До книги увійшло 27 розмов з українськими та зарубіжними письменниками, перекладачами, видавцями, літературознавцями, культурологами. Серед них зокрема Софія Андрухович, Юрій Винничук, Оля Гнатюк, Оксана Забужко, Роберт Чандлер, Міленко Єрґович, Андрій Бондар, Лев Рубінштейн, Михайло Назаренко, Марія Степанова та інші.
Капсула 5 річної давності, можна явно прослідковувати застарілі теми. Деякі інтерв’ю зовсім не цікаві, особливо з російськими інтелігентами, яких не знаю і які говорять про речі не релевантні нам. Українських діячів культури цікавіше читати. Загалом ок, хотілось би щось таке саме тільки сучасніше.
Ставлю чотири зірочки, скіпнувши добру третину книги. Російські інтервʼю читати неможливо: не лише з причин очевидних. Я щиро не відстрілюю контексти розмов (зробив такий висновок після перших трьох таких інтервʼю).
Я давно не читала такі інтерв’ю, які й на інтерв’ю не дуже схожі. Це такі собі інтелектуальні бесіди дуже розумних, начитаних й закоханих в літературу людей. Стасіневичем, якось я, аж дуже захопилася на початку цього року. Подобається його стиль викладання інформації, подобається його доступність і простота у викладанні інформації. Ну і, підкупає його вік – це не старенький дядечко, який нудно щось тобі втирає, а молодий, стильний хлопець, та ще й начитаний😍 Ок, це ж не книжка про Стасіневича)) Тут зібрані 27 інтерв’ю дані Євгену в період між весною 2014 – 2016 років. Його співрозмовники – це цікаві письменники, літературознавці, перекладачі, видавці. Мене особисто, трохи піднапрягла велика кількість росіян в цій підбірці. Все ж, роки війни, далися взнаки. Навіть опозиціонерів, не можу сприймати. Здається, що всюди є фальш в їх словах. Але, це моє особисте, бо співрозмовники Євгена – дійсно значущі й цікаві люди. Та й, як сам Стасіневич написав , що добирав співрозмовників, щоб були цікаві йому в першу чергу. Бо тоді вийде чесна розмова. Цікаво читати інтерв’ю, які взяти 5 чи більше років тому. Відчувається наскільки все змінилося в кращий бік (на мою думку). Хотілося б, вже сучасну підбірку. Й бажано побільше наших митців. Вони ж у нас є, та ще й скільки.
Найперше цікавили інтерв'ю перекладачів Максима Стріхи та Остапа Сливинського, але відверто ця книга загалом вже дещо застаріла, якщо можна так висловитися, дуже м'яко. Адже вона починається з інтерв'ю Дмітрія Бикова і ним же закінчується, за що йому така шана - не ясно, але цілком відображає печально-парадоксальний стан ставлення до росіян в 2016 році: нема Токарчук, зате є два Бикова, і ще н ноунеймів - нахіба?
В інтерв'ю Максим Стріха згадує переклад вірша "Наклепникам росії" пушкіна, який, на його думку, треба включити до шкільної програми, щоб не забувати, що з себе представляє росія, росіяни і російська культура. Його можна почитати ось тут: https://www.mao.kiev.ua/biblio/jscans...
Перекладачам-початківцям він рекомендує книги: "Міф і місія" української перекладознавиці Марини Новикової, двотомник статей Григорія Кочура, книжки про Лукаша (вставлю свої п'ять копійок, порекомендувавши книгу Богдана Жолдака про нього), збірку статей Максима Рильського "Проблеми художнього перекладу", праці Олександра Кальниченка і його команди, твори американського перекладача з італійської Лоуренса Венуті, ну і, звісно, свою, вже класичну "Український художній переклад: між літературою і націєтворенням".