Оукей. Тутечки, після вчорашнього анонсу передзамовлення «Доньки залізного дракона» виявилося, що чимало людей навіть серед поціновувачів жанру, не знають, що це за книга. У тому немає гріха – неможливо знати про всі книги на світі, навіть про всі книги в окремому жанрі, навіть, якщо ти цей жанр знаєш та любиш з дитинства. Я, наприклад, про існування Роберта Джордана та його «Колеса часу» дізнався тільки у 2015 році (і, будемо чесні, впустив момент, коли міг би його полюбити – надто великий вже був мій багаж читацького досвіду). «Доньку» я вперше прочитав не набагато раніше – у 2011-му, здається. І я не знаю, яким було б моє сприйняття цієї книги, якби вона трапилася мені в більш юному віці. Бо книга ніц не проста. Власне, на мій (і не тільки на мій) погляд, «Донька залізного дракона» є одним з визначних творів у фентезі, яка створила й заклала канони таких субжанрів, як міське фентезі, технофентезі, нью-вірд майже до того, як вони отримали свої назви. Але, щоб зрозуміти, як таке сталося, треба подивитися на роман трошки ширше самого тексту.
«Дочка залізного дракона» побачила світ у 1993-му році. На той момент Майкл Свонвік вже мав за плечами три романи, один з яких – «Вакуумні квіти» став одним зі стовпів кіберпанку, а інший, «Приливні станції», був номінований Неб’юлу та премію Кемпбелла. Тож, як ви могли здогадатися, Свонвік писав похмуру кіберпанк-НФ, не просто слідуючи заповіді «гай тек-лоу лайф» - він був одним із тих, хто створив цей канон своїми книжками.
І це перше, що треба мати на думці, беручись за «Доньку». Це, безперечно, фентезі, але кіберпанк тут відчувається в кожному другому рядку. Високі технології тут безперечно мають магічне дежрело, а складні виробничі процеси пов’язані з темними забобонами; абсолютно відповідає стандартам КП і соціальний устрій суспільства – максимально різке розшарування суспільства, деспотичний державний устрій, сповнене злиднів та злочинів соціальне дно. «Дочка залізного дракона» - це те чтиво, після якого від заяв типу «Відьмак/Перший закон/Чорний загін – це темне фентезі» ви зможете хіба що посміятися. Утім, це не той випадок коли створюється «чорнуха заради чорнухи» - кожний мерзенний елемент слугує багатьом аспектам тексту та є майстерно вплетеним у загальні контексти.
Другий момент – це нетривіальний підхід до сюжетної канви. Основою будь-якого класичного фентезі є Подорож героя. Вона може бути буквальною, як у «Володарі перстнів», «пісні Льоду і Полум’я» чи вже згаданим вище книгам, може також бути більш фігуральним. Але це завжди Квест – шлях який долають герої, що наприкінці змінює їх та світ загалом. І «Донька» тут не виключення – з тією різницею, що Свонвік подає цю подорож не у просторі, а у часі, майстерно поєднуючи фентезійний Квест з романом дорослішання. Читач пройде з героїнею шлях від дитини до дорослої, яскраво демонструючи кожен етап її життя й ті зміни, які відбуваються з нею, і зміни, які відбуваються з навколишнім світом.
Третій момент – світобудова. Кожен напевне хоч раз та й замислювався, яким був би світ Толкіна, якщо б він історично досяг нашого рівня розвитку, але магія не покинула його? Світ Свонвіка – це не світ Толкіна. Радше це світ фейрі, яким той був у своїй народній традиції. Він впевнено бере архетипи чарівних істот і вписує їх в сучасні реалії, моделюючи, як би вони існували та поводилися в розвинутому суспільстві. Це моделювання помітне на всіх рівнях, від буденно-побутового до космогонічного. Свонвік дає читачеві шанс познайомитися з освітою, економікою, бюрократією, світським життям, індустрією розваг, соціальним устроєм, злочинним світом, промисловістю – коротше ледь не з усім, з чим ми стикаємося в нашому повсякденному житті. Тільки в реаліях фейрі, химерних та облудних, вмотивованих і зв’язаних численними забобонами та неписаними законами.
Четвертий – це декілька шарів сенсів, які заклав Свонвік у свій твір. Я не буду зупинятися на цьому докладно – бо на те в українському виданні будуть численні примітки та розлога післямова від відомого літературознавця Михайла Назаренка. Скажу лише так – книга має захоплюючу, драматичну історію та яскравих персонажів, які в будь-якому разі не дадуть вам відірватися від книги, але коли ви візьметеся за неї вдруге чи втретє, ви знайдете там безліч дрібних (і не дуже) деталей, які спочатку лишилися поза вашою увагою. А якщо матимете бажання зануритися у витоки твору та зрозуміти глибинні сенси деяких образів та подій, вам знадобиться озброїтися ґуґлом та розпочати власне дослідження. Але головне в книзі те, що на якому б шарі ви не зупинилися, ви не будете почуватися «обділеними» - книга завжди сприймається цілісно й ніц від вас не вимагає. Логіку оповіді та мотивації героїв завжди можна зрозуміти, навіть сюжетні виверти не містять книжкової «штучності» та не потребують запам’ятати «п’яту репліку сьомого персонажа сто сторінок тому», щоб здогадатися що тільки-но відбулося.
Це, якщо коротко, те, що треба розуміти, беручись за «Дочку залізного дракона». Вона, до речі, попри свою значущість, не може похвалитися гучними нагородами - номінації були, утім, не перемоги. Книга не складна – вона радше глибока. І емоційно навантажена. Мені зараз важко сказати, як вона буде читатися вперше – бо за ці роки перечитав її вже три чи чотири рази. Але сам факт повернення до неї, як на мене, цілком красномовно говорить про її чесноти.