What do you think?
Rate this book
Тисяча доріг
Авторка цієї мемуарної книжки – Марія Савчин (“Марічка”) – з 1944 по 1953 рр. перебувала в підпіллі на Львівщині, Закерзонні, Польщі, Карпатах, на Поділлі, Волині та Поліссі. Будучи дружиною Василя Галаси (“Орлана”) – заступника провідника ОУН Закерзонського краю, а з 1948 р. провідника ОУН Волині й Полісся, – вона зустрічалася з багатьма повстанцями, виконувала відповідальні доручення, не раз потрапляла в трагічні ситуації, коли вирішувалася не тільки її доля, а й доля товаришів по боротьбі.
Про побачене та пережите й розповідає на сторінках своєї книжки учасниця підпільно-визвольної боротьби під час і після Другої світової війни Марія Савчин.
Про побачене та пережите й розповідає на сторінках своєї книжки учасниця підпільно-визвольної боротьби під час і після Другої світової війни Марія Савчин.
546 pages, Unknown Binding
Published January 1, 2013
7 people are currently reading
126 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 15 of 15 reviews
August 6, 2017
В цій книжці стільки всього, що не знаю, на чому й зупинитися. Напевно. найбільше загадка для мене все-таки, як це все можна було тримати в пам'яті. Ну, окей будови криївок від регіону до регіону. Як ти в тій криївці по кілька тижнів чи місяців сидиш - так чи інакше запам'ятаєш. Ну, окей статті і брошури - набирала їх на машинці (машинку тягали за собою). Ну, окей дереворити Хасевича, фотки якісь абощо. Але люди! Цей шалений калейдоскоп людей які проходять крізь цю книжку, як можна було собі їх всіх позапам'ятовувати так, з подробицями зовнішнього вигляду, походженням, рисами характеру і своїми особливими болями й радостями. Десятки, ні, не десятки, сотні людей, і всі вони не просто принагідно згадані. У мене не найкраща пам'ять на людей, я значно краще пам'ятаю вигляд книжок ;), тому я від цього просто в шоці :)
Неймовірна жінка, неймовірна доля. І все це, як слушно зауважив Ростислав Семків, у віці від 20 до 30.
Мій примірник книжки обписаний позначками й коментарями, починаючи від "жіноче питання", "родина у підпіллі", до "книговидання" і "періодичні видання". Що кому болить :)) Є пасажі з роздумами і поясненнями, за що боролися, є помітки "як мило". Коротше, багато всього, дуже багато всього про підпілля, аж часом і не сподіваєшся, що таке й бути могло, а воно вигулькує: там така-собі криївка-бібліотека, там подарували крем у криївці, там радіо майже в кожному бункері. А, ще фішка: людські реакції на історичні події. Тут настав "золотий вересень", приїхали товаріщі на танку - ось вам реакція села, ось бандерівці проголосили незалежність - ще одна людська реакція, ось дізналися, що Сталін вмер - описана реакція, ну і так далі.
Словом, така собі коротка енциклопедія УПА. Рекомендую.
Неймовірна жінка, неймовірна доля. І все це, як слушно зауважив Ростислав Семків, у віці від 20 до 30.
Мій примірник книжки обписаний позначками й коментарями, починаючи від "жіноче питання", "родина у підпіллі", до "книговидання" і "періодичні видання". Що кому болить :)) Є пасажі з роздумами і поясненнями, за що боролися, є помітки "як мило". Коротше, багато всього, дуже багато всього про підпілля, аж часом і не сподіваєшся, що таке й бути могло, а воно вигулькує: там така-собі криївка-бібліотека, там подарували крем у криївці, там радіо майже в кожному бункері. А, ще фішка: людські реакції на історичні події. Тут настав "золотий вересень", приїхали товаріщі на танку - ось вам реакція села, ось бандерівці проголосили незалежність - ще одна людська реакція, ось дізналися, що Сталін вмер - описана реакція, ну і так далі.
Словом, така собі коротка енциклопедія УПА. Рекомендую.
March 14, 2023
Настільки сильна книга, що декілька разів відкладала, не в силах читати. Вчора, дочитавши, прокинулась від нічного кошмару – дуже вона мене вразила.
Написана як мемуари, неможливо не відчути силу, з якою наші повстанці несли правду України.
І якщо вони тоді, за таких умов, змогли, то що може зупиняти нас, зараз?
Нічого.
Написана як мемуари, неможливо не відчути силу, з якою наші повстанці несли правду України.
І якщо вони тоді, за таких умов, змогли, то що може зупиняти нас, зараз?
Нічого.
March 25, 2022
Memoirs of Марія Савчин who was a member of the OUN and UPA in Ukraine starting from the 1940s, first in the Ukrainian territories occupied by Poland, then in Western Ukraine during World War Two, and then in the USSR for several years after the war — until 1953, when she, together with her husband (полковник УПА Василь Галаса, “Орлан”), was arrested by the KGB. She was relatively lucky, as the KGB decided to “release” her to the West in order to make her their agent there, so she would help them to destroy Ukrainian diaspora activities and influence, but, of course, Марія Савчин did not do such a thing for them and just stayed in the West, joining the diaspora. Her husband was sent to prison for 10 years (and this was also a relatively “mild” sentence for such a high-profile UPA member) — he survived all this and lived “under surveillance” but peacefully in Soviet Ukraine after the prison, and they even met after the destruction of the USSR, when Марія Савчин visited Ukraine. They both lived long lives, stayed active until the very end (Марія Савчин lived in the USA and participated in various public organizations of the Ukrainian diaspora, while Василь Галаса lived in Kyiv and even worked helping to collect evidence about our history), and have seen independent Ukraine: Василь Галаса died in 2002, and Марія Савчин in 2013.
The memoirs provide an opportunity to look closely at the relationships between UPA guerrilla warriors and Ukrainian nationalist activists overall, their everyday life in “field conditions,” ideological inspirations, struggles to stay alive and continue their fight against various occupants and oppressors. I wasn’t very happy about this part of the memoirs because, from them, you cannot quite understand WHAT EXACTLY they were doing except for hiding from the Soviets. Instead, Марія Савчин dedicates a lot of attention to more practical aspects of their life (living, eating, hiding, escaping, etc.), and I discovered many interesting details for myself.
For example, I was previously under impression that UPA warriors were mostly staying somewhere in the woods and living on their own — according to our standard idea of guerrilla warriors. However, it looks like people from the UPA were inseparably connected with regular Ukrainian peasants and not only received extensive help in practically every village and hamlet, but also preferred to live in these villages and hamlets, in secret dugouts under peasants’ sheds, barns, and backyards, when they could do it safely. You can see from all this that the UPA was not some extreme, radical, marginal movement of ideological “dreamers”; they were an integral part of the simple Ukrainian people and fought for their freedom and well-being at a very practical level, not some abstract ideas of a better society. You can learn a lot about the roots of “Ukrainian nationalism” here, which is nothing but a desire to live as a free nation, naturally understandable by every peasant.
I was also pleasantly surprised by the overall intelligence and humanity of these people — it was indeed very similar to our current “folk army” when only very motivated (and thus mostly well-educated and conscious of what they are fighting for) people “from all walks of life” join in order to fight a greater evil. It’s not what you would find in a regular army of any country. Moreover, Марія Савчин and her female colleagues show how relatively progressive the UPA was towards women in the army (of course, there were not so many girls and women there, and they were allowed mostly secondary positions and jobs, like secretaries, for example, but if they were present, they were useful members of the everyday work and were treated with all the respect, as comrades in arms).
The memoirs are also very helpful if you want to learn about all the tricky methods the KGB (MGB, NKVD, etc.) employed in order to find, destroy, undermine, divide and conquer this powerful Ukrainian nationalist movement, how they forced all those peasants to stop helping the UPA or just do not trust anybody anymore, how they arranged very complex provocations, “false-flag operations,” high-profile betrayals, how they were much more interested in forcing UPA members “to collaborate” rather than just kill them and sent to the GULAG. All this, as we understand, is still very relevant for all of us even today.
The memoirs are long and very detailed, but they, of course, do not answer all your questions about this unique historical phenomenon. Still, it is more than enough to want further exploration of the subject.
*
“Закиди у бік визвольного руху, твердження, що ОУН базувалась на фашистській ідеології Донцова, не відповідають правді мого часу. Наскільки ідеологія впливала на дії ОУН давнішого періоду, могли б сказати її тодішні члени. Боротьба мого покоління виростала з несправедливости, нужди, переслідувань і винищувань нас різношерстими окупантами, а не з ідеології. Ми, ті, які найчисленніше виповнили ряди борців, не знали писань Донцова і не читали його Націоналізму. Ідеологічний вишкіл середньошкільного юнацтва був надто схематичний, а серед робітничої та селянської молоді його й поготів не провадилось. А якраз ця молодь становила переважну більшість кадрів. Та й ми, середньошкільники, сприймали всі ті вишколи відповідно до нашої духовости, яка плекалась насамперед у батьківському домі.
Нашим ґрунтом було глибоко християнське виховання як у сім’ї, так і в передвоєнній школі. Ми вважали: найгуманніша справедливість вказує, що ми маємо право жити вільно, як живуть інші народи. Власне оце відчуття правоти було нашою ідеологією.”
*
“Очевидно, боротьба потягала за собою численні втрати. Одначе в тій добі народ і так не обминув би їх. Почалася світова війна, і большевики мобілізували в армію всіх чоловіків, хто лиш надавався. Молодь, яка пішла в УПА, в іншому разі була б змобілізована до ЧА. Новобранців, головно із західних областей, большевики кидали без вишколювання на передову, на гарматне м’ясо. Якщо не в УПА, то були б загинули на фронтах, за Сталіна, за колгоспи. Коли вже історія призначила нашому поколінню скласти такі велетенські жертви, то чи не кращий вибір був скласти їх за визволення свого народу, а не за сталінську імперію.”
*
“Найприємнішою порою в ГОСП-і були вечори, коли сутінки сповивали темним покривалом гори. Емведівські групи ночами не оперували, навіть якщо вдень і нишпорили в лісах. Через те вечорами спадало нервове напруження, можна було більше зосередитись, перенестись думкою в інший світ. Тоді то відбувались в тому бункері цікаві дискусії, в яких брали участь Полтава, Горновий, Орлан, Херсонець і Марія Дмитренко, поки там була.
Вони говорили про перспективи підпільної боротьби в сучасній політичній ситуації, розглядали можливості її далі вести. Також задумувались над доцільністю величезних втрат, яких зазнавали ми і населення, яке нас підтримувало. Співрозмовники розглядали, чи існують інші можливості ставлення опору, які замінили б підпільно-збройну боротьбу і заощадили б у людських жертвах. Однак доходили до переконання, що в політичних обставинах, які існують у совєтській імперії, іншу, легшу форму боротьби неможливо застосувати. Такий висновок підтверджувало багато фактів.”
*
“Заторкувалось також питання філософії ОУН, яке треба було в нових умовинах підбольшевицької боротьби ще раз з’ясувати. Своїм складом підпільний кадр тепер уже не був однорідний, його становили не тільки члени ОУН. У підпілля перейшла УПА, в якій значна кількість не належала до Організації, а також все ще надходив, хоч вже чимраз менше, свіжий, молодий континґент. Боротьбою керувала Українська Головна Визвольна Рада, в якій ОУН і УПА становили складові частини. Учасникам підпілля, що належали до ОУН, а також тим, які цікавилися підпільно-визвольною боротьбою, треба було підтвердити, що наш визвольний рух не дає монополії жодному філософському напрямкові і залишає за кожним членом право вибору. Питання, яка філософія (ідеалістична чи матеріялістична) обов’язує українського націоналіста, взявся опрацювати Осип Горновий. Всі дискутанти стояли на становищі, що метою визвольної боротьби під керівництвом УГВР є побудова незалежної української держави �� демократичним устроєм. Кожний українець, який готовий боротися за таку ідею, знайде місце в підпільних рядах, без огляду на те, яку філософію визнає, якщо взагалі цікавиться нею.
У зв’язку з питанням філософії, була порушена також проблема релігії. Переважно всі ми, що походили із західніх земель, були виховані на християнських засадах і вірували в Бога. Одначе переважну частину народу, головно тих, що народились і виростали в совєтській системі, позбавлено можливости пізнати, тим більше практикувати, християнську релігію. Багато, особливо з молодшого покоління, були невіруючі. Відмовляти їм права участи у визвольній боротьбі через релігію ніхто не думав. Коли йшлося про позицію ОУН, питання відділення Церкви від держави і свободи релігії були вже вирішені 1943 року на ІІІ-му ВЗ ОУН.
Зібрані в тому бункері керівники, що репрезентували УГВР, УПА і ОУН, знали свій народ, його силу і слабість. Вони не були історичними дон Кіхотами, не плянували великих боїв здесяткованих, вбого обладнаних відділів УПА проти добре озброєних незчисленних дивізій великої імперії. Мали твердо визначену мету і задумувались над реальними можливостями осягнення її. Плянувались інші бої — за душу народу, за привернення йому людської гідности, віри в себе. На відміну від часів німецької й початкової повоєнної большевицької окупації, вже в сорок сьомому році бойові акції не були головною ціллю підпільної боротьби. Враховуючи незрівнянну перевагу ворога, вони ніколи не могли бути успішними на довшу мету. Зброя говорить найголосніше, тому збройна боротьба найбільше відлунювалась у народі. В пізніших роках вона була лише конечним засобом, який вможливлював підпіллю сповняти інші завдання. Якщо озброєні ворожі відділи нападали на повстанців, стріляли в них, то треба було зброєю оборонятися. Коли в поодиноких випадках ще проводились бойові акції, то на те, щоб перестерегти місцевих вислужників, аби не тероризували населення, бо їх досягне караюча рука УПА. Раніші бойові дії, особливо коли були переможні, виконали призначену їм місію. Ті дії привертали до себе увагу народу та викликали подив до тих, хто мав відвагу ставити чоло імперії. Тим вони його морально скріплювали, не давали потухнути вірі та спопелитись надії.
П’ятеро їх у своїх розмовах і плянуваннях сягали думка ми в майбутнє народу. Вони були свідомі того, що ми тільки предтечі, нам не дожити до тієї пори, коли в нашій вільній державі треба буде заводити державний устрій. Однак їм було дуже важливо, якою стане майбутня українська держава. У своїх розмовах вони снували візію України з широкими демократичними правами, України, яка забезпечить свобідний фізичний і духовий розвиток одиниці та всього суспільства.”
*
“Хоч який був невідрадний стан у підпіллі, Коваль розцінював оптимістично результати боротьби. Психічно та фізично виснажений, він, однак, був сповнений душевного спокою, який давала йому свідомість ваги проробленої праці та не змарнованого на малі речі життя. Як один з архітектів довготривалої повстанської та підпільної боротьби, бачив її позитивні наслідки. Боротьба наближалася до кінця, але ідея, в ім’я якої вона велась, вже увійшла в душу народу. Коваль вірив, що наша боротьба не помре зі смертю останнього повстанця. Вона буде дріжджами ферментувати в народі, поки в догідний час знову не відродиться, може, в іншій формі.”
*
“На жаль, я не вміла добре запам’ятовувати баталістичних деталів, хоч наслухалася багато їх від колишніх вояків УПА. В моїм понятті геройство та посвята не проявлялись лише в обличчі смерти, у боях, але також у постійному поборюванні трудів, небезпек і хоч би й страху. Геройством було вірити в нашу правду в такий безвірний час, вірити в світле майбуття тоді, коли кожний з нас був свідомий того, що в нього немає майбуття, що місяці, а може, й дні твого життя вже виміряні.”
*
“Зимовими вечорами ми нераз провадили дискусії, в яких мовчазний Віктор дивував мене своїми думками і спостереженнями. Пригадую, одного разу ми задумувались про моральні впливи нашої боротьби на народ, відзначаючи, наскільки вона скріпляє його до відпору окупантській владі. Тоді Віктор вказав на її неґативні наслідки для майбутнього. Ми ось, казав він, вчимо народ, як протиставитись владі, зривати державні пляни, нехтувати її закони. Але в нашій незалежній державі прагнутимемо, щоб люди жили згідно із законом і були прикладними громадянами. В майбутньому треба буде відучувати завчене, і воно вимагатиме величезних зусиль, щоб відродити здорову духовість народу.
На те Орлан йому: не ми викривляємо душі народу, її спотворює режим, що взяв у свої кліщі кожну ділянку його матеріяльного і духовного життя. Народ і без нашого впливу шукає і буде шукати засобів самозбереження. Безперечно, крадіжка чужого майна, хабарництво, дволичність, підкупство не виплекають ні здорової одиниці, ні здорового суспільства. Але таку практику застосувала насамперед правляча кліка, щоб нажитися, і від них учиться того народ. Що гірше, ці низькоякісні прикмети передаються з покоління в покоління, стають нормою життя. Коли, однак, відобрали в громадянина всі чесні засоби самозбереження, він, щоб вижити, вдався до нечесних. Щодо нашої ролі — ми тільки скріпляємо його настанову зберегтися, тому й помагаємо конкретними порадами.”
The memoirs provide an opportunity to look closely at the relationships between UPA guerrilla warriors and Ukrainian nationalist activists overall, their everyday life in “field conditions,” ideological inspirations, struggles to stay alive and continue their fight against various occupants and oppressors. I wasn’t very happy about this part of the memoirs because, from them, you cannot quite understand WHAT EXACTLY they were doing except for hiding from the Soviets. Instead, Марія Савчин dedicates a lot of attention to more practical aspects of their life (living, eating, hiding, escaping, etc.), and I discovered many interesting details for myself.
For example, I was previously under impression that UPA warriors were mostly staying somewhere in the woods and living on their own — according to our standard idea of guerrilla warriors. However, it looks like people from the UPA were inseparably connected with regular Ukrainian peasants and not only received extensive help in practically every village and hamlet, but also preferred to live in these villages and hamlets, in secret dugouts under peasants’ sheds, barns, and backyards, when they could do it safely. You can see from all this that the UPA was not some extreme, radical, marginal movement of ideological “dreamers”; they were an integral part of the simple Ukrainian people and fought for their freedom and well-being at a very practical level, not some abstract ideas of a better society. You can learn a lot about the roots of “Ukrainian nationalism” here, which is nothing but a desire to live as a free nation, naturally understandable by every peasant.
I was also pleasantly surprised by the overall intelligence and humanity of these people — it was indeed very similar to our current “folk army” when only very motivated (and thus mostly well-educated and conscious of what they are fighting for) people “from all walks of life” join in order to fight a greater evil. It’s not what you would find in a regular army of any country. Moreover, Марія Савчин and her female colleagues show how relatively progressive the UPA was towards women in the army (of course, there were not so many girls and women there, and they were allowed mostly secondary positions and jobs, like secretaries, for example, but if they were present, they were useful members of the everyday work and were treated with all the respect, as comrades in arms).
The memoirs are also very helpful if you want to learn about all the tricky methods the KGB (MGB, NKVD, etc.) employed in order to find, destroy, undermine, divide and conquer this powerful Ukrainian nationalist movement, how they forced all those peasants to stop helping the UPA or just do not trust anybody anymore, how they arranged very complex provocations, “false-flag operations,” high-profile betrayals, how they were much more interested in forcing UPA members “to collaborate” rather than just kill them and sent to the GULAG. All this, as we understand, is still very relevant for all of us even today.
The memoirs are long and very detailed, but they, of course, do not answer all your questions about this unique historical phenomenon. Still, it is more than enough to want further exploration of the subject.
*
“Закиди у бік визвольного руху, твердження, що ОУН базувалась на фашистській ідеології Донцова, не відповідають правді мого часу. Наскільки ідеологія впливала на дії ОУН давнішого періоду, могли б сказати її тодішні члени. Боротьба мого покоління виростала з несправедливости, нужди, переслідувань і винищувань нас різношерстими окупантами, а не з ідеології. Ми, ті, які найчисленніше виповнили ряди борців, не знали писань Донцова і не читали його Націоналізму. Ідеологічний вишкіл середньошкільного юнацтва був надто схематичний, а серед робітничої та селянської молоді його й поготів не провадилось. А якраз ця молодь становила переважну більшість кадрів. Та й ми, середньошкільники, сприймали всі ті вишколи відповідно до нашої духовости, яка плекалась насамперед у батьківському домі.
Нашим ґрунтом було глибоко християнське виховання як у сім’ї, так і в передвоєнній школі. Ми вважали: найгуманніша справедливість вказує, що ми маємо право жити вільно, як живуть інші народи. Власне оце відчуття правоти було нашою ідеологією.”
*
“Очевидно, боротьба потягала за собою численні втрати. Одначе в тій добі народ і так не обминув би їх. Почалася світова війна, і большевики мобілізували в армію всіх чоловіків, хто лиш надавався. Молодь, яка пішла в УПА, в іншому разі була б змобілізована до ЧА. Новобранців, головно із західних областей, большевики кидали без вишколювання на передову, на гарматне м’ясо. Якщо не в УПА, то були б загинули на фронтах, за Сталіна, за колгоспи. Коли вже історія призначила нашому поколінню скласти такі велетенські жертви, то чи не кращий вибір був скласти їх за визволення свого народу, а не за сталінську імперію.”
*
“Найприємнішою порою в ГОСП-і були вечори, коли сутінки сповивали темним покривалом гори. Емведівські групи ночами не оперували, навіть якщо вдень і нишпорили в лісах. Через те вечорами спадало нервове напруження, можна було більше зосередитись, перенестись думкою в інший світ. Тоді то відбувались в тому бункері цікаві дискусії, в яких брали участь Полтава, Горновий, Орлан, Херсонець і Марія Дмитренко, поки там була.
Вони говорили про перспективи підпільної боротьби в сучасній політичній ситуації, розглядали можливості її далі вести. Також задумувались над доцільністю величезних втрат, яких зазнавали ми і населення, яке нас підтримувало. Співрозмовники розглядали, чи існують інші можливості ставлення опору, які замінили б підпільно-збройну боротьбу і заощадили б у людських жертвах. Однак доходили до переконання, що в політичних обставинах, які існують у совєтській імперії, іншу, легшу форму боротьби неможливо застосувати. Такий висновок підтверджувало багато фактів.”
*
“Заторкувалось також питання філософії ОУН, яке треба було в нових умовинах підбольшевицької боротьби ще раз з’ясувати. Своїм складом підпільний кадр тепер уже не був однорідний, його становили не тільки члени ОУН. У підпілля перейшла УПА, в якій значна кількість не належала до Організації, а також все ще надходив, хоч вже чимраз менше, свіжий, молодий континґент. Боротьбою керувала Українська Головна Визвольна Рада, в якій ОУН і УПА становили складові частини. Учасникам підпілля, що належали до ОУН, а також тим, які цікавилися підпільно-визвольною боротьбою, треба було підтвердити, що наш визвольний рух не дає монополії жодному філософському напрямкові і залишає за кожним членом право вибору. Питання, яка філософія (ідеалістична чи матеріялістична) обов’язує українського націоналіста, взявся опрацювати Осип Горновий. Всі дискутанти стояли на становищі, що метою визвольної боротьби під керівництвом УГВР є побудова незалежної української держави �� демократичним устроєм. Кожний українець, який готовий боротися за таку ідею, знайде місце в підпільних рядах, без огляду на те, яку філософію визнає, якщо взагалі цікавиться нею.
У зв’язку з питанням філософії, була порушена також проблема релігії. Переважно всі ми, що походили із західніх земель, були виховані на християнських засадах і вірували в Бога. Одначе переважну частину народу, головно тих, що народились і виростали в совєтській системі, позбавлено можливости пізнати, тим більше практикувати, християнську релігію. Багато, особливо з молодшого покоління, були невіруючі. Відмовляти їм права участи у визвольній боротьбі через релігію ніхто не думав. Коли йшлося про позицію ОУН, питання відділення Церкви від держави і свободи релігії були вже вирішені 1943 року на ІІІ-му ВЗ ОУН.
Зібрані в тому бункері керівники, що репрезентували УГВР, УПА і ОУН, знали свій народ, його силу і слабість. Вони не були історичними дон Кіхотами, не плянували великих боїв здесяткованих, вбого обладнаних відділів УПА проти добре озброєних незчисленних дивізій великої імперії. Мали твердо визначену мету і задумувались над реальними можливостями осягнення її. Плянувались інші бої — за душу народу, за привернення йому людської гідности, віри в себе. На відміну від часів німецької й початкової повоєнної большевицької окупації, вже в сорок сьомому році бойові акції не були головною ціллю підпільної боротьби. Враховуючи незрівнянну перевагу ворога, вони ніколи не могли бути успішними на довшу мету. Зброя говорить найголосніше, тому збройна боротьба найбільше відлунювалась у народі. В пізніших роках вона була лише конечним засобом, який вможливлював підпіллю сповняти інші завдання. Якщо озброєні ворожі відділи нападали на повстанців, стріляли в них, то треба було зброєю оборонятися. Коли в поодиноких випадках ще проводились бойові акції, то на те, щоб перестерегти місцевих вислужників, аби не тероризували населення, бо їх досягне караюча рука УПА. Раніші бойові дії, особливо коли були переможні, виконали призначену їм місію. Ті дії привертали до себе увагу народу та викликали подив до тих, хто мав відвагу ставити чоло імперії. Тим вони його морально скріплювали, не давали потухнути вірі та спопелитись надії.
П’ятеро їх у своїх розмовах і плянуваннях сягали думка ми в майбутнє народу. Вони були свідомі того, що ми тільки предтечі, нам не дожити до тієї пори, коли в нашій вільній державі треба буде заводити державний устрій. Однак їм було дуже важливо, якою стане майбутня українська держава. У своїх розмовах вони снували візію України з широкими демократичними правами, України, яка забезпечить свобідний фізичний і духовий розвиток одиниці та всього суспільства.”
*
“Хоч який був невідрадний стан у підпіллі, Коваль розцінював оптимістично результати боротьби. Психічно та фізично виснажений, він, однак, був сповнений душевного спокою, який давала йому свідомість ваги проробленої праці та не змарнованого на малі речі життя. Як один з архітектів довготривалої повстанської та підпільної боротьби, бачив її позитивні наслідки. Боротьба наближалася до кінця, але ідея, в ім’я якої вона велась, вже увійшла в душу народу. Коваль вірив, що наша боротьба не помре зі смертю останнього повстанця. Вона буде дріжджами ферментувати в народі, поки в догідний час знову не відродиться, може, в іншій формі.”
*
“На жаль, я не вміла добре запам’ятовувати баталістичних деталів, хоч наслухалася багато їх від колишніх вояків УПА. В моїм понятті геройство та посвята не проявлялись лише в обличчі смерти, у боях, але також у постійному поборюванні трудів, небезпек і хоч би й страху. Геройством було вірити в нашу правду в такий безвірний час, вірити в світле майбуття тоді, коли кожний з нас був свідомий того, що в нього немає майбуття, що місяці, а може, й дні твого життя вже виміряні.”
*
“Зимовими вечорами ми нераз провадили дискусії, в яких мовчазний Віктор дивував мене своїми думками і спостереженнями. Пригадую, одного разу ми задумувались про моральні впливи нашої боротьби на народ, відзначаючи, наскільки вона скріпляє його до відпору окупантській владі. Тоді Віктор вказав на її неґативні наслідки для майбутнього. Ми ось, казав він, вчимо народ, як протиставитись владі, зривати державні пляни, нехтувати її закони. Але в нашій незалежній державі прагнутимемо, щоб люди жили згідно із законом і були прикладними громадянами. В майбутньому треба буде відучувати завчене, і воно вимагатиме величезних зусиль, щоб відродити здорову духовість народу.
На те Орлан йому: не ми викривляємо душі народу, її спотворює режим, що взяв у свої кліщі кожну ділянку його матеріяльного і духовного життя. Народ і без нашого впливу шукає і буде шукати засобів самозбереження. Безперечно, крадіжка чужого майна, хабарництво, дволичність, підкупство не виплекають ні здорової одиниці, ні здорового суспільства. Але таку практику застосувала насамперед правляча кліка, щоб нажитися, і від них учиться того народ. Що гірше, ці низькоякісні прикмети передаються з покоління в покоління, стають нормою життя. Коли, однак, відобрали в громадянина всі чесні засоби самозбереження, він, щоб вижити, вдався до нечесних. Щодо нашої ролі — ми тільки скріпляємо його настанову зберегтися, тому й помагаємо конкретними порадами.”
January 10, 2018
Ми занадто розніжилися, живучи в тепличних умовах. Теперішнє століття добре до нас: не посилає випробування і негаразди. І тепер маленькі, дошкульні неприємності ми починаємо сприймати наче великі життєві проблеми.
Читаючи спогади Марії Савчин, жінки-підпільниці, яка воювала з поляками, НКВД, німцями, я не дивувався складності підпільного життя чи звірствам служб безпеки країн окупантів. Мені постійно сиділа в голові одна думка: якими все таки сильними були ці люди, ми б не змогли так жити. Марія Савчин почала свою боротьбу в 15 років, а чим займаються теперішні 15-річні? Звісно, я розумію, що такі порівняння можливо не дуже коректні, тоді був інший час й інші обставини. Але все ж не перестаю дивуватися стійкості тих людей, як вони змогли витерпіти всі ті випробування, що випали на їхню долю. Не хочу впасти в пафос, але я справді захоплююся людьми, які змогли скласти таку велику жертву в ім'я ідеї. Вони відмовилися від власного добробуту і особистого щастя: та ж Марія Савчин змушена була полишити свого новонародженого сина, коли втікала від польського УБ і до кінця життя не знала, що сталося з її первістком, а другого сина змушена була віддати на вихованні сестрі свого чоловіка. Вони не роздумуючи пожертвували своїм здоров'ям, жили роками в сирих і вогких бункерах, без свіжого повітря, сонячного світла і нормальної їжі. Постійні смерті друзів, висилка їхніх родин в Сибір - нічого не змогло зламати цих людей. Я дивуюся їхній витривалості і пишаюся тим, що належу до одного народу з ними.
Сприймати "Тисячі доріг" Марії Савчин не складно, текст написаний настільки захопливо, що читач не зчується, як заглибиться в історію по самі вуха. Складніше осмислити цей текст: не просто пропустити його через себе, як художню книжку, а зрозуміти мотивацію підпільників, про яких пише пані Марія.
- … Сповню твоє доручення, розкажу про все, остережу їх і повернуся.
- Хай бог тебе боронить, не роби цього. Ти мусиш вижити, може ти єдиний живий свідок з останніх років. Мені й так нічим не поможеш… Влаштуй собі, як зможеш, там життя…
- Такого не говори, це жорстоко. Яке ж мені життя там, коли ти й усі ви тут? Хто мене там зрозуміє?
- Свої тобі поможуть, - потішав мене Орлан
Ця книга не згадка про буремну молодість, не спосіб згадати старі часи. Книга Марії Савчин це виконання наказу провідника. Останнього наказу. Після того, як КГБ за допомогою провокації змогли спіймати її і Орлана, все що лишалося їм обом - не дати ворогу знищити ще когось, попередити, вберегти. І цю останню задачу вони обоє виконали, виконали в пам'ять про тих, хто загинув раніше:
… Великодні в підпіллі на Зарекзонні… Відділи УПА на службі божій, після того спільна трапеза і багато щирих побажань. Завтра, може, когось з нас не стане, але в той день ніхто не думав про смерть. Ми сприймали життя радісно, з вірою, що воістину воскрес і воістину запанує правда на нашій землі. Тепер із сотень залишилися вже не десятки, тільки одиниці, заніміли пісні, ліси опустіли, наші стежки поросли травою. Ось у цьому ж Котівському лісі кипіло сотнями УПА, а тепер нас тільки четверо тут…
Останні розділи книги, мені було читати найважче. Вже майже немає надії на перемогу, вже загинуло стільки друзів і побратимів по боротьбі, вже смерть в кашкеті з п'ятикутною зіркою наступає на п'яти, а ця мужня жінка і досі тримається. Я постійно питав себе, чи зміг би я так само? Чи розніжений ситим життям зламався б ще раніше? Відповіді на це питання я не зн��ю. Але знаю інше: та Україна, про яку мріяли повстанці УПА - це не та країна, в якій ми зараз живемо. В одному з останніх розділів Марія Савчин пише як повернулася в Україну одразу після здобуття Незалежності і наштовхнулася на колючі і злі погляди прикордонників у ще радянській уніформі. А ще пам'ятаю інтерв'ю іншого відомого повстанця Мирослава Симчича, в словах якого, про сучасний стан справ в державі, постійно пробивається оця думка - це не та Україна за яку вони воювали. Що ж, можливо мета теперішнього покоління як раз і полягає в тому, щоб побудувати саме ту Україну, яка уявлялася людям в бункерах і лісах з 1942-го по 1954-й роки.
Читаючи спогади Марії Савчин, жінки-підпільниці, яка воювала з поляками, НКВД, німцями, я не дивувався складності підпільного життя чи звірствам служб безпеки країн окупантів. Мені постійно сиділа в голові одна думка: якими все таки сильними були ці люди, ми б не змогли так жити. Марія Савчин почала свою боротьбу в 15 років, а чим займаються теперішні 15-річні? Звісно, я розумію, що такі порівняння можливо не дуже коректні, тоді був інший час й інші обставини. Але все ж не перестаю дивуватися стійкості тих людей, як вони змогли витерпіти всі ті випробування, що випали на їхню долю. Не хочу впасти в пафос, але я справді захоплююся людьми, які змогли скласти таку велику жертву в ім'я ідеї. Вони відмовилися від власного добробуту і особистого щастя: та ж Марія Савчин змушена була полишити свого новонародженого сина, коли втікала від польського УБ і до кінця життя не знала, що сталося з її первістком, а другого сина змушена була віддати на вихованні сестрі свого чоловіка. Вони не роздумуючи пожертвували своїм здоров'ям, жили роками в сирих і вогких бункерах, без свіжого повітря, сонячного світла і нормальної їжі. Постійні смерті друзів, висилка їхніх родин в Сибір - нічого не змогло зламати цих людей. Я дивуюся їхній витривалості і пишаюся тим, що належу до одного народу з ними.
Сприймати "Тисячі доріг" Марії Савчин не складно, текст написаний настільки захопливо, що читач не зчується, як заглибиться в історію по самі вуха. Складніше осмислити цей текст: не просто пропустити його через себе, як художню книжку, а зрозуміти мотивацію підпільників, про яких пише пані Марія.
- … Сповню твоє доручення, розкажу про все, остережу їх і повернуся.
- Хай бог тебе боронить, не роби цього. Ти мусиш вижити, може ти єдиний живий свідок з останніх років. Мені й так нічим не поможеш… Влаштуй собі, як зможеш, там життя…
- Такого не говори, це жорстоко. Яке ж мені життя там, коли ти й усі ви тут? Хто мене там зрозуміє?
- Свої тобі поможуть, - потішав мене Орлан
Ця книга не згадка про буремну молодість, не спосіб згадати старі часи. Книга Марії Савчин це виконання наказу провідника. Останнього наказу. Після того, як КГБ за допомогою провокації змогли спіймати її і Орлана, все що лишалося їм обом - не дати ворогу знищити ще когось, попередити, вберегти. І цю останню задачу вони обоє виконали, виконали в пам'ять про тих, хто загинув раніше:
… Великодні в підпіллі на Зарекзонні… Відділи УПА на службі божій, після того спільна трапеза і багато щирих побажань. Завтра, може, когось з нас не стане, але в той день ніхто не думав про смерть. Ми сприймали життя радісно, з вірою, що воістину воскрес і воістину запанує правда на нашій землі. Тепер із сотень залишилися вже не десятки, тільки одиниці, заніміли пісні, ліси опустіли, наші стежки поросли травою. Ось у цьому ж Котівському лісі кипіло сотнями УПА, а тепер нас тільки четверо тут…
Останні розділи книги, мені було читати найважче. Вже майже немає надії на перемогу, вже загинуло стільки друзів і побратимів по боротьбі, вже смерть в кашкеті з п'ятикутною зіркою наступає на п'яти, а ця мужня жінка і досі тримається. Я постійно питав себе, чи зміг би я так само? Чи розніжений ситим життям зламався б ще раніше? Відповіді на це питання я не зн��ю. Але знаю інше: та Україна, про яку мріяли повстанці УПА - це не та країна, в якій ми зараз живемо. В одному з останніх розділів Марія Савчин пише як повернулася в Україну одразу після здобуття Незалежності і наштовхнулася на колючі і злі погляди прикордонників у ще радянській уніформі. А ще пам'ятаю інтерв'ю іншого відомого повстанця Мирослава Симчича, в словах якого, про сучасний стан справ в державі, постійно пробивається оця думка - це не та Україна за яку вони воювали. Що ж, можливо мета теперішнього покоління як раз і полягає в тому, щоб побудувати саме ту Україну, яка уявлялася людям в бункерах і лісах з 1942-го по 1954-й роки.
September 23, 2021
Немає слів, щоб описати цінність цієї книги.
Визвольний рух українців, складався з таких людей як Марічка Савчин та Василь Галаса і дуже добре, що доля вирішила щоб вона вижила і написала так детально всі перипетії тих надзвичайно важких років українського підпілля.
Це найкращі, найдетальніші та найвражаючі мемуари.
Визвольний рух українців, складався з таких людей як Марічка Савчин та Василь Галаса і дуже добре, що доля вирішила щоб вона вижила і написала так детально всі перипетії тих надзвичайно важких років українського підпілля.
Це найкращі, найдетальніші та найвражаючі мемуари.
June 7, 2024
Щоб хоч трохи ознайомитися з Марією Савчин, можна відкрити Вікіпедію. Чесно кажучи, після цієї інформації мені було не по собі. Особливо від фактів, що людям доводилося залишати найдорожче — своїх дітей, і далі боротися за вільну Україну.
Сама книга відкриває багато подій, постатей, фактів, нюансів. Часом було непросто читати, іноді я не погоджувалася з автором. Іноді задумувалася, що в місті, де я зараз живу, живе їхній син, і чи дізнався він, хто його батьки? Чомусь мені здається, що ні... Марія Савчин померла у 2013 році, судячи з книги, вона до останнього намагалася знайти ниточки до свого первістка... Вона з 1991 постійно приїздила до України.
До кома в горлі прозвучали останні слова з книги:
"По всій привітності мого оточення, я все ж спостерігаю, з якими труднощами закріплюється державна незалежність. З болем зауважую, що мій народ ще не став справжнім господарем на своїй землі. Йому важко визволитися з узвичаєних вікових пут неволі, яка залишила глибокі травми і в його душі, і в психіці.
Я поверталася з Батьківщини у важких думах. Мене огортало тривожне передчуття, що гряде Велика Битва за його духовність, за його затвердження. Але цю битву мусять виграти вже майбутні покоління."
Сама книга відкриває багато подій, постатей, фактів, нюансів. Часом було непросто читати, іноді я не погоджувалася з автором. Іноді задумувалася, що в місті, де я зараз живу, живе їхній син, і чи дізнався він, хто його батьки? Чомусь мені здається, що ні... Марія Савчин померла у 2013 році, судячи з книги, вона до останнього намагалася знайти ниточки до свого первістка... Вона з 1991 постійно приїздила до України.
До кома в горлі прозвучали останні слова з книги:
"По всій привітності мого оточення, я все ж спостерігаю, з якими труднощами закріплюється державна незалежність. З болем зауважую, що мій народ ще не став справжнім господарем на своїй землі. Йому важко визволитися з узвичаєних вікових пут неволі, яка залишила глибокі травми і в його душі, і в психіці.
Я поверталася з Батьківщини у важких думах. Мене огортало тривожне передчуття, що гряде Велика Битва за його духовність, за його затвердження. Але цю битву мусять виграти вже майбутні покоління."
January 20, 2025
Книга вражає. Історія цієї жінки, як і всіх учасників УПА - вражає.
Стати сексотом? Чи бути висланим в Сибір за допомогу повстанцям?
Бути матірʼю? Чи борцем за Україну і її свободу?
Здатися під тиском фізичної втоми? Чи плекати віру в спільну ідею до самого кінця?
Допомагати іншим незважаючи на ризик? Чи обрати «моя хата скраю»?
Книга про тисячі виборів, які робить людина в житті. Не завжди правильних, не завжди обґрунтованих, часто емоційних, бо крізь усе нестерпне та важке часто вчинками керує саме любов.
Читаючи найбільше задумувалась про те, як повстанці та керівництво УПА бачили і планували далекоглядність своєї боротьби. Як не плекали надії на швидке вирішення, як розуміли вплив кожного українця, як знали, що не побачать за життя багато плодів своєї роботи, як розуміли, що можуть зникнути безіменно в боротьбі за волю України.
Щоб сповна оцінити свою свободу зараз і її цінність, треба знати історію сотні тисяч тих, хто її здобував.
Ця книга одна з тих, яка допоможе зрозуміти.
Стати сексотом? Чи бути висланим в Сибір за допомогу повстанцям?
Бути матірʼю? Чи борцем за Україну і її свободу?
Здатися під тиском фізичної втоми? Чи плекати віру в спільну ідею до самого кінця?
Допомагати іншим незважаючи на ризик? Чи обрати «моя хата скраю»?
Книга про тисячі виборів, які робить людина в житті. Не завжди правильних, не завжди обґрунтованих, часто емоційних, бо крізь усе нестерпне та важке часто вчинками керує саме любов.
Читаючи найбільше задумувалась про те, як повстанці та керівництво УПА бачили і планували далекоглядність своєї боротьби. Як не плекали надії на швидке вирішення, як розуміли вплив кожного українця, як знали, що не побачать за життя багато плодів своєї роботи, як розуміли, що можуть зникнути безіменно в боротьбі за волю України.
Щоб сповна оцінити свою свободу зараз і її цінність, треба знати історію сотні тисяч тих, хто її здобував.
Ця книга одна з тих, яка допоможе зрозуміти.
Read
October 19, 2020Книга, яка перевернула моє уявлення про боротьбу українців з совєтськими окупантами в часи другої світової, та після неї!
Дуже цікаво написана. Під час прочитання, разом з головною героїнею ти знайомишся з підпільниками, переховуєшся в криївках, та ще більше ненавидиш окупанта!
Дуже цікаво написана. Під час прочитання, разом з головною героїнею ти знайомишся з підпільниками, переховуєшся в криївках, та ще більше ненавидиш окупанта!
July 17, 2023
Кращий роман про УПА який я читала, заснований на реальних подіях й чудово описаний
April 10, 2025
Що сказати про спогади жінки, яка віддала все - свою молодість та здоров'я, свою віру та сили, свою родину (відправлену до Сибіру), своє кохання та двох своїх дітей - заради ідеї? Заради ідеї, яка тільки от зараз, як мені здається, кристалізується в головах та серцях багатьох українців. Заради ідеї єдиної та єднаної держави, де ми самі хазяєва своєї долі, де ми говоримо своєю мовою та де немає більше над нами чужої влади.
Вона була непростою, ця жінка з позивним "Марічка". Вона була дитям своєї епохи, і судила також за епохою. Трохи наївно, трохи жорстоко, трохи обурливо, але все ж одного в неї не відібрати - її любові до рідної землі, до України.
Я можу не погоджуватися з деякими її думками та діями, але я не можу не бути у захваті від неї як людини, яка не просто жила в історії, яка була нею і яка, спасибі їй велике за це, зберегла цю історію для нащадків.
Це перші жіночі мемуари про боротьбу УПА, які я прочитала, і я читала їх дуже емоційно. Як, зрештою, і будь-які інші історії про моїх співвітчизників. Тому що якщо вони могли боротися тоді, коли все було не надто райдужним, то чого ж нам не змогти боротися зараз, особливо що ворога та його методи ми вже знаємо (спойлер: він не змінився)? Більше того - боротися і перемогти!
Вона була непростою, ця жінка з позивним "Марічка". Вона була дитям своєї епохи, і судила також за епохою. Трохи наївно, трохи жорстоко, трохи обурливо, але все ж одного в неї не відібрати - її любові до рідної землі, до України.
Я можу не погоджуватися з деякими її думками та діями, але я не можу не бути у захваті від неї як людини, яка не просто жила в історії, яка була нею і яка, спасибі їй велике за це, зберегла цю історію для нащадків.
Це перші жіночі мемуари про боротьбу УПА, які я прочитала, і я читала їх дуже емоційно. Як, зрештою, і будь-які інші історії про моїх співвітчизників. Тому що якщо вони могли боротися тоді, коли все було не надто райдужним, то чого ж нам не змогти боротися зараз, особливо що ворога та його методи ми вже знаємо (спойлер: він не змінився)? Більше того - боротися і перемогти!
September 3, 2024
Важка книга про важке підпільне життя. Про життя, присвячене боротьбі за незалежність Української Держави. Про силу волі, про силу віри і, звичайно, про силу любові. Як же її уникнути красивій жінці у колі чоловіків?
Спочатку книга читалася дуже непросто. Але згодом я не зчулася, як перевертала сторінку за сторінкою, всотуючи кожне слово і кожен описаний епізод.
Серце плакало і кровило під час читання опису останньої зустрічі матері із сином, яка в той же час стала для батька першою…
Чому Марічка обрала такий шлях? Що її тримало майже 10 років у бункерах/криївках?
Ідея?
Ідея!
Спочатку книга читалася дуже непросто. Але згодом я не зчулася, як перевертала сторінку за сторінкою, всотуючи кожне слово і кожен описаний епізод.
Серце плакало і кровило під час читання опису останньої зустрічі матері із сином, яка в той же час стала для батька першою…
Чому Марічка обрала такий шлях? Що її тримало майже 10 років у бункерах/криївках?
Ідея?
Ідея!
May 28, 2022
Коли боротьба і є життя...
Ця книга розкривається поступово, але потрібно усвідомити - навіть після 10 років у підпіллі не промайнуло думки закінчити боротьбу за незалежність. В умовах, коли весь катівний апарат проти тебе та ідеї, коли стає важче рік від року, коли гинуть усі, хто був поруч.
На цьому й тримається наша незалежність.
Ця книга розкривається поступово, але потрібно усвідомити - навіть після 10 років у підпіллі не промайнуло думки закінчити боротьбу за незалежність. В умовах, коли весь катівний апарат проти тебе та ідеї, коли стає важче рік від року, коли гинуть усі, хто був поруч.
На цьому й тримається наша незалежність.
January 27, 2025
_ 8/10 _
_ Загалом книжка нагадує "Історія нескорених" В'ятровича, тільки тут ми бачимо автобіографію жінки, яка описує в усіх деталях своє життя в ОУН-б.
_ Важка, суб'єктивна але важлива книга.
_ З мінусів:
- тут нічого не сказано про голокост, взагалі.
- не згадуються жодні негативні аспекти, які так чи інакше кидали б погане світло на будь-яку з ОУН.
_ Загалом книжка нагадує "Історія нескорених" В'ятровича, тільки тут ми бачимо автобіографію жінки, яка описує в усіх деталях своє життя в ОУН-б.
_ Важка, суб'єктивна але важлива книга.
_ З мінусів:
- тут нічого не сказано про голокост, взагалі.
- не згадуються жодні негативні аспекти, які так чи інакше кидали б погане світло на будь-яку з ОУН.
December 5, 2024
100000/10
November 4, 2025
Це мемуар жінки, яка перебувала в підпіллі українського повстанського руху, і точно одна з найкращих книжок, які я прочитала цього року. Написано настільки щиро й відверто, що неможливо залишитися байдужою. Для мене особливо цінно, що авторка розповідає саме про роль і долю жінок у цій боротьбі.
Написано настільки цікаво, що я зробила безліч поміток: щось зворушило, щось відгукнулося, десь провела паралелі, а десь просто посміхнулася. Це безцінні спогади, які варто читати всім. Хочеться, щоб ми знали більше про наше підпілля , бо це важливо і завжди актуально.
Однозначно рекомендую!
Написано настільки цікаво, що я зробила безліч поміток: щось зворушило, щось відгукнулося, десь провела паралелі, а десь просто посміхнулася. Це безцінні спогади, які варто читати всім. Хочеться, щоб ми знали більше про наше підпілля , бо це важливо і завжди актуально.
Однозначно рекомендую!
Displaying 1 - 15 of 15 reviews