Атлантида. Розповідь про Велике Князівство Балаку / Місяцева земля. Друга розповідь про Велике Князівство Балаку

by Andrzej Chciuk, Анджей Хцюк, Наталка Римська (Translator)

Мемуарні напівоповідання-напівесеї польського письменника Анджея Хцюка (1920–1978), який народився у Дрогобичі, але змушений був покинути батьківщину після совєтського вторгнення 1939 року, вперше побачили світ у Лондоні: «Атлантида» – 1969 року, «Місяцева земля» – 1972 року і, здобувши відразу визнання читачів та нагороди польських еміґраційних осередків, витримали відтак кілька перевидань.

Написані з теплим гумором і щемким сумом, ці щирі та барвисті розповіді про «Велике Князівство Балаку», як письменник називає міжвоєнну Галичину, постали передовсім із потреби повернутися туди, куди повернутися годі: події ХХ століття перетворили край Хцюкової молодості на історичну Атлантиду, затоплену в часі. Отож, повернення можливе хіба що у спомині, у ностальгійній оповіді про той триб життя галицьких міст і містечок, що витворювався століттями завдяки сусідству різних народів, культур і релігій.

544 pages, Hardcover

First published January 1, 1969

Reviews

[Nataliya Borys · Rating 5 out of 5]

Про футбольні матчі в міжвоєнний період в Дрогобичі.

Зовсім були інші часи в Дрогобичі. Коли на відбірковий матч «Юнака» з «Реверою» до Станіславова поїхало сім спеціальних потягів, заповнених по саму стелю, аби тільки підтримати свою команду на чужому полі. На той вирішальний матч з такої малої діри до Львова всякими транспортними засобами поїхало було п’ять тисяч люду. А були і такі, що за два дні до того вийшли пішки, як Жан-Жак Руссо, хоча через Меденичі було понад 70 кілометрів багнюки.

Атени на вістку про Термопіли не чекали в такому напруженні, як тоді моє містечко. На той матч до Львова стягалися юрми українців, навіть з Дрогобича поїхав один потяг українських уболівальників не через Стрий, а через Рудки, аби тільки не зіткнутися з уболівальниками «Юнака» бо це могло довести до бійки.

Коли до юрми, що очікувала в гробовій тиші перед поштою, вийшов сам начальник пошти, бо це була справа, важлива для всього міста, і витерши спітніле від хвилювання чоло, пискляво крикнув «Ми виграли 4:3», юрму опанував шал! Що тоді діялось, годі описати. Із костелу вибіг служка, за ним інші, всередині залишилися тільки глухі святоші та ксьондз Єндричко, якому важко було відійти від вівтаря. Із кнайпи Померанца вибіг кельнер, аби довідатися, чи не вибухнула, не дай Боже, війна.

14 липня в Парижі поруч з тим загальним нападом шалу, який тоді охопив був Дрогобич і шарпав ним, немов раптовий порив вітру, напевне виглядало би як похорон. Били звони, вили клаксони авт. (звістна річ лише кількох, бо решта з тих 20, які були в Дрогобичі, поїхали до Львова), люди на вулицях цілувалися як дурні, плакали як діти і сміялися як варяти.

Скільки тоді у місті було позашлюбних любощів, як подав це один поліціянт в рапорті, того й комп’ютер не злічить. Кнайпа Померанца висохла вже о другій ночі. Український потяг, що вертався через Рудки, дипломатично затримався перед явірцем коло старої рафінерії Дроса, там також не було багато тверезих, але горла мали в порядку, бо пили до втрати притомности мовчки. Але на ранок обидва табори помирилися, бо Збисьо чітко пояснив українцям, що «якщо Україна виграла, то ти би, чоловіче, гівно видів, а не добрий матч в Дрогобичі».

[Beata Horała · Rating 5 out of 5]

Książka jest wyjątkowa, nieprzeciętna. Jedna z lepszych jaką czytałam o Kresach. Pełna humoru i wielkiego żalu, że to świat zaginiony.