What do you think?
Rate this book
Я, ти і наш мальований і немальований Бог
• Цьогорічний переможець «Коронації слова»
• Роман засновано на реальних подіях 1941–1945 років
Драматична та зворушлива сімейна сага, що пробуджує віру в добро та милосердя. Напружений сюжет роману зачарує вас і змусить читати, не відриваючись.
Коли у гамірний Львів, де поряд жили вірмени і поляки, українці і євреї, прийшла страшна війна, родині маленької Міри дивом вдалося врятуватися з гетто. Її з матір’ю та сестрою визволяє селянин, на чию померлу доньку Мар’яну вона так дивовижно схожа. Тепер її життя – у темному підвалі, з іграми на нічному сільському кладовищі, у постійній небезпеці… Вона чекає на кожну нову весну, що приходить до єврейської родини з християнськими пасками, і просить подарувати на день народження сонце…
• Роман засновано на реальних подіях 1941–1945 років
Драматична та зворушлива сімейна сага, що пробуджує віру в добро та милосердя. Напружений сюжет роману зачарує вас і змусить читати, не відриваючись.
Коли у гамірний Львів, де поряд жили вірмени і поляки, українці і євреї, прийшла страшна війна, родині маленької Міри дивом вдалося врятуватися з гетто. Її з матір’ю та сестрою визволяє селянин, на чию померлу доньку Мар’яну вона так дивовижно схожа. Тепер її життя – у темному підвалі, з іграми на нічному сільському кладовищі, у постійній небезпеці… Вона чекає на кожну нову весну, що приходить до єврейської родини з християнськими пасками, і просить подарувати на день народження сонце…
192 pages, Hardcover
First published September 1, 2016
5 people are currently reading
69 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 20 of 20 reviews
May 29, 2017
Дуже красива обкладинка, захоплива анотація, хороші відгуки,переможець "Коронації слова". Десь навіть зустріла цю книгу у списку тих, які написані "чудовою української мовою" .
А потім - я почала читати! :)
Якщо перший розділ ще приносив якесь задоволення від читання, то далі лише росло роздратування.
Звісно,тема така, що не перейнятися просто неможливо,бо всі ми знаємо, що відбувалося з людьми у той час.
Та саме у цій книжці-то якась дуже несправжня війна і проблема. Читаєш, розумієш, що тобі мало б бути боляче від прочитаного, але написане не викликає емоцій, жодних. Це як якась казочка для середньої школи. Ну жили,ну страждали. Нема атмосфери, єднання з часом, про який йдеться у оповіді.
Герої безхарактерні, мало пропрацьовані. Уроки філософії теж якісь не зовсім доречні. Реальна історія,яка могла б перетворитися у глибокий і сильний роман стала черговою мильною булькою під невмілим пером.
Все написане мої особисті враження і не мають на меті нікого образити.
А потім - я почала читати! :)
Якщо перший розділ ще приносив якесь задоволення від читання, то далі лише росло роздратування.
Звісно,тема така, що не перейнятися просто неможливо,бо всі ми знаємо, що відбувалося з людьми у той час.
Та саме у цій книжці-то якась дуже несправжня війна і проблема. Читаєш, розумієш, що тобі мало б бути боляче від прочитаного, але написане не викликає емоцій, жодних. Це як якась казочка для середньої школи. Ну жили,ну страждали. Нема атмосфери, єднання з часом, про який йдеться у оповіді.
Герої безхарактерні, мало пропрацьовані. Уроки філософії теж якісь не зовсім доречні. Реальна історія,яка могла б перетворитися у глибокий і сильний роман стала черговою мильною булькою під невмілим пером.
Все написане мої особисті враження і не мають на меті нікого образити.
July 26, 2018
Якась така ідеальна-ідеальна сім'я на початку, що аж не віриться. Як з картинки. Тато, мама, син, дочка, бабця-свекруха, яка любить невістку, мама-невістка, "якій завжди ВСЕ ТАК", і взагалі - "папа миллионер, а мама красивая". Не буває такого. Якщо то такий художній прийом, щоб показати разючий контраст "було-стало", то якось трохи воно натягнуто за вуха. Мирне життя буває щасливим і без такої канонічної правильності.
***
- ...А як ваша комерція?
- Та щось не йде клієнт, здрібнів: чи то менше їсти почали, чи більше економити... А як там ваше золото-срібло, шановний Аароне?
- Що ви, Леві! Якщо вже й на продуктах економлять...
При цьому обоє співчутливо і з розумінням посміхалися, тому що лукавили взагалі-то обидва, бо не заведено в євреїв хизуватися своїм добром, і на те купа причин, і заздрість одноплемінників серед них точно не остання в списку...
Яка мудра нація, нє?))
***
...люди дуже довго просили в Бога дати їм талант знати своє майбутнє й нарешті отримали його: пекар, який знав, що через рік помре, перестав пекти хліб; орач, знаючи, що град виб'є врожай, не засівав поле; лікар, який не хотів моральних мук через смерть пацієнта на десятому році практики, перестав лікувати людей; дівчина не виходила заміж, бо боялася народження мертвого первістка; люди перестали віддавати дітей до школи, бо "нащо тобі знання, як ти маєш бути гончарем чи римарем"; учені, боячись бути осміяними і знаючи сумне майбутнє своїх винаходів, припинили над ними працювати... - так усі намагалися уникнути болю й горя в своїх долях... А в результаті світ спинився...
***
– який сенс у такому житті?
– Великий: ти вирощуєш своє терпіння. Не все у світі дається отак:р-раз, і є... А що таке терпіння? Це і є твоє випробування часом – на міцність, здатність дійти до мети. Селянин чекає свого врожаю майже рік; гончар мусить почекати, поки виріб висохне добрий місяць на сонці, а потім ще цілу добу випалює його в печі. Вони мають винагородою за своє терпіння плоди своєї праці. А в нас з вами на меті найбільша нагорода, яку дає лише Бог, і то лише один раз, – наше життя, бо ж насправді нічого у світі нам більше не належить: пожежа чи війна можуть забрати дім, здодій – украсти майно, час – красу й молодість. Та коли будете мати життя й витримку, і дім собі повернете, і наживете багатство.
***
Коротко: дуже гарна історія – дуже негарно розказана. Місцями переживаєш «ой що буде, що буде», а місцями – так відверто скомканий сюжет, ніби автор писала-писала, а тут її хтось покликав, і – «файл-сохранить-потім допишу». Останній раз таке враження в мене склалося про «Маятник» Леони Вишневської.
Діалоги: нє. Не вірю. Не може і не буде жива щоденна мова звучати, як репліка з театральної сцени. Награно і не живо.
За ідею, декілька цікавих думок і буквально одиничні сцени, де реально хвилюєшся за героїв – 3 з 5.
***
- ...А як ваша комерція?
- Та щось не йде клієнт, здрібнів: чи то менше їсти почали, чи більше економити... А як там ваше золото-срібло, шановний Аароне?
- Що ви, Леві! Якщо вже й на продуктах економлять...
При цьому обоє співчутливо і з розумінням посміхалися, тому що лукавили взагалі-то обидва, бо не заведено в євреїв хизуватися своїм добром, і на те купа причин, і заздрість одноплемінників серед них точно не остання в списку...
Яка мудра нація, нє?))
***
...люди дуже довго просили в Бога дати їм талант знати своє майбутнє й нарешті отримали його: пекар, який знав, що через рік помре, перестав пекти хліб; орач, знаючи, що град виб'є врожай, не засівав поле; лікар, який не хотів моральних мук через смерть пацієнта на десятому році практики, перестав лікувати людей; дівчина не виходила заміж, бо боялася народження мертвого первістка; люди перестали віддавати дітей до школи, бо "нащо тобі знання, як ти маєш бути гончарем чи римарем"; учені, боячись бути осміяними і знаючи сумне майбутнє своїх винаходів, припинили над ними працювати... - так усі намагалися уникнути болю й горя в своїх долях... А в результаті світ спинився...
***
– який сенс у такому житті?
– Великий: ти вирощуєш своє терпіння. Не все у світі дається отак:р-раз, і є... А що таке терпіння? Це і є твоє випробування часом – на міцність, здатність дійти до мети. Селянин чекає свого врожаю майже рік; гончар мусить почекати, поки виріб висохне добрий місяць на сонці, а потім ще цілу добу випалює його в печі. Вони мають винагородою за своє терпіння плоди своєї праці. А в нас з вами на меті найбільша нагорода, яку дає лише Бог, і то лише один раз, – наше життя, бо ж насправді нічого у світі нам більше не належить: пожежа чи війна можуть забрати дім, здодій – украсти майно, час – красу й молодість. Та коли будете мати життя й витримку, і дім собі повернете, і наживете багатство.
***
Коротко: дуже гарна історія – дуже негарно розказана. Місцями переживаєш «ой що буде, що буде», а місцями – так відверто скомканий сюжет, ніби автор писала-писала, а тут її хтось покликав, і – «файл-сохранить-потім допишу». Останній раз таке враження в мене склалося про «Маятник» Леони Вишневської.
Діалоги: нє. Не вірю. Не може і не буде жива щоденна мова звучати, як репліка з театральної сцени. Награно і не живо.
За ідею, декілька цікавих думок і буквально одиничні сцени, де реально хвилюєшся за героїв – 3 з 5.
April 12, 2022
Мудра книга про людяність і світло людських душ у темні часи.
August 28, 2020
Із позитивного: книга доволі добре описує єврейський побут і традиції. Цікава також тим, що її дія відбувається на території України. Із суттєвих зауважень: життя головних героїв у селі описано так, наче довкола немає Другої світової війни та окупації, при цьому подано доволі викривлене трактування війни.
Авторка подає відверто категоричне сприйняття світу, без напівтіней, із ідеалізацією ситуації, яка відбувається у романі. Мова головних героїв у книзі здебільшого нехарактерна часу Другої світової війни.
Авторка подає відверто категоричне сприйняття світу, без напівтіней, із ідеалізацією ситуації, яка відбувається у романі. Мова головних героїв у книзі здебільшого нехарактерна часу Другої світової війни.
November 18, 2017
Спокусили мене назва - дійсно цікава й незвичайна, обкладинка (підозріло подібна на серію книг єврейських письменників якогось російського видавництва, але ж гарна) і премія "Коронація слова".
Не купуйтеся на все це. Чиста графоманія на актуальну тему. Нема ані сюжету, ані персонажів. Твір на визначену тему. Сідай, три.
Не купуйтеся на все це. Чиста графоманія на актуальну тему. Нема ані сюжету, ані персонажів. Твір на визначену тему. Сідай, три.
January 30, 2023
Книга, яка залишає по собі багато роздумів, емоцій.
Події описані у Львові про сім‘ю євреїв, які зазнали переслідувань та мук з боку нацистів.
Для мене воно все наче оживає, адже мені добре знайомі ті вулички. На одній із них я навіть жила і не знала, шо там було ґетто для євреїв.
Рекомендую до прочитання.
Події описані у Львові про сім‘ю євреїв, які зазнали переслідувань та мук з боку нацистів.
Для мене воно все наче оживає, адже мені добре знайомі ті вулички. На одній із них я навіть жила і не знала, шо там було ґетто для євреїв.
Рекомендую до прочитання.
February 5, 2023
ТЯЖКО БУТИ ЛЮДИНОЮ (Рецензія 2021 року)
Перший і відразу «коронований» роман Тетяни Пахомової акурат уписується в когорту сучасної літератури про долю східноєвропейського єврейства і загибель мультикультурної Східної Європи у горнилі ХХ ст. Ці теми сьогодні звучать у поліфонії: як пронизлива фрагментарність і приблизність пам’яті у «Мабуть Естер» Каті Петровської, або ж містично-месіанський голос ув епічному полотнищі «Книг Якова» Ольґи Токарчук і «Вічному календарі» Василя Махна, чи як промовиста метафора безслідно щезлого з лиця Східної Європи озера з водами пам’яті й життя народів в «Амадоці» Софії Андрухович... Попри дискурсивний сплеск в інших літературах, літературна рефлексія й інтеграція теми Голокосту в модерну українську ідентичність все ще триває. «Я, ти і наш мальований і немальований Бог» не просто займає вільну нішу, а буквально залатковує велику білу пляму на літературній мапі.
Це роман про відповідальність, яку ми повсякчас беремо чи відмовляємося брати на себе, хоч вона буває страшною, небезпечною, надто важкою. Про те, що кожен вчинок має свій наслідок. І про те, що велика історія проростає через долю окремої людини, а приватне завжди є оптикою загального. Книжка розказує реальну історію радехівського подружжя, яке у роки Другої світової війни 832 дні переховувало єврейську сім’ю. Літературна увага до українських праведниць і праведників світу – ще не затерта, не зреалізована перспектива, яка показує нові джерела порозуміння двох народів зі спільною складною історією.
Відчувається, що авторка самотужки прагне виконати гігантську роботу з пам’яттю і травмами ХХ ст., яку ще належить опрацювати всьому українському суспільству. Принаймні під егідою заголовка текст повсякчас нагадує про «мене і тебе», про рівність і спільність людей по різні боки культур, межа між якими всього лише проходить від «мальованого» до «немальованого». Зайве говорити, наскільки актуальна парадигма сусідства і діалогу сьогодні.
Роман надзвичайно важливий не лише увагою до українсько-єврейських взаємин під час Другої світової війни, а й до побутового виміру Голокосту, до щоденних виборів кожної і кожного з нас. Мета, якою застановилася авторка, насправді напрочуд складна. З одного боку, вкрай нелегко відтворити життя втраченого культурного всесвіту, з��айти і показати без зайвого пафосу ниточки, що в’язали всіх і все в цьому просторі. З другого боку, ще страшніше шукати дорогу в людські душі, намагатися глянути в очі злу й, водночас, не зневіритися в існуванні добра. Спробувати пояснити хоча б собі, чому і з якими думками одні приставали на вбивство, а другі рятували, ризикуючи життям власним і своїх сімей тут-і-зараз. Лінійна розповідь перемежована епізодами про останні щасливі будні родини Зільберманів та сімейну трагедію Марії і Степана, про більшовицьке розкуркулення й виселення в Сибір, голод та антисанітарію і вбивства в гетто й поза ним, доноси місцевих, знущання, примусові роботи, про не менш дивовижну втечу з гетто й витримку, про спільні безкінечні дні в підвалі хліва, поліцайські обшуки і вже спільні народження і трагедії. Попри монотонність деяких частин і бляклість образів, авторці вдається з часом додати внутрішньої динаміки, змусивши нас, читачок, з острахом очікувати, що ж буде далі.
Одним із важливих і виразно українських, ширше східноєвропейських мотивів роману є знак рівності між двома тоталітаризмами, нацизмом і більшовизмом. Це той факт, що сильно відрізняє досвід війни західного світу від пережитого українськими людьми. Саме тому важливо писати про минуле, виписувати досвід травм, аналізувати пам’ять і не допускати забуття. Без минулого ми справді не маємо шансу дивитися вперед. А ще роману не бракує вкрай символічних місць: чого лише вартують образи вбитого лелеки-надії, мікви на цвинтарі, коли порятована з гетто єврейська сім’я з радості танцює вночі на християнському цвинтарі, і просьби дітей у подарунок на день народження мати сонце. Сонця всі таки дочекалися. У річище основного сюжету вливаються менші чи більші потоки дотичних історичних тем, людських доль, болючих питань і втрачених сторінок. Одні з них будять живий інтерес, як-от, історія Рахелі, що самовільно вийшла заміж за чужинця і, зрештою, в унісон із культурними упередженнями загинула в нещасті; інші ж проминають блідими силуетами. Проте, все це творить об’ємнішу картину, додає живих барв історії, яка відбувалася буквально з нами.
Водночас, тут є мало місця для півтонів, бо це й не потрібно за логікою сюжетного універсального гуманізму. Однак, від глибшої роботи з образами роман би тільки виграв. Адже ідеологічно він дуже вивірений і тим певною мірою видається пласким, позбавленим тієї гостроти, проблемності, опуклості, яких мимоволі шукаєш в оповіді про настільки складну сторінку спільної історії. Життя і єврейської, й української родин ідеалізоване, здається, зовсім не інтегроване у світ навколо, надто, коли це вже похмурий світ у час нацистської окупації. Тут і «смерть же немає національності», і сумнівні біологічні апеляції до інакшості, і гуманістичний знак рівності між християнством та юдейством, а натовп погромників – то лише агресивний люмпен та «знавіснілі львівські мародери». Саме тому українські поліцаї – від початку озлоблені, психічно неадекватні люди: кривдник Іван, що полюбляє називати дружину-польку «свинею», агресивний Юра-бик, антисеміт, домашній тиран, що вбив власну матір. Складно не погодитися з цим широким набором достоту правильних і добре артикульованих тез. Але будьмо відверті: історія ХХ ст. не терпить простих рішень і точних дефініцій. Хай би яким чітким не здавалося чорне і біле, у центрі того була і є людина – найскладніша тема, найхимерніший відтінок. І в нашій літературі є великий простір, ба більше, гостра потреба у складних психологічних малюнків та рефлексій про всіх «наших» по обидва боки правди та історії.
Для літератури, яка прокладає дорогу до складних і недостатньо відрефлексованих, але інтегральних тем, надзвичайно важливо творити нову мову. Чи принаймні зуживати ту, яка щонайбільше відповідає стилеві, темам, епосі. Мушу визнати, що інколи мова роману цілковито незграбна, важка і розпластана, як якась велика тварина. Здається, ці тварини-речення з важкими оберемками синонімів, означень, канцеляризмів на шиях («незрозумілий деспотизм», «натхненна конспіративна маячня» і под.) туляться одне до одного, заповзають у кожну шпарину і не дають читачці ані поворухнутися, ані вдихнути.
Буває, що авторка запинається покривалом моралізаторства, й ці латки кліше заважають оку. Деколи забагато описовості (особливо у поясненнях про спільність і схожість двох культур) і надміру очевидної у своїх цілях авторської рефлексії. Ця давно втоптана стежка не веде в життя, а переважно відводить від нього, губить за дескрипціями сам його дух. Через брак живої галицької, по-справжньому пересипаної їдишем мови, вряди–годи сумнівні фрази («трамвайчик на зупинці прийняв жінку в жовте черевце»), хиби у фразах їдишем мова роману хибує на анемію. Додаткові редакторські зусилля додали б текстові нових граней, без цих: «Хустка, як найчастіше змінюваний атрибут, визначала модність її власниці й була найбільш обговорюваним предметом гардеробу та об’єктом заздрості сільського жіноцтва».
Письменниця робить великий композиційний акцент, удається до паратекстуальності, що в рази посилює звучання «авторської ідеї». Якщо в назві роману йдеться про рівність і діалог, то в епіграфі – про пам’ять, яка майже безсила застерігати від повторення історії. Натомість сильний епілог говорить про прощення, буквально підводить лінію під життям героїв та героїнь і відкриває голос Бога. Втім, питання християнського світогляду й релігійності, через які Тетяна Пахомова неприховано розглядає тему Голокосту в Україні, запрошують до дискусії. Фінал дражливий не тільки тому, що намагається звести культурні відмінності й непорозуміння до спільного знаменника, єдиного Бога. Ця спроба видається спрощеною, бо ні історію, ні ідеології релігій і культур не переписати. Кінцівка мимоволі повертає до міркувань про християнство «після Аушвіцу». Чи мав право Бог не втручатися в загибель кількох мільйонів невинних людей? Чи міг, зрештою, статися Голокост у світі, де існує Бог? Питання відкриті.
Попри все, роман Тетяни Пахомової спонукає до пошуків та розмислів про національну пам'ять з її трагедіями та здобутками. Про нові основи української ідентичності й інклюзивного історичного наративу. Про межі й виміри того, що є «людина», як то «бути людиною». Саме цей приватний, інтимний, повсякденний – надзвичайно цінний, маловідомий простір життя й сусідства під час Голокосту прагне дослідити письменниця. Тим часом від подій Другої світової, від тоталітарних режимів ХХ ст. та їхніх злочинів нас відділяє дедалі більша відстань. Тут і зараз надзвичайно важливо творити і відновлювати власну історичну пам’ять. Проговорювати травми, переосмислювати взаємні образи й упередження, збагачуватися досвідами інших культур, брати на себе відповідальність за власне минуле, хай яким би страшним і складним воно не було. Як знаємо, література у цьому процесі відіграє одну з головних ролей.
Христина Семерин
Перший і відразу «коронований» роман Тетяни Пахомової акурат уписується в когорту сучасної літератури про долю східноєвропейського єврейства і загибель мультикультурної Східної Європи у горнилі ХХ ст. Ці теми сьогодні звучать у поліфонії: як пронизлива фрагментарність і приблизність пам’яті у «Мабуть Естер» Каті Петровської, або ж містично-месіанський голос ув епічному полотнищі «Книг Якова» Ольґи Токарчук і «Вічному календарі» Василя Махна, чи як промовиста метафора безслідно щезлого з лиця Східної Європи озера з водами пам’яті й життя народів в «Амадоці» Софії Андрухович... Попри дискурсивний сплеск в інших літературах, літературна рефлексія й інтеграція теми Голокосту в модерну українську ідентичність все ще триває. «Я, ти і наш мальований і немальований Бог» не просто займає вільну нішу, а буквально залатковує велику білу пляму на літературній мапі.
Це роман про відповідальність, яку ми повсякчас беремо чи відмовляємося брати на себе, хоч вона буває страшною, небезпечною, надто важкою. Про те, що кожен вчинок має свій наслідок. І про те, що велика історія проростає через долю окремої людини, а приватне завжди є оптикою загального. Книжка розказує реальну історію радехівського подружжя, яке у роки Другої світової війни 832 дні переховувало єврейську сім’ю. Літературна увага до українських праведниць і праведників світу – ще не затерта, не зреалізована перспектива, яка показує нові джерела порозуміння двох народів зі спільною складною історією.
Відчувається, що авторка самотужки прагне виконати гігантську роботу з пам’яттю і травмами ХХ ст., яку ще належить опрацювати всьому українському суспільству. Принаймні під егідою заголовка текст повсякчас нагадує про «мене і тебе», про рівність і спільність людей по різні боки культур, межа між якими всього лише проходить від «мальованого» до «немальованого». Зайве говорити, наскільки актуальна парадигма сусідства і діалогу сьогодні.
Роман надзвичайно важливий не лише увагою до українсько-єврейських взаємин під час Другої світової війни, а й до побутового виміру Голокосту, до щоденних виборів кожної і кожного з нас. Мета, якою застановилася авторка, насправді напрочуд складна. З одного боку, вкрай нелегко відтворити життя втраченого культурного всесвіту, з��айти і показати без зайвого пафосу ниточки, що в’язали всіх і все в цьому просторі. З другого боку, ще страшніше шукати дорогу в людські душі, намагатися глянути в очі злу й, водночас, не зневіритися в існуванні добра. Спробувати пояснити хоча б собі, чому і з якими думками одні приставали на вбивство, а другі рятували, ризикуючи життям власним і своїх сімей тут-і-зараз. Лінійна розповідь перемежована епізодами про останні щасливі будні родини Зільберманів та сімейну трагедію Марії і Степана, про більшовицьке розкуркулення й виселення в Сибір, голод та антисанітарію і вбивства в гетто й поза ним, доноси місцевих, знущання, примусові роботи, про не менш дивовижну втечу з гетто й витримку, про спільні безкінечні дні в підвалі хліва, поліцайські обшуки і вже спільні народження і трагедії. Попри монотонність деяких частин і бляклість образів, авторці вдається з часом додати внутрішньої динаміки, змусивши нас, читачок, з острахом очікувати, що ж буде далі.
Одним із важливих і виразно українських, ширше східноєвропейських мотивів роману є знак рівності між двома тоталітаризмами, нацизмом і більшовизмом. Це той факт, що сильно відрізняє досвід війни західного світу від пережитого українськими людьми. Саме тому важливо писати про минуле, виписувати досвід травм, аналізувати пам’ять і не допускати забуття. Без минулого ми справді не маємо шансу дивитися вперед. А ще роману не бракує вкрай символічних місць: чого лише вартують образи вбитого лелеки-надії, мікви на цвинтарі, коли порятована з гетто єврейська сім’я з радості танцює вночі на християнському цвинтарі, і просьби дітей у подарунок на день народження мати сонце. Сонця всі таки дочекалися. У річище основного сюжету вливаються менші чи більші потоки дотичних історичних тем, людських доль, болючих питань і втрачених сторінок. Одні з них будять живий інтерес, як-от, історія Рахелі, що самовільно вийшла заміж за чужинця і, зрештою, в унісон із культурними упередженнями загинула в нещасті; інші ж проминають блідими силуетами. Проте, все це творить об’ємнішу картину, додає живих барв історії, яка відбувалася буквально з нами.
Водночас, тут є мало місця для півтонів, бо це й не потрібно за логікою сюжетного універсального гуманізму. Однак, від глибшої роботи з образами роман би тільки виграв. Адже ідеологічно він дуже вивірений і тим певною мірою видається пласким, позбавленим тієї гостроти, проблемності, опуклості, яких мимоволі шукаєш в оповіді про настільки складну сторінку спільної історії. Життя і єврейської, й української родин ідеалізоване, здається, зовсім не інтегроване у світ навколо, надто, коли це вже похмурий світ у час нацистської окупації. Тут і «смерть же немає національності», і сумнівні біологічні апеляції до інакшості, і гуманістичний знак рівності між християнством та юдейством, а натовп погромників – то лише агресивний люмпен та «знавіснілі львівські мародери». Саме тому українські поліцаї – від початку озлоблені, психічно неадекватні люди: кривдник Іван, що полюбляє називати дружину-польку «свинею», агресивний Юра-бик, антисеміт, домашній тиран, що вбив власну матір. Складно не погодитися з цим широким набором достоту правильних і добре артикульованих тез. Але будьмо відверті: історія ХХ ст. не терпить простих рішень і точних дефініцій. Хай би яким чітким не здавалося чорне і біле, у центрі того була і є людина – найскладніша тема, найхимерніший відтінок. І в нашій літературі є великий простір, ба більше, гостра потреба у складних психологічних малюнків та рефлексій про всіх «наших» по обидва боки правди та історії.
Для літератури, яка прокладає дорогу до складних і недостатньо відрефлексованих, але інтегральних тем, надзвичайно важливо творити нову мову. Чи принаймні зуживати ту, яка щонайбільше відповідає стилеві, темам, епосі. Мушу визнати, що інколи мова роману цілковито незграбна, важка і розпластана, як якась велика тварина. Здається, ці тварини-речення з важкими оберемками синонімів, означень, канцеляризмів на шиях («незрозумілий деспотизм», «натхненна конспіративна маячня» і под.) туляться одне до одного, заповзають у кожну шпарину і не дають читачці ані поворухнутися, ані вдихнути.
Буває, що авторка запинається покривалом моралізаторства, й ці латки кліше заважають оку. Деколи забагато описовості (особливо у поясненнях про спільність і схожість двох культур) і надміру очевидної у своїх цілях авторської рефлексії. Ця давно втоптана стежка не веде в життя, а переважно відводить від нього, губить за дескрипціями сам його дух. Через брак живої галицької, по-справжньому пересипаної їдишем мови, вряди–годи сумнівні фрази («трамвайчик на зупинці прийняв жінку в жовте черевце»), хиби у фразах їдишем мова роману хибує на анемію. Додаткові редакторські зусилля додали б текстові нових граней, без цих: «Хустка, як найчастіше змінюваний атрибут, визначала модність її власниці й була найбільш обговорюваним предметом гардеробу та об’єктом заздрості сільського жіноцтва».
Письменниця робить великий композиційний акцент, удається до паратекстуальності, що в рази посилює звучання «авторської ідеї». Якщо в назві роману йдеться про рівність і діалог, то в епіграфі – про пам’ять, яка майже безсила застерігати від повторення історії. Натомість сильний епілог говорить про прощення, буквально підводить лінію під життям героїв та героїнь і відкриває голос Бога. Втім, питання християнського світогляду й релігійності, через які Тетяна Пахомова неприховано розглядає тему Голокосту в Україні, запрошують до дискусії. Фінал дражливий не тільки тому, що намагається звести культурні відмінності й непорозуміння до спільного знаменника, єдиного Бога. Ця спроба видається спрощеною, бо ні історію, ні ідеології релігій і культур не переписати. Кінцівка мимоволі повертає до міркувань про християнство «після Аушвіцу». Чи мав право Бог не втручатися в загибель кількох мільйонів невинних людей? Чи міг, зрештою, статися Голокост у світі, де існує Бог? Питання відкриті.
Попри все, роман Тетяни Пахомової спонукає до пошуків та розмислів про національну пам'ять з її трагедіями та здобутками. Про нові основи української ідентичності й інклюзивного історичного наративу. Про межі й виміри того, що є «людина», як то «бути людиною». Саме цей приватний, інтимний, повсякденний – надзвичайно цінний, маловідомий простір життя й сусідства під час Голокосту прагне дослідити письменниця. Тим часом від подій Другої світової, від тоталітарних режимів ХХ ст. та їхніх злочинів нас відділяє дедалі більша відстань. Тут і зараз надзвичайно важливо творити і відновлювати власну історичну пам’ять. Проговорювати травми, переосмислювати взаємні образи й упередження, збагачуватися досвідами інших культур, брати на себе відповідальність за власне минуле, хай яким би страшним і складним воно не було. Як знаємо, література у цьому процесі відіграє одну з головних ролей.
Христина Семерин
April 7, 2018
За форму - 3. Слово "гопники", відсутність розділів чи хоча б відступів якихось, кілька повторюваних мовних помилок на кшталт "посміхнулася" замість "усміхнулася" (провина редактора й коректора), від яких у мене сльозилися очі...
Хотіла поставити 5 за зміст. Історія гарна. Точніше - страшна, а отже - "продАвана". Однак якість подання цієї історії залишає бажати кращого. Я зі своєю сердобольністю і яскравою уявою вмирала із кожним персонажем книги, навіть якщо в нього не було ні імені, ні хоча б якогось примарного образу; мені було жаль усіх без винятку, і я собі все одно уявляю болісність і кожної окремої трагедії, і спільної.
Але все-таки не вдалося автору передати атмосферу війни, її безжальності і глибини горя, яке спіткало стількох людей. Загалом якось дуже поверхово все відображено, і краще б автор більше доклав зусиль принаймні до стилістики твору, а не до тих повчальних діалогів, які тим нудніші, чим більші за обсягом.
Отож, із історії, за якою можна знімати фільм, авторка зробила досить "однобоку" повість , яка в тих випадках, коли мала б викликати жаль, неприйняття всього цього жаху, здебільшого залишає читача байдужим. З огляду на те, що людське життя і справді нічого не коштувало, можливо, це і виправдано, але у творі, де відведено по кілька абзаців чи й сторінок для відображення якихось другорядних тем, - странно.
Хотіла поставити 5 за зміст. Історія гарна. Точніше - страшна, а отже - "продАвана". Однак якість подання цієї історії залишає бажати кращого. Я зі своєю сердобольністю і яскравою уявою вмирала із кожним персонажем книги, навіть якщо в нього не було ні імені, ні хоча б якогось примарного образу; мені було жаль усіх без винятку, і я собі все одно уявляю болісність і кожної окремої трагедії, і спільної.
Але все-таки не вдалося автору передати атмосферу війни, її безжальності і глибини горя, яке спіткало стількох людей. Загалом якось дуже поверхово все відображено, і краще б автор більше доклав зусиль принаймні до стилістики твору, а не до тих повчальних діалогів, які тим нудніші, чим більші за обсягом.
Отож, із історії, за якою можна знімати фільм, авторка зробила досить "однобоку" повість , яка в тих випадках, коли мала б викликати жаль, неприйняття всього цього жаху, здебільшого залишає читача байдужим. З огляду на те, що людське життя і справді нічого не коштувало, можливо, це і виправдано, але у творі, де відведено по кілька абзаців чи й сторінок для відображення якихось другорядних тем, - странно.
August 31, 2022
Кожна така книга дуже болить, але як важливо, що їх пишуть. Велика подяка авторам.
От живеш ти у любові й спокої, навіть багатстві. Ніхто не звертає уваги, що ти єврей. Яка різниця? Всі ми люди. А потім приходить гітлер і тебе сахаються всі. Хоча знаходяться й ті, які через страх і смерть ладні допомогти.
"...із-за важкої штори, що вільно теліпалася на вітрі, долинали крики євреїв- їх хапали просто на вулиці німецькі солдати й волочили в тюрму Бригідки на вулиці Казімєжовській і там, як розсадники комунізму, піддавали нелюдським тортурам; крики не гасилися навіть товстезними стінами..."
Книга детально змальовує, як сім'я Зільберманів, від старого до малого переживає другу світову. Діти не розуміють за що. Старі переживають найважче. Дорослі кажуть, через те, що ми інакші.
"Бо те, що ненависне людям, завше знаходять у євреях..." ...бо вони інакші..А інакшого в тваринному світі заведено з'їдати.. Або виганяти..."
Коли Пахомова вводить нового персонажа, я трохи сіпаюсь. Знаєте чого? Бо текст не розділяється взагалі. Просто хоп, знайомтесь це Марійка та її батьки. І ти така, це хто взагалі. Прочитавши н-ну к-сть сторінок починаєш щось знов розуміти.
Ще змальовано становлення радянської влади і те, як твоє, зароблене потом, ставало державним.
Видно, як 1940й рік вплинув на різні верстви населення та народи (євреї, цигани). І у більшості випадків не в кращу сторону. Ненависть просочується скрізь, але маленьким промінчиком світить надія.
Німці дуже жорстокі, за будь яку дрібницю могли вбити. Це жах. Не раджу читати її зараз, але раджу взяти до рук взагалі.
От живеш ти у любові й спокої, навіть багатстві. Ніхто не звертає уваги, що ти єврей. Яка різниця? Всі ми люди. А потім приходить гітлер і тебе сахаються всі. Хоча знаходяться й ті, які через страх і смерть ладні допомогти.
"...із-за важкої штори, що вільно теліпалася на вітрі, долинали крики євреїв- їх хапали просто на вулиці німецькі солдати й волочили в тюрму Бригідки на вулиці Казімєжовській і там, як розсадники комунізму, піддавали нелюдським тортурам; крики не гасилися навіть товстезними стінами..."
Книга детально змальовує, як сім'я Зільберманів, від старого до малого переживає другу світову. Діти не розуміють за що. Старі переживають найважче. Дорослі кажуть, через те, що ми інакші.
"Бо те, що ненависне людям, завше знаходять у євреях..." ...бо вони інакші..А інакшого в тваринному світі заведено з'їдати.. Або виганяти..."
Коли Пахомова вводить нового персонажа, я трохи сіпаюсь. Знаєте чого? Бо текст не розділяється взагалі. Просто хоп, знайомтесь це Марійка та її батьки. І ти така, це хто взагалі. Прочитавши н-ну к-сть сторінок починаєш щось знов розуміти.
Ще змальовано становлення радянської влади і те, як твоє, зароблене потом, ставало державним.
Видно, як 1940й рік вплинув на різні верстви населення та народи (євреї, цигани). І у більшості випадків не в кращу сторону. Ненависть просочується скрізь, але маленьким промінчиком світить надія.
Німці дуже жорстокі, за будь яку дрібницю могли вбити. Це жах. Не раджу читати її зараз, але раджу взяти до рук взагалі.
February 27, 2025
Пишу цей текст, а руки тремтять від прочитаного…
І це тремтіння не страху, а чистої люті і агресії до людського звіра, який ставить себе вище інших та дозволяє собі пригноблювали та знущатися над слабшими. 😡
Авторка так тонко і точно передає душевні переживання головних героїв у той важкий час Великої Вітчизняної Війни, що поволі занурюєшся і неначе німий невидимий свідок спостерігаєш за всім, але нічого не можеш зробити, ніяк не можеш допомогти.😭😤
Естер - єврейка, сильна духом, добра, лагідна, любляча мати, ідеальна дружина, хороша людина, але єврейка…
Під час війни окупанти дозволяли собі нищити інші національності, вважаючи їх меншовартісними. Цей антигуманний, аморальний , абсолютно нелюдський підхід використовували лише з однією метою - знищити, викорінити, замордувати ні в чому не винних людей. 😫
Гетто, голод, холод, важка праця, безпомічність зламали багатьох, але не Естер. Вона вірила, що зможе врятувати себе і своїх дітей з того пекла, в яке вони втрапили.🥺
Степан - українець, сильний, розумний, працьовитий, ніжний чоловік і корисний для тодішньої влади працівник. Не зважаючи на всю ту не просту ситуацію, ризикуючи власним життям та життям коханої дружини рятує Естер з дітьми та довгий час переховує в себе вдома. 🤫
Такі різні люди.
Різні національності.
Різні погляди.
Різні релігії.
Різні життя.
Спільне в тому, що чисте, добре серце, яке не несе в собі злості та темноти робить людину людиною…
Місцями я плакала…😢
Почитайте, нам варто пам‘ятати про те, що БУТИ і НАЗИВАТИСЯ людиною, то різні речі…
І це тремтіння не страху, а чистої люті і агресії до людського звіра, який ставить себе вище інших та дозволяє собі пригноблювали та знущатися над слабшими. 😡
Авторка так тонко і точно передає душевні переживання головних героїв у той важкий час Великої Вітчизняної Війни, що поволі занурюєшся і неначе німий невидимий свідок спостерігаєш за всім, але нічого не можеш зробити, ніяк не можеш допомогти.😭😤
Естер - єврейка, сильна духом, добра, лагідна, любляча мати, ідеальна дружина, хороша людина, але єврейка…
Під час війни окупанти дозволяли собі нищити інші національності, вважаючи їх меншовартісними. Цей антигуманний, аморальний , абсолютно нелюдський підхід використовували лише з однією метою - знищити, викорінити, замордувати ні в чому не винних людей. 😫
Гетто, голод, холод, важка праця, безпомічність зламали багатьох, але не Естер. Вона вірила, що зможе врятувати себе і своїх дітей з того пекла, в яке вони втрапили.🥺
Степан - українець, сильний, розумний, працьовитий, ніжний чоловік і корисний для тодішньої влади працівник. Не зважаючи на всю ту не просту ситуацію, ризикуючи власним життям та життям коханої дружини рятує Естер з дітьми та довгий час переховує в себе вдома. 🤫
Такі різні люди.
Різні національності.
Різні погляди.
Різні релігії.
Різні життя.
Спільне в тому, що чисте, добре серце, яке не несе в собі злості та темноти робить людину людиною…
Місцями я плакала…😢
Почитайте, нам варто пам‘ятати про те, що БУТИ і НАЗИВАТИСЯ людиною, то різні речі…
January 14, 2025
A good book for children and teenagers. Teaches good principles and tells about the horrors of the Holocaust. Just another reminder of why I hate Nazism and Communism.
The criticism is that all the main characters are idealistic, without flaws.
The criticism is that all the main characters are idealistic, without flaws.
May 21, 2017
Зворушлива історія, дві долі, однакові цінності-вічні. Прочитала за раз. Книга спонукає творити більше добра, цінувати, що є і прагнути до роботи над своїм духом і душею.
July 25, 2018
One of the best books I've ever read!
August 10, 2020
Смачна мова, цікава історія, майстерно написана!
November 22, 2020
Книга читається на одному подиху і, окрім трагедії однієї єврейської родини, дає розуміння картини нацистської окупації Львова.
August 20, 2021
Хто ті люди, що пишуть захоплені відгуки на цю графоманію? Я давно не була настільки розчарованою. Жахливий стиль авторки, що не речення - то прислів'я чи приказка, діалоги дітей-підлітків такі вже високолітературні, що їм одразу не віриш. Та й взагалі, сагою називати цю книгу, як в анотації, язик не повернеться - чтиво, не більше. На важку і цікаву тему, але чтиво.
Ще від автора кілька разів подається термін "фашисти", що дуже вже ріже око.
От хіба обкладинку відзначу - дуже красива.
Ще від автора кілька разів подається термін "фашисти", що дуже вже ріже око.
От хіба обкладинку відзначу - дуже красива.
September 15, 2021
Історія 2 Світової війни, про те як переплелися долі єврейської та української сімей. Хороша книга, рекомендую до читання!
May 13, 2025
Сподобалось спочатку, та з другої половини книги стало не цікаво - безліч самоповторів, нереалістичні діалоги.
December 6, 2016
Призер Коронації Слова - це все, що я знала про книгу, коли її взяла її до рук
Read
July 14, 2017В цієї книжка дуже гарна обкладинка. ЇЇ аж хочеться тримати в руках. І, коли я її дочитала, я ще якийсь час просто тримала її в руках... По суті, це сумна книжка. Про той відрізок нашої історії, який не можливо згадувати без сліз. І то вже не перша книжка про війну, яку читаю. а все ніяк не можу повірити, що хтось, будучи живою людиною і маючи живе серце, може так знущатись над собіподібними. Що має творитись в людській голові, щоб нормальним вважалось побити, покалічити, вбити іншу людину?
Але, по великому рахунку, ця книжка має "вшиту" ниточку позитиву і віри в Світло. Бо все ж, сім'я вижила, а маленька Міра знову заговорила. Так, ця сім'я то дууууже малий відсоток євреїв, яким вдалось вижити, але тішить сам факт, що світ не без добрих людей, ладних жертвувати собою і своєю безпекою, щоб допомогти ближньому.
Може книжка і написана не надто глибоко занурено в історію, але особисто мене це не заважає її полюбити.
Але, по великому рахунку, ця книжка має "вшиту" ниточку позитиву і віри в Світло. Бо все ж, сім'я вижила, а маленька Міра знову заговорила. Так, ця сім'я то дууууже малий відсоток євреїв, яким вдалось вижити, але тішить сам факт, що світ не без добрих людей, ладних жертвувати собою і своєю безпекою, щоб допомогти ближньому.
Може книжка і написана не надто глибоко занурено в історію, але особисто мене це не заважає її полюбити.
Displaying 1 - 20 of 20 reviews