Український прозаїк, поет, культуролог, автор концептуального журнального проекту «Четвер». Живе і працює у Калуші. Перші твори письменника з'явилися друком у самвидавних випусках журналів «Четвер» та «Відрижка» (Польща). В останньому надруковані перші вірші. У «Четверзі» були опубліковані цикл оповідань «Остання війна» та поетичний цикл «Десять віршів про Батьківщину». Після появи перших творів дехто з критиків вважав, що «Іздрик — це фікція, псевдонім Андруховича». Це й не дивно, адже у деяких творах Іздрика, Андруховича, а також Прохаська перегукуються певні сюжети, герої та навіть фрази, що й об'єднує та вирізняє творців «станіславського феномену» своєю оригінальністю. З часом Юрко Іздрик заявив себе як неординарний митець і ні про який плагіат вже мова не йшла.
Після літературного дебюту митець ненадовго перериває письменницьку творчість. Окрім редакції «Четверга», Іздрик починає активно займатися малярством (1990—1994). Про це свідчить участь у численних художніх виставках: «Провінційний додаток № 2» (1991), «Пасаж-1» (1992), «s-об'єкт» (1993), бієнале «Імпреза» (1993), «Дні сучасного мистецтва у Львові» (1994), «Повернення в Калуш» (1994) та ін. Поміж цим займається художнім оформленням книжок (збірка Ю.Андруховича «Екзотичні птахи і рослини») і журналів. Проводить персональні виставки — «Kchenkitsch» (1990, Ів.-Франківськ), «Колекція» (1993, Ів.-Франківськ, Львів, Чернігів), «Іздрик: живопис, графіка, трансильванія». Власне, ті чотири роки новонавернений художник заробляє на життя своїми малюнками: роботи користувалися популярністю й зараз знаходяться в приватних колекціях та галереях України, Польщі, Німеччини, Австрії, Іспанії, США, Таїланду. Втім, Ю.Іздрик поступово повертається до письменницької діяльності. Деякий час захоплюється театром, пише інсценівки «Цвіркун на запічку» (за Діккенсом), «Над прірвою у житі» (за Селінджером), за якими Чернігівський обласний молодіжний театр на початку 90-их років створив вистави, а також на сцені цього ж театру Юрко Іздрик був співавтором, ініціатором та виконавцем у проекті «Адаптація».
У 1994 році митець остаточно повертається до літературної творчості та діяльності. Автор «вийшов з підпілля», й у журналі «Сучасність» з'явилася перша «легітимна» публікація повісті «Острів Крк» (1994). Критика позитивно оцінила цей твір, і згодом він з'явився у польському перекладі на шпальтах журналу «Literatura na świecie» та окремою книгою у 1998 р. під назвою «Острів Крк та інші історії».
У перервах між написанням книг Ю.Іздрик співпрацює з газетою «День», продовжує редагувати «Четвер», займається музикою (проводить фортепіанний концерт № 1 («Імпреза-93»)[1], фортепіанний концерт № 2 (персональна виставка в Івано-Франківському художньому музеї), створює музичні цикли на вірші Анни Кирпан та Юрія Андруховича.
Справжнім злетом у літературній творчості Юрка Іздрика став роман «Воццек» (1998), у якому автор по-справжньому розкрив своє обдарування.
У 2000 році світ побачив наступний роман «Подвійний Леон». Окрім роботи над виданнями, Іздрик продовжував працювати над редакцією «Четверга». У 2004 р. з'являється принципово новий роман у новелах «АМтм». У 2008 р. з'явився останній 30-ий номер журналу «Четвер», видавництво якого поки що призупинено. У 2009 р. видається збірка есеїв та шкіців «Флешка 2GB» та «ТАКЕ», за яку автор отримав нагороду «Книга року Бі-Бі-Сі 2009». У 2011 р. письменник представив книгу «Underwor(l)d» («Підземелля»)- поезії, есе та колажі. 2013 у Львові друком вийшла поетична збірка «Іздрик. Ю», тексти якої публікувалися раніше у блозі автора «Мертвий щоденник».
Книга сприймалася то моїм діалогом з Іздриком, то підслуханою розмовою, то власним голосом в голові, а деколи взагалі флешбеки, ніби читаю «Еристику» Шопенгауера - і дуже часто не могла зрозуміти, шо я чую саме зараз: себе, когось чужого чи Іздрика, було тяжко ковзати, ніби гладь, яка починає підтоплюватись, і ковзани скрегочуть і тупляться.
Читала цю книжку у відпустці і мушу визнати, шо підсвідомо хотіла якнайшвидше вийти з цього тріпу.
Зрештою вирішила, шо це буде цитатником вирваних фраз, і ось улюблені уривки:
🌀🌀🌀
І я думаю, що теорія великого вибуху має сенс. Але йдеться не про подію - вибух, після якого це все почало розганятися. Ми живемо саме в момент вибуху. І тому ми живемо в зоні максимального світла, яке тільки може бути. І ця щільна монолітна фігня - це насправді світло. І наше завдання - вчитися бачити те світло, і тішитись.
🌀🌀🌀
Мова - це те, що уможливлює появу «Я». Самоідентифікація без мови неможлива; […] Тварини не мають самоусвідомлення: навіть на власні імена вони відгукуються просто як на звуковий сигнал, не маючи це за імʼя. Людина ж помічає себе якимось маркером «я» - це отаке-от як «Безіменний Бог». Цілком можливо, що це дві абсолютно повʼязані речі - здатність до самоідентифікації і здатність до мовлення. Чому таке сакральне ставлення до слова? Мало того, що весь світ постав зі Слова, Бог з невимовлюваним імʼям - і відсутність імені Бога - це той самий нуль, до якого ми доходимо у пошуках першоточки.
🌀🌀🌀
Для мене в житті раніше було так: прийняти - значить зрозуміти. А потім дійшло, що якщо ти хочеш справді прийняти, то приймай як є, не розуміючи.
🌀🌀🌀
Усі ці ігри в позитивчик, такі популярні тепер у фейсбуці, у корпораціях і взагалі, мені дуже цікаво спостерігати. […] У Союзі, наприклад, тем була заборона на негатив, на погані новини, повідомления про катастрофи. Створювалась максимально світла картина майбутнього і теперішнього, а про реальне життя, яке по комуналках точилося, ніхто і не говорив ніколи. Такі явища, як спам, інформаційний шум у форматі фейкових новин, явно показали, що страшиа не брехня - тому що брехню завжди можливо / не так важко викрити. Страшна неймовірна кількість напівправд.
🌀🌀🌀
Єдина істинна форма істини, яка існує у світі - це для кожного окремої людини якісь правильні слова у правильний час. От і все. Ти можеш прочитати всі книги світу, але щось потрібне і помічне тобі скаже якийсь випадковий знайомий за келихом білого вина. І ти раптом прозрієш, тобі порве шаблони і ти все-все зрозумієш.
🌀🌀🌀
Соціум постійно на вагається регулювати всі психоактивні речовини, практики і секс серед них. Тому що секс - це беспредєл божий. Це кайф, який задурно, який кожен може, коли завгодно. Це гірше, ніж наркотики. Тому треба регулювати. А чим? Мораллю.
типовий тріповий іздрик, але у форматі діалогу з євгенією нестерович, і ці вкраплення діалогу насправді вносять роз'яснення до типової філософської манери іздрика говорити складно про прості речі
p.s. поставив би десь 3, може й навіть 3.5 з натяжечкою до 4, але дуже бісять там-сям вжиті фразочки російською, а також ситуативна дроч на пєлєвіна
вдруге читається не так як вперше..просто прогортаються розділи, губляться акценти і все віддає банальністю. от якби була аудіо-візіо книга - тоді це було б шедеврально)
Чуткая книга с ощущением присутствия на кухне с авторами, с запахом груш и дыма от самокруток. Но мне показалась скучной, затянутой и слишком философской.
Надчутлива книга. Напевне багато хто знає, що слухати Іздрика досить часто більше задоволення ніж читати. То ця книга промовляє для тебе про вічні теми, димить сигаретою, віддає запахом ранкової кави і гіпнотизує, гіпнотизує...