвестити (із суворої епохи перебудови, до речі) в затертих шкіряних куртках і рожевих колготах, які сплять у калюжах, яких заарештовує міліція, які збирають гроші на операцію зі зміни статі, які мріють про південь і море та щодня отримують тільки чергового "ляща" від ревнивого коханця, що забере все до копійки. Забере ще не пропите – відкладене на операцію.
Ці люди – жорстокі старлеї з перекошеним ротом, від яких обов’язково стаєш скаліченим дитям війни. Ці люди – балакучі акордеоністи, які вічно цмулять "Біломор" і не випускають його з рота навіть після самої смерті.
Люди цієї книжки – люди з яйцями динозаврів. Вони стоять у підземному переході з велетенським поліетиленовим кульком, повним рублів, і горланять: "Я вас, суки, порву!"
Ці люди тримають підпільні клуби для кікбоксерів, де тренуються на бомжах. Ці люди набиті у тюремні камери малих містечок щільно, ніби "діжки – астраханськими іржавими оселедцями".
Стоїчний герой Ульяненка мандрує найдальшими закутками, вкидаючи у нутра армійську тушонку, вливаючи декалітри спирту із сіро-брудних, алюмінієвих фляг. У розпал андропівської каральної психіатрії та сонного, застійного дрьому – йому не сидиться на місці, він пускається берегів – бомжувати і дихати глибше.
Його локації – мертві полустанки, на яких тільки пронизливий вітер цілини, тільки прозоро-ясна, як вода у річках Лєна та Обь, неминучість смерті.
Його історії – ніби важкі сливи на обличчях хронічних алкоголіків, які у цих історіях постійно трапляються. Ці історії – подих минулого зі стійким амбре "трьох топорів" і шкарпетної картопле-цибулі у вузьких коридорах плацкартних вагонів.
Так вже не пишуть, а ті люди – померли, розклалися на атоми у вихряві наркотичного драйву. Ну, або виправилися: просоталися крізь жорна життя і стали нормальними власниками свого бізнесу, які паркують джипи на газоні й підрізають вас на дорозі, перелаштовуючись із другої у четверту смугу.
Яка на смак книжка "Яйця динозавра"? Вона ніби водка "Графська" зі старокиївського генделя "Морозівський". За останні роки життя Ульяненка – її там продавали менше, ніж за десять гривень: з ароматами наждачки, розігрітого сонцем асфальту і коричневого, господарського мила.
Чи варта уваги збірка "Яйця динозавра"? Безперечно: в Україні не так багато мертвих легендарних письменників, аби нею нехтувати.
Currently reading
November 20, 2018Дуже гину прочитати, аж мене нема
This entire review has been hidden because of spoilers.
Displaying 1 - 6 of 6 reviews