Нова збірка актуальної публіцистики відомої письменниці — це книга для тих, хто не уникає чесних відповідей на нагальні питання і переймається викликами, які ставить перед українцями сьогодення. Тут ідеться про химери «поневоленого розуму» та про нові маски й форми, яких набуває в епоху мас-медіа давня війна, про пошук героїв, про знакові постаті й тексти, а зрештою про те, як гідність і спротив нав’язаним правилам гри дають нову надію європейській цивілізації. Це ексклюзивний репортаж із гарячих точок інформаційного фронту, де триває боротьба з забуттям і байдужістю, які мало не коштували нам держави.
Oksana Zabuzhko is a contemporary Ukrainian writer, poet and essayist.
Born in Lutsk, Ukraine, Zabuzhko studied philosophy at the Kyiv University, where she also obtained her doctorate in aesthetics in 1987. In 1992 she taught at Penn State University as a visiting writer. Zabuzhko won a Fulbright scholarship in 1994 and taught Ukrainian literature at Harvard and University of Pittsburgh. Currently Zabuzhko works at the Hryhori Skovoroda Institute of Philosophy of the National Academy of Sciences of Ukraine.
Zabuzhko is known both for her literary works and criticism. Her controversial bestselling novel Field Work in Ukrainian Sex was translated in eight languages. In her writing Zabuzhko draws a lot of attention to the questions of Ukrainian self-identification, post-colonial issues and feminism. Her book Let My People Go won the Korrespondent magazine Best Ukrainian documentary book award in June 2006, and The Museum of Abandoned Secrets, Best Ukrainian Book 2010.
Я ніколи раніше не читала Оксану Забужко. Може не читала і б нині, але надивившись на те як гайпують на її творчості її колеги, дуже захотілося взнати, чи такі вже ті речення довгі як їх малюють. Хотіла почати з свіженької "Планети Полин", але на букбоксі вона весь час була зайнята, довелося взяти іншу збірку.
"І знов я влізаю в танк" поділена на дві частини: "Проти матриці" і "Ландшафти й профілі". Тут містяться різноманітні статті, есе, інтерв'ю та спогади за 2012-2016 роки. Мушу сказати, що мені було дуже складно спочатку сприймати тексти Забужко як тексти живої сучасниці, але сторінок за 20 я подолала цей бар'єр, далі було легше.
- Ваша Забужко кусається? - Ні, вона робить боляче інакше, дістаючи з рукава спогади про Оксану Макар з 2012 року.
У першій частині в основному містяться тексти-роздуми про те як сталося, що ми дійшли до такого життя, Забужко аналізує певні події, розкладає їх як пасьянси, шукаючи логічну послідовність.
Друга частина присвячена людям, місцям тощо. Тут Оксана Стефанівна подає свої враження від поїздки в Дніпро (петровськ ще тоді), Донецьк, Харків, Білорусь; вміщає спогади про Леоніда Плюща, Євгена Сверстюка, Василя Лісового. Буду відвертою, я майже нікого з них не знала, максимум, чула ім'я, тому це було цікаво і корисно. Єдина стаття, яку я пропустила, стосувалася "НепрОстих" Прохаська, але справа в тому, що я спочатку хочу прочитати сам твір, а потім вже думки пані Забужко.
Мене дуже розчулив і розізлив есей про так званий "дом Булґакова", який до Булґакова має дуже опосередкований стосунок. Це ж бо знищення пам'яті про людину і родину, яким він насправді належав. Василь Листовничий, вбитий у 1919р. під час втечі радянською владою, був непересічним киянином: полковник, викладач, архітектор і меценат, у пам'яті нащадків він виявився виселеним і зведеним до ролі нікчемного "Васіліси" з "Білої гвардії", в той час як сам Булґаков проживав на Андріївському узвозі, 13 у свій час на пташиних правах заздрісного квартиранта.
Наше перше знайомство з Оксаною Стефанівною було більш ніж вдалим. Настільки вдалим, що я цю книжку собі викупила, планую читати й інші твори. Єдине, що трошки напрягало, - вислови латиною без перекладу. Знаю, важко повірити, що не всі вкраїнські читачі володіють латиною, але така вже наша сувора реальність.
Oksana Zabuzhko is my teacher, I’m her student. I loved her fiction but I think I love her nonfiction even more.
This is a collection of her writings that appeared in different publications over the years, some of them published in Ukrainian for the first time.
She talks about so many interesting topics: Bulgakov’s house in Kyiv that is not really his house, his family rented rooms there because his father came to Kyiv as part of Moscow's program to russify Kyiv. For money, obviously. And Bulgakov never got rid of this resentment, being a mere russian renter. Cheka killed the real owner of the house, Lystovnychyi; Bulgakov used him in his anti Ukrainian propaganda The White guard because of pettiness; and Bulgakov’s legend overshadowed his memory in the history of Kyiv (Zabuzhko proposes to study Bulgakov much more critically in Ukraine and also to add a plate to the house with the name of the owner who built it to commemorate him.)
She’s the first one to explain to me the particularity of the Donbas region, how Moscow was preparing for years to strike there. She mentions how in her experience, people of Donbas always craved Ukrainian literature, and the first Ukrainian bookshop that was opened there and was a great success was promptly closed by russians, because they had a monopoly on Donbas culture for ages. And the failure of the other parts of Ukraine to fight it. (I tried to recollect if there were any Ukrainian bookshops in my hometown, Zaporizhzhya, so I checked with my friend who was studying literature and she says no. We had a complete monopoly by russians when I was growing up. She says situation changed only after 2014 when I was already living in Kyiv.)
And yet how Ukrainian is Donbas. She mentions great names of Ukrainian literature that wrote about Donbas like Hryhir Tutunnyk, or a great poet that Zabuzhko nominated for a Nobel prize in literature, Donbas’ Vasyl Holoborodko. Just check this out:
Нам немає місця на своїй землі, нам нікуди подітися у цьому світі: ми емігруємо лише до давньої Греції, розгорнувши Гомерову "Іліаду",— аби вижити — ми себе вбиваємо: стираємо своє ім'я—ім'я українця—з лиця землі, як власний плювок, ми відмовляємося від своєї мови, як від якогось нездійсненого злочину, у якому нас ніби звинувачують, ми відмовляємося від рідної домівки, стіни якої уже не захищають,— ми — самовбивці.
or
кожне слово нашої мови проспіване у Пісні тож пісенними словами з побратимами у товаристві розмовляємо
кожне слово нашої мови записане у Літописі тож хай знають вороги якими словами на самоті мовчимо
She talks about Ukrainian dissidents, poets and political activists, killed by russia like Vasyl Symonenko (dead at 28), Vasyl Stus (dead at 47 in Soviet labor camp), Valerian Pidmohylny (shot in Sandarmokh at 34). Different generations, all stolen from Ukrainian culture and literature.
It was interesting to read her view of the history and that damned Pereiaslav Agreement as the logical step, because back then in the 17th century russia was the weakest player, compared to the Kingdom of Poland and the Grand Duchy of Lithuania and Ottoman Empire and Ukraine couldn't afford to fight on three fronts. And russia did promise a great levels of autonomy back then. Makes me wonder, but what if?... And makes me wish Ukraine had maybe mountains or swamps on its borders.
It was interesting to learn about the fire in the library of the Ukrainian Academy of Science in 1964 where Pogruzhalski set on fire priceless Ukrainian materials, a lot of Ukrainian medieval documents were lost. (He was arrested and convicted but the main current version is that it was KGB operation)
Ok there's so much more in here. In the end she's ruthless with her critics of Ukrainian politics(super-fair), sees russian operation against Ukraine that started way way back (it's a miracle Ukraine is surviving, really, with so much money and time spent on propaganda in Europe that painted Ukrainians as nazis, the fact I didn't even know back then) and she implores Ukrainians to get rid of provincial mentality. And yet she's hopeful and is inspired by the new generations of Ukrainians and mourns her mentors who slowly die out and thanks to whom Ukraine is still kicking. And at one point her realization that she's the mentor now, there's no one left behind her. But Oksana is a fighter! And I feel more hopeful and proud myself when I read her.
Ношуся з цією книжкою, як з писаною торбою: проторохкотіла всі вуха домашнім, друзям, коханим; виписала ручку, занотовуючи свої думки до щоденника; думаю про неї і не можу перестати. Вона не тільки глибока, інтелектуальна, внутрішньонацієтворча, багатошарова, із гумором написана, вона ще й дає надію, змушує повірити в своє існування і цінність тих, кого століттями зневіряли, обесцінювали і принижували. Найбільш мені запали в душу есей про поїздку в Донецьк (читати всім, хто з Донбасу) і "Ми, депортовані" (читати всім ВПО і біженцям, можливо, будете плакати, але то корисні сльозі). Але кожен, абсолютно кожен есей з цієї збірки є важливим, цікавим, та й просто красивим. Бо розум то красиво. І сексуально - про секс тут теж є, з неочікуваного ракурсу, проте вітально. Книжка після якої знову хочеться жити, кохатися, "влізати в танк" - і знову розумієш, нащо.
Читати Оксану Забужко – це так, ніби ти довго лінувався перед тим, як урешті зібратися покачати прес, і тепер трохи болить від тих зусиль. Це острах зашпортатися в довгих реченнях, як у бальній сукні. Це часом незнайомі прізвища, навіть слова незнайомі, чого вже там. Але разом із тим не покидає відчуття, що зі сторінок Забужко до тебе промовляє твоя волинська прабаба, якої ти навіть не знала, але думаєш, що саме так вона могла розмовляти. Бо в нас теж передавалося поколіннями це кумедне слово «мішігін» - і так радісно натрапити на нього саме в Оксани Стефанівни. Вона ніби прийняла естафету в Лесі Українки, а тепер передає нам ці знання – кожна волинська жінка з сильним внутрішнім стержнем носить у собі щось від них.
Оксана Стефанівна завжди вміє здивувати: то анекдот якийсь розкаже, а то, наприклад, повідає, як статистика національних порнотрафіків свідчить про національні травми народу і чому за сексуальними вподобаннями Україна брат Румунії (чи то вже правильно сказати: сестра)). У Забужко талант писати цікаво про все, за що б вона не бралася, і її слова мають мають стільки сили, ніби не зі сторінок читаєш, а ось авторка сидить перед тобою і енергійно це все розповідає, а ти спостерігаєш за "гойдливими дармовисами арабських срiбних сережок".
І за це ти готовий прощати примітки, що можуть бути довшими за самі речення, і безжальні означення на адресу журналістів «гієни клавіатури і шакали копіпейсту». Я навіть кулінарні рецепти би читала, написані у стилі Оксани Забужко (хоч навряд чи вона на таке погодиться, у них удома чоловік готує, я дізнавалася :))
болюча книжка. з одного боку — це майстерно скомпільоване та блискуче сформульоване нагадування, що наш ворог, росія, нік��ли не відхилявся від своєї імперської доктрини. з іншого — аналог питання “гдє ви билі восємь (дев’ять, десять, одинадцять, двадцять, далі буде) лєт когда донбілі бомбас?” тільки неіронічно, і спрямоване напряму до тих, хто справді був незрозуміло де, слухав незрозуміло кого і читав незрозуміло що. стосується не лише українців — відчутна, а може й переважна, кількість зібраних есеїв друкувалась в європейській періодиці. Оксана Стефанівна — як езопівський хлоп, котрий гукав про вовка. тільки на відміну від дитини з байки, вона нікого не вводила в оману. просто, на превеликий жаль, далеко не всі хотіли її чути.
Я навіть не знаю, що тут можна коментувати чи описувати. Це просто те, що має прочитати кожен українець за самовизначенням. Бо не достатньо просто дізнатися якісь факти про своє минуле, потрібно ще, щоб хтось тобі їх грамотно «розжував».
І ось Забужко робить це у, властивій собі, жорсткій (бо правдивій) манері, даючи при цьому масу фактів і часто, відкриваючи очі на особистості та події, про які десь колись хіба краєм вуха чув.
У 1832 році Адам Міцкевич пише “Книги народу польського”, де зображає Польщу як Ісуса народів. У середині 1840-х років Микола Костомаров думає “вау, а незла ідея”, й рихтує на основі цього тексту власну “Книгу буття українського народу”, де вже українці подають іншим народам високий приклад того, як творити “істеє братство, куди кожний, пристаючи, був братом други”. Українці своїми муками спокутують переступ інших народів і врешті встають з могили, щоб повести за собою інших. У 2010-ті Оксана Забужко підхоплює цей мотив східноєвропейських романтиків ХІХ століття. Наскільки переконливо цей конструкт експортується у ХХІ століття і як йому дихається в нашому загазованому повітрі – судити читачам.
За великим рахунком, есеїстика буває двох типів. Перший – прагне стилістичної довершеності, намагається викликати емоції, розкриває внутрішній світ самого автора. Другий – дає читачеві ширший контекст, нову інформацію, неочікувані історичні паралелі та інтерпретації відомих подій. Забужко намагається їх поєднувати і у неї незле виходить.
Збірка дуже еклектична. Велику частину складають переклади статей, написаних для західної преси від грудня 2013-го. Вони українському читачеві нічого нового не скажуть, а от статті, написані "для нас" – тут можна кожну розбирати й обговорювати окремо. Остання, про зв'язок історії Франції з інтелектуальним шляхом постмодернізму, взагалі мала би стати приводом для довгих і запальних публічних дискусій.
Читати було важко і через те, як це написано (ох вже ці знамениті довгі речення на цілу сторінку!🫠), і через тексти, що подані не в хронологічному порядку, і - найголовніше! - через теми, які підіймає Забужко. Сильно, боляче, гостро й прямолінійно. Я ніби заглянула в своє минуле (2012 - 2016 рр.) і побачила те, чого не помічала або не хотіла помічати раніше. І виникають незручні питання: як я це пропустила, чому не бачила, де тоді була?..
Потужні тексти, на диво оптимістичні, надихаючі й зрозумілі навіть попри те, що я не вловлювала деяких (насправді багатьох😒) культурних та історичних відсилань. Вважаю знайомство з творчістю Оксани Стефанівни вдалим, це пʼять зірочок з пʼяти)
Ця збірка текстів стала для мене підручником з української історії, літератури, філософської думки. Пані Оксана спонукає до глибшого вивчення українцями самих себе, своєї душі. Раджу читати всім для кращого розуміння процесів, які відбуваються у наші часи не тільки в Україні, але й у ближніх і дальніх сусідів. А також для укріплення віри в нашу правду і нашу перемогу.
Статті Оксани Забужко за останні 4 роки. Багато з них ви, може, вже прочитали деінде, та вони оформлені за темами і з коментарями, передмовами, так що виходить цілісна книжка. Мені було цікаво читати.
Свого часу мене зачіпила лекція О.Стяжкіної "Правильна біографія", де йшлося про переформатування і про "правильний" підбір слів для власної історії, щоб вижити у Радянському Союзі. Але ж "правильні" слова підбирались не тільки для людей, а й для цілих країн, і хтось охоче повірив у цю нову сторі, і почав її піарити направо і наліво, а хтось написав, озвучив, вижив, і ...замовк і з "новою" біографією, і, тим паче, з небеспечно-своєю-старою... Україні "допомагали" підібрати слова задовго до союзу, і мовчати ми навчились. Тепер треба вчитись говорити про себе, і, що найважливіше, називати речі своїми (не завжди приємними і очікуваними) іменами. Ця збірка есеїв власне і є спробою назвати... І це озвучування інколи дивує, інколи провокує, а ще зустрічає шалений опір (як це було з "Будинком Булгакова-Листовничого", коли більшість нашої літературно-екскурсійної тусовки почала пристрасно захищати літературний геній Булгакова, хоча якраз на талант його ніхто й не посягав, йшлося про право власності, а літературну булгаківську спадщину п.Оксана навіть заохочувала читати, просто з "новими окулярами")... І мені б дуже хотілось, щоб всі теми - і польська ("Що з тою Польщею?" - перше питання з залу під час зустрічі з письменницею у Львові), і білоруська (досі для нас невідома, бо на північну сусідку звикли дивитись з "російськими окулярами"), і булгаківська, і, головне, - наша, українська - були темами дискусій саме на такому рівні для притомних людей на всіх медійних майданчиках! Ця книга про нас, про нас і Світ, про наше минуле, і наше майбутнє. В одному з відгуків на цю книгу на Goodreads вилинула думка, що в цій книзі Україна повстає як "Месія", або ж "рятівне коло" для цілого світу, і "це вже проходили інші" - так, є таке з "центром Всесвіту", але на тлі всьо-пропальських настроів нашого інтелектуального "бомонду" і мало-оптимістичної "температури" українського інтернет-простору має бути розумна людина з широким світоглядом, яка скаже "ми виграємо цю війну", - і їй повірять, і може навіть перестануть "врівноважувати" своє бажання інколи похвалити себе і свою країну переліком всіх недоліків, негараздів і проблем. А ще маю таку надію, що після цієї книги ми перед усім для себе перестанемо бути тими "ялинками", про які Оксана Стефанівна згадувала в одному зі своїх виступів :) Читайте, думайте, і не втрачайте надію!
Дуже цікаво, що моє знайомство з Забужко почалося не з її романів, а з її виступів в рамках "П'ятого Харкова" в грудні 2016. Я її послухала, і вона мене зацікавила, заінтригувала, переконала своїм виступом, досвідом, ходом думок. Тому я і купила книгу "І знов я влізаю в танк..." Читала запоєм. Книга просто зґвалтувала мої мізки. Оскільки це збірник текстів 2012-16 рр і вони упорядковані не хронологічно, все це нашарування часових рамок перемішалось з сучасністю, і всі ці "реальності" почали рухатися і стикатися в моїй свідомості наче літосферні плити, спричиняючи землетруси та емоціональні "виверження". Навіть гортаючи книгу, розумієш, як ретельно пані Оксана її готувала - все структуровано, купа посилань на джерела, коментарі де і коли були дані інтерв'ю та де публікув��лися тексти. Хоча тексти були написані в проміжку 12-16 рр, вони охоплюють значно більші часові проміжки. Тому актуальності книга не втратить навіть за кілька десятиліть.
хоч уже майже все читане в інтернетрях, але разом, як завжди, дуже концептуально і стріляє. по назві збірці хто тільки не проїхався - пропонували рецензію з темою "для тих, хто в танку" (і врешті її написали), пропонували вбачати в заголовкові якісь нарікання на потребу влізти в одяг. для мене Забужко цікавіша як есеїстка, для якої все, що відбувається, це повторення 1) або того, що було 2) або того, про що вона попереджала, а тепер по-фортінбрасівськи розповідає перед завісою. чекаємо на те, що колись надрукують її щоденник, шматки з якого вона час від часу показує. ото вже вже точно будуть хроніки від Ф.
Про те, чому наша т.зв. політична еліта так зневажає людей; чому Україна програла інформаційну війну ще до того, як зрозуміла, що вона проти неї ведеться (як пише Забужко:"програла за неявкою"); про те, чому Україна - не Білорусь; про те, чому ми не можемо - не маємо права - програти, та багато іншого. Тішуся з того, що багато чого читала до виходу книжки в онлайні. Радію з того, що в нашому часі та просторі є люди рівня усвідомлення та узагальнення як Забужко.
Не робіть як я. Читайте есеїстику Забужко одразу як її видали. Це убезпечить вас від багатьох непорозумінь та запитань "а чого воно так сталося, а чому вони такі, а чому ми такі?". Якщо ви ще не підписані на соцмережі Оксани Стефанівни, бігом підписуватись і всотувати кожне слово. А потім купуйте, читайте і перечитуйте її книги.
Amazing book ! Author has deep understanding of Ukrainian society, political events that influenced its development and history issues, which are still key in defining track of independent Ukraine life. What I found difficult is that essays are not continuation of the same topic, but rather different author`s interviews, magazine articles and publications, which expose feelings, thoughts and emotions related to struggles that author, country and its citizens are facing while establishing national identity. All in all, book is definitely worth reading. I would highly recommend it to those, who are interested in modern Ukraine life and have some background in history.
Забужко - публічний інтелектуал, тому для читання тексту мені часто доводилось користувався вікіпедією для справки. Пані Оксана виносить на світло здавалось би забуті історії. Вона окреслює лінії фронту і проводить паралелі в нашій півтисячолітній війні цивілізацій. Книжка чудова.
Читаючи книгу постійно перебирала подумки історії з життя багатьох поколінь моїх родичів. Оксана Забужко нагадує хто ми, звідки ми і чому ми такі, які є сьогодні.
Є книжки, які приходять в твоє життя неочікувано, наче самі обирають тебе. Ти, наче, й не збиралася саме зараз її читати, але вона кличе, притягує, не відпускає. Ти береш її до рук, розкриваєш, і вже з перших сторінок розумієш її неймовірну вчасність. Це як ковток води для спраглого. "І знов я влізаю в танк" Оксани Забужко — з таких.
Художньої Забужко я ще не читала, а от з її публіцистикою дещо знайома — минулоріч читала "Найдовшу подорож". "І знов я влізаю в танк" — це збірка ессе, статей та інтерв'ю Оксани Стефанівни приблизно 2012-2015 років. Розпочинає видання уривок із вірша авторки, рядок з котрого й дав назву збірці. Вже з цього вірша мене приголомшила сила та глибина думок і те, наскільки я потребувала таких текстів.
Читалося легко. Це було свого роду терапією, вельми вчасною допомогою та підтримкою. З кожним рядком я відчувала, як текст мене зміцнює і розкриває мені глибше Україну початку незалежности і далі, російську приховану, в потім й явну, війну проти українців. Мене вразила думка про "невидимі кулі", якими по нам стріляють і про те, що нам треба вчитися цьому протистояти.
Цими текстами я відкопувала і себе саму. Наче знов проходила шлях змін. Знаходила для себе пояснення якихось подій, відповіді на питання чи потвердження моїх власних думок. Авторка говорила зі мною, допомігши мені укорінитися глибше, заповнити білі плями та прогалини. Це була дуже цінна та цікава розмова з розумною та цікавою жінкою, яка поділилася своїми вельми важливими досвідом та знаннями.
"І знов я влізаю в танк" дала мені значно більше, ніж я від неї очікувала. Вона відкрила мені не лише мою країну і те, якої трагедії ми насправді не допустили (і продовжуємо не допускати, сил нам в цьому!), а й саму постать авторки: те, в яких умовах вона росла і формувалася, які люди були поряд. Годі тут все описати — про таке варто читати кожному, і кожному робити вже свої висновки.
Мене неймовірно захопила мова авторки: мені хотілося чим довше нею насолоджуватися, перебувати в ній, вчитися їй. Побудова речень, те, як висловлюється думка. Окремі слова та вирази хотілося записати, запам'ятати, щоб збагатити ними власне мовлення.
Попри те, що "І знов я влізаю в танк" вперше вийшла друком близько дев'яти років тому, вона лишається актуальною. Думається, вона нею ще довго залишатиметься. Щиро рекомендую.
Ця книга є, по суті, збіркою вступів, передмов, післямов, некрологів ітд. Деякі з них були мені більш цікавими, деякі менш. Але майже ніде (крім, може, паризького щоденника) не було де розвернутись оцій «забужківській» думці з реченнями на сторінку, коли сенси накривають лавиною, як в «Найдовшій подорожі», наприклад. Що ця книга дійсно дала - так це бажання прочитати деякі твори, до яких ті чи інші вступи/післямови були написані, зокрема переписку з Шевельовим,»Планету Полин», «Польові дослідження…» та «НепрОсті» Прохаська.
Відчуття читати це восени 23року - неймовірне. Згадувати, дізнаватись, переобдумувати власні думки і спогади з того часу. Відкривати нові або малознайомі імена для глибшого вивчення Настійливо рекомендую всім
* Виробництво рабів, несвідомих свого рабства, - це якраз реальність сьогоднішньої війни. * Путін зробив безпрецендентну кар'єру - йому вдалося завербувати цілу націю. У 84% вербують не лише росіян.