What do you think?
Rate this book
Крадії пам’яті
Уявіть собі, що одного дня вас повністю позбавили пам’яті. У вас є лише ваше тіло і ваша мова — чи достатньо цього, щоб бути повноцінною людиною? Як дізнатися хто ви, скільки вам років, чи є у вас рідні?
Головні герої цієї повісті за допомогою лікарів та слідчих шукають відповідь на ці питання, але найбільше їх турбує інше: хто з ними це зробив і чому?
Цей напружений трилер захоплює не лише неочікуваністю кожної наступної фрази, але й тим, що змушує читача замислитися — чи насправді нас теперішніх визначаємо ми у минулому, ким би ми були без цього багажу знань і досвіду? Є можливість дізнатися, прочитавши повість Сергія Комберянова.
Головні герої цієї повісті за допомогою лікарів та слідчих шукають відповідь на ці питання, але найбільше їх турбує інше: хто з ними це зробив і чому?
Цей напружений трилер захоплює не лише неочікуваністю кожної наступної фрази, але й тим, що змушує читача замислитися — чи насправді нас теперішніх визначаємо ми у минулому, ким би ми були без цього багажу знань і досвіду? Є можливість дізнатися, прочитавши повість Сергія Комберянова.
- GenresFiction
216 pages, Hardcover
First published January 1, 2016
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 7 of 7 reviews
June 7, 2017
Хоча в плані стилістики в тексті є простір для вдосконалення, Крадії пам’яті − це сильний дебют. Сильний насамперед тому, що автор уміло спроектував сюжет відповідно до власних можливостей. Тут є чому повчитись тим, хто хоче писати книжки. Трохи детальніше говорю в своєму огляді.
Мій відеоогляд на YouTube (без спойлерів!)
Мій відеоогляд на YouTube (без спойлерів!)
November 23, 2016
Цікава задумка, не дуже вправне виконання.
Написала рецензію, як кудись приміщу - повішу тут апдейт.
UPD.
Така от штука: досить було один раз почитати трохи розпіарену книжку рідного видавництва і написати на неї навіть не позитивну, а просто не розгромну рецензію, як тут же знайшлася пара-трійка таких, які почали розказувати про замовні статті, кумівство і комільфо і ржаку. Дехто навіть ще до того, як взагалі побачив текст цього відгуку. Це мене, звісно умиляє, особливо на фоні того, що коли нагло і відверто хвалиш які-небудь не менш рідні дисидентські спогади абощо, то всім просто пофіг.
На цьому слові, як і обіцяла, вішаю оригінал свого відгуку, хто хоче, той може також почитати Читомівську версію:
http://www.chytomo.com/issued/kradiii...
Отже, "Крадії пам'яті" Комберянова. Облаяні публічно скандальною літературною критикинею Тетяною Трофименко і не раз похвалені в приватних розмовах самим Ростиславом Семківим. Як можна пропустити таку книжку повз, особливо коли робочий цілком безкоштовний примірник виставлений обкладинкою в твоєму кабінеті.
У цієї повісті цікава задумка. Коли ви берете книжку до рук, то з анотації дізнаєтеся, що на самому початку семеро осіб прокидаються посеред лісу голі і при цьому нічого не пам'ятають. Виглядало би як похмілля після добрячої гулянки, якби герої не пам'ятали тільки, як опинилися в лісі. Але ні, не пам'ятають ні як їх звати, ні хто вони такі, ні навіть як виглядає їхнє тіло. Тобто ніякої ідентифікаційної інформації, ніяких навиків життя у соціумі, ніяких культурних обмежень тощо. Тільки мова, та й та спершу дається туго.
Цих сімох тут же спроваджують у психушку, де їх ніби то лікують (привіт "Польоту над гніздом зозулі"), а насправді пічкають транквілізатором і проводять різноманітні експерименти. (І в цей момент ви маєте закрити сторінку, якщо боїтеся спойлерів, бо я вважаю, що написати яку-небудь предметну критику чи навіть просто відгук зовсім без спойлера неможливо, буде одна вода.) Якимсь незбагненним чином (знову привіт "Польоту над гніздом зозулі", перечитати його, чи що) і з допомогою двох дуже симпатичних алкашиків (до речі, автору не завадило би ознайомитися з кличним відмінком, але про це пізніше) цим сімом вдається втекти з лікарні, при чому більша частина з загублених, як їх збірно називає оповідач, про це навіть не знає. Втеча обертається не тим, чим мала би, ну, але в кінцевому результаті настає хепі енд, так що все норм.
Що найцікавіше в цій повісті - це те, як автор намагається моделювати соціум на прикладі отих сімох. Між ними троє жінок і четверо чоловіків у різних вікових категоріях, і при цьому жодного суперего, жодних привитих вихованням уявлень про правила, і також жодної системи координат для вибудовування ієрархії, хіба що дані лікарем "странні" імена, але ними користується хіба що оповідач.
Ну, але суспільства, навіть дуже маленькі, без ієрархії не бувають. Перші спроби "встановити порядок" ініціює сам лікар в своїх експериментах. Так ми бачимо "сортування" за віком, за красою, за силою і врешті за розумом. Розподіл виходить щоразу інший, часом доволі несподіваний. У результаті складається яка-не-яка ієрархія, в основному за зовнішніми ознаками. Після втечі, без лікаря (а він виявляється не тільки уособленням зла і репресивного апарату, але й таким собі зовнішнім стримувальним авторитетом) і без транквілізаторів наші герої починають проявляти себе й у результаті вибудовується нова, куди складніша ієрархія, заснована, звісно, на грубій силі (первісне суспільство, як же інакше), але й не без найпотрібніших у такій ситуації рис - підлабузництва, боягузтва й іншої гидоти. Цікаво, як автор для цього використовує мову: коли дія таблеток проходить, з окремих героїв починає перти таке-е-е, що читач хоч-не-хоч змушений робити про них свої припущення і висновки.
У тих сценах біля річки та й узагалі "Крадії пам'яті" нагадали мені "Сліпоту", з тою звісно, різницею, що де початківець Сергій Комберянов, а де лауреат Нобелівської премії Жозе Сарамаго.
Врешті в розв'язці ви отримуєте ще одну, на цей раз нібито справжню ієрархію в цій групі, радикально відмінну від усіх попередніх варіантів, як і від того, що ви (принаймні я точно) припускали. Скажу просто: кінець несподіваний і незіжмаканий, нормальний кінець. Явище, нехарактерне для сучукрліту :)
То за що ж все-таки Тетяна Трофименко облаяла молодого автора, якщо все так цікаво? Переважно за "прісні" стиль і мову, і тут я просто не можу не погодитися, бо сухо і простувато (м'яко кажучи). На перших сторінках я не витримала, узяла в руки олівець і таки почеркала свій примірник на предмет зайвих епітетів, повторів та інших ляпів. Склалося таке враження, що автору дуже туго йшов початок; слава Богу, далі його (або мене) попустило.
Наведу приклад. Автор пише: "мій хтивий погляд повільно сканував її, наче всотував...." Ну хто так пише??? Мало назвати свій погляд хтивим (і не потрібно насправді), ще треба описати так, аби ми повірили в авторську хтивість. А що маємо? Спершу дерева з візерунками, що "мов намагалися зодягнути красуню", потім "помальовані у персиковий колір нігтики", "різьблені коліна" і "опуклі вигини стегон". І щойно підходимо до "хтивих" частин, і тут бац - "засоромившись, оминаю ледь помітне волосся внизу живота", а від "невеличких ідеальної форми грудей …так само ніяковію та біжу далі". Де ж тут хтивість, я питаю? Ото в "Лоліті" Набокова в сцені на дивані - ото хтивість, аж заводить, а це не хтивий погляд, це якась одна цілковита цнота.
Або ще. На 7 сторінці. Три абзаци підряд оповідач розказує, що він вирішив, підвестися, потім підводився ще хтось, потім підводився кремезний чоловік. Якщо це тільки не елемент зомбі-прози, де страшні напів чи повністю трупаки одне за одним підводяться із землі і рухаються у ваш бік зі словами "Мо-о-о-зо-о-ок! Мі-і-і-зки-и-и!", то певно що варто було уникати таких повторів, тим більше, що словник синонімів доступний у мережі і дає десятки варіантів. Словом, ви зрозуміли.
Так що врешті я би побажала автору не лише писати, а й читати - багато, ще раз багато, а тоді ще більше якісної художньої прози і перекладів (починати від Лукаша, не від кого іншого), а як він то все прочитає - тоді ще словник синонімів, фразеологізмів і обсценної лексики, що вже там.
Насолоджуйтесь :)
Написала рецензію, як кудись приміщу - повішу тут апдейт.
UPD.
Така от штука: досить було один раз почитати трохи розпіарену книжку рідного видавництва і написати на неї навіть не позитивну, а просто не розгромну рецензію, як тут же знайшлася пара-трійка таких, які почали розказувати про замовні статті, кумівство і комільфо і ржаку. Дехто навіть ще до того, як взагалі побачив текст цього відгуку. Це мене, звісно умиляє, особливо на фоні того, що коли нагло і відверто хвалиш які-небудь не менш рідні дисидентські спогади абощо, то всім просто пофіг.
На цьому слові, як і обіцяла, вішаю оригінал свого відгуку, хто хоче, той може також почитати Читомівську версію:
http://www.chytomo.com/issued/kradiii...
Отже, "Крадії пам'яті" Комберянова. Облаяні публічно скандальною літературною критикинею Тетяною Трофименко і не раз похвалені в приватних розмовах самим Ростиславом Семківим. Як можна пропустити таку книжку повз, особливо коли робочий цілком безкоштовний примірник виставлений обкладинкою в твоєму кабінеті.
У цієї повісті цікава задумка. Коли ви берете книжку до рук, то з анотації дізнаєтеся, що на самому початку семеро осіб прокидаються посеред лісу голі і при цьому нічого не пам'ятають. Виглядало би як похмілля після добрячої гулянки, якби герої не пам'ятали тільки, як опинилися в лісі. Але ні, не пам'ятають ні як їх звати, ні хто вони такі, ні навіть як виглядає їхнє тіло. Тобто ніякої ідентифікаційної інформації, ніяких навиків життя у соціумі, ніяких культурних обмежень тощо. Тільки мова, та й та спершу дається туго.
Цих сімох тут же спроваджують у психушку, де їх ніби то лікують (привіт "Польоту над гніздом зозулі"), а насправді пічкають транквілізатором і проводять різноманітні експерименти. (І в цей момент ви маєте закрити сторінку, якщо боїтеся спойлерів, бо я вважаю, що написати яку-небудь предметну критику чи навіть просто відгук зовсім без спойлера неможливо, буде одна вода.) Якимсь незбагненним чином (знову привіт "Польоту над гніздом зозулі", перечитати його, чи що) і з допомогою двох дуже симпатичних алкашиків (до речі, автору не завадило би ознайомитися з кличним відмінком, але про це пізніше) цим сімом вдається втекти з лікарні, при чому більша частина з загублених, як їх збірно називає оповідач, про це навіть не знає. Втеча обертається не тим, чим мала би, ну, але в кінцевому результаті настає хепі енд, так що все норм.
Що найцікавіше в цій повісті - це те, як автор намагається моделювати соціум на прикладі отих сімох. Між ними троє жінок і четверо чоловіків у різних вікових категоріях, і при цьому жодного суперего, жодних привитих вихованням уявлень про правила, і також жодної системи координат для вибудовування ієрархії, хіба що дані лікарем "странні" імена, але ними користується хіба що оповідач.
Ну, але суспільства, навіть дуже маленькі, без ієрархії не бувають. Перші спроби "встановити порядок" ініціює сам лікар в своїх експериментах. Так ми бачимо "сортування" за віком, за красою, за силою і врешті за розумом. Розподіл виходить щоразу інший, часом доволі несподіваний. У результаті складається яка-не-яка ієрархія, в основному за зовнішніми ознаками. Після втечі, без лікаря (а він виявляється не тільки уособленням зла і репресивного апарату, але й таким собі зовнішнім стримувальним авторитетом) і без транквілізаторів наші герої починають проявляти себе й у результаті вибудовується нова, куди складніша ієрархія, заснована, звісно, на грубій силі (первісне суспільство, як же інакше), але й не без найпотрібніших у такій ситуації рис - підлабузництва, боягузтва й іншої гидоти. Цікаво, як автор для цього використовує мову: коли дія таблеток проходить, з окремих героїв починає перти таке-е-е, що читач хоч-не-хоч змушений робити про них свої припущення і висновки.
У тих сценах біля річки та й узагалі "Крадії пам'яті" нагадали мені "Сліпоту", з тою звісно, різницею, що де початківець Сергій Комберянов, а де лауреат Нобелівської премії Жозе Сарамаго.
Врешті в розв'язці ви отримуєте ще одну, на цей раз нібито справжню ієрархію в цій групі, радикально відмінну від усіх попередніх варіантів, як і від того, що ви (принаймні я точно) припускали. Скажу просто: кінець несподіваний і незіжмаканий, нормальний кінець. Явище, нехарактерне для сучукрліту :)
То за що ж все-таки Тетяна Трофименко облаяла молодого автора, якщо все так цікаво? Переважно за "прісні" стиль і мову, і тут я просто не можу не погодитися, бо сухо і простувато (м'яко кажучи). На перших сторінках я не витримала, узяла в руки олівець і таки почеркала свій примірник на предмет зайвих епітетів, повторів та інших ляпів. Склалося таке враження, що автору дуже туго йшов початок; слава Богу, далі його (або мене) попустило.
Наведу приклад. Автор пише: "мій хтивий погляд повільно сканував її, наче всотував...." Ну хто так пише??? Мало назвати свій погляд хтивим (і не потрібно насправді), ще треба описати так, аби ми повірили в авторську хтивість. А що маємо? Спершу дерева з візерунками, що "мов намагалися зодягнути красуню", потім "помальовані у персиковий колір нігтики", "різьблені коліна" і "опуклі вигини стегон". І щойно підходимо до "хтивих" частин, і тут бац - "засоромившись, оминаю ледь помітне волосся внизу живота", а від "невеличких ідеальної форми грудей …так само ніяковію та біжу далі". Де ж тут хтивість, я питаю? Ото в "Лоліті" Набокова в сцені на дивані - ото хтивість, аж заводить, а це не хтивий погляд, це якась одна цілковита цнота.
Або ще. На 7 сторінці. Три абзаци підряд оповідач розказує, що він вирішив, підвестися, потім підводився ще хтось, потім підводився кремезний чоловік. Якщо це тільки не елемент зомбі-прози, де страшні напів чи повністю трупаки одне за одним підводяться із землі і рухаються у ваш бік зі словами "Мо-о-о-зо-о-ок! Мі-і-і-зки-и-и!", то певно що варто було уникати таких повторів, тим більше, що словник синонімів доступний у мережі і дає десятки варіантів. Словом, ви зрозуміли.
Так що врешті я би побажала автору не лише писати, а й читати - багато, ще раз багато, а тоді ще більше якісної художньої прози і перекладів (починати від Лукаша, не від кого іншого), а як він то все прочитає - тоді ще словник синонімів, фразеологізмів і обсценної лексики, що вже там.
Насолоджуйтесь :)
September 17, 2017
Цю книгу купувати не планувала. Вийшло спонтанно. Взяла її в читання першою з куплених на книжковому форумі, бо вона була найменшою. Як взяла, так і не відпускала, поки не дочитала. Чомусь я не чекала від неї такого глибокого сюжету. А тут як затягнуло... Якісь моменти мені не дуже сподобалися стилістично (дрібниці), знайшла одну помилку (мало). Сюжет захопливий і гарний. Загалом враження були мегапозитивними аж до останніх сторінок... А далі я заплуталася в іменах. Мені взагалі важко даються імена персонажів. Пригадую, як мучилася з Біллі Міліганом з цього приводу. Ну от таке в мене особисте зауваження. Книгу вже позичила читати і буду радити друзям. Сильний дебют, як на мій погляд.
November 5, 2017
Отже, нещодавно мала нагоду послухати пана Сергія Комберянова і спокусилася купити його дебютну книгу "Крадії Пам'яті" (ну, на 30 гривен дешевше, ніж на якабу, та ще й з типовим автографом (хоч пан Сергій і розповідав, що всім він пише різні побажання, але у мене далекозорість, я все бачила)). Книга невеличка, все ж це повість, читається швидко, тому вже другого дня після покупки я мала можливість її відрефлексувати і визначитися, що я про нею хочу сказати.
Спершу про хороше: сюжет класний. Семеро людей без пам’яті, у лісі, в умовах штучно побудованої ієрархії проявляють свою справжню суть. Питання: хто вони, хто позбавив їх пам’яті і головне - навіщо? Інтрига "хто ж тут головний негідник" тримала досить довго, не даючи втратити пильність. В принципі, тема, яку можна було б розкрутити на роман, але я вдячна автору, що він цього не зробив, твір вийшов завершений і не відпускав до самого кінця, а найголовніше, відповідь на всі три питання була дана.
Писати поганого про книгу не дуже хочеться, але треба.
Перше - це мова на початку повісті. "Симфонія тілесної краси", "химерні візерунки на дівочій оксамитовій шкірі", чорно-зелені грати смерек, що "римуються" із гратами на вікнах... Якось надто "усю-сю". І все це різко контрастує із закінченням книги. О, ці останні 10 сторінок, в які вкладено всі відповіді! До мови претензій немає, тут уже автор пише нормально, от тільки післясмак... Таке враження, що автор початок писав довго і виважено, підбираючи слова, епітети, описи, до середини твору він нарешті розписався, а от у кінці вже втомився від свого дітища і поспішив його згорнути якнайшвидше, та ще й так, що в поспіху забувся, хто у нього господиня маєтку, переплутав, імена були у зошиті Лікаря, чи прізвища. Ну то таке.
Тепер трошки про логіку. СПОЙЛЕР
Наприклад, навіщо Лікарю втретє повторювати експеримент Мілґрема? Яка від того практична наукова користь? Відповідь: 0 (нуль). Але при цьому для експерименту він бере не добровольців, а втягується в кримінальну авантюру із купою свідків. Кримінальна відповідальність за нульову наукову цінність? Ну-ну.
Далі. Адвокат головного героя заявляє, що якби його особисто не зацікавила ця історія, то він би не взявся за справу, беручи до уваги "хто ці людини і які в них важелі впливу". Але ж всі ці "людини" такі ж самі постраждалі, як і головний герой Іван. І з ким же він зібрався судитися?
А поведінка Слідчого після того, як ГГ закутали в гамівну сорочку? Питання, які він ставив? Дякувати Всесвіту, все було не так погано, щоб відразу здогадатися, що "вбивця садівник", але те, що Слідчий не той, за кого себе видає, думка виникла.
І ще оцей мармелад наприкінці. Кохання, що здатне на все!Дівчина, що в здоровому глузді вийшла заміж за старий, страшний і сумнівних чеснот мішок з грошима, чекає від нього дитину, має наміри привласнити все майно собі (принаймі, не противиться діям своєї матері в цьому напрямку). І тут раптом покине все і піде до священика... Завдяки цьому повість нагороджується ще додатковим жанр "казка".
ЗАКІНЧЕННЯ СПОЙЛЕРУ
Достовірність опису стану та реакцій людей, що втратили автобіографічну пам'ять не мені оцінювати, оскільки я такого досвіду не маю, і сподіваюсь не мати. Буду вірити, що пан Сергій достатньо вивчив це питання, щоб його не лінчували психіатри, неврологи та інші представники психіатричної братії.
Висновок: для одноразового читання підійде, але перечитувати довгенько не захочеться.
Спершу про хороше: сюжет класний. Семеро людей без пам’яті, у лісі, в умовах штучно побудованої ієрархії проявляють свою справжню суть. Питання: хто вони, хто позбавив їх пам’яті і головне - навіщо? Інтрига "хто ж тут головний негідник" тримала досить довго, не даючи втратити пильність. В принципі, тема, яку можна було б розкрутити на роман, але я вдячна автору, що він цього не зробив, твір вийшов завершений і не відпускав до самого кінця, а найголовніше, відповідь на всі три питання була дана.
Писати поганого про книгу не дуже хочеться, але треба.
Перше - це мова на початку повісті. "Симфонія тілесної краси", "химерні візерунки на дівочій оксамитовій шкірі", чорно-зелені грати смерек, що "римуються" із гратами на вікнах... Якось надто "усю-сю". І все це різко контрастує із закінченням книги. О, ці останні 10 сторінок, в які вкладено всі відповіді! До мови претензій немає, тут уже автор пише нормально, от тільки післясмак... Таке враження, що автор початок писав довго і виважено, підбираючи слова, епітети, описи, до середини твору він нарешті розписався, а от у кінці вже втомився від свого дітища і поспішив його згорнути якнайшвидше, та ще й так, що в поспіху забувся, хто у нього господиня маєтку, переплутав, імена були у зошиті Лікаря, чи прізвища. Ну то таке.
Тепер трошки про логіку. СПОЙЛЕР
Наприклад, навіщо Лікарю втретє повторювати експеримент Мілґрема? Яка від того практична наукова користь? Відповідь: 0 (нуль). Але при цьому для експерименту він бере не добровольців, а втягується в кримінальну авантюру із купою свідків. Кримінальна відповідальність за нульову наукову цінність? Ну-ну.
Далі. Адвокат головного героя заявляє, що якби його особисто не зацікавила ця історія, то він би не взявся за справу, беручи до уваги "хто ці людини і які в них важелі впливу". Але ж всі ці "людини" такі ж самі постраждалі, як і головний герой Іван. І з ким же він зібрався судитися?
А поведінка Слідчого після того, як ГГ закутали в гамівну сорочку? Питання, які він ставив? Дякувати Всесвіту, все було не так погано, щоб відразу здогадатися, що "вбивця садівник", але те, що Слідчий не той, за кого себе видає, думка виникла.
І ще оцей мармелад наприкінці. Кохання, що здатне на все!Дівчина, що в здоровому глузді вийшла заміж за старий, страшний і сумнівних чеснот мішок з грошима, чекає від нього дитину, має наміри привласнити все майно собі (принаймі, не противиться діям своєї матері в цьому напрямку). І тут раптом покине все і піде до священика... Завдяки цьому повість нагороджується ще додатковим жанр "казка".
ЗАКІНЧЕННЯ СПОЙЛЕРУ
Достовірність опису стану та реакцій людей, що втратили автобіографічну пам'ять не мені оцінювати, оскільки я такого досвіду не маю, і сподіваюсь не мати. Буду вірити, що пан Сергій достатньо вивчив це питання, щоб його не лінчували психіатри, неврологи та інші представники психіатричної братії.
Висновок: для одноразового читання підійде, але перечитувати довгенько не захочеться.
August 4, 2020
Надибала цю книжечку на полиці з дитячими казками в бібліотеці й вирішила врятувати малечу від ранньовікової травми, оскільки побіжно знала про що сюжет.
Почну з вподобань.
*Стильний початок. Як то кажуть, щоб зацікавити на перших сторінках має з'явитися або голе або мертве тіло. Спочатку я подумала що тут і те і інше, але обійшлося лише голим. Точніше голими. Погодьтеся, семеро нагих людей в лісі, які без поняття як там опинилися, інтригують.
* Сподобалися психологічні експерименти, які ставив лікар на оцінку віку, зовнішності, сили і розуму. Також дуже цікаво було спостерігати як це впливає на людей, які нічого про себе не пам'ятають. Я в психології не дуже обізнана, можливо комусь більш прошареному буде надто прозаїчно, проте мені було захопливо. Взагалі психологічні експерименти дуже багата і популярна тема, якщо вона гарно обіграна автором – це однозначно успіх.
* Кінематографічність і динаміка тексту. Дуже навіть уявляється якийсь міні-серіяльчик на Нетфліксі в антуражі української психлікарні і навколишніх краєвидів. Невеличкий формат книги дозволяє прочитати її за час звичайного кіно, а я таке ох як люблю.
Що не сподобалося.
* Бісив головний персонаж, що в принципі мені, як читачу дуже притаманно. Проте бісили саме його награні думки, які рясніли банальностями і шаблонними порівняннями. Всі ці "білосніжні шовкові шкіри", "очі -озерця, які мають любити діти" і т.д. Можливо так і було задумано автором, судячи з того, що розкривається вкінці, але штучність мови деколи підкошувала загальне враження.
* Фанатична любов, яка вся така світла і прекрасна шо аж блювати хочеться. ГГ в любовних ситуаціях поводиться як підліток, хоча часом він ніби й нормально кумекає.
Почну з вподобань.
*Стильний початок. Як то кажуть, щоб зацікавити на перших сторінках має з'явитися або голе або мертве тіло. Спочатку я подумала що тут і те і інше, але обійшлося лише голим. Точніше голими. Погодьтеся, семеро нагих людей в лісі, які без поняття як там опинилися, інтригують.
* Сподобалися психологічні експерименти, які ставив лікар на оцінку віку, зовнішності, сили і розуму. Також дуже цікаво було спостерігати як це впливає на людей, які нічого про себе не пам'ятають. Я в психології не дуже обізнана, можливо комусь більш прошареному буде надто прозаїчно, проте мені було захопливо. Взагалі психологічні експерименти дуже багата і популярна тема, якщо вона гарно обіграна автором – це однозначно успіх.
* Кінематографічність і динаміка тексту. Дуже навіть уявляється якийсь міні-серіяльчик на Нетфліксі в антуражі української психлікарні і навколишніх краєвидів. Невеличкий формат книги дозволяє прочитати її за час звичайного кіно, а я таке ох як люблю.
Що не сподобалося.
* Бісив головний персонаж, що в принципі мені, як читачу дуже притаманно. Проте бісили саме його награні думки, які рясніли банальностями і шаблонними порівняннями. Всі ці "білосніжні шовкові шкіри", "очі -озерця, які мають любити діти" і т.д. Можливо так і було задумано автором, судячи з того, що розкривається вкінці, але штучність мови деколи підкошувала загальне враження.
* Фанатична любов, яка вся така світла і прекрасна шо аж блювати хочеться. ГГ в любовних ситуаціях поводиться як підліток, хоча часом він ніби й нормально кумекає.
February 10, 2021
Книга дивна. Назва, та й початок книги наводять на думки про містику, злі замисли і все таке, коротше, очікування було "ну, нехай третій сорт, але щось новеньке". Далі книга захопила нетривіальним сюжетом. Недоліків, звичайно, багато (стилістичних і логічних), але загальний смак книги перевершив очікування на порядок. Сюжет, його розвиток і опис ситуацій переважують всі наявні в тексті проблеми і однозначно роблять книгу такою, яка впевнено видається в широких лавах творів сучукрліту.
July 11, 2025
Книга сподобалась. Особливо наприкінці. Але спочатку була якась суха, не дуже сподобався стиль написання, але сюжет цікавий, а фінал взагалі топ.
Displaying 1 - 7 of 7 reviews