What do you think?
Rate this book
Dnevnik dezertera #3
Три картини перемоги
Ovaj romana uvrsteno je u uzi izbor za NIN-ovu nagradu za 2009. godinu. Zvonko Karanovic nam u svom trecem romanu Tri slike pobede jos jednom donosi filmicnu pricu koja se cita u dahu, a koja je smestena u period od 8. maja 1999. do 5. oktobra 2000. godine. Mracne kulise rata i nalicje zivota u razrusenoj Srbiji posluzili su autoru kao idealan kontrapunkt da kroz humornu, ironicnu i grotesknu vizuru isprica pricu o jednom vremenu. Djordje Uzelac, tridesetogodisnji dendi i bivsi preprodavac markirane garderobe, nakon zavrsetka rata 1999, u kojem je bio mobilisan i poslat na Kosovo, vraca se u rodni grad pokusavajuci da zapocne novi zivot. Medjutim, brzo shvata da su ljudi, bas kao i drustveni sistem i njegove vrednosti, podjednako nemoralni u miru kao i u ratu. Odlucuje da napusti sve i ode iz zemlje, ali iskrsavaju prepreke na koje nije racunao. U ostvarenju cilja glavni junak je primoran da prezivi niz apsurdnih prijateljstvo sa psihijatrom koji pravi rakiju od pomorandzi, posao sa „nevidljivim“ lokalnim policarem i sedmodnevni festival seksa... Tri slike pobede Zvonka Karanovica, autora romana Vise od nule (2004) i Cetiri zida i grad (2006) katarzicno je finale trilogije Dnevnik dezertera – prve u srpskoj knjizevnosti XXI veka – ubedljive slike izgubljene generacije koja je devedesetih godina proslog veka samo pokusavala da bude slobodna u neslobodnoj zemlji.
224 pages, Hardcover
First published January 1, 2009
3 people are currently reading
31 people want to read
About the author
Zvonko Karanović
29 books10 followersZvonko Karanović rođen je 1959. u Nišu. Svoje pisanje bazira na iskustvima beat književnosti, filma i pop kulture. 13 godina je držao muzičku radnju i nije se obogatio. Dugo godina bio kultni andergraund pesnik urbanih generacija. Sebe smatra piscem sa margine iako se sticajem društveno-istorijskih okolnosti obreo u mejnstrimu. U svojim knjigama ne opisuje spoljašnju lepotu sveta već njegovu unutrašnju tamu.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 6 of 6 reviews
August 18, 2023
Дуже сподобалась. Ідеальна для читання і обговорення на книжковому клубі. Неоднозначні вчинки головного героя лишають по собі сумніви і питання) Тут і проблематика стосунків з батьками, з державою, з друзями і жінками, гостре питання помсти, втрати, ПТСР... Книжка офігезна, хоч і коротка. Моє найбільше розчарування в тому, що це третя книга трилогії(( Так, її можна читати окремо , це закінчений твір, а інші дві книги про інші події і інших героїв (їх там троє друзів, по одній книжці на кожного). Але бляха, я тепер хочу прочитати всю трилогію - настільки мені запали в душу персонажі і стиль автора. Але перша книга ніколи не перекладалась українською, а друга виходила ще в 2009 році. Тож я водночас щаслива (бо прочитала класну книжку) і сумна (бо не можу прочитати інші книги). Та й таке.
October 17, 2017
Якщо друга частина трилогії «Щоденник дезертира» – «Чотири стіни і місто» – розповідає про Татулу, то в третій, заключній, ідеться про Джордже Узелаца, котрого всі називають Джоле. За відсутності перекладу першої частини трилогії українською можемо припустити, що у книзі «Більше ніж нуль» йшлося про Корто. А разом уся трилогія розповідає про трьох друзів із проклятого сербського міста Ніша, яким 1999 рік приніс надзвичайно багато змін.
На одинадцятий день бомбардування Сербії силами НАТО головний герой іде до війська і стає командиром відділення артилерії. Його та решту добровольців відсилають у БОЛОТО, з якого Узелаца відправлять до Косова, де йдуть найбільш жорстокі бої.
У романі не йдеться про патріотизм і готовність віддати життя за рідну землю: резервісти розорюють села, коли повертаються після перемир’я; у багатьох чоловіків не витримують нерви і вони навіть вдаються до самокалічення, аби відкараскатись від служби; ті ж, що залишились, – п’ють, гендлюють або ж помирають через необережність під час вилазок. Частина самого Джоле теж померла там, під Албанією, разом із його другом Татулою. Ніби випереджаючи події майбутнього, колись ці троє друзів склали один одному посмертні промови, і саме Джоле мав виголосити її Татулі:
«…Владан Мітич Татула не вірив у групові види спорту, шкільну систему, державу, а виключно в особистість, силу розуму й таланту. Ставив під сумнів усе, що було масовим і комерційним, кожен вид діяльності, що вимагає більше ніж троє людей. <…> Для багатьох, як і для мене, він відкрив Кастанеду, Філіпа К. Діка, «Тибетську книгу мертвих», Старий Заповіт, ЛСД».
На одинадцятий день бомбардування Сербії силами НАТО головний герой іде до війська і стає командиром відділення артилерії. Його та решту добровольців відсилають у БОЛОТО, з якого Узелаца відправлять до Косова, де йдуть найбільш жорстокі бої.
У романі не йдеться про патріотизм і готовність віддати життя за рідну землю: резервісти розорюють села, коли повертаються після перемир’я; у багатьох чоловіків не витримують нерви і вони навіть вдаються до самокалічення, аби відкараскатись від служби; ті ж, що залишились, – п’ють, гендлюють або ж помирають через необережність під час вилазок. Частина самого Джоле теж померла там, під Албанією, разом із його другом Татулою. Ніби випереджаючи події майбутнього, колись ці троє друзів склали один одному посмертні промови, і саме Джоле мав виголосити її Татулі:
«…Владан Мітич Татула не вірив у групові види спорту, шкільну систему, державу, а виключно в особистість, силу розуму й таланту. Ставив під сумнів усе, що було масовим і комерційним, кожен вид діяльності, що вимагає більше ніж троє людей. <…> Для багатьох, як і для мене, він відкрив Кастанеду, Філіпа К. Діка, «Тибетську книгу мертвих», Старий Заповіт, ЛСД».
February 1, 2022
Тема людських відносин в умовах загрози потужно розкрита у першій частині книги й зі мною зрезонувала. У другій -третій: посттравматичний синдром, намагання побачити людей такими, якими вони були колись чи радше такими, якими їх очікував побачити автор. Розчарування чи надто високі очікування відновлення свого життя в Сербії після війни? Окремою ниткою тягнеться тема спроб еміграції чи то заради втечі від травми, чи заради самовизначення і розвитку. Ніби кожен і має вибір - залишатись або їхати, але зрештою автор показує, що цей "вибір" закінчується на порозі Посольства Німеччини чи ін держави, бо саме від "вибору" такого самого пересічного працівника Амбассади залежить чи буде реалізовано вашу мрію, в чи залишитесь разом з приятелями запивати абрикосову ракію іноземним віскі та відвідуватимете психотерапевта у пошуках відновлення безсоння і врешті розуміння самого себе.
Ну і "вишенькою на торті" постає тема дружби і відчуття моменту. Один з найкращих друзів гине у перестрілці і ти після воєнних дій "несешся зі всіх сил", щоб хоч якось допомогти його коханій та їхній спільній дитині, віддаєш 600 франків (що в принципі становить еквівалент річних еліментів, які твій друг пересилав своїй пасії з фронту), а у підсумку виходить, що дитина то чужа, і не лише твій друг, а ще й 5 чоловіків залишились ошуканими, бо свято вірили, що це їхній нащадок. Так виробляється відраза до "красивих форм", так народжується зневіра у щирість почуттів у постконфліктній країні. Завершується роман ще більш драматичними подіями - кохана дівчина іншого твого найкращого друга дзвонить тобі і повідомляє, що ти є батьком її щойно народженої дитини. Наслідок того одного разу спокуси і пристрасті, коли подруга твого друга одного вечора приходить в сльозах і з розповіддю про крах їхнього шлюбу...Тебе пробирає холод від відчуженості чи то страху, чи то невідомості...ти кладеш трубку....і через кілька хвилин ця ж сама жінка дзвонить до твого друга і повідомляє йому "чудову новину", що він (тобто твій друг) став татком. Іронія? Самодурство? чи просто те, що називається життям?
Автор залишає нас з цими роздумами, ніби обриваючи оповідь на народженні, початку нового, та водночас з присмаком старого, частиною маніпулятивного минулого, що залишається жити в нас.
Усі ми певною мірою стаємо дезентирами, особливо під час подій, які надто сильно впливають на наше життя, викликають настільки потужні емоції, що здається життя перевертається з ніг на голову, а ми нічого не можемо проти цього вдіяти. Здається, що і маємо свободу, здається, що і робимо вибір. та попри це опиняємось у вирі стереотипів та людей, котрі так само як і ми "вже ніколи не будуть такими ж" як і до війни.
Мені книга дуже сподобалась і хочеться її рекомендувати не лише затятим "балканістам", а й людям, що знаходяться у пошуках ціннісних орієнтирів в умовах, що змінюють їхні життя.
Ну і "вишенькою на торті" постає тема дружби і відчуття моменту. Один з найкращих друзів гине у перестрілці і ти після воєнних дій "несешся зі всіх сил", щоб хоч якось допомогти його коханій та їхній спільній дитині, віддаєш 600 франків (що в принципі становить еквівалент річних еліментів, які твій друг пересилав своїй пасії з фронту), а у підсумку виходить, що дитина то чужа, і не лише твій друг, а ще й 5 чоловіків залишились ошуканими, бо свято вірили, що це їхній нащадок. Так виробляється відраза до "красивих форм", так народжується зневіра у щирість почуттів у постконфліктній країні. Завершується роман ще більш драматичними подіями - кохана дівчина іншого твого найкращого друга дзвонить тобі і повідомляє, що ти є батьком її щойно народженої дитини. Наслідок того одного разу спокуси і пристрасті, коли подруга твого друга одного вечора приходить в сльозах і з розповіддю про крах їхнього шлюбу...Тебе пробирає холод від відчуженості чи то страху, чи то невідомості...ти кладеш трубку....і через кілька хвилин ця ж сама жінка дзвонить до твого друга і повідомляє йому "чудову новину", що він (тобто твій друг) став татком. Іронія? Самодурство? чи просто те, що називається життям?
Автор залишає нас з цими роздумами, ніби обриваючи оповідь на народженні, початку нового, та водночас з присмаком старого, частиною маніпулятивного минулого, що залишається жити в нас.
Усі ми певною мірою стаємо дезентирами, особливо під час подій, які надто сильно впливають на наше життя, викликають настільки потужні емоції, що здається життя перевертається з ніг на голову, а ми нічого не можемо проти цього вдіяти. Здається, що і маємо свободу, здається, що і робимо вибір. та попри це опиняємось у вирі стереотипів та людей, котрі так само як і ми "вже ніколи не будуть такими ж" як і до війни.
Мені книга дуже сподобалась і хочеться її рекомендувати не лише затятим "балканістам", а й людям, що знаходяться у пошуках ціннісних орієнтирів в умовах, що змінюють їхні життя.
January 7, 2025
сербська література залишається для мене загадкою. з-поміж сербських авторів я на ходу згадую тільки Милорада Павича і Горана Петровича, та й то не вдаюсь в особливості стилю, аби не помилитися. отже, книгу Звонка Карановича вважатиму вдалим стартом у розширенні власних горизонтів.
Каранович — це стільки не про сербську естетику, повоєнне життя і перебування у кризі, скільки про намагання зрозуміти самого себе, на що автор ненавʼязливо вказує, використовуючи епіграф з твору Маккарті.
наше знайомство з головним героєм Джоле відбувається за, відверто, не найкращих умов: 30-річний чоловік потрапляє на війну, а поміж тим приймає рішення розійтися з дівчиною, виїхати закордон і жити справжнє життя. знав би він, яке воно.
Джоле розбещений, непостійний, егоїстичний, але разом з тим не огидний. з перших рядків читача пробирає дивне співчуття до його історії, хоча в ній і немає нічого особливого.
проза Карановича не твориться на фундаменті з історичних травм, вона радше нагадує прозу американських бітників, де герой — завжди на межі: між свободою і безвихіддю, рефлексією і втечею від себе.
Джоле, як і персонажі Керуака чи Берроуза, шукає “справжнє життя”, але натрапляє на порожнечу й хаос, що заповнюють його будні. його подорожі більше схожі на нескінченну спробу втекти — від війни, від любові, від самого себе.
оцінять сербське письмо читачі Любки і Жадана. так, Любка у "Карбіді" теж показує героїв, які у своїй втечі стикаються з абсурдом сучасного світу. але якщо Любка грається з гротеском, то Каранович тяжіє до мінімалізму й оголеної реалістичності, що залишає простір для особистої інтерпретації.
Джоле, як і персонажі Жадана, живе в руїнах минулого і намагається зібрати щось із уламків — хай це буде якась примарна ідентичність чи новий сенс. та на відміну від жаданівської поетичної інтонації, Каранович оперує сухою і, часом, навіть байдужою манерою оповіді, наче намагається створити відчуження, яке так співзвучне його герою.
"Три картини перемоги" — специфічна книжка, яка залишає по собі своєрідний післясмак. бо ж що можна вважати справжньою перемогою?
Каранович — це стільки не про сербську естетику, повоєнне життя і перебування у кризі, скільки про намагання зрозуміти самого себе, на що автор ненавʼязливо вказує, використовуючи епіграф з твору Маккарті.
наше знайомство з головним героєм Джоле відбувається за, відверто, не найкращих умов: 30-річний чоловік потрапляє на війну, а поміж тим приймає рішення розійтися з дівчиною, виїхати закордон і жити справжнє життя. знав би він, яке воно.
Джоле розбещений, непостійний, егоїстичний, але разом з тим не огидний. з перших рядків читача пробирає дивне співчуття до його історії, хоча в ній і немає нічого особливого.
проза Карановича не твориться на фундаменті з історичних травм, вона радше нагадує прозу американських бітників, де герой — завжди на межі: між свободою і безвихіддю, рефлексією і втечею від себе.
Джоле, як і персонажі Керуака чи Берроуза, шукає “справжнє життя”, але натрапляє на порожнечу й хаос, що заповнюють його будні. його подорожі більше схожі на нескінченну спробу втекти — від війни, від любові, від самого себе.
оцінять сербське письмо читачі Любки і Жадана. так, Любка у "Карбіді" теж показує героїв, які у своїй втечі стикаються з абсурдом сучасного світу. але якщо Любка грається з гротеском, то Каранович тяжіє до мінімалізму й оголеної реалістичності, що залишає простір для особистої інтерпретації.
Джоле, як і персонажі Жадана, живе в руїнах минулого і намагається зібрати щось із уламків — хай це буде якась примарна ідентичність чи новий сенс. та на відміну від жаданівської поетичної інтонації, Каранович оперує сухою і, часом, навіть байдужою манерою оповіді, наче намагається створити відчуження, яке так співзвучне його герою.
"Три картини перемоги" — специфічна книжка, яка залишає по собі своєрідний післясмак. бо ж що можна вважати справжньою перемогою?
May 23, 2017
Моя рецензія — тут:
http://litakcent.com/2017/05/23/voyin...
http://litakcent.com/2017/05/23/voyin...
December 11, 2016
Депресивна книжка, але не "ціпляє". Можливо я б ��раще зрозумів головного героя якби випив стільки ракії як він, проте в такому випадку книжку я б мабуть не дочитав.
Displaying 1 - 6 of 6 reviews