Санитар с Институтской

by Alexey Nikitin, Алексей Никитин

История Украины полна тяжелых эпизодов и драматических поворотов. На одном из них наша страна находится и сейчас. Семейная история Юрка Незгоды, главного героя повести "Санитар с Институтской", накрепко вплетена в узел украинских событий начала ХХI века, а его собственная - приводит Незгоду зимой 2014 года на Майдан.

176 pages

First published January 1, 2016

Reviews

[Олег Шинкаренко · Rating 4 out of 5]

"Санитар с Институтской" Alexei Nikitin в Росії видати побоялися. Він був надрукований тільки в журналі під конспиративною назвою "Шкиль-Мозгиль". Але Google її не знаходить. Це означає, що онлайн про цю версію в Росії нічого не писали і свідчить про глибокий переляк російської аудиторії. Пояснити цей переляк досить просто. Адже, згідно концепції "Русского мира", російськомовний письменник обов'язково має бути за влучним визначенням літературознавчині Єви Томпсон "трубадуром імперії", тобто бути залученим до імперського проекту і впевнено коливатися у діапазоні від Дугіна до Прілєпіна. Власне, саме володіння російською мовою і російськими культурними кодами дає ключ від шафи (сейфу? скриньки? табакерки? футляра? клітки?) російського імперіалізму. Нормальний російський письменник має їздити на гастролі у Сирію та ОРДЛО, фотографуватися із Моторолою і захоплено обговорювати нові моделі стратегічних бомбардувальників. Тим більший жах охоплює російську імперську свідомість, коли вона бачить застосування всіх переваг та інструментів, напрацьованих, будемо чесними, досить-таки тонким шаром російської літератури за ледве двісті років її повноцінного існування, не за призначенням. Роман Нікітіна, написаний саме із використанням цих інструментів; вони там застосовані настільки щедро, що іноді навіть виникає враження пародії, ніби Достоєвський із Булгаковим воскресли і вирішили у чотири руки грянуть "Анну Карєніну". Але, замість того щоб старанно випалювати "єрєсь украінства", Нікітін демонструє інший різновид російського світогляду, який вже був так старанно і завчасно випалений у метрополії, що міг залишитися лише у колишніх колоніях і то у кількості швидше гомеопатичній. У часи, коли майже щодня відомі представники російської літератури, ймовірно покусані путіністами, перетворюються на вурдалаків, існування Алєксєя Нікітіна є справжнім дивом, яке варто цінувати та оберігати.

[scafandr · Rating 2 out of 5]

Странноватая повесть получилась. Есть очень чёткое ощущение, будто бы автор писал об одном, а потом резко вдруг ближе к концу перескочил на другое. Главный герой, художник, посещает своего друга, поэта, в наркологии, размышляет о высоком, вспоминает прошлое, оценивает настоящее. Едут куда-то, пьют, ругаются. Общаются довольно высокопарно, таких людей в жизни редко встретишь=) Читаешь как какой-то артхаус или документалку смотришь про людей, которых ты не знаешь и не можешь понять, чем они вообще интересны.
А потом случается Майдан. И вот мы уже смотрим за происходящим по телевизору потом слышим от друзей-знакомых, а в итоге автор решает своими глазами всё увидеть воочию.
Вроде идейно понятно, почему написано, но, имхо, как-то скучно, как-то без изюминки. Ну вот такой взгляд у автора на прошедшие события. У каждого оно своё было.
Я тоже в то время по телевизору видел пана Тараса, у которого я гостил в Львове (квартиру снимал), а потом приехал через несколько лет и узнал, что его убили на Майдане...
Проходная повесть.

[Cherniakhivska · Rating 3 out of 5]

Весь час, поки читала, згадувала Курі, Курукула. Ті самі сповнені метафор розмови про світобудову, та сама схильність до залежностей і зміни свідомості, до психічних розладів, до занять мистецтвом. І його вже теж немає.
Щодо книжки - зважаючи на назву, очікувала, що Майдану буде більше.
Цікаво, хто автор обкладинки - в книжці інформації не знайшла.

[Ostap · Rating 3 out of 5]

Никитин — наверное самый известный русскоязычный украинский прозаик. Живет он в Киеве, о Киеве и пишет. В прошлом году мне очень понравился его роман Victory Park, только концовка была смазана. Этот роман изначально показался мне несколько более слабым, но все равно очень неплохим. Пока в последней трети не возникла тема Майдана, которая там была ни к селу ни к городу. Такое впечателение, что Никитин начал писать роман о чем-то совсем другом, а потом вдруг случился Майдан и он решил, что это отличный повод превратить произведение в роман об исторических событиях. Возможно, это совсем не так, и Никитин изначально собирался писать именно о Майдане. В таком случае, у него это не получилось, концовка выглядит искусственной и мало связанной с началом и серединой. Не стоит писать о столь важных событиях по горячим следам — получается всегда конъюнктура. Только гениям типа Гашека и Шолохова (или кто там настоящий автор “Тихого Дона”) удаётся этого избежать.