Побутовий сатанізм

by Олексій Жупанський

«Побутовий сатанізм» — таку дещо претензійну назву має ця збірка прози. Хоча оповідання між собою майже не пов'язані і їх можна читати як окремо, так і разом — усі вони об'єднані єдиною концепцією-стержнем, а саме шизофренічно-тривожними тенденціями сучасних соціокультурних реалій, більшість із яких за своєю суттю є страшними та юродивими віддзеркаленнями процесу інтелектуального і духовного гниття душі людської цивілізації, який зараз може спостерігати кожен, хто наважиться розплющити очі і поглянути у вічі реальності, яку саме для себе витворило людство, реальності, що більше нагадує ніцшеанську безодню, яка споглядає тебе, в той час коли ти зазираєш в неї.

288 pages, Hardcover

First published January 1, 2010

Reviews

[Maryna Ponomaryova · Rating 4 out of 5]

Сподобалась структура збірки. В першому оповіданні журналіст їде у якесь забуте шахтарське містечко, де коїться якась чортівня, і його попутник в деталях йому розповідає про те все, створюючи гнітючу атмосферу (дуже Лавкрафт). Потім кілька з сатирою на субкультури і понти: смішний "Іржавий Кіт" про безмозголого гопніка, "Готи outlaw" про безбашенних готів. Тоді іронічне і сумне "Перше Травня" про союз головного мозку. "Кмітливий ампутант" має прекрасну рамку і сюжет, але трохи затягнутий всередині (імхо, і також особисто мені не дуже вистачає знань зрозуміти всі підколи про другу світову), дівчинка грається іграшками, бабуся дивиться по телевізору шоу, де задають дивні питання учасникам і відрізають їм частини тіла якщо щось не так, у кінці дівчинка починає повторювати побачене. "Послання деконструктора" не осилила, і воно якось пов"язано з іншою книгою Жупанського, напевно якщо читав ту, то більш зрозуміло. А потім все феєрично закінчується продовженням першого оповідання, де журналіст таки приїжджає в роздовбане містечко і стикається з нечистю сам на сам.
Тут багато безнадії, бентеги, бруду, зради, гіркоти щодо ссср, роздовбаного абсурду і всього решту, це нелегке і неприємне чтиво, тому підбирайте настрій відповідний.

[Vasyl · Rating 5 out of 5]

Ця збірка оповідань - можливо найкраще що я читав з української літератури. Дуже субʼєктивне враження, в принципі розумію чому це може не сподобатись. Для мене це одна з небагатьох книг в які майже не треба “занурюватись”. Тобто, за звичай, коли читаєш, ти відволікаєшся від реальності, занурюєшся в вигаданий світ, в ідеалі емоційно, через відчуття, не в ідеалі треба ще трохи подумати, і потім автор намагається тебе цим своїм світом вести. Тут нікуди занурюватись не треба: треба трохи пригадати себе станом десь на пʼятнадцять років тому, і все стає на своє місця, нічого не дивує: ні реалістичні моменти, ні цинічно-саркастичні коментарі, ні сюрреалістичні повороти сюжету, все як і повинно бути, все логічно, так ніби ти сам це написав, потім забув, і от зараз гортаєш свої власні нотатки.

Сьогодні, на фоні війни і телемарафону, ідея інтелект-шоу, в якому учасникам за неправильні відповіді ампутують кінцівки, виглядає ніби трохи аж занадто. Ну можливо якщо учасники представники країни-сусіда, тут можуть бути варіанти, але мотивація трохи інша. А от на фоні вакханалії тєліка 2000-х, цілком ок, нічого не дивує, можливо десь за горизонтом воно вже виднілося, суто техніко-юридичні складнощі зупиняли. Якщо вас ідея такого шоу нервує - краще не читати, це сеттінг одного з оповідань, і це початок історії, а не кінець. Є більш жорсткі моменти. Сатанізм все-таки.

Молодим творчим людям властиво щось шукати. В основному себе, звичайно, але до того “себе” можуть додаватися більш конкретні абстракції. Зараз от додатково шукають ідентичність, і власну і національну, бо здається щось втратили. Тоді шукали адекватність. Залізна завіса впала, інтернет розвивався, поступово у всіх зʼявлялися можливості доступу до всього того шо змогла осмислити і придумати західна цивілізація, але після певного сп’яніння від можливостей, народонасєлєніє поступово замість Альбера Камю почало обирати Дарью Донцову, “Окна” і ностальгічне бухання з “Голубим Огоньком” під Новий Рік. І питання було більше не в тому де і ким те блювотиння було вироблене, питання було у тому шо воно блювотиння. І ти в свої 20-25 років розумів що в принципі в цьому блювотинні жити. І шукав адекватності. І не знаходив. І починав це блювотиння “масштабувати”: а як буде через 20 років? через 50? через 100? через 1000? І от він: сюрреалістично-антиутопічний “Побутовий Сатанізм”.

Зараз, звичайно, ця книга сприймається трохи по-іншому ніж могла сприйматися 15 років тому. Деякі “реалістичні” моменти, деякі проблеми, це все таки про часи і проблеми коли не було війни. Можливо навіть трохи може бути ностальгії. З іншого боку “совковість” сприймається трохи гостріше, бо тоді це було таке собі чисте “ідеалістичне зло”, мислення яке заважає нам рухатися далі, зараз - це зло набрало ідеологічного забарвлення. В модних зараз пошуках ідентичності ця книга навряд є хорошим помічником, а от коли настане час шукати адекватність в процесі пошуку ідентичності (а всі передумови для цього вже є), хто зна.

[Андрій Гулкевич · Rating 3 out of 5]

Гарна, оригінальна і дещо незвична для сучасної українською літератури збірка оповідань. Значна частина оповідань пов'язані із романом автора "Першими до мене прийдуть діти", що є великим плюсом, бо пояснює деякі його моменти.

[Pavlo · Rating 5 out of 5]

Книга вражає своєю жахливістю та відразливістю настільки, що під кінець ти зливаєшся з нею в одне, і всі ті почвари, хворі люди і просто несповна розуму вже не дивують. Бо вони і є частиною побуту — щоденного сатанізму навколо, що не обовʼязково має яскраво вираженого Темного Лорда в якості ідеологічного лідера, але точно підносить учасників цих гидких ритуалів до звання «людини звичайної». Адже серед героїв книги немає різниці ти учасник, організатор чи мовчазний глядач — всі одночасно і рівномірно задіяні, але просто вносять різного штибу вклад в спільне діяння. Кладовища, шахти, жорстокі телешоу, потойбічні тварюки, каламутна кров, сіруваті виділення, слиз — це є інгредієнти «Побутового сатанізму»: гидкої страви, від якої крутить живота, але попри все ти їсиш, бо щось таки змушує. І це тільки підтверджує реальність написаного. Тільки підтверджує.

[Leo · Rating 3 out of 5]

"Godspeed you, Black Emperor" в двох частинах норм зайшов, а от все інше якось не дуже.

[A Book About · Rating 5 out of 5]

Я в захваті!
Бо це дуже класно! Дуже стильно! Дуже іронічно! Тут багато магічного реалізму, бруду і трохи містики.

Олексій Жупанський - це моє найбільше відкриття серед українських сучасних авторів. Буду читати всі його книги!

[Barnes · Rating 2 out of 5]

Попереднє знайомство з творчістю Олексія Жупанського сталося через його тексти в збірках "Бабай. Нічний сеанс" і "Змієві вали", тоді мені дуже навіть сподобалося. Йому гарно вдається накладати горорні й містичні мотиви на похмурі реалії пострадянських просторів.

Чогось подібного я очікувала і від цієї книжки. Мене заінтригувала назва, трохи насторожила анотація, але я вирішила дати їй шанс. Врешті, книжку справді можна назвати жахастиком. Бо в ній, наприклад, не розпався радянський союз. Ну чим не жах, правда?

Це збірка оповідань, перший і останній текст в якій - дві частини одного оповідання. Тут події відбуваються у дев'яності, де совок продовжує існувати. Столичний журналіст їде в шахтарське містечко на Сході аби написати репортаж про успіхи однієї з шахт. Дорогою йому трапляється попутник, який розповідає та застерігає головного героя про дивні й моторошні речі, що вже якийсь час відбуваються в місті, як його поступово захоплюють невідомі потворні істоти, що прийшли з-під землі й тепер працюють у шахтах.

Ніби цікаво, ніби й автор гарно пише, створюючи потрібну атмосферу, описуючи краєвиди, людей та чортівню в тому місті. Але все псує друга частина тексту наприкінці збірки, де вже, як на мене, відбувається повна нудятина.

П'ять оповідань, що знаходяться посередині відбуваються в тому ж світі, але вже дуже й дуже сильно потому. Така собі антиутопія, де після Великої Деконструкції встановлено новий лад. (Що цікаво, самим Деконструктором виступає сам Жупанський, оскільки все зсилається до тексту "Першими до мене прийдуть діти" його авторства).

Тексти тут різні. Автору вдається класно й правдоподібно стилізувати оповідь. Під наукову доповідь з аналізу "Послання Деконструктора". Під гонзо-репортаж у стилі Гантера Томпсона про субкультуру готів, які тут виступають страшними, містичними й погрозливими. Під опис абсолютно людожерського телешоу, де людям за неправильні відповіді у вікторині видаляють кінцівки чи внутрішні органи.

Часто я зосереджувалася на тому як це написано, аніж на тому, про що. Бо, знову ж таки, мені подобається як пише автор. Як він передає абсолютно гидотну, напружену й відразливу атмосферу. Але самі сюжети виявилися для мене аж занадто нудними й місцями сильно затягнутими. Претензійно, пафосно, розлого. Так, можна зрозуміти сатиру, але часом здається, що автор почав додавати більше бридотних деталей і не зміг зупинитися. Що занадто, то не здраво.

Можливо я чогось не розумію, можливо це просто не моя книжка, можливо я занадто багато очікувала й більше від того розчарувалася. Але ці тексти мене виснажили так, що потім ще довго не хотілося нічого читати.

Я ще обов'язково спробую інші книжки Жупанського (це все ж одна з перших, тому наступні мають бути кращими), але точно не найближчим часом.

(Інст з відгуками на сучукрліт: @_daria_barnes)