What do you think?
Rate this book
Баборня
Марія Василівна, 71-річна вчителька біології, підсумовує своє життя й виправдовує його вагомість тим, що в нім була присутня велика любов, хоч і в далекому минулому. Одначе те кохання, а за ним і решта фактів, стає сумнівним, коли в шафі свого покійного чоловіка-підполковника літня жінка знаходить подвійне дно… Організація клубу юних атеїстів і розслідування факту з’яви Богоматері, дві мертві людини і безліч тварин у формаліні, зйомки у музичному фільмі з популярною співачкою і пошук порозуміння з найріднішими, краса буднів, жах буднів... Це спроба гідно довести всі справи до кінця, знаючи, що вже нічого не можливо виправити. Та чи є місце людяності у глухих кутах?
304 pages, Hardcover
Published October 1, 2016
5 people are currently reading
263 people want to read
About the author
Мирослав Лаюк
23 books58 followersМирослав Лаюк народився 1990 року у Карпатах. Закінчив Національний університет «Києво-Могилянська академія», навчається на PhD-програмі «Філософія і література» цього ж університету. Веде авторські радіопрограми на Old Fashioned Radio — «ЧИТвер» та «Слова».
Вірші та проза Мирослава опубліковані англійською, азербайджанською, литовською, німецькою, польською, чеською та іншими мовами.
Вірші та проза Мирослава опубліковані англійською, азербайджанською, литовською, німецькою, польською, чеською та іншими мовами.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 60 reviews
October 24, 2016
UPD: Написала рецензію!
"Мерзеннішої героїні, що втілювала б усі пролежні нашої непростої історії, здавалося б, у цьогорічній великій прозі ми вже не побачимо, розходьмося домів. Втім, у власній біографії ніхто не є антигероєм. Тож читачеві – на відміну від головної героїні – відмовлено у легкій і спокусливій втісі розставити всім підсумкові оцінки й розкласти всі скелети в шафах на ошатно й заздалегідь підписані полички.
А скелетів, які силкуються виборсатися з шаф, у Марії Василівни є аж кілька." Далі на ЛітАкценті.
Детальніше писатиму рецензію, але якщо коротко, чому це круто, нмд:
- це обсесивно і фатально акуратний текст, де чи не кожна сцена працює на кілька сюжетних ліній, закільцьовуються якісь епізоди і тд
- дуже гарні ігри з різницею між тим, що знають читачі, і тим, що знають герої
- розуміння, що у власній історії ніхто не є негативним героєм (головна героїня книжки - типаж, який потрапляє радше в типаж антигероя, але що це її історія, портрет виходить цілком співчутливий)
- розрив між літературними штампами, в які вбираємо свої життя, й реальністю
Коротше кажучи, зусібіч симпатичний текст.
"Мерзеннішої героїні, що втілювала б усі пролежні нашої непростої історії, здавалося б, у цьогорічній великій прозі ми вже не побачимо, розходьмося домів. Втім, у власній біографії ніхто не є антигероєм. Тож читачеві – на відміну від головної героїні – відмовлено у легкій і спокусливій втісі розставити всім підсумкові оцінки й розкласти всі скелети в шафах на ошатно й заздалегідь підписані полички.
А скелетів, які силкуються виборсатися з шаф, у Марії Василівни є аж кілька." Далі на ЛітАкценті.
Детальніше писатиму рецензію, але якщо коротко, чому це круто, нмд:
- це обсесивно і фатально акуратний текст, де чи не кожна сцена працює на кілька сюжетних ліній, закільцьовуються якісь епізоди і тд
- дуже гарні ігри з різницею між тим, що знають читачі, і тим, що знають герої
- розуміння, що у власній історії ніхто не є негативним героєм (головна героїня книжки - типаж, який потрапляє радше в типаж антигероя, але що це її історія, портрет виходить цілком співчутливий)
- розрив між літературними штампами, в які вбираємо свої життя, й реальністю
Коротше кажучи, зусібіч симпатичний текст.
August 31, 2017
Пострадянське буття як посттравматичне
Не дарма так завзято хвалили цю роботу книжкові блогери та інші поціновувачі літератури. Лаюк просто скальпелем р-р-раз(!) – і препарував шкільну освітню систему. А потім ще раз р-р-раз – і тут нутрощами нагору заробітчанство та корупційні схеми, мажори, релігія, протистояння УПА та НКВД, подружні зради…
Іронія та сарказм як спосіб осмислення теперішнім поколінням помилок попереднього. Отак ведеш в радянські часи в школі атеїстичне виховання, а в наш час даєш гроші на побудову храму, ще й обдумуючи скільки дати, щоб люди не подумали, що скнара… Браво автору!
А особливо вражає, що Марія Василівна – головна героїня – буде нестерпно вам знайома. Десь же ми її зустрічали: чи то в ЖКГ, чи в транспорті, чи в поліклініці, а може на пошті чи у тій же школі? Можливо навіть кілька разів у різних місцях. А може ви бачите її систематично, тоді тим більше під час прочитання просто свербітиме у голові – наскільки сильно ця Марія Василівна вплинула на вас і як у старості уникнути оцього «її життя – це груба помилка. Життя прогаяне на ніщо. Життя підмінене»?
Не дарма так завзято хвалили цю роботу книжкові блогери та інші поціновувачі літератури. Лаюк просто скальпелем р-р-раз(!) – і препарував шкільну освітню систему. А потім ще раз р-р-раз – і тут нутрощами нагору заробітчанство та корупційні схеми, мажори, релігія, протистояння УПА та НКВД, подружні зради…
Іронія та сарказм як спосіб осмислення теперішнім поколінням помилок попереднього. Отак ведеш в радянські часи в школі атеїстичне виховання, а в наш час даєш гроші на побудову храму, ще й обдумуючи скільки дати, щоб люди не подумали, що скнара… Браво автору!
А особливо вражає, що Марія Василівна – головна героїня – буде нестерпно вам знайома. Десь же ми її зустрічали: чи то в ЖКГ, чи в транспорті, чи в поліклініці, а може на пошті чи у тій же школі? Можливо навіть кілька разів у різних місцях. А може ви бачите її систематично, тоді тим більше під час прочитання просто свербітиме у голові – наскільки сильно ця Марія Василівна вплинула на вас і як у старості уникнути оцього «її життя – це груба помилка. Життя прогаяне на ніщо. Життя підмінене»?
October 27, 2016
Якби могла поставила б 4,5 зірочки, бо книжка направду вийшла дуже хороша. І п'ять лише через те не поставила, що я жодній книжці зараз стільки не даю, і причина скоріше в осінній в мряці, ніж в літературних недоліках.
Нарешті, нарешті, ще раз скажу нарешті можна почитати щось притомне, українське, динамічне, із нормальними героями, так, негативними, але ж так цікавіше. О, Марія Василівна, це скарб, також ненависної, злющої, що ж мерзенної вчительки варто ще пошукати. Але всі її мерзенності насправді дрібні, притаманні багатьом людям. Тому й з'являється оце незручне співпереживання.
Сама драматична історія можливо і не нова, нова мова. Те скільки тут іронії та сарказму, оцих біологічних термінів (які наче розкладають світ на частинки, або ж перетворюють на справжнісінький підручник із біології), цього вималюваного життя.
Дивно, що молодий автор пише про радянські часи, про регіон, але водночас і не дивно. Бо в мене якось було прозріння, очевидне, аж більш ніж соромно (таке буває накочується, і сидиш нерухомо, не знаєш, що сказати), що оці всі радянські вчительки виховали нікого іншого, як нас, дітей Незалежності. І як від них відокремитись, як стати інакшими, якщо от воно, під боком, це минуле дихає тобі в потилицю.
Це книжка про таку собі егоцентричну істоту, яка все життя вважала себе центром світу, і не думала, що існують інші реальності. Тобто вона звісно знала про їхнє існування, але спокійно собі їх ігнорувала. Ох, скільки ж тут такого правдиво нашого, оцього ігнорування.
Мені ця історія не читалась легко, чи аж надто весело, тут цей сміх крізь камінь в горлі проходив, навіть не сміх, так піджартовування із сумними виразом обличчя.
Наскільки можуть бути страшні такі Марії Василівни, наскільки легко можна перейти межу, і стати такими як вона.
Власне, тут мене вже почало нести, тож вирок один - читайте. Нарешті є сучасний український роман (можливо аж не так сучасний, як би хотілося, але все таки). пс. і головне - тут є сюжет!
Нарешті, нарешті, ще раз скажу нарешті можна почитати щось притомне, українське, динамічне, із нормальними героями, так, негативними, але ж так цікавіше. О, Марія Василівна, це скарб, також ненависної, злющої, що ж мерзенної вчительки варто ще пошукати. Але всі її мерзенності насправді дрібні, притаманні багатьом людям. Тому й з'являється оце незручне співпереживання.
Сама драматична історія можливо і не нова, нова мова. Те скільки тут іронії та сарказму, оцих біологічних термінів (які наче розкладають світ на частинки, або ж перетворюють на справжнісінький підручник із біології), цього вималюваного життя.
Дивно, що молодий автор пише про радянські часи, про регіон, але водночас і не дивно. Бо в мене якось було прозріння, очевидне, аж більш ніж соромно (таке буває накочується, і сидиш нерухомо, не знаєш, що сказати), що оці всі радянські вчительки виховали нікого іншого, як нас, дітей Незалежності. І як від них відокремитись, як стати інакшими, якщо от воно, під боком, це минуле дихає тобі в потилицю.
Це книжка про таку собі егоцентричну істоту, яка все життя вважала себе центром світу, і не думала, що існують інші реальності. Тобто вона звісно знала про їхнє існування, але спокійно собі їх ігнорувала. Ох, скільки ж тут такого правдиво нашого, оцього ігнорування.
Мені ця історія не читалась легко, чи аж надто весело, тут цей сміх крізь камінь в горлі проходив, навіть не сміх, так піджартовування із сумними виразом обличчя.
Наскільки можуть бути страшні такі Марії Василівни, наскільки легко можна перейти межу, і стати такими як вона.
Власне, тут мене вже почало нести, тож вирок один - читайте. Нарешті є сучасний український роман (можливо аж не так сучасний, як би хотілося, але все таки). пс. і головне - тут є сюжет!
June 23, 2017
про марію василівну сказали вже всі, тож більше не обов'язково.
ще можна було б сказати про ситуацію в українській літературі (утім, я можу бути упереджена), коли пристойному та придатному до читання романові хочеться поставити мільйон зірочок тільки за те, що він такий настав нарешті, але й тут усе зрозуміло без розлогих коментарів.
ще можна було б сказати про ситуацію в українській літературі (утім, я можу бути упереджена), коли пристойному та придатному до читання романові хочеться поставити мільйон зірочок тільки за те, що він такий настав нарешті, але й тут усе зрозуміло без розлогих коментарів.
April 2, 2026
Добре пише Лаюк, що і казати. Може ще колись художку напише якусь.
Відсилка до Лоліти порадувала, вогонь наших чресел.
Відсилка до Лоліти порадувала, вогонь наших чресел.
March 1, 2017
Не хочу перехвалити, але це перша, за дуже довгий час, #книжка сучасної української літератури ,яку я прочитала з приємністю, зацікавленням та без зауважень.
У творі присутнє практично все, що потрібно для хорошого враження.
Гарно продуманий сюжет, плавні переходи, логічні лінії.
Героїня. Така ух! Не прісна, суперечлива, десь хочеться добряче трусонути нею, рідше пошкодувати. Але вона така жива!
Хороша мова. Не пафосна, якраз така, що віриться - так, якщо й не розмовляє, то мав би розмовляти пересічний українець.
Дуже гарно обіграна ідея, як себе сприймаємо ми і як нас бачать інші.
Людина здатна як прогресувати, так і деградувати. Те, як ми уявляємо життя у юності може геть не співпасти з тим, що отримаємо у старості.
Змінюється все: час, обставини, люди, точки зору, почуття.
Людина не буває ні абсолютно доброю, ні геть поганою. У кожного при різних обставинах відкривається щось нове. Часом несподіване навіть для нього самого.
Тут присутні і сарказм з іронією. Тонко, влучно, короткими мазками автор вивертає назовні шкільну(вчительську) систему,показує всю її гидоту і приреченість(у такому виді, як вона є) .
Дуже живо вдалося відтворити життєвий ритм людини у контексті суспільства. Прихід старості ніколи не буває очікуваним і приємним. Ось ти молодий і красивий, а за кілька сторінок ти згорблений старий дід, що нічим не нагадує того, з попереднього розділу, ти смердиш тліном і сходиш слиною. І життя насправді так швидко минає, як перегортаються сторінки цікавої книжки.
Можливо, книжка має й недоліки, але мені не хочеться їх шукати
У творі присутнє практично все, що потрібно для хорошого враження.
Гарно продуманий сюжет, плавні переходи, логічні лінії.
Героїня. Така ух! Не прісна, суперечлива, десь хочеться добряче трусонути нею, рідше пошкодувати. Але вона така жива!
Хороша мова. Не пафосна, якраз така, що віриться - так, якщо й не розмовляє, то мав би розмовляти пересічний українець.
Дуже гарно обіграна ідея, як себе сприймаємо ми і як нас бачать інші.
Людина здатна як прогресувати, так і деградувати. Те, як ми уявляємо життя у юності може геть не співпасти з тим, що отримаємо у старості.
Змінюється все: час, обставини, люди, точки зору, почуття.
Людина не буває ні абсолютно доброю, ні геть поганою. У кожного при різних обставинах відкривається щось нове. Часом несподіване навіть для нього самого.
Тут присутні і сарказм з іронією. Тонко, влучно, короткими мазками автор вивертає назовні шкільну(вчительську) систему,показує всю її гидоту і приреченість(у такому виді, як вона є) .
Дуже живо вдалося відтворити життєвий ритм людини у контексті суспільства. Прихід старості ніколи не буває очікуваним і приємним. Ось ти молодий і красивий, а за кілька сторінок ти згорблений старий дід, що нічим не нагадує того, з попереднього розділу, ти смердиш тліном і сходиш слиною. І життя насправді так швидко минає, як перегортаються сторінки цікавої книжки.
Можливо, книжка має й недоліки, але мені не хочеться їх шукати
December 4, 2017
Мені дуже сподоблося, хоча зненавиділа цю вчительку біології - головну героїню роману, я давно і надовго. Прекрасний роман про наше пострадянське теперішнє і радянське минуле.
June 13, 2017
Стільки вражень-відгуків-рецензій чула-читала про "Баборню", що, коли таки взялася за роман, то понад усе хотіла, аби моє особисте прочитання все-таки лишилося виключно моїм. Тому постаралася з усіх сил абстрагуватися і... забула про свої старання. Цього, як виявилося, не потрібно було робити зусиллям волі, бо книга впоралася сама, захопивши і відволікши від усього раніше прочитаного про неї.
Чесно зізнаюся, що досі розкласти по поличках якісь однозначні висновки не вдається. Книга надто багатопланова для цього. І герої, і події не мають оціночних авторських суджень, тому подаються досить об’єк��ивно, в динаміці, в розвитку, а отже, стрибають по тих внутрішніх поличках читача й заважають сказати: Марія Василівна дійсно сучка, Онуфрій — герой-месник, а школа — болото. Бо ж насправді все не так.
А як? А так, як у житті, — по-всякому, по-різному, без планів (хіба що навчальних це не стосується), без керма і вітрила (бо коли думаєш, що вони в тебе є, доля швидко переконує в протилежному), із сюрпризами (не завжди, зрозуміло, приємними), з банальностями, із вкрапленнями щастя в загалом суцільну незадоволеність власною долею (в кого навпаки — зізнавайтеся, будемо заздрити рештою людства))) І коли воно — життя — минає в прямому сенсі слова, всі оті вище перелічені й не тільки речі сприймаються інакше. Не всіма, звісно. Героїнею роману зокрема. Проте от зараз, занотовуючи цей потік свідомості (бо притомним відгуком про книгу це назвати складно))), я міркую: а що, коли Марія Василівна завжди була такою, як в кінці книги? Тобто не чистопородною сучкою, а здатною на добро жінкою? Просто сама цього не знала — що вже говорити про інших. Хоча от згадую, як вона повелася з малим Копчуком, то вбити її готова. І помститися не тільки за Копчука, а й за всіх жертв і нині живої, попри реформи (чи радше "реформи"), системи радянської шкільної освіти, але це — окрема тема для розмови.
Власне, тем для розмови роман пропонує багато. Крім шкільної освіти, виховання та особливостей педагогічного колективу (погодьтеся, тут багато про що можна говорити), як вам, наприклад, тема УПА? І не просто про героїзм доведеться згадувати, а й про кровопролиття, вбивства, зради, звичайне боягузство, про понівечені долі і скалічені тіла, про наслідки, які досі пожинаються. Не хочете занурюватися в історію? Давайте обговоримо мажорів, їхніх батьків і все_можна_купити. Бо й справді так. Бо як би нам не хотілося, аби було інакше, насправді — так. Або про релігію поміркуймо, і про віру, звісно, також, бо одне без іншого не обговорюється. І про гріх — чи можна його спокутувати? І яким чином? І хто визначає покуту: Бог, священик чи сам грішник? Занадто філософські питання? То давайте про заробітчанство — це життєво й актуально. І не забудьмо про покинутих дітей, у яких є гроші, проте немає материнської любові: що з цього важливіше? Що, нічого із запропонованого мною не зацікавило? Тоді вам до Мирослава Лаюка і його дебютного і такого потужного роману — точно знайдете, за що зачепитися)))
п.с. Хто там чекав від мене критики?))) То от вона: Марію Василівну редактори-коректори один раз обізвали Марією Миколаївною, Ганнусю — Галинкою (чи навпаки, точно не пригадую вже), Ірину Володимирівну — Матвіївною. На цьому все)))
Чесно зізнаюся, що досі розкласти по поличках якісь однозначні висновки не вдається. Книга надто багатопланова для цього. І герої, і події не мають оціночних авторських суджень, тому подаються досить об’єк��ивно, в динаміці, в розвитку, а отже, стрибають по тих внутрішніх поличках читача й заважають сказати: Марія Василівна дійсно сучка, Онуфрій — герой-месник, а школа — болото. Бо ж насправді все не так.
А як? А так, як у житті, — по-всякому, по-різному, без планів (хіба що навчальних це не стосується), без керма і вітрила (бо коли думаєш, що вони в тебе є, доля швидко переконує в протилежному), із сюрпризами (не завжди, зрозуміло, приємними), з банальностями, із вкрапленнями щастя в загалом суцільну незадоволеність власною долею (в кого навпаки — зізнавайтеся, будемо заздрити рештою людства))) І коли воно — життя — минає в прямому сенсі слова, всі оті вище перелічені й не тільки речі сприймаються інакше. Не всіма, звісно. Героїнею роману зокрема. Проте от зараз, занотовуючи цей потік свідомості (бо притомним відгуком про книгу це назвати складно))), я міркую: а що, коли Марія Василівна завжди була такою, як в кінці книги? Тобто не чистопородною сучкою, а здатною на добро жінкою? Просто сама цього не знала — що вже говорити про інших. Хоча от згадую, як вона повелася з малим Копчуком, то вбити її готова. І помститися не тільки за Копчука, а й за всіх жертв і нині живої, попри реформи (чи радше "реформи"), системи радянської шкільної освіти, але це — окрема тема для розмови.
Власне, тем для розмови роман пропонує багато. Крім шкільної освіти, виховання та особливостей педагогічного колективу (погодьтеся, тут багато про що можна говорити), як вам, наприклад, тема УПА? І не просто про героїзм доведеться згадувати, а й про кровопролиття, вбивства, зради, звичайне боягузство, про понівечені долі і скалічені тіла, про наслідки, які досі пожинаються. Не хочете занурюватися в історію? Давайте обговоримо мажорів, їхніх батьків і все_можна_купити. Бо й справді так. Бо як би нам не хотілося, аби було інакше, насправді — так. Або про релігію поміркуймо, і про віру, звісно, також, бо одне без іншого не обговорюється. І про гріх — чи можна його спокутувати? І яким чином? І хто визначає покуту: Бог, священик чи сам грішник? Занадто філософські питання? То давайте про заробітчанство — це життєво й актуально. І не забудьмо про покинутих дітей, у яких є гроші, проте немає материнської любові: що з цього важливіше? Що, нічого із запропонованого мною не зацікавило? Тоді вам до Мирослава Лаюка і його дебютного і такого потужного роману — точно знайдете, за що зачепитися)))
п.с. Хто там чекав від мене критики?))) То от вона: Марію Василівну редактори-коректори один раз обізвали Марією Миколаївною, Ганнусю — Галинкою (чи навпаки, точно не пригадую вже), Ірину Володимирівну — Матвіївною. На цьому все)))
October 27, 2016
Дочитала "Баборню" Мирослава Лаюка. Крута жесть "про всяких тих, на чиєму місці не хотів би опинитися ніхто". Довелося гуглити "Червону руту" і шукати там Марію Василівну. Вона там є. На 43-ій хвилині і 32 секунді. Тільки там вона і лишилася.
Дуже сумний роман, дуже цікавий. За стилем - мікс Володимира Винниченка з Марією Матіос. Тобто потенційне коло читачів величезне.
Але мене, до всього, ще вражає рівень цього дебютного (!) роману: всі рушниці вистрілюють, архітектоніка продумана, оповідь образна, іронічна.
Мені погано після прочитання, отже, все вдалося.
Дуже сумний роман, дуже цікавий. За стилем - мікс Володимира Винниченка з Марією Матіос. Тобто потенційне коло читачів величезне.
Але мене, до всього, ще вражає рівень цього дебютного (!) роману: всі рушниці вистрілюють, архітектоніка продумана, оповідь образна, іронічна.
Мені погано після прочитання, отже, все вдалося.
July 23, 2025
книга гарно написана, особливо як для дебюту. але…
але просто історія мене не вразила. я залишилась байдужою, моментами було навіть трохи нудно. якби не аудіо на абук, то текст закинула би дуже швидко.
все це здається великою рефлексією письменника про свої шкільні роки. так, трохи ще критичний погляд на систему освіти, оті всі «пережитки» радянщини. також тут є невеличка інтрига в книзі, проте на це взагалі не треба робити ставку. а головна героїня якось навіть не настільки й мерзенна, як я собі то вигадала.
певно, мої очікування були занадто високими після такої кількості схвальних відгуків. книга не погана, і не добра. так собі, на раз піде.
але просто історія мене не вразила. я залишилась байдужою, моментами було навіть трохи нудно. якби не аудіо на абук, то текст закинула би дуже швидко.
все це здається великою рефлексією письменника про свої шкільні роки. так, трохи ще критичний погляд на систему освіти, оті всі «пережитки» радянщини. також тут є невеличка інтрига в книзі, проте на це взагалі не треба робити ставку. а головна героїня якось навіть не настільки й мерзенна, як я собі то вигадала.
певно, мої очікування були занадто високими після такої кількості схвальних відгуків. книга не погана, і не добра. так собі, на раз піде.
March 25, 2024
1. Баборня - це геріатричний пансіонат.
2. Самка біолога Марія Василівна - головна героїня роману.
3. Не читайте старих рецензій Стасіневича, не ходіть по моїх граблях.
Думала, що "Земля загублених" Катерини Калитко забрала приз Книга Року ВВС у Баборні, а ні, то було "Забуття" Тані Малярчук. Не погоджуюся з членами журі.
Спочатку автор презентує нам головну героїню на порозі пенсії, але сповнену сил і зосереджену на собі, як зараз нам всім постійно радить усякий селф-хелп з прасок та відпрасованих краваток.
Марія Василівна (МВ) - одна з тих, про кого кажуть, природжена вчителька. Про це навіть ім'я її свідчить, бо на цілий Верхній Татарів є ще десять вчительок з таким самим ім'ям та по-батькові. Вона любить оцінювати, бо знає, що хто як, а от вона завжди була достойна найвищих балів.
І ось спочатку автор презентує нам виключно жінку - кінцевий продукт. Потім перекидає нас до її 29 років, де вона на таксі підіймається до глибин Прикарпаття, де зустріне відразу дві головні події свого життя.
Потім Лаюк поступово розгортає шар за шаром, що ще в МВ для нас заховано, та що її та з ким пов'язує.
І ці прошарки, в яких немає ніякого надзвичайного потрясіння (якісь потрясіння і таємниці постійно присутні, але на велику надзвичайність вони не дотягують) для мене і склали основну привабливість тексту.
І велика подяка авторові, за те, що витягнув зі шкаралупи вчительки-з-наділенними-повноваженнями літню жінку з любов'ю у серці (до Альми) і вмінням допомогати так, що цю допомогу можна прийняти, і тим, кому це насправді потрібно. Мене розчулило, що Марія Василівна змогла себе поріднити з жінками, які мали би бути більш рідними її випадковому коханцю.
А вєлікій Стасіневич - душніла (хотіла написати іншу обзивачку на ду, але я ж його з задоволенням слухаю-читаю)
2. Самка біолога Марія Василівна - головна героїня роману.
3. Не читайте старих рецензій Стасіневича, не ходіть по моїх граблях.
Думала, що "Земля загублених" Катерини Калитко забрала приз Книга Року ВВС у Баборні, а ні, то було "Забуття" Тані Малярчук. Не погоджуюся з членами журі.
Спочатку автор презентує нам головну героїню на порозі пенсії, але сповнену сил і зосереджену на собі, як зараз нам всім постійно радить усякий селф-хелп з прасок та відпрасованих краваток.
Марія Василівна (МВ) - одна з тих, про кого кажуть, природжена вчителька. Про це навіть ім'я її свідчить, бо на цілий Верхній Татарів є ще десять вчительок з таким самим ім'ям та по-батькові. Вона любить оцінювати, бо знає, що хто як, а от вона завжди була достойна найвищих балів.
І ось спочатку автор презентує нам виключно жінку - кінцевий продукт. Потім перекидає нас до її 29 років, де вона на таксі підіймається до глибин Прикарпаття, де зустріне відразу дві головні події свого життя.
Потім Лаюк поступово розгортає шар за шаром, що ще в МВ для нас заховано, та що її та з ким пов'язує.
І ці прошарки, в яких немає ніякого надзвичайного потрясіння (якісь потрясіння і таємниці постійно присутні, але на велику надзвичайність вони не дотягують) для мене і склали основну привабливість тексту.
І велика подяка авторові, за те, що витягнув зі шкаралупи вчительки-з-наділенними-повноваженнями літню жінку з любов'ю у серці (до Альми) і вмінням допомогати так, що цю допомогу можна прийняти, і тим, кому це насправді потрібно. Мене розчулило, що Марія Василівна змогла себе поріднити з жінками, які мали би бути більш рідними її випадковому коханцю.
А вєлікій Стасіневич - душніла (хотіла написати іншу обзивачку на ду, але я ж його з задоволенням слухаю-читаю)
August 25, 2020
Книга, яка залишила в мене по собі відчуття злорадства. Всі персонажі викликають цікаву огиду, і читати, як їхні життя паплюжаться направо і наліво, кожного - ідеально жорстоким саме для нього шляхом - дуже навіть приємно. Авторський сарказм на найвищому рівні, і саме завдяки ньому весь цей міжепоховий маразм переживається саме так, з відром попкорну. Взагалі, я чудово постояла в білому плащі всю книгу. Вона дуже добре читається після якихось депресивних книжок, раджу.
March 24, 2017
"Наймерзенніший персонаж сучасної української літератури", як уже встигли охрестити головну героїню "Баборні", вчительку біології Марію Василівну, викликала у мене суміш огиди і співчуття. Типовий продукт свого середовища, типова жертва того дракона, який живе на освітянській ниві і піджидає, поки молоді вчительки перетворяться у противних бабів і віддадуться йому нарешті, Марія Василівна іноді демонструє дива збоченої педмайстерності. Але, але.... Ніщо людське їй не чуже. І дарма що до сусідської собаки вона ставиться лагідніше, ніж до своїх учнів. Є декілька людей, яких вона справді любить.От тільки, здається, ця любов їх трохи ламає.
Починається історія з того, що молода учителька біології Марія приїздить у далеке карпатське село. Вона сповнена запалу і бажання робити все, що скаже начальство, і робити то якнайкраще. Створити антирелігійний гурток? Легко! Писати атеїстичні писанки (о, яка це яскрава симптоматична деталь!)? Нате дві, вкупі з радянськими колядками! Розвінчати дивовижну з'яву Богородиці в лісі? Ось стосик аргументів про те, що див не існує!
Чемність і, кхм, високоморальність Марії Василівни закінчується рівно тоді, коли випадає нагода впасти в обійми привабливого мужчинки (дарма що той одружений). Приїзд законного чоловіка біологічки відтак дивує все село, особливо ж - її коханця (але його - не з тієї причини, про яку ви могли подумати). А потім стається певна трагедія - і...
...І вуаля. Марія Василівна, Самка Біолога, - стара вчителька, яку, схоже, на пенсію хіба вперед ногами винесуть. Але її старість, хоч і доволі самотня, цілком пристойна: вдосталь грошей, добре здоров'я, гарний вигляд і особливе задоволення від знущань над учнями. Потрапити до баборні - будинку для старих, немічних і одиноких - їй не світить. Але вона таки туди потрапляє. Щоправда, в якості візитера, в пошуках відповідей на запитання, які випали з шафи разом зі старими секретами її чоловіка.
Далі переказувати сюжет не буду. Буду хвалити автора:)
По-перше, за стиль викладу, який чудово мімікрує під учительський спосіб сприйняття світу:) У ньому дійсність розкладається на біологічні терміни, пункти і підпункти. Так, наче читаєш і чуєш в голові голос однієї із цих вчительок.
По-друге, за, здається, умисне уникання драматичних сюжетних поворотів. Таких, щоб масова література аж від захвату пищала! Адже все наче підводить до того: ось молодий "мажорчик", який хоче звабити юну дівчину, опиняється з нею сам-на-сам у покинутій хаті...Уява вже малює насилля, кров, зламані долі, помсту. Але стоп! Автор розрулює це так елегантно, що конфлікт згасає, навіть толком не розгорівшись. І там, де можна було б запалити вогонь аргентинських пристрастей, загорається млявий болотний вогник. Думаю, деяких читачів це може добряче роздратувати. Але я оце небажання вестися на штампи дуже оцінила!
Думаю, людям, які (увага! пафос!) присвятили своє життя високому педагогічному покликанню, "Баборня" буде як удар серпом по метафізичних яйцях. Бо жодного позитивного образу вчительки тут нема. Крім Марії Василівни, живого втілення всього вчительського жаху, тут є сільська вчителька Анна, яка пахне свинячим хлівом, завучка, яка тримається насидженого місця і більше особливо нічим не переймається, підлиза-Свєточка, яка тихенько чекає, поки їй звільниться місце. На їхньому фоні збожеволіла вчителька зарубіжної Ксеня (здається, Володимирівна) виглядає майже симпатично, бо принаймні вносить живу нотку бєзумінки в це освітянське болото. Але це не міняє того факту, що всі вони, більшою чи меншою мірою, - хворі.
"Баборню" не дарма називають одним із кращих українських романів останніх років. А як дебют у прозі молодого автора - це взагалі супер! Сподіваюся, що Мирослав Лаюк підготує для спраглих читачів ще щось настільки ж живе, сміливе і небанальне:)
Починається історія з того, що молода учителька біології Марія приїздить у далеке карпатське село. Вона сповнена запалу і бажання робити все, що скаже начальство, і робити то якнайкраще. Створити антирелігійний гурток? Легко! Писати атеїстичні писанки (о, яка це яскрава симптоматична деталь!)? Нате дві, вкупі з радянськими колядками! Розвінчати дивовижну з'яву Богородиці в лісі? Ось стосик аргументів про те, що див не існує!
Чемність і, кхм, високоморальність Марії Василівни закінчується рівно тоді, коли випадає нагода впасти в обійми привабливого мужчинки (дарма що той одружений). Приїзд законного чоловіка біологічки відтак дивує все село, особливо ж - її коханця (але його - не з тієї причини, про яку ви могли подумати). А потім стається певна трагедія - і...
...І вуаля. Марія Василівна, Самка Біолога, - стара вчителька, яку, схоже, на пенсію хіба вперед ногами винесуть. Але її старість, хоч і доволі самотня, цілком пристойна: вдосталь грошей, добре здоров'я, гарний вигляд і особливе задоволення від знущань над учнями. Потрапити до баборні - будинку для старих, немічних і одиноких - їй не світить. Але вона таки туди потрапляє. Щоправда, в якості візитера, в пошуках відповідей на запитання, які випали з шафи разом зі старими секретами її чоловіка.
Далі переказувати сюжет не буду. Буду хвалити автора:)
По-перше, за стиль викладу, який чудово мімікрує під учительський спосіб сприйняття світу:) У ньому дійсність розкладається на біологічні терміни, пункти і підпункти. Так, наче читаєш і чуєш в голові голос однієї із цих вчительок.
По-друге, за, здається, умисне уникання драматичних сюжетних поворотів. Таких, щоб масова література аж від захвату пищала! Адже все наче підводить до того: ось молодий "мажорчик", який хоче звабити юну дівчину, опиняється з нею сам-на-сам у покинутій хаті...Уява вже малює насилля, кров, зламані долі, помсту. Але стоп! Автор розрулює це так елегантно, що конфлікт згасає, навіть толком не розгорівшись. І там, де можна було б запалити вогонь аргентинських пристрастей, загорається млявий болотний вогник. Думаю, деяких читачів це може добряче роздратувати. Але я оце небажання вестися на штампи дуже оцінила!
Думаю, людям, які (увага! пафос!) присвятили своє життя високому педагогічному покликанню, "Баборня" буде як удар серпом по метафізичних яйцях. Бо жодного позитивного образу вчительки тут нема. Крім Марії Василівни, живого втілення всього вчительського жаху, тут є сільська вчителька Анна, яка пахне свинячим хлівом, завучка, яка тримається насидженого місця і більше особливо нічим не переймається, підлиза-Свєточка, яка тихенько чекає, поки їй звільниться місце. На їхньому фоні збожеволіла вчителька зарубіжної Ксеня (здається, Володимирівна) виглядає майже симпатично, бо принаймні вносить живу нотку бєзумінки в це освітянське болото. Але це не міняє того факту, що всі вони, більшою чи меншою мірою, - хворі.
"Баборню" не дарма називають одним із кращих українських романів останніх років. А як дебют у прозі молодого автора - це взагалі супер! Сподіваюся, що Мирослав Лаюк підготує для спраглих читачів ще щось настільки ж живе, сміливе і небанальне:)
April 15, 2020
Дотепно написано, багато разів сміялася. Але в історію до кінця не повірила, перша третина книги аж дратувала цим наміром сподобатися і викликати сміх.
Антисимпатії чи огиди до головної героїні не виникло, лише жаль і співчуття. Весь час згадувала свою школу і вчительок. Більшість із них були хорошими людьми, хоча самі ж діти їх переважно виводили на неадекват. Дуже жаль, що люди часто залишаються у цій професії і в школі через безвихідь чи відсутність альтернативи, завжди дивувалася, як можна виконувати таку пекельну роботу в таких умовах і за мізерні гроші.
Книжка на один раз
Антисимпатії чи огиди до головної героїні не виникло, лише жаль і співчуття. Весь час згадувала свою школу і вчительок. Більшість із них були хорошими людьми, хоча самі ж діти їх переважно виводили на неадекват. Дуже жаль, що люди часто залишаються у цій професії і в школі через безвихідь чи відсутність альтернативи, завжди дивувалася, як можна виконувати таку пекельну роботу в таких умовах і за мізерні гроші.
Книжка на один раз
October 27, 2016
Легко про складні речі і про те, що робити, коли тратиш ґрунт під ногами та принципи, якими керувався усе життя. а ще про Софію Ротару і трошки про Карпати
June 19, 2024
Попри нерівний текст і те, що я не погоджуюся з загальним "збірним" портретом вчителів (дуже жалюгідно і стервозно виглядають в романі) мені в принципі сподобалося.
Є деякий сюжет, деяка таємниця, непогана арка головної героїні, але мені не вистачило завершеності ліній інших героїв.
Читати було в основному цікаво, але хотілося більшу і більш несподівану таємницю (з якимось хитрим сплетінням) та хоч якихось завершень сюжетів про онука і Квітку, але вийшло як вийшло.
Плюс за саму тематику історії "про вчительку".
Окремий плюс від мене особисто автору за епізод з алюзією на "Клуб мертвих поетів". Посміхнувся від душі. Браво, мій Капітане!
Є деякий сюжет, деяка таємниця, непогана арка головної героїні, але мені не вистачило завершеності ліній інших героїв.
Читати було в основному цікаво, але хотілося більшу і більш несподівану таємницю (з якимось хитрим сплетінням) та хоч якихось завершень сюжетів про онука і Квітку, але вийшло як вийшло.
Плюс за саму тематику історії "про вчительку".
Окремий плюс від мене особисто автору за епізод з алюзією на "Клуб мертвих поетів". Посміхнувся від душі. Браво, мій Капітане!
Read
December 20, 2016Як би міг уявляти юний, все ще до міри тонкошкірий письменник, божество старості? Мабуть, як щось дуже страшне, страшніше за Смерть в образі всього-навсього дракона, що чатує під вікнами своїх царівен, щоб колись забрати їх у своє гаряче ложе. Це має бути щось страшніше, авжеж. Це божество може бути квартирою, що тоне в лахмітті, будинком байдужості, лабіринтом, з якого нема виходу. Або воно може бути показане в динаміці: от щойно найвродливіший на все село лісник - і тут вже здрібнілий дідуган, який дістає онуку вимогами брати участь в радикально-націоналістичних угрупованнях і надсилає їй антисемітські статєєчки про всесвітні змови. І розумієш, що справа не в грязюці, не в бідності й навіть не в самоті, ніяка заможна старість і дім-повна-чаша не заспокоюють страху, який цей образ викликає. Але, звісно, сама героїня, Марія Василівна, не може бути цим божеством. Її задача - зустрітися з ним, воювати з монстрами всередині себе і зовні і, дай Біг, зрештою не перемогти, але прийняти.
Спочатку про погане.
Текст страшенно недбало писаний. Стилістично - біда. То десь у будинку балкон мався (???). То якесь "явище з"яви справжнього чоловіка" (ст 71). То на 39 сторінці Ірина Матвіївна саму себе з Іриною Володимирівною переплутала. Постійно вживаються слова не в тому значенні, як треба, а такі замасковані русизми-омоніми (будинок ПУСТУВАВ, ніщо так не дає ПІДСТУПУ до іншої особи). Найпоширеніша біда - це безглузде повторювання одних і тих самих думок. Перше речення в абзаці з невеликими варіаціями повторюється десь в середині цього абзацу. Наприклад, на 35 сторінці двічі повторена фраза про те, що на думку Марії Василівни, Діва Марія забагато хотіла. Або на 48 те саме: "Треба бути останнім стервом, аби ображати Діву Марію" дослівно двічі, між ними всього два рядочки і це важко не помітити. На 72 - про те, що лісник виглядав якимось тюхтієм - теж двічі. Якби таке зробити на кожній сторінці - виглядало би на химерний прийомчик, авторську манеру, но нєт.
А, ну і оте недописане речення на стр 19, про яке я вже питала: шо кримпленовий костюм?
Про тіпа як хороше.
Еволюція, про необхідність якої так багато говорила Таня, Трофименко, свєршилась! Себто, ось воно: персонаж в ході життєвих перипетій еволюціонував. Як багато хто вже говорив, не дуже ясно, чому Машенька виросла таким мстивим та егоїстичним стервом. Може автор вважає, що в школі або там прогинаючись під систему, всі такі стають. Але от, розмова з постарілим Онуфрієм виявляє, що не було в житті нашої вчительки ніякого нафіг фатального кохання, не два олені билися до смерті за самичку, а всьо чучуть навпаки, самичку використали, щоб дошкулити другому оленю. Марія Василівна, стикнувшись з екзистенційною кризою, усвідомлює багато всякого, от зокрема свої емоції, пов"язані з оцінками, і під кінець життя стає майже симпатичною, вибирає собі істот для щирої турботи, а не як раніше, з практичних міркувань (собака Пальма і стара Василина).
Про хороше.
Там є з чого поржать. Мені сподобалися і атеїстичні писанки, і алюзія на Набокова, і всьо решта, про що гріх спойлити.
Там є сюр заради сюру, наприклад, збожеволіла вчителька літератури, тара-та-та-та, я це люблю.
Мені сподобалася пастка з похоронами №2, про які попри їхню дзеркальність, зразу підозрюєш: е нє, щось тут не так, про кого мова?
...Я думаю, Гафія таки не просто зникла безвісти. Просто якби Лаюк прямо написав, що Онуфрій по-тихому її забрав, то було би якось сопливо. А так - можна дофантазувати собі))
Спочатку про погане.
Текст страшенно недбало писаний. Стилістично - біда. То десь у будинку балкон мався (???). То якесь "явище з"яви справжнього чоловіка" (ст 71). То на 39 сторінці Ірина Матвіївна саму себе з Іриною Володимирівною переплутала. Постійно вживаються слова не в тому значенні, як треба, а такі замасковані русизми-омоніми (будинок ПУСТУВАВ, ніщо так не дає ПІДСТУПУ до іншої особи). Найпоширеніша біда - це безглузде повторювання одних і тих самих думок. Перше речення в абзаці з невеликими варіаціями повторюється десь в середині цього абзацу. Наприклад, на 35 сторінці двічі повторена фраза про те, що на думку Марії Василівни, Діва Марія забагато хотіла. Або на 48 те саме: "Треба бути останнім стервом, аби ображати Діву Марію" дослівно двічі, між ними всього два рядочки і це важко не помітити. На 72 - про те, що лісник виглядав якимось тюхтієм - теж двічі. Якби таке зробити на кожній сторінці - виглядало би на химерний прийомчик, авторську манеру, но нєт.
А, ну і оте недописане речення на стр 19, про яке я вже питала: шо кримпленовий костюм?
Про тіпа як хороше.
Еволюція, про необхідність якої так багато говорила Таня, Трофименко, свєршилась! Себто, ось воно: персонаж в ході життєвих перипетій еволюціонував. Як багато хто вже говорив, не дуже ясно, чому Машенька виросла таким мстивим та егоїстичним стервом. Може автор вважає, що в школі або там прогинаючись під систему, всі такі стають. Але от, розмова з постарілим Онуфрієм виявляє, що не було в житті нашої вчительки ніякого нафіг фатального кохання, не два олені билися до смерті за самичку, а всьо чучуть навпаки, самичку використали, щоб дошкулити другому оленю. Марія Василівна, стикнувшись з екзистенційною кризою, усвідомлює багато всякого, от зокрема свої емоції, пов"язані з оцінками, і під кінець життя стає майже симпатичною, вибирає собі істот для щирої турботи, а не як раніше, з практичних міркувань (собака Пальма і стара Василина).
Про хороше.
Там є з чого поржать. Мені сподобалися і атеїстичні писанки, і алюзія на Набокова, і всьо решта, про що гріх спойлити.
Там є сюр заради сюру, наприклад, збожеволіла вчителька літератури, тара-та-та-та, я це люблю.
Мені сподобалася пастка з похоронами №2, про які попри їхню дзеркальність, зразу підозрюєш: е нє, щось тут не так, про кого мова?
...Я думаю, Гафія таки не просто зникла безвісти. Просто якби Лаюк прямо написав, що Онуфрій по-тихому її забрав, то було би якось сопливо. А так - можна дофантазувати собі))
June 17, 2025
Це дуже хороша і життєва книга.
Знімаю бал за те, що розгадала розв`язку менш ніж на середині і за те, що деякі мотивації героїв залишилися незрозумілими.
Знімаю бал за те, що розгадала розв`язку менш ніж на середині і за те, що деякі мотивації героїв залишилися незрозумілими.
February 11, 2026
Згадала своїх шкільних вчительок
October 16, 2020
У«Марія Василівна – з тих літніх осіб, чиї двері в певний момент виламують соцслужби, аби знайти застояний труп».
Мирослав Лаюк, вже в першому реченні попереджає, що головна героїня, не проста собі старушка.
Марія Василівна Семенко – 71-річна вчителька біології, яка всім задає жару.
З першого погляду, дуже неприємна, мстива й дивна особа. Легко ставить на місце й посилає всіх навколо, але терпить вибрики онука-гультяя.
Вигулює за гроші сусідську собаку, обожнює Софію Ротару й проводить своє маленьке розслідування. Розслідування про події 40-річної давності, які не дають їй спокою.
Колись Марія Василівна була молодою і гарною вчителькою в сільській радянській школі.
Колись вона проводила уроки атеїзму, спростовувала чудо об’явлення Богородиці й таємно зустрічалася з одруженим лісником.
Колись вона мала чоловіка підполковника КДБ.
А потім відбулася жахлива річ.
Минуло 40 з гаком років й Марія Василівна перетворилася на строжайшу вчительку біології, або просто - «Самку Біолога».
Книжка написана з гумором, іронією й зачіпає історичні моменти. Читається легко �� цікаво.
А що ж таке баборня?
Баборня – діалектна назва будинку престарілих.
Мирослав Лаюк, вже в першому реченні попереджає, що головна героїня, не проста собі старушка.
Марія Василівна Семенко – 71-річна вчителька біології, яка всім задає жару.
З першого погляду, дуже неприємна, мстива й дивна особа. Легко ставить на місце й посилає всіх навколо, але терпить вибрики онука-гультяя.
Вигулює за гроші сусідську собаку, обожнює Софію Ротару й проводить своє маленьке розслідування. Розслідування про події 40-річної давності, які не дають їй спокою.
Колись Марія Василівна була молодою і гарною вчителькою в сільській радянській школі.
Колись вона проводила уроки атеїзму, спростовувала чудо об’явлення Богородиці й таємно зустрічалася з одруженим лісником.
Колись вона мала чоловіка підполковника КДБ.
А потім відбулася жахлива річ.
Минуло 40 з гаком років й Марія Василівна перетворилася на строжайшу вчительку біології, або просто - «Самку Біолога».
Книжка написана з гумором, іронією й зачіпає історичні моменти. Читається легко �� цікаво.
А що ж таке баборня?
Баборня – діалектна назва будинку престарілих.
November 21, 2016
"Нарешті Воно народилося!" - подумала я, захоплено гортаючи сторінки. Це "дитя", якого настільки довго виношувала українська література. Ви собі як знаєте, а для мене направду гостросюжетний роман, порівнюючи з усім, що в нас є. Прекрасно, справді прекрасно. Неймовірна мова, цікаві персонажі, і таке воно все якесь, хоч і нелюбе, зате рідне. Читати! Однозначно.
October 30, 2016
Поки можу написати лише одне: фуф! не перехвалили! Більше буде в рецензії згодом.
December 11, 2016
Якось просто і без повчань. Це саме той укрсучліт який мені потрібен.
January 15, 2025
«Усе, що не торкається людини безпосередньо — не буде нею осягнуто...
Чи можливо осягнути чужий біль? Здається, що природа сама захищає людину, обмежуючи її інтелект і емоції. Бо хіба виживеш співпереживши?».
«Кожен сантиметр цієї землі просякнутий кров'ю — генетичним матеріалом історії. І людина іде по цій землі. Якщо задумуватись про те, що ходиш по кістках, то доведеться стояти на місці».
«Баборня» — це дебютна книга Мирослава Лаюка. І це шедевр.
В основі твору 71-річна жінка, яка приїхала в богом зпбуте село вчителювати. І вчити інших жити. Місцями вона бісить своїми діями. Місцями її шкода. Деколи ти її подумки хвалиш. І так можна сказати про кожного героя. Їх немає тут позитивних чи негативних. Як і у житті.
Роман, який сповнений іронії, сарказму, метафор, і охоплює років 40. Від часів окупації совком України до сучасних. І Марія Василівна (вчителька) постає символом цієї самої радянської і пострадянкої системи.
Книга, яка чіпляє. Книга, яка показує, що не варто б судити інших, а варто спочатку пошукати колоду у своєму оці.
Переплетення різних часів, різних людей. Досить неочікувана кінцівка.
А ще книга дуже акуратна чи що. Прописані дуже дрібні деталі. На початку видавалось, що не зможу її подолати, але сюжет затягнув.
Дякую!
Чи можливо осягнути чужий біль? Здається, що природа сама захищає людину, обмежуючи її інтелект і емоції. Бо хіба виживеш співпереживши?».
«Кожен сантиметр цієї землі просякнутий кров'ю — генетичним матеріалом історії. І людина іде по цій землі. Якщо задумуватись про те, що ходиш по кістках, то доведеться стояти на місці».
«Баборня» — це дебютна книга Мирослава Лаюка. І це шедевр.
В основі твору 71-річна жінка, яка приїхала в богом зпбуте село вчителювати. І вчити інших жити. Місцями вона бісить своїми діями. Місцями її шкода. Деколи ти її подумки хвалиш. І так можна сказати про кожного героя. Їх немає тут позитивних чи негативних. Як і у житті.
Роман, який сповнений іронії, сарказму, метафор, і охоплює років 40. Від часів окупації совком України до сучасних. І Марія Василівна (вчителька) постає символом цієї самої радянської і пострадянкої системи.
Книга, яка чіпляє. Книга, яка показує, що не варто б судити інших, а варто спочатку пошукати колоду у своєму оці.
Переплетення різних часів, різних людей. Досить неочікувана кінцівка.
А ще книга дуже акуратна чи що. Прописані дуже дрібні деталі. На початку видавалось, що не зможу її подолати, але сюжет затягнув.
Дякую!
January 7, 2023
"А тепер уся ця історія годиться хіба для того, щоб телевізійники зняли її для чергового шоу про життя всяких тих, на чиєму місці не хотів би опинитися ніхто."
Роман, який акуратно і педантично занурює в себе повністю, а потім, наситившись, випльовує і лишає з думкою, що вся грандіозність і ницість життя існує лише зсередини, а ззовні - це просто ще одна цікава історія для пліток.
Роман, який акуратно і педантично занурює в себе повністю, а потім, наситившись, випльовує і лишає з думкою, що вся грандіозність і ницість життя існує лише зсередини, а ззовні - це просто ще одна цікава історія для пліток.
Read
April 28, 2022Моментами дуже канонічна, моментами дуже проста, але попри це - я тривожилась, коли читала про школу і дуже добре відчула провінційне містечко, яке нагадало мені моє.
Слухати на АБУК було приємніше, аніж читати самій.
Слухати на АБУК було приємніше, аніж читати самій.
March 19, 2017
Саме за такі книги я і люблю сучасну українську літературу!
У 2016 про неї багато говорили, але все ніяк часу не було її прочитати.
Ох, як же дарма!
Такі книги в нашій літературі зустрічаюсть рідко (але слава Богу, що взагалі зустрічаються).
Книга читається на одному диханні, дуже швидко. І найголовніше - вона не нудна.
А головна героїня - чудо.
От відчувається, що вона жива. Реальна. І не дуже така і мила-добра-слухняна, як люблять зображати в укрліт.
Просто неймовірно.
Читаючи про школу - уявляла свою. Читаючи про вчителів - уявляла своїх. Читаючи про дітей - уявляла своїх колишніх однокласників.
Просто неймовірно.
Мирослав Лаюк препарував всіх як ту ропуху (Bufo bufo).
А стиль книги...
Просто. Немає. Слів.
Була б моя воля - підкреслила б олівцем всю книгу.
Ні, не через цитати чи афоризми.
А просто через авторський стиль.
СучУкрЛіт еще такого не бачила.
Неймовірний екстаз.
І якщо це дебютний роман... Тримайся, укрліт, здається прийшов час літературної революції. Бридкої, але революції. Запізнілої, але революції.
Була б моя воля - нагородила б усіма літературними преміями, поклала б роман на трон і стала б поклонятися.
І знаєте за що?
За характер.
Боже, це круте відчуття, коли розумієш, що книга має характер!
Довелося гуглити автора під час прочитання, бо до останнього не могла повірити, що це українська (!) література.
Якщо мене запитають про найкращу книгу укрліт, то я скажу, що ми говоримо про укрліт, тут просто немає нормальних книг.
Якщо мене запитають про книгу з характером, то я кину в обличчя тій людині "Баборню" із криками, що ніхто не може ставити такі дурні запитання.
А ще я сміялася.
Не гумористична книга, але так пробирало на сміх, що в метро почали робити зауваженння. І в той момент мені захотілося включити режим "Самки Біолога" (для своїх - Бабмері).
Але було смішно!
Чорт візьми, мене розмішила укрліт!
Що поробиш, часи ідуть, століття минають, укрліт нарешті народжує щось гідне прочитання.
Навіть не те щоб гідне.
Обов'язкове, ага.
І якщо мені хтось скаже, що в цій книзі є недоліки - кину в мордяку нею ж.
Я знайшла "my precious".
І нарешті відродила свою віру в сучукрліт!
У 2016 про неї багато говорили, але все ніяк часу не було її прочитати.
Ох, як же дарма!
Такі книги в нашій літературі зустрічаюсть рідко (але слава Богу, що взагалі зустрічаються).
Книга читається на одному диханні, дуже швидко. І найголовніше - вона не нудна.
А головна героїня - чудо.
От відчувається, що вона жива. Реальна. І не дуже така і мила-добра-слухняна, як люблять зображати в укрліт.
Просто неймовірно.
Читаючи про школу - уявляла свою. Читаючи про вчителів - уявляла своїх. Читаючи про дітей - уявляла своїх колишніх однокласників.
Просто неймовірно.
Мирослав Лаюк препарував всіх як ту ропуху (Bufo bufo).
А стиль книги...
Просто. Немає. Слів.
Була б моя воля - підкреслила б олівцем всю книгу.
Ні, не через цитати чи афоризми.
А просто через авторський стиль.
СучУкрЛіт еще такого не бачила.
Неймовірний екстаз.
І якщо це дебютний роман... Тримайся, укрліт, здається прийшов час літературної революції. Бридкої, але революції. Запізнілої, але революції.
Була б моя воля - нагородила б усіма літературними преміями, поклала б роман на трон і стала б поклонятися.
І знаєте за що?
За характер.
Боже, це круте відчуття, коли розумієш, що книга має характер!
Довелося гуглити автора під час прочитання, бо до останнього не могла повірити, що це українська (!) література.
Якщо мене запитають про найкращу книгу укрліт, то я скажу, що ми говоримо про укрліт, тут просто немає нормальних книг.
Якщо мене запитають про книгу з характером, то я кину в обличчя тій людині "Баборню" із криками, що ніхто не може ставити такі дурні запитання.
А ще я сміялася.
Не гумористична книга, але так пробирало на сміх, що в метро почали робити зауваженння. І в той момент мені захотілося включити режим "Самки Біолога" (для своїх - Бабмері).
Але було смішно!
Чорт візьми, мене розмішила укрліт!
Що поробиш, часи ідуть, століття минають, укрліт нарешті народжує щось гідне прочитання.
Навіть не те щоб гідне.
Обов'язкове, ага.
І якщо мені хтось скаже, що в цій книзі є недоліки - кину в мордяку нею ж.
Я знайшла "my precious".
І нарешті відродила свою віру в сучукрліт!
January 10, 2023
Книга, від якої ви мало, що очікуєте, але ці триста сторінок вам відкривають цілий всесвіт. Показують зміни епох, від післявоєнних років до незалежності України. І це все очима вчительки Марії Василівни.
Вона не з тих вчительок, яких ви згадуєте з теплотою, а скоріше з неприязню. З тих, про яких вам хочеться сказати "от, су..", і це, направду, буде цілком заслужено.
Анотація книги може вас лише заплутати. Обкладинка і назва тим більше. Увесь пазл складеться наприкінці. Тому скажу лише одне, ця книга варта прочитання хоча б заради першої сцени з труною, вінком, таксистом та довірливою завучкою. Я не змогла стримати сміху. А далі з'явиться діва Марія на олені в короні. І ці події будуть так майстерно вплетені в сюжет, що ви навіть не помітите, як книга захопить вас у свої лещата і більше не відпустить.
Автор Мирослав Лаюк точно заслужив кредит довіри. Бо, здається, неможливо так щемко писати про несуцільно позитивних героїв.
Дякую пану Наріману Алієву за згадку цієї книги у його подкасті "МінКультПривіт". До речі, якщо ви ще не слухали жодного випуску, то біжіть прямо зараз. А якщо ще й не дивилися його фільм "Додому", то я взагалі не знаю, як ви ще досі могли цього не зробити!
І, наприкінець, ось ця цитата загалом дуже вдало описує атмосферу книги: "Найбільше вона боялася в знайомих предметах знаходити несподівано інші, невластиві речі (як коли розрізаєш грушку, а там - кокон якоїсь мерзенної комахи)".
Мені здається, що наш досвід наразі подібний до цього. Ми усі з дитинства маємо якісь знайомі речі, пов'язані з чимось російсько-радянським. Вони нині мають отой мерзенний наліт ностальгії, яку нам гидко відчувати. Змінити минуле ми не можемо, осмислити його, це в наших силах. І піти далі. Шукати нові оплоти власної українськости🔥
Вона не з тих вчительок, яких ви згадуєте з теплотою, а скоріше з неприязню. З тих, про яких вам хочеться сказати "от, су..", і це, направду, буде цілком заслужено.
Анотація книги може вас лише заплутати. Обкладинка і назва тим більше. Увесь пазл складеться наприкінці. Тому скажу лише одне, ця книга варта прочитання хоча б заради першої сцени з труною, вінком, таксистом та довірливою завучкою. Я не змогла стримати сміху. А далі з'явиться діва Марія на олені в короні. І ці події будуть так майстерно вплетені в сюжет, що ви навіть не помітите, як книга захопить вас у свої лещата і більше не відпустить.
Автор Мирослав Лаюк точно заслужив кредит довіри. Бо, здається, неможливо так щемко писати про несуцільно позитивних героїв.
Дякую пану Наріману Алієву за згадку цієї книги у його подкасті "МінКультПривіт". До речі, якщо ви ще не слухали жодного випуску, то біжіть прямо зараз. А якщо ще й не дивилися його фільм "Додому", то я взагалі не знаю, як ви ще досі могли цього не зробити!
І, наприкінець, ось ця цитата загалом дуже вдало описує атмосферу книги: "Найбільше вона боялася в знайомих предметах знаходити несподівано інші, невластиві речі (як коли розрізаєш грушку, а там - кокон якоїсь мерзенної комахи)".
Мені здається, що наш досвід наразі подібний до цього. Ми усі з дитинства маємо якісь знайомі речі, пов'язані з чимось російсько-радянським. Вони нині мають отой мерзенний наліт ностальгії, яку нам гидко відчувати. Змінити минуле ми не можемо, осмислити його, це в наших силах. І піти далі. Шукати нові оплоти власної українськости🔥
February 2, 2020
Роман «Баборня» - той випадок , коли читаєш книгу , згадуєш всі рецензії книго блогерів і п’ятизіркові рев‘ю і думаєш WUT??? За що?! Стереотипні персонажі , нестерпний (на мою думку) тон розповіді і стиль автора ... Безліч дрібних, та не настільки непомітних щоб не відволікати , помилок в тексті . Повторюваність пасажів , які авторові , очевидно, здалися дуже дотепними та вдалими... Я люблю сатиру, люблю коли автор безапеляційно «рве на клапті» уставлені суспільні закони і трухляві моральні орієнтири . Але в цьому випадку такого не було. Особливо розчарував фінал і надуманість «інтриги».
Displaying 1 - 30 of 60 reviews