What do you think?
Rate this book
Листи Лесі Українки #1
Листи: 1876–1897
З ким товаришувала Лариса Косач, ким захоплювалася і з кого кпила, що читала, де бувала, чим журилася і про що мріяла, як народжувалися задуми її творів… Із листів, написаних до рідних, близького оточення і «товаришів по зброї», перед нами постає молода, енергійна, блискуче освічена українська аристократка, яка активно відстоює свої погляди, творить нові смисли і змінює світ. Уперше опублікований без вилучень, зі збереженням авторського правопису, епістолярій Лесі Українки відкриває читачам можливість по-новому побачити одну з найяскравіших постатей української культури межі XIX-XX століть.
512 pages, Hardcover
First published January 1, 1978
22 people are currently reading
202 people want to read
About the author
Lesia Ukrainka
115 books105 followersLesya Ukrainka (born Larysa Petrivna Kosach-Kvitka (February 25, 1871 – August 1, 1913) is one of is one of Ukrainian literature's foremost writers, best known for her poems and plays. She also was an active political, civil, and feminist activist
Among her most well-know works are poems collections «On the wings of songs» (1893), «Thoughts and Dreams» (1899), «Echos» (1902), epic poem «Ancient fairy tale» (1893), «One word» (1903), plays «Princess» (1913), «Cassandra» (1903—1907), «In the Catacombs» (1905), «Forest song» (1911).
Леся Українка (справжнє ім'я Лариса Петрівна Косач-Квітка 13 лютого 1871, — 19 липня 1913) - українська письменниця, перекладач, культурний діяч. Писала у найрізноманітніших жанрах: поезії, ліриці, епосі, драмі, прозі, публіцистиці. Також працювала в ділянці фольклористики (220 народних мелодій записано з її голосу) і брала активну участь в українському національному русі.
Серед найвідоміших праць письменниці збірка поезій «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902), поеми «Давня казка» (1893), «Одно слово» (1903), та п'єси «Бояриня» (1913), «Кассандра» (1903-07), «В катакомбах» (1905), «Лісова пісня» (1911).
Source: EN/UA Wikipedia
Among her most well-know works are poems collections «On the wings of songs» (1893), «Thoughts and Dreams» (1899), «Echos» (1902), epic poem «Ancient fairy tale» (1893), «One word» (1903), plays «Princess» (1913), «Cassandra» (1903—1907), «In the Catacombs» (1905), «Forest song» (1911).
Леся Українка (справжнє ім'я Лариса Петрівна Косач-Квітка 13 лютого 1871, — 19 липня 1913) - українська письменниця, перекладач, культурний діяч. Писала у найрізноманітніших жанрах: поезії, ліриці, епосі, драмі, прозі, публіцистиці. Також працювала в ділянці фольклористики (220 народних мелодій записано з її голосу) і брала активну участь в українському національному русі.
Серед найвідоміших праць письменниці збірка поезій «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902), поеми «Давня казка» (1893), «Одно слово» (1903), та п'єси «Бояриня» (1913), «Кассандра» (1903-07), «В катакомбах» (1905), «Лісова пісня» (1911).
Source: EN/UA Wikipedia
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 11 of 11 reviews
March 2, 2018
Портрет митця як юної дівчини, зі смішними дитячими листами (у п’ять років: “Були у нас ужачи йайця, ми хотіли, щоб вони вивились та закопали в землю та нічого не зробили, я дуже скучила за вами всіми”), але й усіма інтелектуальними хворобами дорослішання штибу стрімких змін поглядів залежно від кола спілкування останніх днів, нестриманості у висловлюваннях (називає всі етноси за етнічними пейоративами, крім, здається, поляків), радикально-широкими й не конче аналітичними узагальненнями в оцінюванні навколишніх явищ (почасти щоб вислужитися перед Драгомановим, я так розумію), і т.д. З легкої руки Оксани Забужко (яка, звісно, головний промоутер перечитування ЛУ у публічному просторі, за що їй велика вдячність і шана) - існує тема читати ці листи дидактично, як певний інтелектуальний, етичний і естетичний еталон. Я не певна, чи варто покладати на ЛУ ще й ці завдання, яких вона на себе не покладала в листуванні. Я думаю, вона заслуговує читання для себе, а не задля того, щоб підпирати наші уявлення про світ. Хоча в тому, як елеґантно пришпилити людину, не вдаючись до обсценної лексики, ЛУ – таки еталон: чекаю нагоди використати в побуті її прекрасне “Товаришам його коли б хто плюнув межи очі, то заробив би спасеніє душі, бо не можна ж так надуживати правом кожної людини бути свинею”. Прекрасно ж, ні? :)
Далі просто хаотичний набір цитат в ролі блокнота для себе.
Мімімі безкрає із графи “Наскуби з класика цитат, щоб підкріпити свої уявлення про світ”:
* “Не можна, гріх бути інвалідом, коли так багато роботи і так мало людей, треба перестати ним бути”, - пише геть юна ЛУ, і мало є речей, які мене розчулюють більше, ніж така робоча етика.
* У нас багато літературознавчих текстів виглядає так, ніби жива людина до них не причетна, ніби їх створив якийсь генератор випадкових текстів. То цю проблему констатувала ще ЛУ, якщо вам раптом треба аргументи в арсенал: “у нас люди звикли, що наука та публіцистика мусять говорити мовою сухих, безстрасних мумій, а не живою мовою певної в своїх поглядах людини. А тепера більшість людей у нас боїться живої мови, бо вона не дає їм спати спокійно і нагадує, що час би вже розпочати жити, а не то що у сні бавитись якимись туманними мріями.” Сама вона, втім, теж, бувало, сповзала в іншу крайність, бо ось уже за кілька листів по тому: “За тісність і бідність мови я приймаю вину цілком на себе (так що кажіть краще не «ви», а «ти»), се у мене мова вийшла така через реакцію против новітньої галицько-укр[аїнської] мови наукової, так пересипаної неологізмами і чужими словами та зворотами, мені се так чогось збридло, що я навіть впала в другу крайність, і Ви можете мене за се лаяти, але других вилайте вже краще не за бідність мови, а за її багатство (часто легко здобуте).”
* Про те, що добрі наміри не звільняють людину від опанування літературною технікою: “Я знаю одного поета, що склав собі афоризм: «Гарна рифма – погибель для ідеї!», і, треба сказати, він тримається вірно свого афоризму, вже чи по волі, чи по неволі – хто його зна. Що ж до мене, то я тільки генієві можу простить кепсько збудований вірш, та й то не завжди. Українським же поетам слід би на який час заборонити писати національно-патріотичні вірші, то, може б, вони скоріше версифікації вивчались, примушені до того лірикою та перекладами, а то тепер вони найбільше надіються на патріотизм своїх читців, а не на власну рифму та розмір.” І в пізнішому листі: “Біда наших українських писателів у тому, що вони більш пишуть, ніж читають, а як і читають, то все більш своє, не хотілось би з них приклад брати”
* Якщо вам треба аргументи проти біографічного методу в літературознавстві: “я думаю, що самий метод критики ad hominem неналежитий, хоч його й признають новітні французькі критики. Справді, не слід уважати кожної ліричної поезійки за сторінку з автобіографії, бо часто в таких поезіях займенник я вживається тільки для більшої виразності.”
* Просто мімімі: “я завжди уважала, що любов без діл мертва, і ніколи не думала, що досить мати «добре серце», аби обійтись без всього іншого”
* П-послідовність: “Я вже й так уважаюся тут за enfant terrible, бо прийшлось мені раз показати незалежність думки при меценатах та при батьках України – бідна вона з такими «батьками» правдянського толку. Страх, як вони грають такими словами, як «толерантність», «моральна тиранія», «патріотизм», «українство» і т. п., обертають їх на всі боки, як самі хотять. У них, напр[иклад], «толерантність» вимагає миритись з клерикальними виданнями «Просвіти» і навіть підтримувати їх, а коли хто намовляє своїх товаришів до якого іншого видавництва, то се вже виходить «моральна тиранія»; для них видання «Ист[орических] песен» А[нтоновича] і Д[рагоманова] здається дуже патріотичним ділом, а інші видання самого вже Д[рагоманова] – антипатріотичним. Коли хто каже, що він не признає «Житій святих» для народу, то се вже у них «нетолерантне відношення до людей з релігійними переконаннями»… Одним словом – логіка!”
А ось об’єктивні уроки на тему “не треба ідеалізувати навіть симпатичних класиків / підходити до них із сучасними мірками”:
Ми якось так звикли, що передмодерністи – це доктринерство, догматизм, нездатність визнати інтересу рухів, до яких не належих, і т.д. А ось модерністи – це вже більше розмаїття і двіж. Так от, у модерністи ЛУ теж не дуже симпатичного догматизму вистачає (там ще в другому томі по імпресіоністах непотрібно проїхалась): ну, штибу “Що до Мопассана, то над ним, я думаю, не варт собі голову сушити, бо в его творах чиста ідея натуралізму зовсім зопсувалась і вийшло щось таке, про що не варт і говорить”. Чи от про Нечуя, я думаю, може й не варто так різко, він їй-бо не найгірший в тій епосі (думаю, перед Драгомановим вона тут вислужується, от хто в нашій літ-рі король підходу “Всі, хто не такі, як я – недорозвинені”, так це Драгоманов): “Бога ради, не судіть нас по романах Нечуя, бо прийдеться засудить нас навіки безневинно. Принаймні я не знаю ні одної розумної людини в Нечуєвих романах, якби вірити йому, то вся Україна здалась би дурною. У нас тільки сміються з того «Чорного моря», а прочитавши його, можна тільки подумати, чи не час би вже Нечуєві залишити писати романи, бо вже як такі романи писати, то краще пір’я дерти. А пожалься боже того пера й чорнила!”
* А ще не кажіть Фоліо, що їм можна наскубати цитат із класиків, аби виправдати свій підхід до перекладів, бо quod licet 19 століттю, non licet століттю 21, але вам пошепки процитую: “Прозаічні твори англійських та італьянських авторів можна перекладать і з русских перекладів, але вірші треба конечне перекладати з первотвору, бо инакше може вийти щось зовсім далеке і неподобне” )))
А от просто довга цитата про середовище сподобалася:
“хоч галичани (пам’ятай, далеко не всі) вище нас стоять у громадських думках і справах, зате загальна просвіта у них далеко нижче нашої; я чула се давно (так само, як і ти), але не думала, щоб се було настільки правда. Крім того, у радикальській громаді тримається напрямок (дай боже, щоб він не довго протримався!), подобний тому, який був у російських «народників», – а власне, антипоетичний і антиартистичний (à la Чернишевський, Писарєв et tutti quanti), тут можливі ще сперечки, подібні таким: що краще – Шіллер чи нові чоботи, Венера Мілоська чи куль соломи і т. п. Правда, це все у них провадиться не так гостро і дико, як у рос[іян], певне, поетична українська натура і європейська культура не допускають до того, але все ж цей напрямок єсть.
Щодня я мушу стинатися з «січовиками» за неоромантизм, за поезію і вчора така заставила їх признати, що в літературі мають вартість портрети, а не фотографії (розумієш різницю?), що без «видумки» нема літератури, що справді реальним описом можна назвати тільки той, що ставить ярку, виразну картину перед очі читача. Не велика се перемога, але я втішена, що ще «есть древу надежда»… Дехто з них, не протестуючи проти літератури взагалі, каже, що тепер галичанам (та й українцям) нема часу займатись літературою (белетристикою), бо в ній нема потреби або принаймні та потреба дуже мала: книжок ніхто не купує, та й грошей на них шкода, краще ті гроші обернути на громадські потреби і т. п. От чого вони вже не важаться займати, то се музики, проти неї нема протесту, тут, я вже думаю, слов’янсько-український інстинкт музикальний показав свою силу.”
Далі просто хаотичний набір цитат в ролі блокнота для себе.
Мімімі безкрає із графи “Наскуби з класика цитат, щоб підкріпити свої уявлення про світ”:
* “Не можна, гріх бути інвалідом, коли так багато роботи і так мало людей, треба перестати ним бути”, - пише геть юна ЛУ, і мало є речей, які мене розчулюють більше, ніж така робоча етика.
* У нас багато літературознавчих текстів виглядає так, ніби жива людина до них не причетна, ніби їх створив якийсь генератор випадкових текстів. То цю проблему констатувала ще ЛУ, якщо вам раптом треба аргументи в арсенал: “у нас люди звикли, що наука та публіцистика мусять говорити мовою сухих, безстрасних мумій, а не живою мовою певної в своїх поглядах людини. А тепера більшість людей у нас боїться живої мови, бо вона не дає їм спати спокійно і нагадує, що час би вже розпочати жити, а не то що у сні бавитись якимись туманними мріями.” Сама вона, втім, теж, бувало, сповзала в іншу крайність, бо ось уже за кілька листів по тому: “За тісність і бідність мови я приймаю вину цілком на себе (так що кажіть краще не «ви», а «ти»), се у мене мова вийшла така через реакцію против новітньої галицько-укр[аїнської] мови наукової, так пересипаної неологізмами і чужими словами та зворотами, мені се так чогось збридло, що я навіть впала в другу крайність, і Ви можете мене за се лаяти, але других вилайте вже краще не за бідність мови, а за її багатство (часто легко здобуте).”
* Про те, що добрі наміри не звільняють людину від опанування літературною технікою: “Я знаю одного поета, що склав собі афоризм: «Гарна рифма – погибель для ідеї!», і, треба сказати, він тримається вірно свого афоризму, вже чи по волі, чи по неволі – хто його зна. Що ж до мене, то я тільки генієві можу простить кепсько збудований вірш, та й то не завжди. Українським же поетам слід би на який час заборонити писати національно-патріотичні вірші, то, може б, вони скоріше версифікації вивчались, примушені до того лірикою та перекладами, а то тепер вони найбільше надіються на патріотизм своїх читців, а не на власну рифму та розмір.” І в пізнішому листі: “Біда наших українських писателів у тому, що вони більш пишуть, ніж читають, а як і читають, то все більш своє, не хотілось би з них приклад брати”
* Якщо вам треба аргументи проти біографічного методу в літературознавстві: “я думаю, що самий метод критики ad hominem неналежитий, хоч його й признають новітні французькі критики. Справді, не слід уважати кожної ліричної поезійки за сторінку з автобіографії, бо часто в таких поезіях займенник я вживається тільки для більшої виразності.”
* Просто мімімі: “я завжди уважала, що любов без діл мертва, і ніколи не думала, що досить мати «добре серце», аби обійтись без всього іншого”
* П-послідовність: “Я вже й так уважаюся тут за enfant terrible, бо прийшлось мені раз показати незалежність думки при меценатах та при батьках України – бідна вона з такими «батьками» правдянського толку. Страх, як вони грають такими словами, як «толерантність», «моральна тиранія», «патріотизм», «українство» і т. п., обертають їх на всі боки, як самі хотять. У них, напр[иклад], «толерантність» вимагає миритись з клерикальними виданнями «Просвіти» і навіть підтримувати їх, а коли хто намовляє своїх товаришів до якого іншого видавництва, то се вже виходить «моральна тиранія»; для них видання «Ист[орических] песен» А[нтоновича] і Д[рагоманова] здається дуже патріотичним ділом, а інші видання самого вже Д[рагоманова] – антипатріотичним. Коли хто каже, що він не признає «Житій святих» для народу, то се вже у них «нетолерантне відношення до людей з релігійними переконаннями»… Одним словом – логіка!”
А ось об’єктивні уроки на тему “не треба ідеалізувати навіть симпатичних класиків / підходити до них із сучасними мірками”:
Ми якось так звикли, що передмодерністи – це доктринерство, догматизм, нездатність визнати інтересу рухів, до яких не належих, і т.д. А ось модерністи – це вже більше розмаїття і двіж. Так от, у модерністи ЛУ теж не дуже симпатичного догматизму вистачає (там ще в другому томі по імпресіоністах непотрібно проїхалась): ну, штибу “Що до Мопассана, то над ним, я думаю, не варт собі голову сушити, бо в его творах чиста ідея натуралізму зовсім зопсувалась і вийшло щось таке, про що не варт і говорить”. Чи от про Нечуя, я думаю, може й не варто так різко, він їй-бо не найгірший в тій епосі (думаю, перед Драгомановим вона тут вислужується, от хто в нашій літ-рі король підходу “Всі, хто не такі, як я – недорозвинені”, так це Драгоманов): “Бога ради, не судіть нас по романах Нечуя, бо прийдеться засудить нас навіки безневинно. Принаймні я не знаю ні одної розумної людини в Нечуєвих романах, якби вірити йому, то вся Україна здалась би дурною. У нас тільки сміються з того «Чорного моря», а прочитавши його, можна тільки подумати, чи не час би вже Нечуєві залишити писати романи, бо вже як такі романи писати, то краще пір’я дерти. А пожалься боже того пера й чорнила!”
* А ще не кажіть Фоліо, що їм можна наскубати цитат із класиків, аби виправдати свій підхід до перекладів, бо quod licet 19 століттю, non licet століттю 21, але вам пошепки процитую: “Прозаічні твори англійських та італьянських авторів можна перекладать і з русских перекладів, але вірші треба конечне перекладати з первотвору, бо инакше може вийти щось зовсім далеке і неподобне” )))
А от просто довга цитата про середовище сподобалася:
“хоч галичани (пам’ятай, далеко не всі) вище нас стоять у громадських думках і справах, зате загальна просвіта у них далеко нижче нашої; я чула се давно (так само, як і ти), але не думала, щоб се було настільки правда. Крім того, у радикальській громаді тримається напрямок (дай боже, щоб він не довго протримався!), подобний тому, який був у російських «народників», – а власне, антипоетичний і антиартистичний (à la Чернишевський, Писарєв et tutti quanti), тут можливі ще сперечки, подібні таким: що краще – Шіллер чи нові чоботи, Венера Мілоська чи куль соломи і т. п. Правда, це все у них провадиться не так гостро і дико, як у рос[іян], певне, поетична українська натура і європейська культура не допускають до того, але все ж цей напрямок єсть.
Щодня я мушу стинатися з «січовиками» за неоромантизм, за поезію і вчора така заставила їх признати, що в літературі мають вартість портрети, а не фотографії (розумієш різницю?), що без «видумки» нема літератури, що справді реальним описом можна назвати тільки той, що ставить ярку, виразну картину перед очі читача. Не велика се перемога, але я втішена, що ще «есть древу надежда»… Дехто з них, не протестуючи проти літератури взагалі, каже, що тепер галичанам (та й українцям) нема часу займатись літературою (белетристикою), бо в ній нема потреби або принаймні та потреба дуже мала: книжок ніхто не купує, та й грошей на них шкода, краще ті гроші обернути на громадські потреби і т. п. От чого вони вже не важаться займати, то се музики, проти неї нема протесту, тут, я вже думаю, слов’янсько-український інстинкт музикальний показав свою силу.”
May 16, 2020
Який прекрасний жанр-епістолярій. Тобі відкривається завіса зарушниченого канонізованого образу, а за завісою тією - людина, у всій своїй красі.
Дивовижно, скільки всього можна дізнатися з листування, а особливо у випадку Лесі, котра через складні обставини свого здоров’я, постійно знаходивсь в подорожах, а отже, багато й писала й розповідала. Хронологічно подані листи, дають можливість бачити як формувалася особистість, погляди, переконання, як був вилаштуваний побут, що приносило радість, а що боліло, наперекір чому та незважаючи на що творилося. Дитячі листи не можна читати, без посмішки, листи молодої дівчини без захоплення тим внутрішнім стрижнем, який викресався.
Але увесь час мене не покидає думка, як ми, все таки, завдячуємо тим, хто зміг це все для нас зберегти. А скільки такого було не збережено, знищено, загублено? І яким скарбом є те, що збереглося. Всі оті мемуари, листи, інтерв’ю, які сьогодні маємо... це все могло бути просто не записано, не сказано, не втілено в життя і безнадійно втрачено.
Сестра Лесі Ольга, десятиліття збирала і упорядковувала цей епістолярій, і в 1943, тікаючи на Захід з німецькими військами змогла вивезти весь родинний архів Косачів, і тим зберегти його для нас, аби ми зараз мали змогу дізнатися про культурний та інтелектуальний ландшафт, який витворювався тоді. І тому, листи ці, є не тільки документами доби, а й свідченнями про те, щó передувало м’ясорубкам терорів, а головно, доказом, що наш спадок значно багатший, ніж той, який ми думаєм нам дістався.
Дивовижно, скільки всього можна дізнатися з листування, а особливо у випадку Лесі, котра через складні обставини свого здоров’я, постійно знаходивсь в подорожах, а отже, багато й писала й розповідала. Хронологічно подані листи, дають можливість бачити як формувалася особистість, погляди, переконання, як був вилаштуваний побут, що приносило радість, а що боліло, наперекір чому та незважаючи на що творилося. Дитячі листи не можна читати, без посмішки, листи молодої дівчини без захоплення тим внутрішнім стрижнем, який викресався.
Але увесь час мене не покидає думка, як ми, все таки, завдячуємо тим, хто зміг це все для нас зберегти. А скільки такого було не збережено, знищено, загублено? І яким скарбом є те, що збереглося. Всі оті мемуари, листи, інтерв’ю, які сьогодні маємо... це все могло бути просто не записано, не сказано, не втілено в життя і безнадійно втрачено.
Сестра Лесі Ольга, десятиліття збирала і упорядковувала цей епістолярій, і в 1943, тікаючи на Захід з німецькими військами змогла вивезти весь родинний архів Косачів, і тим зберегти його для нас, аби ми зараз мали змогу дізнатися про культурний та інтелектуальний ландшафт, який витворювався тоді. І тому, листи ці, є не тільки документами доби, а й свідченнями про те, щó передувало м’ясорубкам терорів, а головно, доказом, що наш спадок значно багатший, ніж той, який ми думаєм нам дістався.
May 9, 2017
Це наче серіал з Лесею Косач у головній ролі. Чекатиму на "сезон 2".
April 29, 2025
У рамках марафону #українськавесна від Олени з каналу https://youtube.com/@knygodzungli
Мені терміново потрібен другий том!
Чомусь у школі в моїй уяві сформувався приблизно такий образ Лесі Українки: самотня хвора жінка роками лежить у ліжку і пише сумні вірші. Чи варто говорити, як далеко я була тоді від істини?
Ерудована, начитана, сильна духом, Леся Українка з юних років брала активну участь у громадсько-політичному житті, спілкувалася з українською інтелігенцією, не боялась висловлювати власну думку, перекладала знакові твори з різних мов, була в постійних роз'їздах, варила варення, робила пастилу, шила собі одяг і вела полеміку з Іваном Франком. І все це на фоні хвороб, які іноді вибивали її з колії, на місяці приковували до ліжка, але не зламували.
Обожнюю епістолярій!
Мені терміново потрібен другий том!
Чомусь у школі в моїй уяві сформувався приблизно такий образ Лесі Українки: самотня хвора жінка роками лежить у ліжку і пише сумні вірші. Чи варто говорити, як далеко я була тоді від істини?
Ерудована, начитана, сильна духом, Леся Українка з юних років брала активну участь у громадсько-політичному житті, спілкувалася з українською інтелігенцією, не боялась висловлювати власну думку, перекладала знакові твори з різних мов, була в постійних роз'їздах, варила варення, робила пастилу, шила собі одяг і вела полеміку з Іваном Франком. І все це на фоні хвороб, які іноді вибивали її з колії, на місяці приковували до ліжка, але не зламували.
Обожнюю епістолярій!
May 2, 2024
«Бога ради не судіть нас по романах Нечуя, бо прийдеться засудить нас навіки безневинно. Принаймі я не знаю ні одної розумної людини в Нечуєвих романах, як би вірити йому, то вся Україна здалась би дурною. У нас тілько сміються з того Чорного моря, а прочитавши його, можна тілько подумати, чи не час би вже Нечуєві залишити писати романи, бо вже як такі романи писати, то краще пір'я дерти. А, пожалься боже того пера й чорнила! Мені тілько жаль, що наша бідна українська література отак поневіряється через різних Нечуїв, Кониських, Чайченків і т. п»
Читання листування Лесі допомогло побачити її як людину, а не письменницю: зі своїми фізичними обмеженнями, емоційними станами. Абсолютно екзальтоване читання.
Читання листування Лесі допомогло побачити її як людину, а не письменницю: зі своїми фізичними обмеженнями, емоційними станами. Абсолютно екзальтоване читання.
March 18, 2017
Родина Косачів для мене - "глиба", яку треба досліджувати. Усі діти мали чудову освіту, навчали одне одного... Для мене питання, як сформувався геній Лесі Українки і що для цього зробила Олена Пчілка як мама. Книгу читати важко - бо це листи, де часто не вистачає контексту чи пояснення чогось. Але зустрічаються дуже побутові, прості речі, які,мабуть, і формують! Цю книгу варто мати вдома на поличці, щоб часом до неї заглядати :)
January 24, 2022
на диво книжку прочитала досить швидко.
деякі листи здаються дуже дуже сучасними, хоч пройшло вже 120 років з тих пір.
мені було дуже цікаво дізнатися, що Леся сперичалась відкрито на сторінках журналу з Франком, цікаві її думки про те, яким повинен бути письменник, про Капітал, про росію. Дізнаєшся з першоджерел її думки, а не в переказі тих, хто складав підручники під "керівництвом партії"
Більш за все мене вразило, як і навіщо вона вчила мови, англійську, наприклад.
деякі листи здаються дуже дуже сучасними, хоч пройшло вже 120 років з тих пір.
мені було дуже цікаво дізнатися, що Леся сперичалась відкрито на сторінках журналу з Франком, цікаві її думки про те, яким повинен бути письменник, про Капітал, про росію. Дізнаєшся з першоджерел її думки, а не в переказі тих, хто складав підручники під "керівництвом партії"
Більш за все мене вразило, як і навіщо вона вчила мови, англійську, наприклад.
March 1, 2024
Сідаючи читати листи Лесі Українки, я навіть особливо не знала, чого очікувати. Це була досить емоційна покупка після якогось інтервʼю Оксани Забужко. Спочатку текст читається важко. Складно продиратися крізь мову, крізь величезну кількість зносок. Проте з кожною сторінкою читати легше і цікавіше. У певний момент я вже не могла від неї відірватися.
Завдяки цій книзі я відкрила для себе, що листи відомих людей це найкращий спосіб познайомитися з ними, бо там вони такі, якими були в житті - дуже щирі і справжні.
Ну і звісно ж відкрила для себе постать Лесі Українки. Була здивована, наскільки вона переживала і хвилювалася щодо своїх творів, якою була самокритичною до себе і якою працьовитою.
Завдяки цій книзі я відкрила для себе, що листи відомих людей це найкращий спосіб познайомитися з ними, бо там вони такі, якими були в житті - дуже щирі і справжні.
Ну і звісно ж відкрила для себе постать Лесі Українки. Була здивована, наскільки вона переживала і хвилювалася щодо своїх творів, якою була самокритичною до себе і якою працьовитою.
June 13, 2020
Читаючи листи, я наче перегортала сторінки історії. Було цікаво дізналася про сучасність Лесі, як жила інтелектуальна молодь, якими питаннями переймалась, як проводила час. Рекомендую прочитати цю книгу тим, кому хочеться зазирнути у минуле очима пересічної людини, а не історика. І окрім того, дізнатися про Лесю Українку, як письменницю-поетессу, перекладачку та інтелектуала свого часу.
November 21, 2016
Корисна річ – перечитувати українську класику у дорослому віці. Так легко зруйнувати сформоване шкільною програмою уявлення про письменників як про людей, які тільки й робили, що описували стражденну долю рідного народу. Епістолярна спадщина — найітимніше письмо, завдяки якому бачимо мрії, страхи, сподівання, пристрасті, гріхи наших класиків. Із листів Леся Українка постає сильною особистістю, у неї — неймовірна сила духу, висока самоорганізація й жага до навчання. І водночас Леся Українка так само любить, мандрує, хворіє, шукає гроші на видання журналів чи на оренду квартири, страждає від сезонних депресій і не хоче вилазити з ліжечка, провалює дедлайни — ніщо людське не чуже геніям.
Листи Лесі Українки читаєш, мимоволі порівнюючи себе з авторкою, звіряючи з її досягненнями й переживаннями власні. Після цієї книжки письменниця для мене — це така енергійна супервумен, чиєї наснаги вистачає на писання своїх творів і переклад чужих, на вивчення мов, на публікації у періодиці, на громадські справи, на подорожі й лікування. Письменниця рідко скаржиться на хворобу — та й то здебільшого тому, що недуга заважає творити. У Лесі Українки особливе усвідомлення цінності часу, сьогодні вона б могла писати чудові книжки по тайм-менеджменту (хоча ймовірніше, письменниця просто б порадила не відволікатися на несуттєве, а працювати).
Леся Українка — жінка, у якій поміщається стільки волі, сили, впертості, гумору, самоіронії, ніжності, що аж важко осягнути все це в одній людині. Неймовірне розчулення і «мі-мі-мі» – читати листи десятирічної дівчинки до бабусі на Полтавщині, у яких вона розповідає про домашніх котів, про своїх ляльок, муфту, шапку і «чулки». Леся дорослішає — і з того періоду її життя у листах до дядька Михайла Драгоманова зчитується прагнення заслужити його повагу, рости й рости в його очах. У Лесі Українки розкішне почуття гумору й відважність висловлювати те, що думаєш: «...Чи не час би вже Нечуєві залишити писати романи, бо вже як такі романи писати, то краще пір'я дерти. А пожалься Боже того пера й чорнила».
Листи Лесі Українки — це ще й свідчення епохи ХІХ століття з його розквітом, шляхетністю, витонченими манерами. Епістолярний жанр у той час вважався справжнім мистецтвом. Леся Українка постійно переживає, чи добре написані її листи, з ваганнями розпочинає переписуватися з новими людьми, дбає про кожну деталь, – теперішня культура фейсбучних чатів далеко не така.
Перший том листів Лесі Українки закінчується 1897 роком — на той час їй 26. Попереду в письменниці — нові пошуки, кохання й драми. Далі буде ще цікавіше.
Листи Лесі Українки читаєш, мимоволі порівнюючи себе з авторкою, звіряючи з її досягненнями й переживаннями власні. Після цієї книжки письменниця для мене — це така енергійна супервумен, чиєї наснаги вистачає на писання своїх творів і переклад чужих, на вивчення мов, на публікації у періодиці, на громадські справи, на подорожі й лікування. Письменниця рідко скаржиться на хворобу — та й то здебільшого тому, що недуга заважає творити. У Лесі Українки особливе усвідомлення цінності часу, сьогодні вона б могла писати чудові книжки по тайм-менеджменту (хоча ймовірніше, письменниця просто б порадила не відволікатися на несуттєве, а працювати).
Леся Українка — жінка, у якій поміщається стільки волі, сили, впертості, гумору, самоіронії, ніжності, що аж важко осягнути все це в одній людині. Неймовірне розчулення і «мі-мі-мі» – читати листи десятирічної дівчинки до бабусі на Полтавщині, у яких вона розповідає про домашніх котів, про своїх ляльок, муфту, шапку і «чулки». Леся дорослішає — і з того періоду її життя у листах до дядька Михайла Драгоманова зчитується прагнення заслужити його повагу, рости й рости в його очах. У Лесі Українки розкішне почуття гумору й відважність висловлювати те, що думаєш: «...Чи не час би вже Нечуєві залишити писати романи, бо вже як такі романи писати, то краще пір'я дерти. А пожалься Боже того пера й чорнила».
Листи Лесі Українки — це ще й свідчення епохи ХІХ століття з його розквітом, шляхетністю, витонченими манерами. Епістолярний жанр у той час вважався справжнім мистецтвом. Леся Українка постійно переживає, чи добре написані її листи, з ваганнями розпочинає переписуватися з новими людьми, дбає про кожну деталь, – теперішня культура фейсбучних чатів далеко не така.
Перший том листів Лесі Українки закінчується 1897 роком — на той час їй 26. Попереду в письменниці — нові пошуки, кохання й драми. Далі буде ще цікавіше.
February 20, 2019
Про цей корпус листів можна казати багато, і багато вже сказано.
Висловлю думку, яку з (не)відомих причин досі не зустрічав.
Леся Українка. Листи: 1876-1897 - посібник з дівочих маніпуляцій.
Одразу скажу, що не маю нічого проти, бо маніпулюють всі. Питання в меті: з добрими намірами маніпулюють чи зі злими. В Лесі все просто - хитрує для досягнення своєї мети, і робить це в листах дуже тонко, ледь помітно. Однак, уважно в них вчитуючись поступово починаєш помічати що, де, і для чого.
На замітку і для зацікавлення хлопців, які не хотіли б потрапити в пастку ;)
P.S. А ще його слід прочитати хоча б заради глибинного розуміння вірша "На пам'ять 31 іюля 1895 року".
Висловлю думку, яку з (не)відомих причин досі не зустрічав.
Леся Українка. Листи: 1876-1897 - посібник з дівочих маніпуляцій.
Одразу скажу, що не маю нічого проти, бо маніпулюють всі. Питання в меті: з добрими намірами маніпулюють чи зі злими. В Лесі все просто - хитрує для досягнення своєї мети, і робить це в листах дуже тонко, ледь помітно. Однак, уважно в них вчитуючись поступово починаєш помічати що, де, і для чого.
На замітку і для зацікавлення хлопців, які не хотіли б потрапити в пастку ;)
P.S. А ще його слід прочитати хоча б заради глибинного розуміння вірша "На пам'ять 31 іюля 1895 року".
Displaying 1 - 11 of 11 reviews