What do you think?
Rate this book
ДНК
7 відомих авторів у одній збірці!
• Унікальний літературний формат
• Оригінальна за формою та приголомшлива за задумом родинна сага
• Планується гучна презентація під час Форуму видавців у Львові та авторський тур містами України
У не дуже віддаленому майбутньому звичайний український студент Андрій Чумак стає піддослідним у науковому експерименті: розшифровка генетичного коду дасть йому змогу особисто пережити найяскравіші моменти з життя предків. Сім історій у книжці – сім спогадів, які дивним чином зберігалися десь у структурі ДНК нащадка протягом 150 років.
Ще чотири секретні складові – і науково-фантастичний роман неочікувано перетворюється на правдиву розповідь про батьків і Батьківщину: про пошуки справедливості й гіркі розчарування, перемоги й поразки. Пошматована, розкидана по світу примхами долі, родина Чумаків утратила головне – зв’язок поколінь. Чи не в цьому полягає трагедія всього українського народу? І хто вчиться на наших помилках?
• Унікальний літературний формат
• Оригінальна за формою та приголомшлива за задумом родинна сага
• Планується гучна презентація під час Форуму видавців у Львові та авторський тур містами України
У не дуже віддаленому майбутньому звичайний український студент Андрій Чумак стає піддослідним у науковому експерименті: розшифровка генетичного коду дасть йому змогу особисто пережити найяскравіші моменти з життя предків. Сім історій у книжці – сім спогадів, які дивним чином зберігалися десь у структурі ДНК нащадка протягом 150 років.
Ще чотири секретні складові – і науково-фантастичний роман неочікувано перетворюється на правдиву розповідь про батьків і Батьківщину: про пошуки справедливості й гіркі розчарування, перемоги й поразки. Пошматована, розкидана по світу примхами долі, родина Чумаків утратила головне – зв’язок поколінь. Чи не в цьому полягає трагедія всього українського народу? І хто вчиться на наших помилках?
240 pages, Hardcover
First published January 1, 2016
7 people are currently reading
305 people want to read
About the author
Serhiy Zhadan
120 books973 followersSerhiy Zhadan (23 August 1974 in Starobilsk, Luhansk region, Ukraine) is a contemporary Ukrainian novelist, writer, essayist, poet, translator, musician and public figure. Among his most notable works are novels Depeche Mode (2004, translated into into English in 2013 by Glagoslav Publications), Anarchy in the UKR (2005, translation into English is yet to come), Voroshilovgrad (2010, translated into into English in 2016 by Deep Vellum Publishing) and Orphanage (2017, translation into English forthcoming in 2020 by Yale University Press) as well as collection of short stories and poems Mesopotamia (2014, English translation by Yale University Press in 2018).
Please note that this English-language profile is intended for all own literary works of Serhiy Zhadan. For works of other authors translated into Ukrainian from a different language by Zhadan, please add both this profile (as a second author) as well as his Ukrainian-language profile: Сергій Жадан (as a third author)
Please note that this English-language profile is intended for all own literary works of Serhiy Zhadan. For works of other authors translated into Ukrainian from a different language by Zhadan, please add both this profile (as a second author) as well as his Ukrainian-language profile: Сергій Жадан (as a third author)
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 26 of 26 reviews
November 8, 2016
В час, коли стільки всього написано і вигадано, важко зацікавити читача самою анотацією, але групі українських авторів на чолі з Сергієм Жаданом це вдалося. Принаймні мене. Ідея книжки непересічна: недалеке майбутнє, друга половина 21-го століття, коли китайці знайшли спосіб по ДНК людини «відтворити» історії життя її пращурів, їхні найяскравіші спогади. А коли ця ідея реалізується цілою групою письменників, це ще більше привертає увагу.
Сім різних доль, сім різних авторів. В моїй уяві ці тексти були абсолютно послідовними зі зрозумілими зв’язками між батьками і дітьми, пращурами і нащадками (ну не подумала я чомусь, що так бути не може), але насправді історія вийшла доволі заплутаною і мені в якийсь момент набридло постійно малювати образ цього генеалогічного дерева, тим паче що там постійно виникали якісь прогалини. Коротше кажучи, повністю простежити родовід Андрія Чумака мені не вдалося.
Приємно здивували Фоззі і Карпа,хоч кожен по-своєму. Перший представив на розгляд читача епізод про ядерні випробування на Харківщині так, наче сам був свідком цього, а друга розкрила внутрішні переживання французької емігрантки. Ну і, звичайно, майстер галицької говірки пан Винничук розказав нам про життя,може і не надто гідне чи героїчне, але дуже схоже на гірку правду.
Подекуди образам не вистачало правдоподібності, наприклад, занадто літературна мова для тих персонажів, чиє походження не передбачало такої мовної різнобарвності. А от Володимир Рафєєнко взагалі зробив у своєму тексті щось незрозуміле, адже у першій частині виникає таке враження,що ви підслуховуєте одну з тих розмов у громадському транспорті, де вустами ще незрілого оповідача (одне слово «хули» чого варте) вимовляється незліченний потік штампів, зате перегортаючи сторінку ви раптом бачите лексику дорослої зрілої людини, що використовує такі вирази,як «нежась перед тобой на подушках января», «общую архитектонику рождающихся в этой стране смыслов» або ж «Что такое Аврора - дочь Гипериона и Тейи, сестра Гелиоса и Селены », і це при тому, що це розповідає один і той же персонаж.
Загалом ця розірваність історій лише підкреслює розірваність поколінь, доль, життів, в чому криється першопричина багатьох трагічних помилок нашого сьогодення.
Сім різних доль, сім різних авторів. В моїй уяві ці тексти були абсолютно послідовними зі зрозумілими зв’язками між батьками і дітьми, пращурами і нащадками (ну не подумала я чомусь, що так бути не може), але насправді історія вийшла доволі заплутаною і мені в якийсь момент набридло постійно малювати образ цього генеалогічного дерева, тим паче що там постійно виникали якісь прогалини. Коротше кажучи, повністю простежити родовід Андрія Чумака мені не вдалося.
Приємно здивували Фоззі і Карпа,хоч кожен по-своєму. Перший представив на розгляд читача епізод про ядерні випробування на Харківщині так, наче сам був свідком цього, а друга розкрила внутрішні переживання французької емігрантки. Ну і, звичайно, майстер галицької говірки пан Винничук розказав нам про життя,може і не надто гідне чи героїчне, але дуже схоже на гірку правду.
Подекуди образам не вистачало правдоподібності, наприклад, занадто літературна мова для тих персонажів, чиє походження не передбачало такої мовної різнобарвності. А от Володимир Рафєєнко взагалі зробив у своєму тексті щось незрозуміле, адже у першій частині виникає таке враження,що ви підслуховуєте одну з тих розмов у громадському транспорті, де вустами ще незрілого оповідача (одне слово «хули» чого варте) вимовляється незліченний потік штампів, зате перегортаючи сторінку ви раптом бачите лексику дорослої зрілої людини, що використовує такі вирази,як «нежась перед тобой на подушках января», «общую архитектонику рождающихся в этой стране смыслов» або ж «Что такое Аврора - дочь Гипериона и Тейи, сестра Гелиоса и Селены », і це при тому, що це розповідає один і той же персонаж.
Загалом ця розірваність історій лише підкреслює розірваність поколінь, доль, життів, в чому криється першопричина багатьох трагічних помилок нашого сьогодення.
April 27, 2017
Одне до ліса, а друге до біса.
August 12, 2022
треба було хоч полистати книгу, перш ніж взяти з полички.
Фоззі й Рафєєнка я так і не змогла змусити себе прочитати й навряд коли зможу. проте начиталася рецензій саме на їхні частини роману.
взагалі враження дивні. трохи дратівливі.
Жадан — як завжди. поганого не пише, так. але й надзвичайного цього разу не сталося. бісило, що його особистість дуже вже проривається через Марка, і от собі маєш... ну, не стримався, мабуть, сильно йому той Марко імпонував (:
Винничук — самодостатня і свіжа батярська пригода. подобається, що в цій книзі генерації однієї сім'ї — не всі суто-позитивні-національні-герої. моя улюблена тут історія.
Карпа. схоже, мені заходить у Ірени лише коротка проза. тонко, на диво не так вже трагічно, пахне трохи сплавом (а отже, на примітивнішому рівні) Параджанова й Озона, як би то не звучало.
Фоззі — ні.
Кокотюха — поки одне з найгіршого, з чим я стикалася в сучукрліт. Після
Кідрука — дратувало все. від ідіоми про мавпу, неправильно перекладеної чи то навмисно змавпованої з англ. мови (бо ж читачі не зрозуміють чи автор сам не зрозумів?) до стереотипних в оскомину персонажів і науково-неспроможного пояснення ВСЬОГО.
2 автори точно зайшло. Жадан наполовину зайшов, а ще 0,5 балів за ідею і те, що автори дотрималися цілісності — гілки таки ростуть із дерева, а не з повітря, все ок. от і маємо собі 3.
Фоззі й Рафєєнка я так і не змогла змусити себе прочитати й навряд коли зможу. проте начиталася рецензій саме на їхні частини роману.
взагалі враження дивні. трохи дратівливі.
Жадан — як завжди. поганого не пише, так. але й надзвичайного цього разу не сталося. бісило, що його особистість дуже вже проривається через Марка, і от собі маєш... ну, не стримався, мабуть, сильно йому той Марко імпонував (:
Винничук — самодостатня і свіжа батярська пригода. подобається, що в цій книзі генерації однієї сім'ї — не всі суто-позитивні-національні-герої. моя улюблена тут історія.
Карпа. схоже, мені заходить у Ірени лише коротка проза. тонко, на диво не так вже трагічно, пахне трохи сплавом (а отже, на примітивнішому рівні) Параджанова й Озона, як би то не звучало.
Фоззі — ні.
Кокотюха — поки одне з найгіршого, з чим я стикалася в сучукрліт. Після
Кідрука — дратувало все. від ідіоми про мавпу, неправильно перекладеної чи то навмисно змавпованої з англ. мови (бо ж читачі не зрозуміють чи автор сам не зрозумів?) до стереотипних в оскомину персонажів і науково-неспроможного пояснення ВСЬОГО.
2 автори точно зайшло. Жадан наполовину зайшов, а ще 0,5 балів за ідею і те, що автори дотрималися цілісності — гілки таки ростуть із дерева, а не з повітря, все ок. от і маємо собі 3.
May 30, 2019
Ну щось таке, довго читалось. Пропустив два розділи російською, був взагалі здивований їхньою присутністю, і в цілому не побачив якоїсь значної сюжетної лінії між розділами.
Якби не було останнього розділу Кідрука - то це було б дві чи три зірочки максимум. Кірдрука завжди приємно читати ^^ Розділ Карпи теж хороший.
Проте задум дуже цікавий і, на мою думку, ориганільний. Надіюсь в майбутньому побачити схожі співпраці, але бажано ретельніше продумані :)
Якби не було останнього розділу Кідрука - то це було б дві чи три зірочки максимум. Кірдрука завжди приємно читати ^^ Розділ Карпи теж хороший.
Проте задум дуже цікавий і, на мою думку, ориганільний. Надіюсь в майбутньому побачити схожі співпраці, але бажано ретельніше продумані :)
January 15, 2017
Неймовірна книга про долю цілого роду українців. Кожне оповідання написане іншим автором від 1-ї особи з особливими місцевими говірками. Особливо шикарна мова героя Юрія Винничука. Трагічні долі, реальні події на національному рівні, кохання, страждання, радість і сльози. Ти неначе живеш найяскравішими спогадами кожного з героїв...
December 17, 2018
Дуже сумна книга про життя одного роду, у якого нема стабільного і нічого крім спільного ДНК. На фоні історичних змін України відкрито тему відсутності національної самобутності. Важко героям, батькам, нащадкам. Дуже оригінальна ідея всі частини писати різним авторам , щоб передати стиль епохи.
May 5, 2017
На жаль, не склалося враження про цілісний твір, проте цікаво і легко читається. Особливо сподобався стиль Юрія Винничука.
November 18, 2017
Гарна ідея, втілення нерівномірне. Як завжди, Жадан і Винничук на висоті.
September 18, 2017
Дуже цікава подача, але як завши Карпа не зайшла нажаль.
August 9, 2022
З 7 оповідань зайшли лише оповідання Фоззі та Винничука, з цими авторами я ще буду знайомитись далі.
Всі інші оповідання максимально посередні, проте з них варто фінальне оповідання від Кідрука, від якого я палав протягом всього прочитання.
По-перше, воно максимально українофобнею По версії автора приблизно в 2050 році(а саме в цей час відбувається оповідання), в Україні процвітають "гомофобія, сексизм та антисемітизм" тому українці залишаються ледь не найбільш печерними людьми Європи. Дуже цікаво це читати, враховуючи, що в Україні всі часи був традиційно низький рівень антисемітизму(президент єврейського походження на це неслабко так натякає) та величезний прогрес в сприйняті суспільством ЛГБТК+. Однак автор це ігнорує, розповідаючи про мфічний антисемітизм. Методички рос тв?
По-друге, наукова частина сюжету убога, побіжне прочитання тексту людиною з хоч віддалено технічною освітою могло б допомогти, але навіщо хвилюватись за якість твору. Тут і шедеврельні твердження, що підлітки 14-19 років на Марсі за пів року зможуть зібрати ядерну бомбу, і ідея, що після глобального потепління Україна розбагатіла на продажі питної води, хоча Україна традиційно завжди знаходилась в зоні ризику, оскільки водні ресурси в нас дефіцитні. Але найбільш повеселило те, що "науковці" додумались зробити на Землі екскурсію дитині, що родилась на Марсі, без захисту, внаслідок чого дівчинка померла від вірусів, до яких її імунітет не був готовий. Хм.... дуже легко в це повірити, якби не факт, що люди знають про цю проблему з часів відкриття Америки, але видно не в 2050му
Ну і по-третя, іноді свою книжку треба перчитувати, щоб читачу не треба було страждати та читати, що на Марсі стерильно, а через 5 рядків, що там є завезені інфекції з Землі або коли герою дзвонять в двері, він дивиться через екран, а потім раптом гість переступає поріг ,хоча ще декілька рядків назад двері були зачинені і ніхто їх не збирався відчиняти. Така неповага до читатча зааслуговує лише на неповагу до твору у відповідь
Загалом, хотів поставити твору 3, десь по середині, проте остання розповідь виявилась настільки поганою, що до трійки ця збірка не дотягує. Та і оповідання могли бути більш пов'язаними, бо під час прочиттаня вони радше нагадували Лебідя, Рака і Щуку.
Всі інші оповідання максимально посередні, проте з них варто фінальне оповідання від Кідрука, від якого я палав протягом всього прочитання.
По-перше, воно максимально українофобнею По версії автора приблизно в 2050 році(а саме в цей час відбувається оповідання), в Україні процвітають "гомофобія, сексизм та антисемітизм" тому українці залишаються ледь не найбільш печерними людьми Європи. Дуже цікаво це читати, враховуючи, що в Україні всі часи був традиційно низький рівень антисемітизму(президент єврейського походження на це неслабко так натякає) та величезний прогрес в сприйняті суспільством ЛГБТК+. Однак автор це ігнорує, розповідаючи про мфічний антисемітизм. Методички рос тв?
По-друге, наукова частина сюжету убога, побіжне прочитання тексту людиною з хоч віддалено технічною освітою могло б допомогти, але навіщо хвилюватись за якість твору. Тут і шедеврельні твердження, що підлітки 14-19 років на Марсі за пів року зможуть зібрати ядерну бомбу, і ідея, що після глобального потепління Україна розбагатіла на продажі питної води, хоча Україна традиційно завжди знаходилась в зоні ризику, оскільки водні ресурси в нас дефіцитні. Але найбільш повеселило те, що "науковці" додумались зробити на Землі екскурсію дитині, що родилась на Марсі, без захисту, внаслідок чого дівчинка померла від вірусів, до яких її імунітет не був готовий. Хм.... дуже легко в це повірити, якби не факт, що люди знають про цю проблему з часів відкриття Америки, але видно не в 2050му
Ну і по-третя, іноді свою книжку треба перчитувати, щоб читачу не треба було страждати та читати, що на Марсі стерильно, а через 5 рядків, що там є завезені інфекції з Землі або коли герою дзвонять в двері, він дивиться через екран, а потім раптом гість переступає поріг ,хоча ще декілька рядків назад двері були зачинені і ніхто їх не збирався відчиняти. Така неповага до читатча зааслуговує лише на неповагу до твору у відповідь
Загалом, хотів поставити твору 3, десь по середині, проте остання розповідь виявилась настільки поганою, що до трійки ця збірка не дотягує. Та і оповідання могли бути більш пов'язаними, бо під час прочиттаня вони радше нагадували Лебідя, Рака і Щуку.
December 2, 2017
Класна ідея! Різні автори та різні стилі дають відчуття різних персонажів. Але, мабуть, з тої ж причини трохи забракло цілісності.
July 2, 2025
Якась абсолютна срань, якщо чесно. Я нечасто залишаю тут настільки негативні відгуки, а якщо й залишаю - то короткі, бо навіщо витрачати зайву увагу на погане? Але тут все інакше. Ідея книги справді зацікавила мене, серед авторів є класні люди, чию творчість я люблю і поважаю, а також знайомі імена, про які доводилося чути, але до книжок яких раніше руки не доходили. Трохи заінтригували, але результат виявився просто жахливим. Майже десятирічна давність цього тексту постала в усіх найгірших проявах, весь час хотілося плюватися від огидних персонажів і майже українофобських, меншовартісних наративів. Закінчувати читання довелося буквально через силу. Далі будуть матюки, непрофесійне критиканство і чесність.
Інтро - сама ідея ніби непогана, але крінжуємо буквально зі старту. Проєкт називається "Z" - didn't age well, але гаразд, книжка вийшла ще в 2016. Тільки чому саме "Z"? Просто буква прикольна?
За сюжетом якісь китайські науковці запросили купку письменників, щоби ті опрацювали історії пращурів якогось українського молодика-студента, які вони, увага, дістали з його ДНК. У нас Assassin's Creed вдома. І от маємо результат. Ідея про запрошення саме письменників максимально дивна, але ок, приймається. Загадкою залишається те, чому дехто з письменників не міг презентувати історії пари руснявомовних предків мовою людською.
Сергій Жадан - Історія перша. Марко. 1886–1915
4 ⭐️
Починаємо з історії Марка - сина священника, який хоче для себе іншого життя, не надто вірить у Бога. Парубок вирушає до Харкова, де перетворюється на новоспеченого революціонера. В Україну він вірить трохи більше, ніж у Господа, але нові товариші швидко пояснюють йому, що вона справжня - вона в серці, дурачок. І тут виринає мем з пухким котиком, що прикладає лапку до серденька.
Усю дорогу смикається око від “малоросійства” і термінології того часу. "Як можна бути залюбленим в те, чого не існує?" - питає Марко. І ні, це не про Бога. Це про Україну. Перший із роду пиздостраждальців, але, напевно, найменш бісячий.
Товариші його не пасуть задніх - хочуть робити революцію радикальніше. Пропонують тероризм (такий собі) заради цінностей - наприклад, підрив пам'ятника Пушкіну. Too real, за стільки років могли би вже позбутися всіх обісцяних руснявих поетів, але щось якось лише зараз почало виходити, і то не завжди. Щиро цікаво було дізнатися про Люботинську республіку - ця подія взагалі якось не виринала під час мого пізнання історії України.
Після невдалих революцій Марка спіткає еміграція, а це завжди дно. Кажу як людина, яка вимушено провела півтора роки у Польщі, де моя менталка поплила гірше, ніж будь-коли, і це ще з урахуванням фінансової стабільності й мовних навичок. Енівей, у чувака було два шлюби - з німкенею-лютеранкою, з якою вони і втекли з України, а згодом і з єврейкою. Взагалі в історії Марка реально не мала кількість історичних подій та постатей, і Січові Стрільці під кінець, одним словом - пожив.
Написано правда добре, читається легко. Тут багато іронії, може, навіть забагато. Текст непоганий, але персонаж вибісив. І це я пишу не знаючи, що мене чекає далі.
Юрій Винничук - Історія друга. Андрій. 1908–1998
3,5 ⭐️
Кажу одразу - до Винничука я ставлюся дуже погано, як до людини. Точніше, як до старої самозакоханої сексистської залупи. Читати його твори досі не доводилося, ну от, зараз побачимо. З ходу - українофобські наративи у нашого нового героя - народ йому не такий, не може того й сього, а місцеві ще й обзивають його москалем, ай-яй-яй. Цей персонаж - син Марка з Жаданової історії, від першого шлюбу з німкенею. У юності займається крадіжками. Огидний пристосуванець, витворяє що завгодно - доносить німцям-нацистам на євреїв, яких совки заселили в його стару хату, а потім і на інших, бо він же німець Андреас, взагалі-то. Фольксдойче, курва така. Бреше теж на кожному кроці. Не знаю як вам, а мені завжди неприємно читати про покидьків у головній ролі.
В якийсь момент у нього типу прокидається трохи совісті, та й та совість відвалилася при першій же нагоді. Ну а потім все стає НАБАГАТО гірше. Чи це спойлер - сказати вам, що персонаж ще й ґвалтівник? Ну, вибачте, вважайте це за content warning.
Фішка в тому, що цей Андрій навіть не антисеміт. Він просто хоче хату, жінку і добре жить, і з радістю робитиме відверте зло, аби тільки те все мати. В цілому написано справді доволі добре, напруга тримається всю дорогу. Але знову ж таки, я не люблю твори з огидною мразотою в головних ролях. Не пʼятірка. Винничук - дуже і дуже сумнівна постать з відверто огидними для мене поглядами на фундаментально важливі речі, але цей твір - доволі добре написана історія про мразь, хех. Судячи з дат, він ще й пожив добряче. Тріумф справедливості приблизно як в реальному житті.
Ірена Карпа - Історія третя. Гафія. 1945–2010
2,5 ⭐️
Карпу мені доводилося читати ще в середині нульових, а далі вона якось завжди була десь поруч - присутня в житті людей навколо, але не в моєму. Не пам’ятаю, яке враження тоді залишили її дві невеличкі книжки з «Фоліо», але з того часу минуло дуже багато років, вона точно стала іншою людиною, як і я.
Коротше, маємо історію Гафії - онуки Марка по лінії Анни (дружини-єврейки), підлітки-емігрантки у Франції (ну ясно). Стартуємо одразу з меншовартості - Гафії дуже не подобаєтся походити з України, вона щаслива жити у Франції, подалі від тих замучених рідних земель, чим вона в мене викликає відразу, як будь-яка людина, що не бажає процвітання Україні, а тільки звалити подалі. Гафія пече смаколики, і пече вона не для якогось там "весілля в Яремче", а для цілого Парижу. Боже, яке гидке. Але вже через кілька абзаців критикує місцевих кондитерів: мовляв, у гарному місці, з репутацією, тому можна не старатися. Ці непослідовні думки мене дратують. Вона молода, амбітна, хоче реалізації. Надихається місцевими панянками, хоче бути елегантиною, як вони. Аж тут виявляється, що елегантна парижанка, на яку задивляється Гафія - українка Софія Яблонська. Та сама.
Не знаю, чи є сенс у детальному розборі - книжці майже 10 років, зараз 2025, велика війна, інші контексти. Мені тут згадалося старе інтерв’ю Карпи, яке випадково попалося мені десь в телевізорі, і в тому інтерв'ю виразно відчувалася меншовартісна зверхність Ірени з її Францією. Сил нема сприймати ці наративи у 2025ому, де привілейовані західні Європейці ховаються за спинами українців, які насправді і втілюють всі ті "цінності" до яких ми так прагнули доєднатися, які для більшості на заході залишаються просто словами, поки вони голосують за ультраправих політиків. Сподіваюся, за ці роки вся ця ница меншовартість з неї трохи вивітрилася, бо це нестерпно. Попередні два тексти теж таким тхнули, але тут особливо різало, терпець вже уривається.
Під кінець, типу, відбувається character development - Гафія надихається українцями "яких знають у світі, але не знають вдома". Меседж ніби мав би бути: "виявляється українці теж не лошари", а звучить як "валіть з тої діри - і тільки тоді буде вам щастя". Я розумію, мова про совок, але ж тоді зародилося і загинуло українське Розстріляне Відродження, неймовірні митці жили тут, боролися, творили, а таке враження, що в країні лишилося одне гниле ніхуя, вся цінність українця - поза Україною і українством.
Враження, ніби текст планувався легшим і світлішим за перші дві істотрії, але персонажка викликала лише роздратування. Далі там ще багато всього, нема сенсу фокусуватися. Загалом під кінець все перетворюється на кашу, не сприймається ні як ріст персонажа, ні як складні переживання - більше як шиза якась. Навіть сапфічні теми не врятували для мене цей твір, а це ще постаратися треба.
Олександр “Фоззі” Сидоренко - Історія четверта. Гена 1952–1974
0 ⭐️
Читатиму Фоззі вперше, уявлення не маю, чого очікувати. До творчості ТНМК ставлюся добре, хоча і без глибокої зацікавленості - ну не мій жанр, що поробиш. Також не пам’ятаю репутаційних зашкварів із їхнього боку, що вже непогано, враховуючи довжелезну кар’єру. От зараз і дізнаюся… Пишу я це, а потім помічаю, що твір, бляха, НАПИСАНИЙ РОСІЙСЬКОЮ. Якого лиха, чувак?! Це ми, значить, у 2016 році намагаємося передати "автентичний" Харків, бо, бачте, тоді в мовному питанні все було "нє так адназначна", як після того, коли Салтівку ледь не перетворили на попіл російськими бомбами та ракетами? Це ж дядько з харківського гурту, який уже майже 30 років (загуглено) співає українською?! І ця збірка українських письменників, видана в 2016 році, має руснявий текст? Фу, боже. Я не можу це читати, м��ні фізично гидко від мови цих потвор. Тому це нуль зірочок і нуль бажання ще коли-небудь давати Фоззі шанс.
Андрій Кокотюха - Історія п’ята. Борис 1970–2042
2 ⭐️
Усе, що я знаю про Андрія Кокотюху, я знаю не зі своєї волі. Ну а знаю я те, що він якийсь трохи мемно-контроверсійний, кум Жадана, і його складно сприймати всерйоз. Доторкнутися до творчості не було нагоди, тому читатиму без упереджень… ну або майже без них.
Отже, маємо героя з Чернігова, хоча рід його - з Харкова. Його чомусь звуть Бананом, поки не ясно чому. Одразу маємо сюжет про зміну прізвища батька заради ілюзії "комсомольського походження", звучить реалістично. Далі почитається біографія персонажа, а там все підряд -ставлення до українців, до євреїв, КДБ, "танки введуть прямо на завод", мені відверто не цікаво.
Далі текст знову про "битовуху" - батьківський алкоголізм, шкільні роки, піонери, пояснення тупого прізвиська. Всі важливі розповіді про прославляння Лєніна мені вже розказала мама, як напівжартівливі лякалки про СРСР, тому тут нічого нового, просто типовий совок без гучних подій. Потім армія, герой хоче там щось реформувати, далі береться за якісь там політичні ініціативи, але на цей момент мені вже стало настільки скучно, що i couldn't care less.
Персонаж неприємний, тривіалізує національне відродження до якогось їбучого шапіто без жодного сенсу. Навіть Чорновола приплели - він там каже "Слава Україні!", а потім герой заявляє, що "держава отримала незалежність і боротьба втратила сенс", навіть не хочу це коментувати.
Коротше, мені не подобається читати про чергового невігласа. Стиль Кокотюхи тут теж не сподобався, але поки що мені тут взагалі ніхто, крім Жадана, не зайшов, і навіть той не на п’ятірку. Решту твору навіть не хочу обговорювати. Занудна історія про мутного тіпа, от і все.
Володимир Рафєєнко - Історія шоста. Василь 1991–2047
0 ⭐️
Про Рафєєнка мені було відомо рівно нуль фактів, довелося гуглити. Чоловік - донеччанин, писав російською, поступово перейшов на українську, після 2014 переїхав на Київщину, після 2022 - на Тернопільщину. Ніби має послідовну патріотичну позицію - такі дані мені дав поверхневий рісьорч. Чого очікувати - уяви не маю, тому будемо дивитися.
Ох, дивіться! Герой - міленіал, ми майже однолітки. Ой, дивіться! У 2016 на українську автор ще не перейшов. Ще один текст російською, який я не зможу читати без приступу неконтрольованого блювання, а тому читати не буду взагалі.
Маю уточнити, що я вітаю бажання автора творити українською, чим він займається нині, але ж і цей текст можна було віддати на переклад. На відміну від Фоззі, російськомовний текст якого я взагалі не можу виправдати, пан Володимир, схоже, тоді українською добре не володів. Але це не привід публікувати російськомовні тексти в українській збірці - тим паче, коли твій дім уже два роки окуповано росіянами.
Проїхали. Якби мені було відомо про російську мову в цій книзі - вона б мене зараз так не дратувала, бо взагалі не довелося би її чіпати.
Макс Кідрук - Історія сьома. Захар 2019–2056
1 ⭐️
Ну шо, подорож у майбутнє з Максом Кідруком, якого я дуже поважаю, деякі твори щиро люблю, інші вважаю як мінімум прийнятними, хоча завжди надаю перевагу його моторошним трилерам, а не сайфаю. Наш герой народився у 2019 році, книга написана у 2016 - дуже сумніваюся, що цей твір матиме хоч щось спільне з прийдешньою реальністю, але побачимо.
У нас тут нейрохірург, у якого на столі померла малолітня пацієнтка. Зараз Макс навалить нам про аневризми - абсолютно типовий Кідрук, а ви чого чекали? Відбуваються флешбеки до інших творів автора: тут тобі й наноагенти, тут і "контрольована клінічна смерть", а у колеги героя якесь дуже знайоме прізвище - мем з Кучмою ЦЕ Ж БУЛО ВЖЕ. Ну а я і не проти.
Захар розповідає, як померли його батьки і як це на нього вплинуло. А потім згадує про якийсь там референдум щодо статусу окупованих росією територій - поки без коментарів. А ще тут "паб на Пушкінській" - аж смішно. А ось і колонія на Марсі! Якась Кідрук Extended Universe. Вулиця Пушкінська і колонія на Марсі, ну ви теж бачите цю абсурдність?
"Марсіани" хочуть прав і свобод, одна панянка прилітає на Землю й не витримує бацил у Централ Парку, бо вирощена в стерильному середовищі, але через абзац вже йдеться про "завезені з Землі інфекції", якась каша, чи це в мене вже мозок поплив? Коротше, у нас марсіанське повстання.
А ще у нас футуристична гомофобія - в мене знову око смикається. Застаріла термінологія теж викликає легке посіпування - зацініть, "нетрадиційна орієнтація" аж у двох друзів нашого Захара, ну ви зрозуміли. Це сайфай, але вже у 2025 цей твір неможливо читати без сміху - настільки застарілим він постає. Без роздратування читати також дуже складно.
"До середини XXI століття українці так і не спромоглися викорчувати гомофобію (шо за крінж?), антисемітизм (??? Максе, тебе покусав Крістофер Міллер? Який, впемзду, антисемітизм?) і сексизм (лол, а де вдалося?). Мені справді здавалося, що Кідрук ніколи не був аж настільки відірваним від реальності, щоб предрікати таке майбутнє навіть у фантастичному творі. Середина XXI століття?! Добре, проїхали.
Наш доктор боїться, що колоніям на Марсі доведеться пройти свої Темні Віки. Найс тізер. Далі знову щось з паралельного всесвіту - каже, у 2026 Україна колонізує Марс (ні), а русня досі "бореться з фашистами" - чого іронузуєш, чи не ти тільки що казав, шо в нас тут антисемітизм і вся хуйня? Чи він у нас демократично-ліберальний? Шо взагалі?
Далі починається якась дурка про банкрутство Газпрому у 2040-му і кам’яну пустку на місці Сибіру. І якісь там референдуми щодо "спірних територій" у 2056-му... ой, чувак, при всій повазі - іді нахуй, як кажуть в році нашому божому 2025-му. Слухайте, я дуже перепрошую, тут тіпи сперечаються, чи треба після 40 років окупації "приєднувати Донбас і Крим, бо люди захочуть тих самих прав і свобод, за які вони не боролися, а ми тут будували по цеглинці". Чувак. Які цінності? Футуристична гомофобія, сексизм і, бляха, антисемітизм, про які ти навалював десять хвилин тому?
А ще Корея об'єдналася, і там *всьо плоха*. I can't roll my eyes any further. А ну його син Андрій - якраз наш піддослідний. Якась абсолютна шляпа, якщо чесно.
_____
Не знаю, які висновки можна зробити по прочитанню цієї книги, мій головний висновок - 2016 ніби був не так давно, але таке враження, що це паралельна реальність, у якій вважається нормальним через ці паршиві тексти ніби звинувачувати мій героїчний народ у всіх бідах, що його спіткали. Абсолютно всі герої - вкрай неприємні люди з сумнівними цінностями, меншовартісні та майже українофобські наративи присутні також у всіх історіях. Ця писанина має пійти в забуття через абсолютно нерелевантність, шкідливі меседжі і просто погані тексти. Я дуже люблю українську літературу, в тому числі сучасну, але ця графоманська відрижка - один з найгірших її прикладів, що мені доводилося читати. Фу. Бє. Гидке.
Інтро - сама ідея ніби непогана, але крінжуємо буквально зі старту. Проєкт називається "Z" - didn't age well, але гаразд, книжка вийшла ще в 2016. Тільки чому саме "Z"? Просто буква прикольна?
За сюжетом якісь китайські науковці запросили купку письменників, щоби ті опрацювали історії пращурів якогось українського молодика-студента, які вони, увага, дістали з його ДНК. У нас Assassin's Creed вдома. І от маємо результат. Ідея про запрошення саме письменників максимально дивна, але ок, приймається. Загадкою залишається те, чому дехто з письменників не міг презентувати історії пари руснявомовних предків мовою людською.
Сергій Жадан - Історія перша. Марко. 1886–1915
4 ⭐️
Починаємо з історії Марка - сина священника, який хоче для себе іншого життя, не надто вірить у Бога. Парубок вирушає до Харкова, де перетворюється на новоспеченого революціонера. В Україну він вірить трохи більше, ніж у Господа, але нові товариші швидко пояснюють йому, що вона справжня - вона в серці, дурачок. І тут виринає мем з пухким котиком, що прикладає лапку до серденька.
Усю дорогу смикається око від “малоросійства” і термінології того часу. "Як можна бути залюбленим в те, чого не існує?" - питає Марко. І ні, це не про Бога. Це про Україну. Перший із роду пиздостраждальців, але, напевно, найменш бісячий.
Товариші його не пасуть задніх - хочуть робити революцію радикальніше. Пропонують тероризм (такий собі) заради цінностей - наприклад, підрив пам'ятника Пушкіну. Too real, за стільки років могли би вже позбутися всіх обісцяних руснявих поетів, але щось якось лише зараз почало виходити, і то не завжди. Щиро цікаво було дізнатися про Люботинську республіку - ця подія взагалі якось не виринала під час мого пізнання історії України.
Після невдалих революцій Марка спіткає еміграція, а це завжди дно. Кажу як людина, яка вимушено провела півтора роки у Польщі, де моя менталка поплила гірше, ніж будь-коли, і це ще з урахуванням фінансової стабільності й мовних навичок. Енівей, у чувака було два шлюби - з німкенею-лютеранкою, з якою вони і втекли з України, а згодом і з єврейкою. Взагалі в історії Марка реально не мала кількість історичних подій та постатей, і Січові Стрільці під кінець, одним словом - пожив.
Написано правда добре, читається легко. Тут багато іронії, може, навіть забагато. Текст непоганий, але персонаж вибісив. І це я пишу не знаючи, що мене чекає далі.
Юрій Винничук - Історія друга. Андрій. 1908–1998
3,5 ⭐️
Кажу одразу - до Винничука я ставлюся дуже погано, як до людини. Точніше, як до старої самозакоханої сексистської залупи. Читати його твори досі не доводилося, ну от, зараз побачимо. З ходу - українофобські наративи у нашого нового героя - народ йому не такий, не може того й сього, а місцеві ще й обзивають його москалем, ай-яй-яй. Цей персонаж - син Марка з Жаданової історії, від першого шлюбу з німкенею. У юності займається крадіжками. Огидний пристосуванець, витворяє що завгодно - доносить німцям-нацистам на євреїв, яких совки заселили в його стару хату, а потім і на інших, бо він же німець Андреас, взагалі-то. Фольксдойче, курва така. Бреше теж на кожному кроці. Не знаю як вам, а мені завжди неприємно читати про покидьків у головній ролі.
В якийсь момент у нього типу прокидається трохи совісті, та й та совість відвалилася при першій же нагоді. Ну а потім все стає НАБАГАТО гірше. Чи це спойлер - сказати вам, що персонаж ще й ґвалтівник? Ну, вибачте, вважайте це за content warning.
Фішка в тому, що цей Андрій навіть не антисеміт. Він просто хоче хату, жінку і добре жить, і з радістю робитиме відверте зло, аби тільки те все мати. В цілому написано справді доволі добре, напруга тримається всю дорогу. Але знову ж таки, я не люблю твори з огидною мразотою в головних ролях. Не пʼятірка. Винничук - дуже і дуже сумнівна постать з відверто огидними для мене поглядами на фундаментально важливі речі, але цей твір - доволі добре написана історія про мразь, хех. Судячи з дат, він ще й пожив добряче. Тріумф справедливості приблизно як в реальному житті.
Ірена Карпа - Історія третя. Гафія. 1945–2010
2,5 ⭐️
Карпу мені доводилося читати ще в середині нульових, а далі вона якось завжди була десь поруч - присутня в житті людей навколо, але не в моєму. Не пам’ятаю, яке враження тоді залишили її дві невеличкі книжки з «Фоліо», але з того часу минуло дуже багато років, вона точно стала іншою людиною, як і я.
Коротше, маємо історію Гафії - онуки Марка по лінії Анни (дружини-єврейки), підлітки-емігрантки у Франції (ну ясно). Стартуємо одразу з меншовартості - Гафії дуже не подобаєтся походити з України, вона щаслива жити у Франції, подалі від тих замучених рідних земель, чим вона в мене викликає відразу, як будь-яка людина, що не бажає процвітання Україні, а тільки звалити подалі. Гафія пече смаколики, і пече вона не для якогось там "весілля в Яремче", а для цілого Парижу. Боже, яке гидке. Але вже через кілька абзаців критикує місцевих кондитерів: мовляв, у гарному місці, з репутацією, тому можна не старатися. Ці непослідовні думки мене дратують. Вона молода, амбітна, хоче реалізації. Надихається місцевими панянками, хоче бути елегантиною, як вони. Аж тут виявляється, що елегантна парижанка, на яку задивляється Гафія - українка Софія Яблонська. Та сама.
Не знаю, чи є сенс у детальному розборі - книжці майже 10 років, зараз 2025, велика війна, інші контексти. Мені тут згадалося старе інтерв’ю Карпи, яке випадково попалося мені десь в телевізорі, і в тому інтерв'ю виразно відчувалася меншовартісна зверхність Ірени з її Францією. Сил нема сприймати ці наративи у 2025ому, де привілейовані західні Європейці ховаються за спинами українців, які насправді і втілюють всі ті "цінності" до яких ми так прагнули доєднатися, які для більшості на заході залишаються просто словами, поки вони голосують за ультраправих політиків. Сподіваюся, за ці роки вся ця ница меншовартість з неї трохи вивітрилася, бо це нестерпно. Попередні два тексти теж таким тхнули, але тут особливо різало, терпець вже уривається.
Під кінець, типу, відбувається character development - Гафія надихається українцями "яких знають у світі, але не знають вдома". Меседж ніби мав би бути: "виявляється українці теж не лошари", а звучить як "валіть з тої діри - і тільки тоді буде вам щастя". Я розумію, мова про совок, але ж тоді зародилося і загинуло українське Розстріляне Відродження, неймовірні митці жили тут, боролися, творили, а таке враження, що в країні лишилося одне гниле ніхуя, вся цінність українця - поза Україною і українством.
Враження, ніби текст планувався легшим і світлішим за перші дві істотрії, але персонажка викликала лише роздратування. Далі там ще багато всього, нема сенсу фокусуватися. Загалом під кінець все перетворюється на кашу, не сприймається ні як ріст персонажа, ні як складні переживання - більше як шиза якась. Навіть сапфічні теми не врятували для мене цей твір, а це ще постаратися треба.
Олександр “Фоззі” Сидоренко - Історія четверта. Гена 1952–1974
0 ⭐️
Читатиму Фоззі вперше, уявлення не маю, чого очікувати. До творчості ТНМК ставлюся добре, хоча і без глибокої зацікавленості - ну не мій жанр, що поробиш. Також не пам’ятаю репутаційних зашкварів із їхнього боку, що вже непогано, враховуючи довжелезну кар’єру. От зараз і дізнаюся… Пишу я це, а потім помічаю, що твір, бляха, НАПИСАНИЙ РОСІЙСЬКОЮ. Якого лиха, чувак?! Це ми, значить, у 2016 році намагаємося передати "автентичний" Харків, бо, бачте, тоді в мовному питанні все було "нє так адназначна", як після того, коли Салтівку ледь не перетворили на попіл російськими бомбами та ракетами? Це ж дядько з харківського гурту, який уже майже 30 років (загуглено) співає українською?! І ця збірка українських письменників, видана в 2016 році, має руснявий текст? Фу, боже. Я не можу це читати, м��ні фізично гидко від мови цих потвор. Тому це нуль зірочок і нуль бажання ще коли-небудь давати Фоззі шанс.
Андрій Кокотюха - Історія п’ята. Борис 1970–2042
2 ⭐️
Усе, що я знаю про Андрія Кокотюху, я знаю не зі своєї волі. Ну а знаю я те, що він якийсь трохи мемно-контроверсійний, кум Жадана, і його складно сприймати всерйоз. Доторкнутися до творчості не було нагоди, тому читатиму без упереджень… ну або майже без них.
Отже, маємо героя з Чернігова, хоча рід його - з Харкова. Його чомусь звуть Бананом, поки не ясно чому. Одразу маємо сюжет про зміну прізвища батька заради ілюзії "комсомольського походження", звучить реалістично. Далі почитається біографія персонажа, а там все підряд -ставлення до українців, до євреїв, КДБ, "танки введуть прямо на завод", мені відверто не цікаво.
Далі текст знову про "битовуху" - батьківський алкоголізм, шкільні роки, піонери, пояснення тупого прізвиська. Всі важливі розповіді про прославляння Лєніна мені вже розказала мама, як напівжартівливі лякалки про СРСР, тому тут нічого нового, просто типовий совок без гучних подій. Потім армія, герой хоче там щось реформувати, далі береться за якісь там політичні ініціативи, але на цей момент мені вже стало настільки скучно, що i couldn't care less.
Персонаж неприємний, тривіалізує національне відродження до якогось їбучого шапіто без жодного сенсу. Навіть Чорновола приплели - він там каже "Слава Україні!", а потім герой заявляє, що "держава отримала незалежність і боротьба втратила сенс", навіть не хочу це коментувати.
Коротше, мені не подобається читати про чергового невігласа. Стиль Кокотюхи тут теж не сподобався, але поки що мені тут взагалі ніхто, крім Жадана, не зайшов, і навіть той не на п’ятірку. Решту твору навіть не хочу обговорювати. Занудна історія про мутного тіпа, от і все.
Володимир Рафєєнко - Історія шоста. Василь 1991–2047
0 ⭐️
Про Рафєєнка мені було відомо рівно нуль фактів, довелося гуглити. Чоловік - донеччанин, писав російською, поступово перейшов на українську, після 2014 переїхав на Київщину, після 2022 - на Тернопільщину. Ніби має послідовну патріотичну позицію - такі дані мені дав поверхневий рісьорч. Чого очікувати - уяви не маю, тому будемо дивитися.
Ох, дивіться! Герой - міленіал, ми майже однолітки. Ой, дивіться! У 2016 на українську автор ще не перейшов. Ще один текст російською, який я не зможу читати без приступу неконтрольованого блювання, а тому читати не буду взагалі.
Маю уточнити, що я вітаю бажання автора творити українською, чим він займається нині, але ж і цей текст можна було віддати на переклад. На відміну від Фоззі, російськомовний текст якого я взагалі не можу виправдати, пан Володимир, схоже, тоді українською добре не володів. Але це не привід публікувати російськомовні тексти в українській збірці - тим паче, коли твій дім уже два роки окуповано росіянами.
Проїхали. Якби мені було відомо про російську мову в цій книзі - вона б мене зараз так не дратувала, бо взагалі не довелося би її чіпати.
Макс Кідрук - Історія сьома. Захар 2019–2056
1 ⭐️
Ну шо, подорож у майбутнє з Максом Кідруком, якого я дуже поважаю, деякі твори щиро люблю, інші вважаю як мінімум прийнятними, хоча завжди надаю перевагу його моторошним трилерам, а не сайфаю. Наш герой народився у 2019 році, книга написана у 2016 - дуже сумніваюся, що цей твір матиме хоч щось спільне з прийдешньою реальністю, але побачимо.
У нас тут нейрохірург, у якого на столі померла малолітня пацієнтка. Зараз Макс навалить нам про аневризми - абсолютно типовий Кідрук, а ви чого чекали? Відбуваються флешбеки до інших творів автора: тут тобі й наноагенти, тут і "контрольована клінічна смерть", а у колеги героя якесь дуже знайоме прізвище - мем з Кучмою ЦЕ Ж БУЛО ВЖЕ. Ну а я і не проти.
Захар розповідає, як померли його батьки і як це на нього вплинуло. А потім згадує про якийсь там референдум щодо статусу окупованих росією територій - поки без коментарів. А ще тут "паб на Пушкінській" - аж смішно. А ось і колонія на Марсі! Якась Кідрук Extended Universe. Вулиця Пушкінська і колонія на Марсі, ну ви теж бачите цю абсурдність?
"Марсіани" хочуть прав і свобод, одна панянка прилітає на Землю й не витримує бацил у Централ Парку, бо вирощена в стерильному середовищі, але через абзац вже йдеться про "завезені з Землі інфекції", якась каша, чи це в мене вже мозок поплив? Коротше, у нас марсіанське повстання.
А ще у нас футуристична гомофобія - в мене знову око смикається. Застаріла термінологія теж викликає легке посіпування - зацініть, "нетрадиційна орієнтація" аж у двох друзів нашого Захара, ну ви зрозуміли. Це сайфай, але вже у 2025 цей твір неможливо читати без сміху - настільки застарілим він постає. Без роздратування читати також дуже складно.
"До середини XXI століття українці так і не спромоглися викорчувати гомофобію (шо за крінж?), антисемітизм (??? Максе, тебе покусав Крістофер Міллер? Який, впемзду, антисемітизм?) і сексизм (лол, а де вдалося?). Мені справді здавалося, що Кідрук ніколи не був аж настільки відірваним від реальності, щоб предрікати таке майбутнє навіть у фантастичному творі. Середина XXI століття?! Добре, проїхали.
Наш доктор боїться, що колоніям на Марсі доведеться пройти свої Темні Віки. Найс тізер. Далі знову щось з паралельного всесвіту - каже, у 2026 Україна колонізує Марс (ні), а русня досі "бореться з фашистами" - чого іронузуєш, чи не ти тільки що казав, шо в нас тут антисемітизм і вся хуйня? Чи він у нас демократично-ліберальний? Шо взагалі?
Далі починається якась дурка про банкрутство Газпрому у 2040-му і кам’яну пустку на місці Сибіру. І якісь там референдуми щодо "спірних територій" у 2056-му... ой, чувак, при всій повазі - іді нахуй, як кажуть в році нашому божому 2025-му. Слухайте, я дуже перепрошую, тут тіпи сперечаються, чи треба після 40 років окупації "приєднувати Донбас і Крим, бо люди захочуть тих самих прав і свобод, за які вони не боролися, а ми тут будували по цеглинці". Чувак. Які цінності? Футуристична гомофобія, сексизм і, бляха, антисемітизм, про які ти навалював десять хвилин тому?
А ще Корея об'єдналася, і там *всьо плоха*. I can't roll my eyes any further. А ну його син Андрій - якраз наш піддослідний. Якась абсолютна шляпа, якщо чесно.
_____
Не знаю, які висновки можна зробити по прочитанню цієї книги, мій головний висновок - 2016 ніби був не так давно, але таке враження, що це паралельна реальність, у якій вважається нормальним через ці паршиві тексти ніби звинувачувати мій героїчний народ у всіх бідах, що його спіткали. Абсолютно всі герої - вкрай неприємні люди з сумнівними цінностями, меншовартісні та майже українофобські наративи присутні також у всіх історіях. Ця писанина має пійти в забуття через абсолютно нерелевантність, шкідливі меседжі і просто погані тексти. Я дуже люблю українську літературу, в тому числі сучасну, але ця графоманська відрижка - один з найгірших її прикладів, що мені доводилося читати. Фу. Бє. Гидке.
December 11, 2021
Для мене ця книга видалась певним асорті, де можна "спробувати" різні стилі та різних письменників. До речі, нікого, крім Кідрука до цього не читала, тому сподівалась на щось нове і прикольне. Не розчарувалась. Я обов'язково ще не раз зверну свою увагу на твори Жадана, Карпи, Винничука та Кокотюхи, бо щось у них таки є.
Інтро нам розповідає про те, що китайці у не такому далекому 2056 дійшли до того, можуть за ДНК вислідити долю предків. І чомусь у якості піддослідного вони вирішили використати іноземного студента - українця, обгрунтувавши двома причинами - бо доля українців дуже цікава для вивчення, у ній часто замовчуються певні моменти (дивно і непереконливо, бо нашо китайцям якийсь українець, що може розкрити людям правду, адже Китай боїться втратити такого політичного союзника, як Росія) і так їм порадив юрист, бо з іноземцями менше проблем (а ось це вже більше схоже не правду).
Самі історії семи поколінь писали різні письменнкик, що зробили своїх персонажів кожен по-своєму
Перша розповідає нам про Марка, що відчував себе українцем, але не міг зрозуміти, як можна боротися за щось ефемерне, щось, чого не існує. Вона написана Сергієм Жаданом. Насправді, ніколи до цього з творами цього письменника не знайомилась, тож спочатку звикнути до стилю написання було непросто. Але мені подобались думки та ідеї, а також, звісно, те, як вони оформлюються у речення.
Друга розповідає про Андреаса, сина Марка, що ніяк себе не ідентифікував, а лише рятував свою дупу під час змін різних режимів. Юрій Винничук написав шикарну історію, прикрасивши не менш шикарними діалектизмами, що додало більше шарму та певної автентичності.
Третя ж росповідає на про дівчину, внучку Марка від другого шлюбу, що живе у Парижі й упивається пристуністю Софії у житті, що стала для неї тим самим зв'язком з Україною. Ірена Карпа... пише гарно і якось по-дівчачому (у жодному випадку не сприймати як образу, це комплімент). Мені подобається те, як виділяється її історія з-поміж інших якоюсь повітряною легкістю.
Четверта історія написана російською мовою з певними вкрапленнями українських слів, тому читалась довго. Вона була про нещаного Гену, якому у якийсь момент просто не пощастило. Фоззі написав дійсно класну історію, з моментами де можна було від душі посміятись
Наступна про Бориса, що забагато думав і через це постійно втрапляв у всяке. Щось близьке було у тій історії що вийшла з-під пера Андрія Кокотюхи, я навіть не знаю, що такого особливого там було, але я обов'язково ознайомлюсь з творами цього письменника.
Шостий розділ про Васю, підлітка з Донецька. Шло дуже важко і чомусь, навіть не зважаючи на те, що ця людина найближча мені за часом, вона видалась якоюсь чужою. Можливо, у моєму житті ще просто не було алкоголю, сигарет та наркотиків, хтозна.
Остання, завершальна історія написана Максом Кідруком, автором, яким я зачитуюсь вже не перший рік, тому просто можу сказати, що не підвів. Це оповідь про Захара та його сина Андрія (який, власне, і брав участь у експерименті).Щось таке слизьке лишил по собі ця історія, якась вона надто трагічна і жива.
Загалом книжка чудова, таке собі асорті. Різні історії у ній можна оцінити по-різному, тому однозначності у оцінці можна і не чекати. Чомусь у голові це не створило одну цілісну картину, а шкода. А ще перші декілька історій намагалась зібрати різні погляди на Україну та прослідити це, але не вдалось
Інтро нам розповідає про те, що китайці у не такому далекому 2056 дійшли до того, можуть за ДНК вислідити долю предків. І чомусь у якості піддослідного вони вирішили використати іноземного студента - українця, обгрунтувавши двома причинами - бо доля українців дуже цікава для вивчення, у ній часто замовчуються певні моменти (дивно і непереконливо, бо нашо китайцям якийсь українець, що може розкрити людям правду, адже Китай боїться втратити такого політичного союзника, як Росія) і так їм порадив юрист, бо з іноземцями менше проблем (а ось це вже більше схоже не правду).
Самі історії семи поколінь писали різні письменнкик, що зробили своїх персонажів кожен по-своєму
Перша розповідає нам про Марка, що відчував себе українцем, але не міг зрозуміти, як можна боротися за щось ефемерне, щось, чого не існує. Вона написана Сергієм Жаданом. Насправді, ніколи до цього з творами цього письменника не знайомилась, тож спочатку звикнути до стилю написання було непросто. Але мені подобались думки та ідеї, а також, звісно, те, як вони оформлюються у речення.
Друга розповідає про Андреаса, сина Марка, що ніяк себе не ідентифікував, а лише рятував свою дупу під час змін різних режимів. Юрій Винничук написав шикарну історію, прикрасивши не менш шикарними діалектизмами, що додало більше шарму та певної автентичності.
Третя ж росповідає на про дівчину, внучку Марка від другого шлюбу, що живе у Парижі й упивається пристуністю Софії у житті, що стала для неї тим самим зв'язком з Україною. Ірена Карпа... пише гарно і якось по-дівчачому (у жодному випадку не сприймати як образу, це комплімент). Мені подобається те, як виділяється її історія з-поміж інших якоюсь повітряною легкістю.
Четверта історія написана російською мовою з певними вкрапленнями українських слів, тому читалась довго. Вона була про нещаного Гену, якому у якийсь момент просто не пощастило. Фоззі написав дійсно класну історію, з моментами де можна було від душі посміятись
Наступна про Бориса, що забагато думав і через це постійно втрапляв у всяке. Щось близьке було у тій історії що вийшла з-під пера Андрія Кокотюхи, я навіть не знаю, що такого особливого там було, але я обов'язково ознайомлюсь з творами цього письменника.
Шостий розділ про Васю, підлітка з Донецька. Шло дуже важко і чомусь, навіть не зважаючи на те, що ця людина найближча мені за часом, вона видалась якоюсь чужою. Можливо, у моєму житті ще просто не було алкоголю, сигарет та наркотиків, хтозна.
Остання, завершальна історія написана Максом Кідруком, автором, яким я зачитуюсь вже не перший рік, тому просто можу сказати, що не підвів. Це оповідь про Захара та його сина Андрія (який, власне, і брав участь у експерименті).Щось таке слизьке лишил по собі ця історія, якась вона надто трагічна і жива.
Загалом книжка чудова, таке собі асорті. Різні історії у ній можна оцінити по-різному, тому однозначності у оцінці можна і не чекати. Чомусь у голові це не створило одну цілісну картину, а шкода. А ще перші декілька історій намагалась зібрати різні погляди на Україну та прослідити це, але не вдалось
January 9, 2017
Прочитавши анотацію до книги, одразу зрозуміла, що маю це прочитати. Тим паче, що написана книга цілою плеядою письменників, хоча не всіх з них я так вже й люблю. Дійсно цікавий по формі твір. Спочатку я думала, що це будуть оповідання, об'єднані однією темою, а на ділі це великий семиголосий роман. Кожна глава - окрема історія одного з представників роду Чумаків, окрема епоха, які під кінець роману виростають в пишне генеалогічне дерево.
Іноді автори так заплутували все, що я просто губилася в усіх цих життєвих та сімейних перепетіях, що всже не могла збагнути, хто там чий родич, прямий він чи опосередкований.
Приємно вразив типовою та знайомою говіркою рідного Харкова Фоззі, книги якого я читала і вже склала враження, що чувак став хворіти на графоманію. А ось Кідрука не читала, окрім останньої сьомої частини, написаної для цього проекту. Трохи напружували розповіді про колонізацію Марса, ну то таке, особисте, ну не люблю я наукову фантастику. А ось роздуми про геополітику та ціну свободи мені здалися дуже цікавими, є над чим пофантазувати. Взагалі вважаю цей літературний експеримент вдалим. Змогли вразити :)
Іноді автори так заплутували все, що я просто губилася в усіх цих життєвих та сімейних перепетіях, що всже не могла збагнути, хто там чий родич, прямий він чи опосередкований.
Приємно вразив типовою та знайомою говіркою рідного Харкова Фоззі, книги якого я читала і вже склала враження, що чувак став хворіти на графоманію. А ось Кідрука не читала, окрім останньої сьомої частини, написаної для цього проекту. Трохи напружували розповіді про колонізацію Марса, ну то таке, особисте, ну не люблю я наукову фантастику. А ось роздуми про геополітику та ціну свободи мені здалися дуже цікавими, є над чим пофантазувати. Взагалі вважаю цей літературний експеримент вдалим. Змогли вразити :)
January 22, 2021
"Тільки сім історій, сім життів. Сім не найкращих життів, будемо відвертими. Світ донедавна був жахливим і ми готові зрозуміти, що треба змінити, щоб його врятувати. Тепер ми знаємо, як нарешті стати мудрішими". Ця цитата гідна бути епіграфом до всієї книги. Цікаво, що це збірка, а збірки я зазвичай недолюблюю... Та ця, виключення з правил. Автори були об'єднані однією ідеєю і в них чудово вийшло нанизати свої історії на спільну сюжетну лінію. Тож це дійсно гарне чтиво для роздумів, що починається з історичного роману, продовжується соцреалізмом і завершується фантастикою
July 9, 2024
Цікава ідея, а от реалізація трішки шкутильгає.
Сергій Жадан, Історія перша. "Марко" — 5/5;
Юрій Винничук, Історія друга. "Андреас" — 5/5;
Ірена Карпа, Історія третя. "1960" — 3/5;
Фоззі, Історія четверта. "Гены Гены" — 4/5;
Андрій Кокотюха, Історія п'ята. "Банан: етапи великого шляху" — 5/5;
Володимир Рафєєнко, Історія шоста. "Dulcis fumus patriae" — 3/5;
Макс Кідрук, Історія сьома. "Захар та Андрій" — 5/5.
У підсумку — 4/5.
Сергій Жадан, Історія перша. "Марко" — 5/5;
Юрій Винничук, Історія друга. "Андреас" — 5/5;
Ірена Карпа, Історія третя. "1960" — 3/5;
Фоззі, Історія четверта. "Гены Гены" — 4/5;
Андрій Кокотюха, Історія п'ята. "Банан: етапи великого шляху" — 5/5;
Володимир Рафєєнко, Історія шоста. "Dulcis fumus patriae" — 3/5;
Макс Кідрук, Історія сьома. "Захар та Андрій" — 5/5.
У підсумку — 4/5.
January 2, 2025
Різні історії, різних авторів, про різні покоління українців.
І така вже українська історія - на долю кожного покоління випадає якась жахлива трагедія.
Кожна історія або стискала моє серце або змушувала плакати, але де-які написані на скільки майстерно-комічно, що змушували сміятися попри розуміння усього довколишнього жахіття.
Це було моє перше знайомство з усіма авторами. Де-кого читала не відриваючись, де-кого читати було важкувато, але все одно цікаво.
У цілому книжка варта прочитання.
І така вже українська історія - на долю кожного покоління випадає якась жахлива трагедія.
Кожна історія або стискала моє серце або змушувала плакати, але де-які написані на скільки майстерно-комічно, що змушували сміятися попри розуміння усього довколишнього жахіття.
Це було моє перше знайомство з усіма авторами. Де-кого читала не відриваючись, де-кого читати було важкувато, але все одно цікаво.
У цілому книжка варта прочитання.
May 24, 2019
Дуже цікава концепція книги- за допомогою оповідань розказати історію роду. Самі оповідання всі різні як і самі герої. Дуже сподобалось, що автори вплетали в розповіді реальних людей та події (про які я дізналась з книги, до речі) як то ядерний вибух у Харківській області чи про Софію Яблонську-Уден.
January 1, 2020
Доволі вдала компіляція сучасних украінських авторів, які спільно написали твір. Задум сподобався і виконаний він був гарно. Історіі написані украінською або російською мовами. Дуже захоплює оця футуристична хвиля у основі книги і в останній історіі зокрема. Книга заставляє більше задуматись про украінську ідентичність.
October 12, 2025
Чудова збірка від різних авторів про життя членів роду Чумаків. Історії всіх персонажів відбуваються в проміжку від початку 20-го сторіччя до недалекого майбутнього. Хоч герої і мають різні незалежні долі , але всі вони звʼязані спільними пращурами і автори намагаються надати героям спільність через їх спільні корені.
Дуже тепла і емоційна книга.
Дуже тепла і емоційна книга.
November 5, 2017
Найкращі українські письменники в одній книжці — по одному оповіданню. Але всі ті оповідання пов'язані між собою плином часу та крові. Від історії України до футурології України.
Чудова ідея.
Було б непогано щось іще в такому форматі написати...
Чудова ідея.
Було б непогано щось іще в такому форматі написати...
March 3, 2021
Особисто мені було цікаво слідкувати за переплетенням епох і доль і одного роду, бачити який вплив епохи мають на конкретних людей. Цікава подача історій роду і цікаво те, що кожен із розділів книги писав/ла інший/а письменник/ця.
February 12, 2024
Цікава концепція, коли декілька авторів об'єднані в одній книзі. Не просто збірка творів, а спільна лінія. Гарна нагода познайомитись з авторами.
Сама книга теж ставить багато важливих питань, після прочитання було над чим задуматись.
Сама книга теж ставить багато важливих питань, після прочитання було над чим задуматись.
August 30, 2019
Те, що треба. Must read, якщо жив/живеш по той бік Дніпра.
July 3, 2022
Дуже классна ідея - написати історії різних людей різними авторами.
February 1, 2023
Це офігенно, особливо частина кідрука, просто супер ❤️
Декілька авторів не дотягують до решти, але загалом супер.
Видно різно манеру написання, діалекти мови в авторів
Декілька авторів не дотягують до решти, але загалом супер.
Видно різно манеру написання, діалекти мови в авторів
Displaying 1 - 26 of 26 reviews