Ірина Вільде
Метелики на шпильках. Б’є восьма. Повнолітні діти
Усе дитинство на мене з бабусиної книжкової шафи дивився синій двотомник Ірини Вільде “Сестри Річинські”. Пам’ятаю, я ще думала: “Цікаво, де тут автор, а де назва” і уявляла собі письменницький тандем Річинських, які пишуть роман у двох томах “Ірина Вільде”.
І все. Я не пам’ятаю нічого про цю авторку ні зі школи, ні з університету. І лиш кілька років тому, коли новою хвилею інтересу до української літератури цей роман знову винесло на поверхню, я згадала про той нечитаний двотомник.
На той момент “Віхола” видала книжку з довгою назвою: “Метелики на шпильках. Б’є восьма. Повнолітні діти”. І от я нарешті прочитала Вільде і мене переповнюють враження!
По-перше, сама Ірине Вільде, вона ж Дарина Макогон. Її біографія вражає і залишає багато питань, так ніби вона прожила кілька життів, а не одне. В першому, вона донька народного вчителя, пластунка, дружина оунівця, сестра упівців, авторка рядків “А втім, хвалити Господа, в нас на Буковині — ще не большевія.”. А в другому житті вона дружина кагебіста, депутатка Верховної Ради УРСР, очільниця львівської філії Спілки письменників України. І в обох цих життях вона дуже цікава письменниця. Я дуже хочу дізнатися про неї більше, бо тут матеріалу на цілий серіал!
Є ще одна частина біографії, яка мені підсвітила цю фігуру. Ірина Вільде народилася і виросла в Чернівцях. Мій дідусь родом з Буковини, з села Киселів Кіцманського району. Він вчився в медичному в Чернівцях. В Чернівцях народилась моя мама. А зараз там живе моя тітка з родиною. Чернівці для мене дуже близьке місто. Близьке і загадкове.
Ці три повісті - просякнуті любов’ю до цього міста. Я думаю, що якщо “Місто” Підмогильного - це роман про Київ, “Майстер корабля” про Одесу, “Без грунту” - про Дніпро, то от “Метелики на шпильках. Б’є восьма. Повнолітні діти” - цілком твір про Чернівці.
Мене трохи конфузить структура цієї книжки. “Метелики на шпильках. Б’є восьма. Повнолітні діти” - прийнято називати трьома повістями. Але як на мене, це три частини одного роману в якому йдеться про дорослішання і стосунки головної персонажки Дарки. Мені здається, як окремі твори вони неповнокровні, а разом утворюють цілісність. Виглядає, ніби це книжка без палітурки, в якої залишився зміст, але немає назви.
Було дуже цікаво зануритися в світ міжвоєнних Чернівців. Перші дві частини написані в 1936-му, а третя в 1939-му. І ніби знаєш з уроків історії, що в той час на Буковині ще не було совітів, однак лише з прочитанням таких творів ця думка нарощує собі плоть реальності. Це одна з важливих функцій літератури, як на мене, оживлювати те, що було лиш рядками з довідників. Ірина Вільде не скупиться на деталі побуту і за це я їй дуже вдячна.
Окрема насолода - це мова твору. Я такого я ще не бачила. Текст виглядає досить таки екзотично на мій подніпрянський погляд. Від незнайомих слів до незвичної побудови речень. Деякі моменти доводилось прямо таки дешифровувати, от наприклад чого варте це речення: “Повздовж вулиці Високої тягнуться гандрабаті, тандитні рудери, обчислені на якнайбільше число переділок („убікацій" — кажуть власники рудер) і льокаторів.”
Але хай вас це не лякає, переважно текст летить як стріла! Текст наповнений діалектизмами часто уявляється шорстим як рука хлібороба (як от тексти Стефаника), чи декоративно вигадливий (“Фелікс Австрія” Софії Андрухович), а тут він чуттєвий, ніжний, дотепний. Ну подивіться на ці описи: “Угледівши Данка, відразу віджила: був свіжий і вихуханий, як курятко, яке щойно обсохло з яйця.”
“Якось так мені… шампансько на душі, що, слово чести, чую, що сьогодні нікому нічого не відмовила б!”
У тексті дуже багато психологізму, тонких ньюансів, підловлені, як метелики на шпильки (думайте про ентомологічну колекції, а не про комах на підборах) підловлені ледь вловні порухи дівочої душі.
Знаєте про тест Бекдел? Він починався як жартівливий, але в цьому було не просто зерня серйозності, а прямо цілий кокосовий горіх правди. Тож художній твір з неупередженим зображенням жінок має відповідати таким трьом пунктам:
є принаймні дві жіночі персонажки,
які розмовляють між собою
про щось, крім чоловіків.
Твір Ірини Вільде на 200% відсотків відповідає цьому запиту. В центрі уваги головна героїня Дарка від дитинства, до її 22-ої років. Багато уваги до її стосунків з мамою і татом. Скільки ньюансів, ніжності, деталей в цьому. Взагалі я не пригадую іншого українського твору, в якому б описувались такі ніжні і довірливі стосунки і з татом і з мамою. І як з окремими людьми, а не з монолітом “батьки”. У тексті багато уваги сестринству, дівчачій дружбі. Дуже чуттєвий опис початку юної дружби, що схожий на закоханість, але це не про лесбійські підтексти, а про цю окриленість, коли зустрічаєш раптом свою рідну душу. І все це якось так впевнено, не надривно, відверто, як я мало де бачила.
Але це не роман мильна булька. В цьому є багато темних сторін: сексуальне насильство, роль жінки в сім’ї, багато складних роздумів про шлюб і сімейне життя, про перші місячні в умовах відсутності сексуальної освіти.
Попри багато складних тем, Ірина Вільде пише цей текст з ніжної іронією. Особливо коли йдеться про максималістичні і категоричні пориви юної Дарки. Це дає + 100 балів до читабельності цього тексту.
Взагалі розкриття дитинства це якийсь такий вагомий маркер у літературі для ��ене. Мені видається, що є люди, які якось дуже легко втрачають зв’язок з власним дитинством. Чи їм 22 чи 62 не має значення. Вони живуть ніби одразу з’явились на світ дорослими і тому й дитинство сприймають якось так стереотипно як безжурний неглибокий час життя. А є люди які досить добре пам’ятають як це, бути дитиною. Скільки в чому часі, навіть за найбільш сприятливих умов, драми, душевних мук, постійної адаптації і пошуку відповідей на складні питання, як легко запалюєшся і яка тонка межа між любов’ю і відразою. Ірина Вільде явно з тих других і її уважне препарування дитинства перетворилось на дуже цікавий і вартий прочитання текст.
Тож всім дуже раджу! Тішусь цьому літературному відкриттю і прямую до читання “Сестер Річинських”. Мама привезла мені їх в Лондон, тож вони знову перед моїми очима, як в дитинстві.
П.С. Якщо у вас теж є це видання “Віхоли”, то раджу читати передмову після прочитання твору, бо там жирний спойлер на рівному місці. Сприймайте її як післямову, як цікаву розмову про книжку. Врешті, мені здається, цей роман відкривається і без додаткових ключів.