Danse macabre: голод 1932-1933 років у політиці, масовій свідомості та історіографії

by Georgiy Kasianov, Георгій Касьянов

Чому і як переписується історія? Наскільки професійний історик може бути автономним від впливу політики і суспільної думки? Як політика впливає на історіографію, а професійні історики – на політику? Що таке історична пам'ять: реальний образ минулого чи умоглядна конструкція? Як «тягар минулого» впливає на сучасність? Чому питання історії стають підставою для міжнародних конфліктів? Як формується історичний дискурс влади і якою є влада дискурсу? Ці та інші питання взаємодії історіографії, політики та масової свідомості розглядаються на прикладі конструювання та поширення історичного образу голоду 1932-1933 років – Голодомору – в Україні та поза її межами.

Для науковців, викладачів, студентів

Source: http://resource.history.org.ua/cgi-bi...

271 pages, Hardcover

Published January 1, 2010

Reviews

[Данило Судин · Rating 3 out of 5]

Книжка Георгія Касьянова обіцяє розповісти про голод 1932-1933 рр. у політиці, масовій свідомості та історіографії. Насправді, основний наголос зроблено на історіографії - і в цій частині читач знайде багато цікавих та несподіваних фактів. Щодо політики, то автор звертається до неї в контексті змін в історіографії голоду 1932-1933 рр., насправді. Самостійного розвитку тема політичних репрезентацій Голодомору не отримала. Точніше, автор про неї пише, але саме в цих фрагментах бракує посилань на матеріали, на основі яких зроблено висновки. Звісно, в 2010 р. парламентські кризи, конфлікти всередині "помаранчевої коаліції" ще були свіжими в пам'яті читачів. Проте в 2016 р. в мене як читача виникало питання, чи дійсно висновки є коректними і арґументованими?

Найскладніше з масовою свідомістю. На жаль, автор до неї звертається дуже фрагментарно, хоча саме заради образу Голодомору в масовій свідомості я і почав читати книгу. Автор намагається простежити, як формувався дискурс Голодомору в українській діаспорі, вводячи для пояснення динаміку зміни ідентичностей нових поколінь діаспори, народжених вже за межами України. Теза цікава, але в тексті зовсім не арґументована. Відтак, хоча на перший погляд, вона здається переконливою, внутрішній скептик протестує, вимагаючи доказів. Автор такі ж висновки намагається робити про українське суспільство. Проте якщо його виклад щодо українського політикуму є ще частково арґументованим (щодо 1988 - 2003 рр.), то щодо масової свідомості автор висловлює радше свої суб'єктивні враження. (Та й на початку тексту автор зазначає, що йому "неодноразово доводилося обговорювати проблему голоду 1932-1933 років з дуже різними людьми: професійними істориками, політиками, бізнесменами, освітянами, таксистами, випадковими попутниками в поїздах і літаках тощо" (С. 34). Методологічно цей пасаж виглядає просто кумедним). Так само він зазначає, що "досліджень щодо ставлення громадян до "політики історії" президента В.Ющенка немає" (С.79). Звісно, на той момент систематичних студій ще не було, проте в 2006 та 2007 рр. КМІС провів два дослідження саме щодо Голодомору, прес-релізи доступній онлайн - http://www.kiis.com.ua/materials/pr/2... а також http://www.kiis.com.ua/?lang=ukr&...
В цих дослідженнях ще й були задані питання, які прямо стосуються теми книги - чи був голод 1932-1933 рр. організований владою та чи був він спрямований виключно проти українців. Якраз ці дві тези є віссю "версії Конквеста-Мейса", як її називає автор, і яка становить осердя дискурсу Голодомору. Шкода, що автор повністю ігнорує ці дані.

Автор дуже коротко описує комеморативні практики, не проводить систематичного аналізу дискурсу Голодомору у виступах публічних осіб. В одному з розділів він так і зізнається, що "я не претендую на глибокий системний дискурс-аналіз в стилі соціолінгвістики чи постструктуралізму" (С.191). Проте його аналіз стосується дискурсу істориків щодо Голодомору, але не всього публічного дискурсу. І звісно ж, в цьому випадку постає питання: а як цей дискурс сприймається суспільством? На жаль, в тексті цього немає.

Проте найбільше питань викликає теза автора, що уявлення про Голодомор "стали й частиною національного історичного міфу, надзвичайно важливого для конструювання ідейного середовища, метою якого є індоктринація і творення лояльного громадянства" (С.8). Проте ще в 1965 р. американські соціологи Габріель Алмонд та Сідні Верба виявили, що почуття національної гордості є умовою творення стабільної демократії з сильним громадянським суспільством. Ця теза згодом була розвинута в низці інших робіт. Відтак, чи творення національної спільноти означає індоктринацію та творення лояльного населення? Без сумніву, але лояльність до держави не означає тоталітарної згоди з діями влади. Тому ця теза автор мала б підкріплюватися результатами досліджень. Проте в тексті такого аналізу немає. Хоча автор риторично запитує: "Чи не призводить це до формування такого типу національної ідентичності, який передбачає пасивність, безвідповідальність та комплекс меншовартості?" (С.254). Якщо врахувати, що держава Ізраїль виникла на основі дискурсу про Голокост, то припущення автора видається спірним... І знову ж таки, з'являється бажання перевірити цю гіпотезу на основі даних опитувань.

З дрібних зауважень хочу зазначити, що на С.247 автор пише, що "піонери теми французький соціолог М.Гальбвакс та історик, основоположник "школи Аналів" М.Блок вживали термін колективна пам'ять". Насправді, Марк Блок критикував Моріса Гальбвакса, вважаючи поняття "колективна пам'ять" метафорою, яка тільки шкодить дослідженням, адже пам'ять завжди індивідуальна. І на с.266 автор пише, що українізація мала на меті "подолання потужного класового ворога в містах - російськомовної "дрібної" і "середньої" бкржуазії, інтелігенції, службовців, успадкованих від старого режиму. Витіснення цих верств з соціально-культурного простору здійснювалося не тому, що вони були російськомовними, а тому, що вони були "класово чужими"." Проте автор, на якого автор покликається в критиці "версії Конквеста-Мейса", американський історик Тері Мартін, якраз і показав, що українізації мала на меті боротьбу про русифікації, а не класових ворогів, які за співпадінням були російськомовними. Відтак, виникає питання, на основі чого автор робить саме такий висновок про суть і природу українізації? (І як тоді її пояснити в інших республіках?) Звісно, коренізація не була послідовною, проте декларована мета була саме національною, а не класовою. Це підкреслює той факт, що росіяни ніколи не мали статусу національної меншини в жодній з республік СРСР, адже це б означало визнати за ними і право на "коренізацію", тобто суперечило б самій меті "коренізації" - подоланню русифікації за часів Російської імперії. І бентежить той факт, що автор не розрізняє історичної політики та політики історії (хоча в тексті Олександра Гриценка ці два поняття розділені: він використовує поняття memory policy та politics of memory).

Підсумовуючи, книжка є запрошенням до нових досліджень, але аж ніяк не їх завершенням. І особливо запрошенням до соціологічних студій, які мали б розкрити сприйняття Голодомору в масовій свідомості.

П.С. Крім даних КМІСу за 2006-2007 рр. є ще дослідження Соціологічної групи "Рейтинг" за 2010-2015 рр.: http://ratinggroup.ua/research/ukrain...
http://ratinggroup.ua/research/ukrain...
http://ratinggroup.ua/research/ukrain...
http://ratinggroup.ua/research/ukrain...
Наголошу, що на книга була написана в 2009-2010 рр., а тому автор аж ніяк не міг послуговуватися цими даними (на відміну від даних КМІСу).