What do you think?
Rate this book
Оддавали Катрю
- GenresUkrainian Literature
Unknown Binding
Published January 1, 1971
10 people want to read
About the author
Григір Тютюнник
32 books24 followersУкраїнський письменник-прозаїк.
Григір Михайлович Тютюнник народився 5 грудня 1931 року в селі Щилівці на Полтавщині в селянській сім'ї.
1937 року батька майбутнього письменника заарештували й відправили на заслання, де він і загинув (пізніше був реабілітований).
Малого Григора забрали до себе родичі на Донбас.
Під чаї війни, рятуючись від голоду, хлопець повернувся до матері на Полтавщину.
У повоєнні роки Тютюнник закінчив Зінківське ремісниче училище, працював у Харкові робітником на заводі.
Захворівши, повернувся до рідної Іллівки.
За «втечу»» із заводу (мусив відпрацювати три роки) був засуджений і чотири місяці відбув у колонії.
Звільнившись, виїхав на Донбас, працював на різних роботах. Звідти був призваний до війська, служив на флоті на Далекому Сході.
Тоді ж почав писати літературні твори.
Після демобілізації закінчив вечірню школу і 1957 року вступив на філологічний факультет Харківського університету.
1961 року в журналі «Крестьянка» побачило світ перше оповідання Тютюнника, воно було написане російською мовою. Автор невдовзі переклав свій твір на українську й відтоді писав лише рідною мовою.
Після завершення навчання в університеті Тютюнник виїхав на Донбас, учителював у вечірній школі.
1963 року письменник перебрався до Києва, працював у редакції газети «Літературна Україна», в сценарній майстерні Київської кіностудії їм. О. Довженка, у видавництвах «Радянській! письменник», «Молодь», «Дніпро», «Веселка».
1966 року вийшла перша книжка прози Тютюнника «Зав'язь»’. Пізніше побачили світ збірники новел «Батьківські пороги» (1972), «Крайнебо» (1975), «Коріння» (1978), книжки для дітей «Ласочка» (1970), «Степова казка» (1973), повісті «Климко» (1976) та «Вогник далеко в степу» (1978).
За книжки «Климко» і «Вогник далеко в степу» Тютюнник 1980 року був удостоєний літературної премії ім. Лесі Українки в галузі дитячої літератури.
Помер Григір Тютюнник 6 березня 1980 року, покінчивши життя самогубством.
За свою творчість письменник 1981 року був посмертно відзначений Державною премією ім. Т. Г. Шевченка.
Григір Михайлович Тютюнник народився 5 грудня 1931 року в селі Щилівці на Полтавщині в селянській сім'ї.
1937 року батька майбутнього письменника заарештували й відправили на заслання, де він і загинув (пізніше був реабілітований).
Малого Григора забрали до себе родичі на Донбас.
Під чаї війни, рятуючись від голоду, хлопець повернувся до матері на Полтавщину.
У повоєнні роки Тютюнник закінчив Зінківське ремісниче училище, працював у Харкові робітником на заводі.
Захворівши, повернувся до рідної Іллівки.
За «втечу»» із заводу (мусив відпрацювати три роки) був засуджений і чотири місяці відбув у колонії.
Звільнившись, виїхав на Донбас, працював на різних роботах. Звідти був призваний до війська, служив на флоті на Далекому Сході.
Тоді ж почав писати літературні твори.
Після демобілізації закінчив вечірню школу і 1957 року вступив на філологічний факультет Харківського університету.
1961 року в журналі «Крестьянка» побачило світ перше оповідання Тютюнника, воно було написане російською мовою. Автор невдовзі переклав свій твір на українську й відтоді писав лише рідною мовою.
Після завершення навчання в університеті Тютюнник виїхав на Донбас, учителював у вечірній школі.
1963 року письменник перебрався до Києва, працював у редакції газети «Літературна Україна», в сценарній майстерні Київської кіностудії їм. О. Довженка, у видавництвах «Радянській! письменник», «Молодь», «Дніпро», «Веселка».
1966 року вийшла перша книжка прози Тютюнника «Зав'язь»’. Пізніше побачили світ збірники новел «Батьківські пороги» (1972), «Крайнебо» (1975), «Коріння» (1978), книжки для дітей «Ласочка» (1970), «Степова казка» (1973), повісті «Климко» (1976) та «Вогник далеко в степу» (1978).
За книжки «Климко» і «Вогник далеко в степу» Тютюнник 1980 року був удостоєний літературної премії ім. Лесі Українки в галузі дитячої літератури.
Помер Григір Тютюнник 6 березня 1980 року, покінчивши життя самогубством.
За свою творчість письменник 1981 року був посмертно відзначений Державною премією ім. Т. Г. Шевченка.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 6 of 6 reviews
April 20, 2023
така проста подія — весілля. і фінал звичайний, хоч і нагніталося все оповідання. а штука в тому, що тютюнник лише дає передчуття, що драма впереді, просто ми її вже не побачимо. найсумнішим стало не те, що подружжя явно нещасливим буде, а ставлення молодого та його рідні до села, традицій, "хохлів".
найгірше стається часто непомітно і є банальним
засумувала за селом, яке знала й якого не знала. читати це оповідання — як розглядати старі чорно-білі знимки із отим мереживним краєм
найгірше стається часто непомітно і є банальним
засумувала за селом, яке знала й якого не знала. читати це оповідання — як розглядати старі чорно-білі знимки із отим мереживним краєм
March 31, 2023
The story is simple, but the language is absolutely fantastic!
December 10, 2023
Пролог до "кохана, ми вбиваємо дітей"
August 10, 2024
Відкрив для себе коротку прозу Григора Тютюнника і зрозумів, що є всередині якись відгук. Стиль лаконічний і приземлений, але звучить правдиво і важко відірватися. Може дається взнаки, що автор також з Полтавщини.
(Весілля на хуторі):
“Лука Ількович і собі щось вигукував, молов ногами куряву, вимахував руками, як вітряк раменами на доброму вітрі, вигинав тіло сюди й туди, так і сяк, і здавалося — не танцює він, а перекида ходить… Тоді цоб — став як укопаний і всі, навіть ті, хто бачив старого в тапку не раз і не два, подумали: все, заморився, кінець. А Лука Ількович, виждавши потрібний такт, пустився раптом знову, з таким завзяттям б’ючи себе долонями по литках, по стегнах, по грудях, по шиї й підошвах, що вже й музики не чути — тільки виляски. («Після кожної “барині”, — хвалився не раз Лука Ількович дядькам, — у мене все тіло в синцях, і долоні, й пальці — чарки не вдержиш. Птьху!».)”
“А за крайніми столами, де сиділи чоловіки, було чути скрадливий голос відомого на всю сільраду брехуна Самійла Шкурпели:
— Поньмаш, чорт, забігаю я, значить, у Берлін і питаю: де тут Гітляр? Дивлюся, треться один у гурті серед німчуків, вуса отако стовпчиком, чубчик набік і з білим хлажком у руках… А сам у цивільному… Бачу: бочком, бочком — за спини ховається. Генде гох! — кажу… Попався, гад? — І автомат йому в груди наставив. — Ком за мною, кажу…
— Ну й брехло ти, Самійле. Гітлер же спалився!
— Підожди, підожди, — обидився Самійло, — ти зразу дослухай, тоді обзивай… О, приводжу я його до штабу, а там таких, як він, ціла черга стоїть, душ триста. Двійники, паньмаш!..
— Так ти сам забіг у Берлін чи з військами?
— З військами, в самому авангарді був…”
“Були вже й п’яненькі. Першого одвели попід руки в хату і вклали на горіле ліжко голову колгоспу, бо Степан йому, як начальству, підливав найміцнішого перваку, аж доки не звалило чоловіка з стільця. Голові ще до того, як йому впасти, казали: «Може, підете, Іване Луковичу, в хату та одпочинете?» Але він образився: «Хто? Я? Ні-ні… Я свій взвод у бою ніколи не кидав — і вас не покину!»”
Якщо слухати, то дуже гарне виконання знайшов тут: https://youtu.be/L5yxLQML128?si=yRECJ...
(Весілля на хуторі):
“Лука Ількович і собі щось вигукував, молов ногами куряву, вимахував руками, як вітряк раменами на доброму вітрі, вигинав тіло сюди й туди, так і сяк, і здавалося — не танцює він, а перекида ходить… Тоді цоб — став як укопаний і всі, навіть ті, хто бачив старого в тапку не раз і не два, подумали: все, заморився, кінець. А Лука Ількович, виждавши потрібний такт, пустився раптом знову, з таким завзяттям б’ючи себе долонями по литках, по стегнах, по грудях, по шиї й підошвах, що вже й музики не чути — тільки виляски. («Після кожної “барині”, — хвалився не раз Лука Ількович дядькам, — у мене все тіло в синцях, і долоні, й пальці — чарки не вдержиш. Птьху!».)”
“А за крайніми столами, де сиділи чоловіки, було чути скрадливий голос відомого на всю сільраду брехуна Самійла Шкурпели:
— Поньмаш, чорт, забігаю я, значить, у Берлін і питаю: де тут Гітляр? Дивлюся, треться один у гурті серед німчуків, вуса отако стовпчиком, чубчик набік і з білим хлажком у руках… А сам у цивільному… Бачу: бочком, бочком — за спини ховається. Генде гох! — кажу… Попався, гад? — І автомат йому в груди наставив. — Ком за мною, кажу…
— Ну й брехло ти, Самійле. Гітлер же спалився!
— Підожди, підожди, — обидився Самійло, — ти зразу дослухай, тоді обзивай… О, приводжу я його до штабу, а там таких, як він, ціла черга стоїть, душ триста. Двійники, паньмаш!..
— Так ти сам забіг у Берлін чи з військами?
— З військами, в самому авангарді був…”
“Були вже й п’яненькі. Першого одвели попід руки в хату і вклали на горіле ліжко голову колгоспу, бо Степан йому, як начальству, підливав найміцнішого перваку, аж доки не звалило чоловіка з стільця. Голові ще до того, як йому впасти, казали: «Може, підете, Іване Луковичу, в хату та одпочинете?» Але він образився: «Хто? Я? Ні-ні… Я свій взвод у бою ніколи не кидав — і вас не покину!»”
Якщо слухати, то дуже гарне виконання знайшов тут: https://youtu.be/L5yxLQML128?si=yRECJ...
March 31, 2022
Кисло-солодка історія про те, як остання дочка не дуже щасливо виходить заміж та покидає батьківський дім.
February 26, 2021
Це наче знову побувати в бабусі в селі. На чиємусь сільському весіллі. Хай там як, але наші звичаї окреслюють цілу націю, і забувати їх не варто.
Displaying 1 - 6 of 6 reviews