In the thirty years since S. T. Joshi prepared revised editions of H. P. Lovecraft's stories for Arkham House, Joshi has continued to do research on the textual accuracy of Lovecraft's stories, and this comprehensive new edition is the result. For the first time, students and scholars of Lovecraft can see at a glance all the textual variants in all relevant appearances of a story-manuscript, first publication in magazines, and first book publications. The result is an illuminating record of the textual history of the tales, along with how Lovecraft significantly revised his stories after initial publication. The result is the definitive text of Lovecraft's fiction-an edition that supersedes all those that preceded it and should endure as the standard text of Lovecraft's stories for many years. In this first volume, Lovecraft's earliest stories are printed in chronological order by date of writing. Included are such early triumphs as -Dagon- and -The Outsider, - along with the many tales Lovecraft wrote under the inspiration of Lord Dunsany. The celebrated -Herbert West-Reanimator- and -The Rats in the Walls- show Lovecraft experimenting with longer narratives-a tendency that will culminate in the novelettes and novellas of his final decade of writing.
Howard Phillips Lovecraft, of Providence, Rhode Island, was an American author of horror, fantasy and science fiction.
Lovecraft's major inspiration and invention was cosmic horror: life is incomprehensible to human minds and the universe is fundamentally alien. Those who genuinely reason, like his protagonists, gamble with sanity. Lovecraft has developed a cult following for his Cthulhu Mythos, a series of loosely interconnected fictions featuring a pantheon of human-nullifying entities, as well as the Necronomicon, a fictional grimoire of magical rites and forbidden lore. His works were deeply pessimistic and cynical, challenging the values of the Enlightenment, Romanticism and Christianity. Lovecraft's protagonists usually achieve the mirror-opposite of traditional gnosis and mysticism by momentarily glimpsing the horror of ultimate reality.
Although Lovecraft's readership was limited during his life, his reputation has grown over the decades. He is now commonly regarded as one of the most influential horror writers of the 20th Century, exerting widespread and indirect influence, and frequently compared to Edgar Allan Poe. See also Howard Phillips Lovecraft.
Перший том подолано! Одразу ж напишу: ранній Лавкрафт дуже специфічний. На щастя, передмова трохи пояснює, в чому справа, тому з неї обов'язково треба починати! Справа в тому, що ранній Лавкрафт ще тільки виробляє свій стиль, а тому імітує стилі своїх улюблених письменників, зокрема, Едгара Алана По. Але через це деякі оповідання геть не надаються до прочитання.
Які ж оповідання мені сподобалися? Загалом, їх можна розділити на три групи. 1. Ліричний Лавкрафт, який більше міркує про природу творчості - Дерево, Селефаїс, Пошуки Іранона. Вони більше "міфічні", ніж "горорні". Як не дивно, це трохи меланхолійний, але теплий Лавкрафт. 2. Гумористичний Лавкрафт, який пародією сучасників - і своїх, і - як виявилося - наших: Люба Ерменґард, або Серце сільської дівчини та Невимовне. 3. Жахливий Лавкрафт, де він пише горор, і йому це вдається. Не завжди він витримує планку до останнього рядка: а) Малюнок у будинку - доволі моторошно на початку, але далі все стає типовим для раннього Лавкрафта: передбачувано і зовсім не атмосферно. б) Пес, Щури в стінах, Жах Ред Гука, Він - атмосфера є, хоча деколи бракує моторошності. Але містики вдосталь. в) Зачаєний жах, Свято, Покинутий будинок - просто чудово, а останнє - взагалі шедевральне: нагадало мені "Барву з позамежжя світу" (але я читав її давно, а тому цікаво, чи зараз відчуття будуть ті ж). Лавкрафт - нарешті! - не намагається пояснити той жах, з якими стикаються його персонажі. Просто описує жах, але майстерно балансуючи між між нагнітанням напруги і скупістю описів того жахливого, що читачі мають собі науявляти. Останнє в Лавкрафта є ще в перших оповіданнях: страшним є те, що ми самі вигадаємо, а не те, що покаже автор. І він цим прийомом постійно користається. Але в ранніх творах він дуже довго і ретельно нагнітає напругу (там було таке! таке там було!), а далі дуже скупо описує те, що ж було. І якщо він робить це занадто скупо, то реакція на його твір: а розмов то було! Крім того, Лавкрафт любить додати пояснення, звідки це жахливе взялося. І від цього все стає зовсім кепсько. Бо скупість опису змушує працювати фантазію читачів / -ок: а що ж там було? в чому ж суть таємниці? А потім Лавкрафт сам ту ж таємницю і розвіює. І стає нудно. Найгірше, коли фінали оповідань можна вгадати ще з першої сторінки! Адже прийоми банальні! Хоча, може, вони банальні для ХХІ ст.? А часи Лавкрафта були оригінальними та несподіваними?
Тому цей том, якщо й читати, то після того, як сформується "імунітет", тобто читач / -ка будуть переконані, що Лавкрафт - майстер горору. Якщо це переконання сильне, то перший том його не змінить. Але якщо віра в талант Лавкрафта слабка, то цей том тільки донищить її. Бо переважно автор зовсім нестрашний. Або можна прочитати ті оповідання, які я згадав вище. Вони майстерні чи просто непогані.
Але явно не варто починати знайомство з творчістю Лавкрафта саме з цього тому. Втім, питання, чи є том, з якого варто починати? ;)
(OK, cheating a bit here -- I'm not actually done with it, but I should be finishing it this evening, and there's little or nothing in here I haven't read previously, in other editions, so.)
(EDIT: Finished now.)
Again, there's an elephant in the room here: HPL held a lot of views that were kind of outlandishly racist even for his time (most of his writing was in the 1920s & the 1930s), and some ugly stuff does appear in his stories. Actually, rather a lot of ugly stuff, directed not just at the usual suspects, but at pretty much anyone who didn't conform to his ideal of genteel British-descended upper-class types. When I was young & reading these stories, most of that stuff just kind of slid past me, but over the years it's become increasingly hard to ignore, and increasingly hard to separate the good parts of his oeuvre from the downright nasty stuff.
(It's also become increasingly hard to view his work on its own merits because his influence is so ubiquitous; but most or all of his best-remembered stories came later than this, so I'll save that discussion for future volumes.)
I'm hoping that this is the last set of collected Lovecraft fiction that I purchase. Say what you will about S.T. Joshi's thoughts on, well, a variety of subjects, he's still a meticulous scholar who's devoted his entire professional career to Lovecraft & related subjects; and these books are probably the closest we're ever going to come to seeing Lovecraft's work exactly as he envisioned it.
For anyone unfamiliar with the term, as was I, "variorum" basically means including all of the variants. So for every story, Joshi went back through all of the extant drafts & versions, at least all of those that HPL had a chance to review or emend, tried to assemble the "best" version of each story, then footnoted every place where there were variants, either because the publisher edited something (e.g. Weird Tales dropping Lovecraft's beloved British spellings -- "color" instead of "colour") or because HPL made subsequent edits to a first-published version. So every story is extensively footnoted showing every change in wording, every dropped or restored comma, etc. (Which does lead me to my one, slight, criticism -- sometimes all of the footnoting can be a bit distracting, and in the Kindle version it would've been nice if there was an option to read the story sans footnotes. Ah, well.)
Unlike other editions of Lovecraft I've owned & read, this one puts everything in more-or-less chronological order by date of composition, which has advantages and disadvantages. The chief advantage: You can see Lovecraft's growth as a writer over the course of the stories; and you can also see how much of what made Lovecraft Lovecraft (the somewhat overwrought language, the great vistas of time & space, the rampant xenophobia) was there right from the beginning.
The disadvantage: The first volume in particular necessarily has a lot of stories that would be regarded as second- or third-tier, including some juvenilia that probably would've been better left undiscovered; and a couple of new-to-me pieces that served chiefly to demonstrate his complete inability to write anything humorous.
My first encounter with Lovecraft was, I believe, in one of those classroom magazines you get back in grade school -- I can't tell you anything about the magazine itself, but it included a story called "The Outsider" that I didn't quite fully get (SPOILER: At the end, the narrator is seeing himself in a mirror) but whose overwrought, Gothic imagery & language captivated me. After all these years, that story (which is one of the ones included in this volume) still holds its charms for me.
EDIT: I figured it out! It was a Scholastic magazine called Weird Worlds, edited by one R.L. Stine, as it happens. Here's a link to an article that includes a scan of the entire issue in question, including the Lovecraft story.
There's nothing in this book that's overtly Cthulhoid, although we do meet Nyarlathotep for the first time (in, well, "Nyarlathotep") and have our first encounter with the mad Arab Abdul Alhazred (in "The Nameless City"). Other highlights include many of his Dreamlands stories ("The Doom That Came to Sarnath", "Celephaïs" and, of course, "The Cats of Ulthar" being the most notable), and some of his better, short but profoundly creepy, relatively straight horror stories ("The Terrible Old Man", "The Statement of Randolph Carter" and "The Picture in the House").
Lowlights include the aforementioned "humorous" pieces and, of course, "The Horror at Red Hook", which was kind of shockingly racist even by Lovecraft's own, admittedly low, standards.
So would I recommend this book? Well, not if you're just HPL-curious -- for that, I'd recommend one of the many, many, many best-of collections that are so thick on the ground; or, heck, you can read most or all of his work online for free if you're not caught up in the minutiae of every changed semicolon or paragraph. (And if you do want specific recommendations, I'd say anything that includes "The Colour Out of Space" (possibly his best horror story, although only Cthulhu-adjacent), "The Call of Cthulhu (where it all began) and/or maybe "The Picture in the House" or "The Cats of Ulthar" as mentioned above.)
But if you're serious about your Eitch-Pei-Ell, then this is probably the set for you.
1. Ґрунтовна, але свідомо не деталізована система-ієрархія Древніх, від яких виводив свій родовід і автор - головне досягнення ГФЛ. Вплив фантазії автора на масову літературу ХХ століття - просто фантастичний, попри всі огріхи його письменницького стилю. Так, багатослівний, так, сюжети одноманітні (є щось страшне - треба його побачити - о!- жахіття, я тебе побачив і втік), так, запозичено у По і лорда Дансені = як не крути, неоригінальне завжди впливає сильніше за оригінальне, гм, вочевидь, є якась аура вторинності, інерція натхненного плагіату, мальовничий рикошет, промінь від скупчення геніїв крізь пізніше збільшувальне скло.
"Повне зібрання прозових творів. Том 1" Говард Філіпс Лавкрафт Переклад Остапа Українця і Катерини Дудки
Безталанний той, у кого спогади дитинства викликають лише журбу і смуток. Нещасливий той, хто може пригадати лише довгі години у величезних похмурих кімнатах з брунатними портьєрами і божевільно безкінечними рядами старовинних книжок або лише тремтливе чатування у лісах, серед химерних, велетенських, заплетених лозами дерев, які високо над головою мовчки хитають покрученими гілками. Боги ж так багато дали мені — мені, задурманеному, розчарованому, спустошеному і зламаному. І все ж я на диво наполегливо і відчайдушно тримаюся за ті скупі спогади, щойно моя свідомість готова сягнути за межі, до іншого. Я достоту не знаю, де народився, пригадую лише замок, безмежно старий і безмежно жахливий, сповнений темних проходів, з височенними стелями, на яких око могло зачепитися хіба за павутину чи тінь. Камені у старезних коридорах завжди здавалися огидно вологими, скрізь панував гидотний запах, ніби від трупів, що гнили тут уже багато поколінь. Там завжди був півморок, тож іноді я просто запалював свічки і, дивлячись на них, відчував полегшення; надворі не сяяло сонце, бо моторошні дерева росли вище за найвищу з веж, до яких можна було увійти. Лише єдина чорна вежа своєю висотою перевершувала дерева і випиналася у незнане небо зовнішнього світу, але вона була напівзруйнована і на неї можна було піднятися, хіба вилізши прямовисною стіною, долаючи камінь за каменем.
Говард Філіпс Лавкрафт "Сторонній"
Був у мене унікальний досвід читання цієї книжки. Все через те, що мав превелике задоволення читати її паралельно із зібрання есеїстика Лавкрафта - "Гримуар аристократії" від видавництва "Пропала грамота". Так от, саме при такому паралельному читанні, відразу розумієш приховану суть всіх оповідань. Майже всі вони стають ілюстраціями його есеїв та газетних статей. Через те, що оповідання "Дагон" викликало шквал критики, Лавкрафт пише розлогу відповідь в трьох частинах під назвою "На захист Дагона" в якій згадує й інші свої твори. Пряснєю також для чого написав єдину у своєму житті гумористичну оповідку "Люба Ерменґард, або Серце сільської дівчини" - щоб довести, шо в ньго є почуття гумору. Добре, шо на тім і зупинився, бо це найгірше, що ГФЛ написав за все своє життя) Рефреном до його статей із критикою алкоголю та підтримкою сугохого закону йде оповідка "Старий Вар'ят". Ілюстрація неприйняття мігрантів та ксенофобії: "Жах Ред Гука", "Вулиця", "Фатум, що спідкав Сарнат". Загалом, в цьому першому томі немає жодного культового чи голосного твору Лавкрафта, але є всі зачатки більший повістей. Це можливість споглядати явище зародження більшої ідеї.
Також сподобалася передмова перекладачів:
"Лавкрафт більш ніж присутній у кожному зі своїх текстів. Поборник тверезості, який, до того ж, жив під час «сухого закону», — і в його розумінні алкоголь не може довести до добра, як і наркотики. Він не втомлюється нагадувати про це у багатьох оповідях. У нього було вельми специфічне ставлення до міжстатевих стосунків, і феміністки втішаться, бо він не сексуалізує жінок. Він взагалі практично не використовує жіночих образів, окрім тих, які відверто позбавлені натяків на сексуальність. Типовий герой Лавкрафта — чоловік, який спілкується з чоловіками і з чоловіками ж вирішує чоловічі питання. Лавкрафт не надто любив голландські колоніальні громади, яких у рідному йому штаті Мен вистачало, — тож готуйтесь до інцестних виродків і деґенератів, якими рясніють деякі його твори. Лавкрафт жив у добу, коли у США процвітали расизм і нацизм (тоді це не вважалось поганим — sic!), його тексти просякнуті відвертим висміюванням і зневагою до нерозвинених племен, іспанців і негрів. Сьогодні ці деталі неабияк віднаджують деяких читачів із загостреним відчуттям історичної справедливості.
Остап Українець, Катерина Дудка "Найвідоміший з-поміж незнаних"
Ну і кілька цитат як бонуси.
Майстерність описів містичних краєвидів та міст Лавкрафта:
"Я був далеко від дому, і краса східного моря зачаровувала мене. У сутінках я чув, як воно б’ється об скелі, і знав, що воно потойбіч пагорба, де покручені верби простягають вузлувате віття назустріч чистому небу і першим вечірнім зіркам. Мої предки покликали мене в давнє далеке місто, і я поквапився вкритою неглибоким свіжим снігом дорогою, яка самотньо бралася вгору, туди, де Альдебаран мерехтів між деревами; поквапився до дуже старого міста, якого ніколи не бачив, але яким часто марив. Надходило свято Юлетід, яке люди зараз називають Різдвом, хоч глибоко у своїх серцях вони знають, що воно старіше, ніж Віфлеєм і Вавілон, старіше за Мемфіс і саме людство. Отож, був Юлетід, і я нарешті прийшов до маленького приморського містечка, де мешкав мій народ, збираючись там на свято ще тоді, коли воно було заборонене; вони наказали своїм дітям проводити це свято хоча б кожні сто років, щоб не стерлася пам’ять про давні таємниці. Наш народ старий, він вже був старим навіть тоді, коли триста років тому цю країну ще тільки заселяли. Наш народ дивний, бо він прийшов потаємно, в подобі темношкірих людей з південних садів, де духмяно цвітуть орхідеї, і перш ніж вивчили говірку синьооких рибалок, вони говорили іншою мовою. Зараз вони розсіялися світами, пов’язані із предками лише містичними ритуалами, які вже жодна жива душа не в змозі зрозуміти. Я був єдиним, хто повернувся тієї ночі до давнього рибальського містечка, як заповідала легенда, бо лише бідні і самотні пам’ятали легенду. Потойбіч кряжу пагорбів я побачив, як у сутінках розкинувся вкритий памороззю Кінґзпорт; засніжений Кінґзпорт, з його старовинними флюгерами і дзвіницями, покрівлями і коминами, причалами і маленькими місточками, вербами і цвинтарями; безкінечними лабіринтами крутих, вузьких, звивистих вуличок, з увінчаною церквою центральною горою запаморочливої висоти, якої навіть час не наважився торкнутися; з плетеницею колоніальних будиночків, нагромаджених і розкиданих під різними кутами і на різній висоті, ніби безладно розсипані дитячі кубики; давність ширяла на сірих крилах над вибіленими зимою габлями[96] і мансардними дахами; у холодних сутінках, складаючи компанію Оріону і давнім зіркам, одні за одними засвічувалися фрамуги і маленькі віконечка. У зогнилі причали врізалося море; таємниче, незапам’ятне море, з якого у давні часи вийшли люди. Осторонь дороги здіймався ще вищий пагорб, холодний і обвітрений, і я побачив, що там було кладовище, на якому з-під снігу лиховісно стриміли чорні могильні камені, ніби зогнилі нігті величезного трупа. Дорога була ще невторована, і мені здавалося, ніби я чую далеке жахливе поскрипування, немов під поривами вітру хитається шибениця. Чотирьох моїх родичів у 1692 році повісили за відьомство, але я не знаю, де саме."
Говард Філіпс Лавкрафт "Свято" Переклад Остапа Українця і Катерини Дудки
Джибран? Ні - Лавкрафт!
"— А заради чого ви працюєте? Хіба не для того, щоб жити і бути щасливими? А якщо ж ви працюєте лише задля того, щоб працювати, то коли ж ви знайдете щастя? Ви працюєте, щоб жити, але хіба життя — це не краса і пісня? А якщо ви поміж себе не терпите співців, для чого тоді плоди вашої праці? Праця без пісні — це ніби важка подорож без кінця. Хіба смерть не приємніша за таке?"
Говард Філіпс Лавкрафт "Пошуки Іранона" Переклад Остапа Українця і Катерини Дудки
Цікаві імена Лавкрафт придумує для своїх котів)
"Як я вже казав, до замку я переїхав 16 липня 1923 року. Моя челядь складалася із семи слуг і дев’яти котів, яких я неймовірно любив. Мій найстарший кіт, Ніґер, мав сім років і приїхав зі мною з Болтона, штат Массачусетс; інших я надбав, мешкаючи в родині капітана Норріса, поки тривали роботи з реставрації пріорату."
Це не перший раз коли я читав Лавкрафта, але перший прочитаний в хронологічному порядку написання оповідань, а також перший в перекладі українською мовою. І переклад просто чудовий! Коли читаєшь хронологічно дуже помітний прогрес автора, як спочатку він копіював По, а деколи писав досить незграбні оповідання, і як він виробляв свій власний авторський стиль. Ну і та, ксенофобії в нього вагон, багато фрагментів можна просто цитувати описуючі сучасну дійсність :))) Загалом видання шикарне, раджу всім.
Цікаво спостерігати, як Лавкрафт поступово вибудовував власний стиль, спочатку сумлінно копіюючи власних кумирів, послідовно додаючи власного бачення.
Я б напевне порадив чергувати ранні оповідання з пізнішими, так можна втримати інтерес до збірки, бо читаючи все хронологічно, можна здатись на половині. Багато коротких оповідань, які ідейно та сюжетно подібні і потроху навівають нудьгу. Натомість ближче до завершення появляються тексти добре знайомого ГФЛ, як от «Щури у стінах» чи «Покинутий будинок».
Мені було важко читати цю збірку, тому і застрягла на декілька днів з нею. Сам текст дуже важко йшов, а ще деякі слова поки промовиш вже забудеш і назву твору. Є історії, які мені взагалі не сподобались, є такі які мені було цікаво читати, але навряд чи колись я буду перечитувати збірку, хоча я вже очікую, що з 2 томом я теж застрягну.
Не захоплююсь жахами, горор взагалі нецікавий. В цій книзі найцікавішим було спостерігати як автор шукає себе і пише ті самі історії, розвиваючи їх і знаходячи все нові способи передати те, що так необхідно виразити, знайти ще одну історію жаху, описати ще раз сум’яття холод кістки невимовний страх перед чимось потойбічним і так далі. По цій книзі можна робити Лавкрафт бінго або грати в дрінкін гейм кожен раз коли бачиш слова накшталт «я опишу вам жах тієї ночі, яку ніколи не забуду». Також офігенний переклад.
Оповідання, які увійшли до 1-го тому повного зібрання прози Лавкрафта, різні за своєю жанровою природою та ступенем химерності / жахіття, хоч і всі вони написані в одне десятиріччя, адже збірка розташована за хронологічним принципом. Тим не менш, є дещо, що об'єднує ці різножанрові твори - це певна атмосфера, яка досягається детальністю та неквапливістю описів. Хотілося би виділити найкращі, на мій погляд, оповідання із першого тому: - "Білий вітрильник" (лірично-фентезійне) - "Дагон", "Сторонній" (моторошно-фентезійні) - "З позамежжя", "Музика Еріха Цанна" (інший вимір) - "Храм" (поклик із підводного храму) - "Він" (смерть прийшла із далекого минулого) Деякі із цих оповідань було екранізовано в 80-90-х, звісно, рівень фільмів такий собі - B-movie, але мені от "From Beyond" ("З позамежжя") здався таким, що можна більш-менш дивитись (свого часу мені було лячно, коли я його дивився підлітком, але зараз - уу, та це ж знято за Лавкрафтом, цікаво-цікаво!)
Цікаво, що Лавкрафт вибудовує це почуття жаху / страху не через зовнішні ознаки - щоб читач сам безпосередньо сприймав ситуацію і лякався, а через внутрішній стан героя, через призму якого читач і сам емпатично починає відчувати схожі емоції. І аж потім він дає об'єктивний опис ситуації - після того, як читач уже має сформоване ставлення до неї й очікує чогось містичного / дивного / страшного. Наприклад, з оповідання "Щури у стінах": "Унизу нам відкрився жах, якого б ми просто не витримали, якби не були до нього готові" , - отут дається сітка сприйняття для читача. "Крізь квадратний отвір у мозаїчній підлозі, на прольоті кам'яних східців, настільки стертих, що посередині вони перетворились на гладенький спуск, ми побачили розсипи кісток - людських або схожих на людські".
Помітно, що якщо би спочатку був оцей відсторонений опис видива, яке оповідач бачить через отвір, а потім уже - його реакція, то такого би відчуття очікування жаху в читача не було би.
З іншого боку, те, як саме створює Лавкрафт відчуття жаху, є насправді досить простим. Тут можна провести аналогію з тим, як описує розумних персонажів Е.Юдковскі. Він пише, що персонажі, які нам здаються розумними, але ними насправді не є, - це ті, хто має всього-на-всього атрибути розумності. Скажімо, персонаж грає в шахи й описується як інженер чи математик - отже, йому присвоєно ярлики розумності, хоча насправді це винятково конструюється автором, а не читачем у процесі власне розуміння тексту. Так само і в Лавкрафта - текст працює не сам через себе, тож читачеві взагалі не треба робити ніякої когнітивної роботи: за нього все вже зроблено оповідачем.
(Переклад мені сподобався: хороша мова, гарно, гладко читається; деякі тексти, як і оригінал, стилізовано під діалектне мовлення оповідача. Видання теж гарне, хоча, звісно, є деякі невичитаності й помилочки).
Ранішні оповідання Лавкрафта — це дивний предмет. Одразу зрозуміло, що це "New Retro" того часу, бо пан намагається (надихається?) відзеркалювати стиль улюблених письменників XIX століття.
Є ідеї, форма, атмосфера, але майже кожна наступна оповідка нагадує попередню. Такий собі "конвеєрний" спосіб почати кожного разу знову.
З сюжетами проблеми — їх хитає від містичного горору до наукової фантастики. Але вже тоді зустрічаються цікаві речі на кшталт "Герберт Вест — реаніматор", "Щури у стінах" та "Жах Ред Гука" (останній, на мою думку, мав усі шанси увірватись до масових публікацій, якби потрапив "у ті руки"). Я не рекомендую починати знайомство з автором з ранніх оповідань. "Знайомтесь" з кінця, або з того ж збалансованого "Поклик Ктулху".
Я розумію, що це збірка всього, що писав Лавкрафт. Тому не мав очікувань, що кожен твір буде як «Тінь над Інсмутом». Багато коротких оповідань; особливо короткі, на сторінку-дві, взагалі не зачіпають, бо не встигають огорнути тебе «лавкрафтівською» атмосферою жаху і дуже скупі на описи. Ті, що довші, і написані пізніше більше схожі на фірмовий стиль автора. Наступний том обовʼязково буду читати
Після кількох розчарувань я вже було зарікся купувати українські переклади, але ця збірка повернула мені віру. Перший млинець — молодець! Чекаю наступних томів!
Це моє перше знайомство з Лавкрафтом, хоча чув про нього неодноразово, був знайомий з образами Ктулху, але не більше. Гра Bloodborne , заохотила все ж таки спробувати поринути у світ цього видатного автора жахів та містики. В першому томі не варто шукати Ктулху та інших відомих надбогів, створінь. Відчувається з перших робіт як з кожним новим твором покращується стилістика та виклад історій, вони стають глибші та містичніші. Деякі історіі та оповідання глибоко проникають, деякі досить поверхневі, деякі зосереджені на описі середовища, а деякі на подіях чи емоціях. Можна з легкістю обрати , що більше до душі. Найкращий спосіб читати цю збірку, це не більше історії на день, щоб дати можливість собі обдумати, прожити прочитане, адже багато оповідань досить короткі. Декілька разів зустрічається відома фантастична книга «Некрономікон», тож із захопленням переходжу до другого тому, де якраз і розпочинається Ктулху. П.С. Переклад дуже цікавий, зі збереженням старовинних слів, з корисними поясненнями, відчувається прискіплива та уважна робота перекладачів
Лавкрафт - це саме інтелектуальний горрор. Помітно, що більшість його творів мають певне атропологічне підгрунтя і що автор докладав зусилля для формування певного логічного базису
Перед тим як розповім про 3 улюблених оповідання із збірки, розповім про багату мову перекладу від Остапа Українця. Текст під час читання просто поглинав та захоплював своєю вишуканістю і древністю. Безвихідь головних героїв, де події постійно супроводжуються жахами та містикою, не давали серцю качати кров у спокійному ритмі. Таке враження, що вічний Ктулху із пантеону лавкрафтіанських богів, зробив гротескний трон, де своїми лаписьками все затягував у темний світ, щоб здерти твою шкуру, добираючись до вічної душі. ⠀ "За стіною сну". Один стажер цікавився поняттям сну, його походження та значення. Працюючи в психіатричній лікарні до них привозять Джо Слейтера, якому сняться дивні та страшні сни. Інколи, коли він прокидається, то вже не може стримати себе від побаченого і творить жахіття. Цікавість стажера сильна, тому від роздумує над істинною причиною поведінки хворого, описує його хворобу у всіх деталях. ⠀ "Музика Еріха Цанна". Тут ідеться про студента, який випадково натрапив на вулицю Рю д’Осей, яка сильно відрізнялася від всього міста своєю архітектурою. Він вийняв маленьку кімнату в цьому районі. Згодом почав чути музику ночами, наче з потойбіччя. Музика лунала від Еріха Цана, який жив сам та, приходячи із роботи вдавався до такої лячної мелодії. Студент почав відвідувати його та слухати пісні. Музикант розповів, що наляканий через вікно та тим, що може прийти звідти. Одного вечора вітер розбиває вікно і студент виглянувши побачив чорноту на місці міста. Еріх Цан продовжує грати свою страшну музику, доводячи усе до жахливого закінчення. ⠀ "Щури у стінах". Оповідач є нащадком роду де ла Поерів, який викуповує колишній замок свого роду в Ексгемському пріораті в Англії. Він береться за його відновлення та починає досліджувати родовід та історію соїх предків. Під час відновлення йому доводиться наймати робітників із сусідніх сіл та міст, бо місцеві бояться його роду та самого замку через забобонність, що тривала більш ніж 300 років. Мабуть, потрібно було вірити селянам.
Well, if you're a serious student of H. P. Lovecraft who has graduated from the wonderfully gaudy old paperback editions of his work, it makes sense to invest in this once-in-a-lifetime piece of overkill by the more than somewhat obsessive S. T. Joshi.
If not, don't bother: the Library of America selection will serve you just as well.
Having just finished Joshi's surprisingly readable and astute 2-volume biography of Lovecraft ('I am Providence'), I have to say that I do see his point. If a thing's worth doing, it's worth doing thoroughly, and there's no doubt that Lovecraft took his work very seriously indeed, and worked hard at it. It makes sense, accordingly, to read the best possible texts, and this definitely is the place to do it!
Прекрасна збірка повістей та оповідань від майстра жахливого і містичного, в ній можна прослідкувати як його стиль стає все кращим з часом, рекомендую всім хто любить містику і жахи
I really like these volumes as the stories are in chronological order and we can better observe the evolution of his work. This was my first contact with Lovecraft's gothic horror stories and although many of them were kinda boring and failed to truly deliver the horror part, some I did enjoy.
The Alchemist Dagon The Statement of Randolph Carter The Temple From Beyond The Outsider The Music of Eric Zahn Herbert West Reanimator The Lurking Fear The Rats in the Walls
I'm sure the quality will get better in the next 2 volumes. 3*
Збірка Лавкрафта доволі неоднозначна, наче і є цілком захоплюючі твори , але переважна більшість занадто монотонні. Особливо короткі оповідання до 10ти сторінок , де автор розказує як йому було страшно і про події в які неможливо повірити ! Мені сподобалась та темна атмосфера яка є , але більше в довших оповіданнях , бо там я хоча б переймався подіями до того як оповідання закінчилось. Не сподобалась тематика на грані міфів і елементів наукової фантастики , може просто не моє)
Дивне й химерне (що наче й очікувано): місцями нудке, місцями моторошне, а іноді навіть красиве в своїй огидності. Головне, що проглядається у всіх творах, це страх перед невідомим, перед тим, що існує за межами людського розуміння. Поступове божевілля.
Усе ще трохи рване й не до кінця сформоване, але саме це й затягує.
Моє перше знайомство з Лавкрафтом, про якого вже давно начувана. Читала перед сном, жахи не снились) Для розгрузки голови саме те, що потрібно. Похмурий стиль, трохи горору й містики, але воно якось по-дитячому написано, тому не страшно. Тепер цікаво, чи щось знято в кіно за мотивами Лавкрафта (вже знайшла - багато фільмів)) Окрема подяка перекладачу - читати суцільне задоволення
Ну, це було місцями моторошно, химерно, жахаюче. Божевілля, марення, міфічні істоти, забуті боги, окультизм, пророцтва, потойбіччя, примари, почвари і т.ін. зустрічається в оповіданнях, які в свою чергу заворожують і лякають.
Попри фактичну відсутність до нещодавнього часу перекладених українською мовою творів цього майстра жахів, він є одним із тих, хто навряд чи потребує представлення. Творчість Лавкрафта можна описати наступним чином: всією Америкою і деінде у світі розсіяні джерела надприродного, позаземного, поблизу яких шукачі непізнаного йдуть до своєї мети, не підозрюючи про божевілля, яке їх очікує, а інколи – що ще гірше – чудово усвідомлюють наслідки, але змушені продовжувати, бо від них нічого не залежить – світом керують безтямні і нещадні боги, яких не турбує доля порошинок-людей. Що ж до цього конкретного видання, то тут зазвичай розповідається про те, як люди втрачають цікавість до буденного життя і поринають або в заборонені знання, або в царство снів, після чого вони у стані божевілля, передсмертних мук або замість них уже їхні товариші засвідчують моторошні наслідки, які спіткали головного героя. Перший том, який охоплює період творчості від 1917 до 1926, не містить визначальних творів письменника. Безперечно, більшість з них заклала фундамент для його подальших шедеврів, але тут кожен твір можна прочитати за менш, ніж кілька годин, а деякі – щонайбільше за десять хвилин.
Повний відгук зі змістом кожного твору можна прочитати тут.
Що б не казали про те, що ранній Лавкрафт багато брав в По та інших авторів - все-таки твори прекрасні. Тут немає якогось прямого зіткнення людини і надприродного - ні, людина може лише доторкнутися і привідкрити завісу невідомого - і в кращому випадку збожеволіти від цього. Тут майже немає логічних пояснень тому, що відбувається і це і є те, що викликає страх - невідоме, непояснювальне, невимовне і надсильне. Ще хочу 0кремо відмітити якісний переклад - суцільне задоволення від читання.
Я спочатку думала, що це псевдонім. Бо прізвище Лавкрафт занадто прекрасне, щоб бути справжнім. Lovecraft можна перекласти як «любовне ремесло» або — якщо тлумачити трохи вільніше — «хутір кохання». Дуже спокусливо було б думати, що з таким прізвищем легко завоювати світ. Принаймні світ мистецтва. Але ні.
По-перше, прізвище американського класика виявилося справжнім. Говард Філіпс Лавкрафт його звали. По-друге, світ за життя він не захопив. Його історія — це сум, самотність та фінансова скрута. Він не побачив успіху своїх творів; йому знадобилося багато працювати й померти, щоб його тексти через десятиліття стали культовими. І щоб якісь інші люди заробили мільйони на його праці.
На початку 2000-х, коли інтернет став масовим, на форумах і чатах часто у жартах і обговореннях згадували про Ктулху. Це один з вигаданих Лавкрафтом монстрів.
Лафкрафт писав жахи. Його твори невеличкі. Від оповідань на кілька сторінок до невеликих повістей. Вони ідеально вписувалися у формат тодішніх журналів. У часи, коли не було ТікТоку, люди замість коротких відео «споживали» коротку прозу. Сам автор пояснював це так: страх — емоція інтенсивна, її не варто розтягувати.
Похмуре небо, таємні товариства, окультизм і потойбічні істоти — навколо цього крутяться його сюжети.
Нещодавно в новинах я натрапила на курйоз: люди в бібліотеках шукають книжки, яких ніколи ��е існувало. Їх ввів в оману штучний інтелект, який просто дав посилання на вигадані джерела. Я й сама стикалася з цим, коли працювала над базою перекладів для УІК: ШІ вперто підсовував мені неіснуючі видання.
Але цей феномен не новий. Сто років тому бібліотеками США прокотилася хвиля запитів на «Некрономікон» — книгу законів чорної магії арабського автора. От тільки цієї книги ніколи не існувало. Її вигадав Лавкрафт. Він так майстерно вплів її у свої сюжети, що люди повірили в її реальність. Автора це тішило — він сприймав таку плутанину як комплімент своїй писацькій майстерності. Хоча за життя компліментів йому дісталося небагато…
Чи страшні його твори сьогодні?
Я прочитала кілька з них зараз, сучасним поглядом. Чи було мені моторошно? Ні. У мене сюжети про оживлення мертвих чи закликання істот викликають просте запитання: «Ну і що?». На тлі сучасних реалій — воєн, хвороб та екологічних катастроф — не лякає мене те, що хтось там, ймовірно, не зовсім мертвий чи не зовсім живий. Ну і що з того?
Але є інший момент. Я розумію тих, хто шукав «Некрономікон». Річ у тім, що тексти Лавкрафта не схожі на художню вигадку. Коли їх читаєш, складається враження, що гортаєш старі хроніки чи підшивки газет. Він пише настільки методично, спокійно і послідовно, ніби викладає реальні історичні факти. І це справді сильне враження.
Сьогодні «Некрономіконом» інколи називають зібрання його творів. Сам Говард до цього не мав стосунку. Він помер задовго до того, як став всесвітньо відомим. І в цьому теж є свій особливий — лавкрафтівський — сум.
В українському перекладі зараз є чимало його книжок. Для поціновувачів темної атмосфери та містики — це справжній мастрід.