Помирана

by Тарас Антипович

Новий твір Тараса Антиповича — одного з найважливіших сучасних українських письменників — це вдумливий роман-дистопія, який засобами макабричної сатири розкриває драму зашореного розуму.
Герої, чиє існування кероване міфами, ворожі до Іншого і безжальні одне до одного, але водночас не позбавлені надії. У закіптюженій порожнечі їхніх днів раз по раз проблискує те, чого вони бояться найбільше: шанс на краще життя. Шанс позбутись ненависті до тих, хто «по інший бік». Шанс вирватися за «колючку» власноруч виплеканого пекла.

Genres: Dystopia, Contemporary, Ukraine, Ukrainian Literature, Science Fiction

224 pages, Hardcover

First published January 1, 2016

Reviews

[OKSANA ATAMANIUK · Rating 3 out of 5]

«Помирана»
Тарас Антипович
Видавництво «Абабагаламага» 2016
⠀
Сніданок з вимоченої підошви чи з копчених горобчиків з пір‘ям?
⠀
А не бажаєте прикрасити себе металевим шипом чи вирізати свіженькі брівки з кривавою росою?
⠀
Ох ці яскраві описи життя на сміттєзвалищі...
⠀
Якщо хочете дізнатися, до чого може призвести повна «автономіка», людська обмеженість і відчай, а також, що стає з людьми, в яких забобони і не знання історії перемагають здоровий глузд -
вам сюди!
⠀
Читати ... бридитися... читати далі!
⠀
Багато паралелей з реальністю!
⠀
Назва роману відповідає суті:
суспільство, що повільно і невідворотно помирає...
⠀
Вмирають люди - вмирає людяність в живих!
⠀
Айміра (4 роки) взяла книгу в руки і не читаючи дала повну характеристику твору:
- Мама, що це за книга?
Я:
- Помирана.
Айміра:
- Повмирають всі чи що?
⠀
Ну й окрема подяка авторові за
«сарадіп» і «ханакус» - чудове доповнення до світу на «дні».
⠀
Цитата:
⠀
«- Так шо ж це ми будем торгувать з Отими?! Наші з Ними бились за автономіку і війну виграли, а ми... - обурилась Тузиха.
- Та не виграли наші, а програли в нерівному бою, ти, ханаврук. Того ж і Колючкою нас обнесли. Батю мого, крановщика, тоді ж убили, - проказав понурий кремезний чолов‘яга Кабигроб.
- Та Колючку наші самі і вкопали, шоб автономіку оборонить! Яка була б автономіка без Колючки - прохідний двір! - сполемізувала Горбата Кет. - Мій дядько ту Колючку і ставив.»
⠀
Анотація:
⠀
«Новий твір Тараса Антиповича - одного з найважливіших сучасних українських письменників - це вдумливий роман-дистопія, який засобами макабричної сатири розкриває драму зашореного розуму. Герої, чиє існування кероване міфами, ворожі до Іншого і безжальні одне до одного, але водночас не позбавлені надії. У закіптюженій порожнечі їхніх днів раз по раз проблискує те, чого вони бояться найбільше: шанс на краще життя. Шанс позбутись ненависті до тих, хто «по інший бік». Шанс вирватися за «колючку» власноруч виплеканого пекла.»
⠀
#примхливачитака
#помирана
#ТарасАнтипович — in Vyshneve.

[Nashelito · Rating 4 out of 5]

Цю книгу зараз можна придбати хіба в букіністів або з рук, написана і видана майже десять років тому, тираж її давно закінчився і додруку не буде. Але в якомусь із літературних подкастів Ростислав Семків назвав її вартою уваги – and here we are.

При бажанні, роман із романом "Помирана" Тараса Антиповича можна розпочати вже з назви. Смерть тут вчувається і не такою, що вже сталася, і не такою, що прийде в майбутньому, вона просто є – тут, зараз, повсякчас. Відтак і персонажі "Помирани" – ні живі, ні мертві, щось середнє між мертвими шматками іржавого металу, зрощеного із начебто живими тілами з м'яса та крові. Начебто живими, бо, здається, найяскравішою ознакою і єдиним справжнім свідком життя цих істот стає їхня смерть.

На перший погляд може здатися, що розповідь про поєднання живих тіл зі знайденим на сміттєвому звалищі металоломом химерним генієм божевільного лікаря – якийсь з різновидів кіберпанку. Але що таке кіберпанк? За Вікіпедією: "поєднання високих комп'ютерних технологій з низьким рівнем життя людей." Низький рівень життя у "Помирані" точно є, бо куди далі падати спільноті (спільноті? групі індивідів!), яка живе на смітникові під назвою Корито, харчується птахами, кажанами та тисячу разів перебраними відходами. Тарас Антипович бачить куди, і ви побачите, якщо наважитеся. А от з технологій – хіба старі іржаві лопати та сумнівна спроба побудувати катапульту.

Коли книга вийшла у 2016 році, чимало читачів побачили в її сюжеті пародію на ОРДЛО і обурилися, але зараз, у 2024 році, коли між територією так званих лнр-днр і великою Україною простяглася широка смуга (і вона щодня ширшає) випаленої, сотні тисяч разів переораної снарядами, мінами, ракетами та дронами землі, смуга, яку на відміну від широко тиражованої легенди про Великий китайський мур – справді видно з космосу, дистопічнний, нехай і дуже перебільшений погляд на один із ймовірних варіантів життя людей на цих територіях у майбутньому не мав би викликати такого відторгнення...

Поряд з романами Сергія Оксеника "Самка богомола" та Андрія Цаплієнка "Стіна", які торкаються подібних тем, "Помирана" Тараса Антиповича виглядає доволі осібно та стильово. І не лише тому, що замість Стіни тут Колючка. Сама тканини історії прописана логічно і гарно, жах людського буття на задвірках цивілізації доведений до абсурду, якому легко знайти референси і в реальному світі – від цвинтарів танкерів десь у Бангладеш до африканських звалищ з технологічним сміттям.

Крім того, у "Помирані" принаймні є крокодили, чи то пак кротодили. Якщо у світі, вигаданому Антиповичем і не було Стіни, та принаймні міг бути рів з крокодилами.

Попри жахливий побут і відсутність перспектив, за Колючку ніхто з жителів Корита не хоче, адже там живе "переможений" ворог, а тут у них – непроста, але їхня "автономіка".

Якщо б я наважився помріяти про майбутню перемогу України у війні, то круто було б, щоби зрештою життя нашого ворога виглядало так, як живуть коритяни в "Помирані". Це справді жахливо, але після всього, що вони з нами зробили і продовжують чинити – це було б справедливо.

[Ярослава · Rating 2 out of 5]

Це доволі ганебна книжка, мені ніяково було її читати, мені ніяково, що таке видають у нормальних видавництвах, мені ніяково, що це в шортлісті ЛітАкценту. Це книжка для тих, хто не має доступу до твіттера і фейсбука. Уявляєте фейсбук-сторінку з невинахідливими жартами про лугандон і домбабве? Оце воно, тільки у книжковій формі - для тих, хто чомусь не може собі полоскотати цим нерви у фейсбуку.

Дія відбувається в ордло за N років по тому: народ звироднів, живиться з того, що знаходить на смітнику, читати вчиться з написаних на гаражах матів, але читає не зліва направо, а справа наліво, бо в них автономія (тому всі лаються матами штибу "ілуха" і "апулаз"). Прямо це ордло не називають, але всі знакові реалії упізнавані.
Анотація книжки виглядає так: Герої, чиє існування кероване міфами, ворожі до Іншого і безжальні одне до одного, але водночас не позбавлені надії. У закіптюженій порожнечі їхніх днів раз по раз проблискує те, чого вони бояться найбільше: шанс на краще життя. Шанс позбутись ненависті до тих, хто «по інший бік». Шанс вирватися за «колючку» власноруч виплеканого пекла.
Боюся, ксенофобськими міфами про іншого Антипович зловживає не менше, ніж його герої. При чому я прекрасно розумію спокусу ненавидіти. Що більше ненавидиш, то більше впевнюєшся: я не такий, як цей пародійний образ, а значить, моє місто окупувати не могли б, значить, я в безпеці: а якби й окупували, то я і такі як я поводилися б інакше і все стало б ок. Що страшніше, то легше ненавидіти. (Story time: навесні 2014, коли війна тільки починалася, я була в Америці, і весь потік мого блабла вислуховувала моя тамтешня найближча українська подруга - вона з глибин Луганської області, її батьки втратили житло і сидять тепер у друзів у Київській області, вона навряд чи колись зможе повернутися у місця, де виросла. Те, що ми досі друзі, попри всі мої блабла того часу, свідчить лише про одне: вона значно добріша й терпиміша людина, ніж я.) Над емоціями ми, в принципі, всі не дуже владні - ну хочеться тобі завдати іншому болю, бодай у своїй уяві, бодай анекдотами про домбабве, аби відсторонитися від усього цього - ладно, зроби це. Над чим ми в ідеалі владні, так це над тим, як виявляти емоції і які це має наслідки. І, скажімо, якщо ми наголошуємо на тому, що в нас російська агресія і вторгнення російської армії, то, можливо, треба співчувати її жертвам, а не називати їх деградованими недолюдьми (а в Антиповича ніякого зовнішнього агресора й нема, всі гроблять себе самі).

Два плюси тексту:
- стилістично написано цілком непогано;
- в книжці немає гомофобії, очікуваної при решті ксенофобської комплектації. Решта ксенофобій є, а гомофобії нема, і на тім спасибі.
Але я не певна, чи ці два самотні плюси якось виправдовують решту тексту.

[Kyrylo Brener · Rating 4 out of 5]

Нарешті сучасна українська література, яка мені по-справжньому сподобалась. Дуже похмуро, навіть депресивно, але все ж із проблиском надії. Легко зчитується якась аналогія з так званими лнр-днр, але "Помирана" глибше ніж банальна метафора сучасної України (вірніше України до лютого 2022). Мені здається, тут багато цікавих тем і стосовно суспільства і стосовно взаємовідносин людей і стосовно лідерства. Але основною залишається все ж похмура думка, про те що більшість все ж не врятувати з екзистенційного пекла. Ілуха.

[Олег Шинкаренко · Rating 4 out of 5]

Україна – країна втіленої антиутопії: на півночі у нас гігантський радіоактивний могильник, на півдні – півострів, окупований військами божевільної ядерної держави, на сході – справжній бермудський трикутник, населений нині здебільшого агресивними неадекватними маргіналами. Здавалося би, що написати антиутопічний роман можна лише компілюючи абзаци зі щоденних українських новин. У цих умовах уникнути повної документальності можливо тільки доводячи навколишню реальність до повного абсурду, що й зробив Тарас Антипович у своєму новому романі «Помирана».
У книжці зображено жалюгідне життя огородженої колючим дротом колонії здеградованих біомеханічних людей. Їхні механічні додатки виникли не як результат модного вчення трансгуманізму, а як наслідок каліцтва та протезувальних експериментів місцевого доктора Фрезе. Він розмовляє мовою ще більш скаліченою, ніж його пацієнти, та робить їхні протези з того, що знаходить на звалищі. Оскільки кіберпанк – це низькі стандарти життя за високих технологій, то роман Антиповича можна назвати антикіберпанком, бо він зображує низькі стандарти життя в супроводі низьких технологій. Мешканці колонії харчуються горобцями, сміттям, старим одягом та розмовляють вимовленими навпаки російськими матюками. Вони охоплені різноманітними маніями, фобіями й ілюзіями. Їхні уявлення про реальний світ абсолютно фантастичні: вони буквально відкопують його рештки на звалищі, але ці рештки не стають об’єктами для вивчення та осмислення, щоб краще усвідомити своє походження та сучасне становище. Вони просто споживають це минуле, оскільки самі нічого виробити не здатні. Типовий приклад такої часткової, фрагментарної свідомості – стара Кет, яка вже майже нічого не знає про космонавтів, але в її свідомості це слово якось пов’язане із обертанням: «Так колись крутили отих, хто хотів у космос полетіть», – каже вона. А вже після її смерті у колонії не лишається нікого, хто міг би щось сказати про космічні подорожі. Так само відбулося і після смерті Сави, який забрав із собою останні знання про видобувну промисловість. Головний герой роману Нельсон намагається видобути з надр сміттєзвалища нафту за допомогою вугілля, але він не знає, як називаються ці речовини, і не може пояснити співгромадянам особливості технологічного процесу, тому вони сприймають його слова із недовірою.
Тут ще варто сказати про різницю поміж анти-утопією та дистопією, яка полягає в рівні усвідомлення: анти-утопічне суспільство повністю усвідомлює негативні наслідки своєї побудови, бо саме так все і планувалося, а дистопічне – будувалося із найкращими сподіваннями, але через брак усвідомлення реальності (законів економіки, соціального розвитку) прийшло до того ж самого результату, що й анти-утопічне. Ця історія, очевидно, є метафорою суспільства, яке може утворитися через багато років на території сучасних ОРДЛО. Але автор зберігає досить велику дистанцію до цієї критичної мішені, адже в романі немає практично жодної з прикмет «Руского міра», на якому базується ідеологія сепаратистських анклавів.
Світ роману досить герметичний, він існує абсолютно окремо від нашої реальності, не торкаючись її, і цим, а також унікальним деградованим жаргоном і казковими тваринами-мутантами нагадує «Кись» російської письменниці Татьяни Толстой. І обидва автори підштовхують читача до думки, що саме ця герметичність і є причиною деградації. Це усвідомлюють навіть самі герої «Помирани»: саме тому найбільш прогресивні з них прагнуть перетворити їхню «автономіку» на справжню економіку. До речі, такий досвід є універсальним у суспільствах подібного типу. Згадаємо, наприклад, свіжий роман Буалема Сансаля «2084», де зображено замкнений архаїзований соціум, що перебуває під гнітом фундаменталістської версії ісламу. Його відмінність від суспільства, зображеного в «Помирані», тільки у стабільності, підтримуваній завдяки тоталітарній системі поліцейського контролю.
Головним недоліком роману можна було би вважати схематичність і стилізованість персонажів, які своїми обмеженими урізаними функціями нагадують героїв лялькового театру: Карабасу-Барабасу досить бути товстим, бородатим та жорстоким, Піноккіо – тендітним, довірливим та нерозважливим – більше нам про них нічого знати не треба. З іншого боку, цьому твору властива стилізованість, тому вони й не повинні нагадувати живих людей: живі актори руйнують ілюзію взаєморозуміння між ляльками та глядачами в театрі.
Дистанція, герметизм та стилізованість тримають цей химерний світ купи, але водночас нагадують нам і про інший – зовсім не химерний – світ на окупованому сході України, який нині має всі названі особливості, а люди, які його населяють, так само здаються нам ляльками із обмеженим функціоналом. Вони кричать «Бандерівці!» і «Путін, ввєді войска!» – більше ми про них нічого знати не хочемо. Втім, якщо навіть нагода дізнатися і виникає, то вони тільки підтверджують наші найгірші передчуття, бо «життя в цих місцях видається нам чимсь цілком недоречним». Вони так само уявляють нас схематично і зі своїми схемами розставатися не збираються, бо після всього, що відбулося їхні найкращі сподівання виглядають, мов безглузда пародія, а революційні перетворення – мов спроба отримати премію Дарвіна.
Роман Тараса Антиповича «Помирана» – це вкрай песимістичне зображення людського суспільства, яке нічому не вчиться, нікуди не прямує і повністю зосереджене на самознищенні. На жаль, це зображення не є лише однією з дистопічних моделей, а змальоване з довколишньої реальності, де гротеску вже навіть більше, ніж у літературі.

Джерело: ЛітАкцент

[Olga Pogynaiko · Rating 3 out of 5]

Ну, нарешті і в мене дійшли руки подоганяти торішні "ключиві" тексти. Ось догнала "Помирану", треба ж знати, за що людям дають Літакцент.
Першим ділом так і проситься пасаж на тему "Від Сміттярки Винничука до Корита Антиповича: образ сміттєзвалища в сучасній українській літературі". А чьо... ;) От у Винничука сміттярка - це чудовий карнавальний простір, в якому безоари (фантастично красиве, як на мене, слово, яке я вперше в життю почула в тому тексті, виявляється, що все літо мала того щася повну хату по всіх кутах), моря борщів і всякі різні чудеса, людина не старіє і до тогож має секс на кожному кроці. На такій сміттярці хочеться жити, ба навіть воювати за неї і отримати врешті свою омріяну незалежність. А на корито Антиповича взагалі краще нікада в жизні не потикатися. Єдинороги давно скінчилися, лишилися одні кротодили, та й ті під загрозою повного вимирання. Море борщів запало під землю гіби якийсь Кітеж-град і перебродило на чорнуху, котру, на відміну від борщів, не можна їсти чи пити. Ба навіть продавати, бо вона вже нікому не потрібна. Світ навколо давно перейшов на енергію сонця і вітру, а автономіка не пішла далі екстенсивного виснаження власних "ресурсів". Із сексом майже так само трудно, як і з усім решта. Словом - тлін і занепад Грибовицького сміттєзвалища 😁😁😁
Правду кажучи, я практично нічого не знаю про кіберпанк і всі його підвиди, бо в школі нас цього не вчили, і в Могилі тоді ще теж нє, а фантастика мене цікавить космічна, а не постапокаліптична. Думаю, "Помирана" цілком вписується у свій жанр, бо так сказав Ростислав Семків, ну і нема причини йому не довіряти. Для мене ж на перший план вийшла якась така притчевість цього тексту.
Є люди, які побачили в коритянах і їхній автономіці "лнр-днр". Паралелі, звісно, напрошуються, але варто таки послухати автора і дивитися глобальніше. Такими самими коритянами цілком можуть бути і росіяни і, ймовірно, що вже є північні корейці, і можуть стати й українці, та навіть і всі земляни, що вже там, досить тільки закритися в своїй маленькій реальності і повірити, що всі навколо хочуть вам зла. З часом вам залишаться тільки спогад про вчорашню славу, та й той вкрай мутний і добряче перекручений (какую страну потєрялі, ага). Словом, я думаю, що Антиповичу йшлося про це.
Про икютам писати не буду, бо цей прийом, вочевидь, справляє враження на читача, який про нього не знає, а як я була морально готова, то й ефект не той. Правда, деякі перевернуті слова отримали в новому звучанні навіть такий нес��одіваний романтичний флер. Що не кажіть, а "танаб'є" звучить якось навіть по хранцузьки, як сомельє чи монпасьє, коротше, значно лучче за оригінал 😎
Читати, якщо тема сміття для вас нерозкрита, якщо вас заводять слова навиворіт, ну і якщо ви довіряєте журі Літакценту бідьше, ніж журі BBC 😁😁

[Loskotka · Rating 5 out of 5]

Несподівано для самої себе дуже вподобала цю книгу! Змальоване життя 'автономіки' вражає деградацією та безнадією, доля персонажів жахає, і кінцівка відповідно теж на рівні... І звісно чудово читається натяк на 'народні бананові республіки'. О, цей химерно вивернутий світогляд, коли живучи на дні, вони вважають що 'годували всю країну', і що всі хочуть відняти їхнє сміттєзвалище-Корито, але при цьому злі на тих, хто припинив постачати їм сміття, через що вони впали у ще глибші злидні. Коротше кажучи, книжка мене захопила, потримала і потім довго не відпускала)

[Oleksandra Orlova · Rating 4 out of 5]

Зізнаюся, була скептично налаштована, беручись за книжку, але зрештою, отримала досить приємні враження. Сюжет не провисає і безжалісно стирає персонажів з лиця землі, що закономірно, але однаково несподівано. Події розвиваються стрімко і кінематографічно, а в самій атмосфері є якась вражаюча амбівалентна естетика, густо приправлена влучною і безкомпромісною сатирою, міцно сплетена із трагедією, яку можна читати як в межах закритої спільноти коритян, так і на значно глибших, масштабніших рівнях. Не дарма, сам автор характеризує "Помирану" як роман-метафору.
Персонажі прописані розкішно. Незважаючи на певну карикатурність вони ввижалися мені досить ясно, а кумедні до абсурдного діалоги позбавляли їх будь-якої картонності. Win-win!
Ризикую взяти на озброєння коритянську ненормативну лексику, принаймні, на письмі, тапок-таб'є :-)))

[Kate · Rating 5 out of 5]

Відмінна книжка! В одному ряді з найкращими антиутопіями! Дуже вразила. Черговий раз, до болю, пересвідчуюсь, на що здатні люди, скочуючись до нелюдів

[Nataliia Osadcha · Rating 4 out of 5]

А як щодо української антиутопії?
💀 "Помирана" – Тарас Антипович видана 2016р.

Маємо Корито – автономну місцевість за колючкою, колишній Полігон твердих побутових відходів. (Похмуре середовище, наче із фільмів про постапокаліпсис ) Серед цієї гори сміття і підземних монстрів, місцеві мешканці намагаються вижити. Ці біомеханічні люди із залізними клешнями, носами чи дредами, закидаються таблетками і навіть маринованою тирсоплитою, бо впіймати пташку чи знайти стару консерву ще та задача із *. Пишаються минулими перемогами у війні, яку навіть не бачили. Так приємно жити міфами та фальшивими спогадами. Ніхто не вміє читати, думати і тим паче не прагне змінити життя на краще.

Цікавим було рішення автора писати лайку в зворотньому напрямку (ханакус, бойобвод) це дійсно не так ріже око, особливо тим хто не сприймає обсценну лексику в книгах.

🔍 Тарас Антипович створює похмурий і водночас філософський роман про межі людського існування, суспільні норми та втрату самого поняття людяності. Це дуже потужний і глибокий твір, тонка алюзія на окуповані регіони Донбасу та Луганська. Де люди живуть у своїх ілюзіях, гордяться автномікою і перемогою у війні, ворожі один до одного та агресивно сприймають будь-які зміни. А по факту морально деградують та існують на межі виживання. Суспільство де ніхто не хоче змінюватись і покращити умови існування.

Відгуки досить полярні, що я навіть в якийсь момент засумнівалась чи правильно зрозуміла текст 😅 Але таке буває з провокативними метафорами та прямими натяками. Його і в ксенофобії звинуватили і багатьох обурило, що ОРДЛО описано в такому зневажливому ключі, але... я не така добра і не можу з розумінням ставитись до гдевібілів. Мабуть, не даремно кажуть, що люди як таргани, пристосуються до будь-яких умов. Тим паче це художній вигаданий твір, а не історична документальна хроніка.

📌 "Помирана" – це антиутопія, яка змушує задуматися: що робить нас по-справжньому живими?

Сучукрілт може бути цікавим!

[Тимощук В'ячеслав · Rating 5 out of 5]

"Помирана" Антиповича сподобалася мені практично з перших сторінок. Неймовірна історія, про здичавілий народ, який живе на велетенському сміттєзвалищі, що його місцеве населення називає просто "Корито", потроху перетворюється на політичну алюзію, коли просуваєшся по сюжету книги. Якщо на початку мені страшенно подобався постапокаліптичний опис з людьми які виживають як можуть, ловлять пташок, збирають на смітниках рештки "цивілізації" щоб прожити ще хоча б день і взивлюють собі замість зогнилих органів металеві заміннини: носи, зуби, ноги-амортизатори чи жк-дисплеї в груди, то під кінець книги я зрозумів, що вона зовсім не про постапокаліптичний світ.
Насправді це історія про цивілізаційні вибори і про те, до чого можуть призвести невірні повороти на роздоріжжі історії. Перші здогадки з'явилися у мене тоді, коли з вуст головного героя злетіла фраза "автономіка" якої він спробував в силу своєї дегенеративної освіченості, описати політичний устрій "Корита". Місцеві жителі дуже цінують оцю свою автономіку і вважають що "Ті-з-за-колючки" які інколи літають над Коритом на вертольотах хочуть цю автономіку у місцевих відібрати. Вихваляння тим яка класна автономіка і як вона колись годувала всіх яскраво межується з оповідками про те, що вижити стає все важче і з кожною зимою населення цієї автономії скорочується. Нічого вам не нагадує ні? Ну окей, тоді як вам така історія. Щоб якось вижити, населення Корита береться добувати якусь міфічну чорнуху, щоб пити її і потім продавати "тим-за-колючку", згадуючи, що колись давно, ще до війни, саме з продажу чорнухи все населення Корита і жило. Герої з гордістю згадують своїх батьків і дідів, які воювали на тій війні, адже всі хотіли захопити це звалище, щоб виселити звідси місцеве населення і самим пити чорнуху і збирати сміття! "Дєдивоєвалі", ага.
Ну сподіваюся тепер уже всі здогадалися про що книга? Так, це алюзія на Донбас і на ситуацію яка там зараз відбувається. Думаю саме через те, що багато представників того регіону впізнали себе в героях "Помирани", у книги так багато негативних відгуків. Але не зважаючи на це, книга Тараса Антиповича дуже хороша і якісно написана, сюжет справді захоплює, у мене давно не було такого, щоб від книги не можна було відірватися. Постійно хотілося прочитати ще главу, ще кілька сторінок, щоб дізнатися що ж там далі станеться з героями. Книга читається неймовірно легко, при цьому розповідаючи про досить важливі речі. Як автору вдається поєднувати такі речі залишається для мене загадкою, але факт лишається фактом - це прекрасна алюзія яка показує до чого може довести невмотивоване бажання "автономіки"

[Vladyslav Ieliashevskyi · Rating 2 out of 5]

От попалась мені до рук ця книженція, та ще й з автографом автора (пробачте за тавтологічний плеоназм, і знову!), ну думаю почитаю - все-таки жанр дистопія - один з улюблених, а за одно, й трішки розширю свої горизонти сучасної української літератури.

З плюсів - читаєть легко, і якось навіть не дуже сприймається, що мало чи не кожна сторінка вкрита лайкою. Завуальованою, але лайкою... та ба навіть більше, ти її автоматом починаєш розвертати та віддзеркалювати, і читати власне те, що там мало бути чи не з перших сторінок. Як тільки допетруєш, що то за словечка такі з першої сторінки.

Абсолютно беззмістовні вчинки деяких персонажів - це ж плюс, адже провести паралелі з "пшонкою головного мозку" та сепаратистськими поглядами невігласів з ОРДЛО тут просто сам Бог велів.

Закінченість. Роман справді закінчений власне там і тим, чим треба було.

З мінусів - прості, як двері діалоги, знову таки - без лайки, не обійшовся жоден діалог. Я аж здивувався побачити на сторінках словечко - індиферентність. Це було ВАУ. Настільки лексикон книжки дисонує з такими словами.
Абсолютно передбачуваний кінець. Як для сатири - саме те, як для роману - стає не цікаво, досить рано.
Скучні герої.
Гіперболізована деградація.
Загалом не проникся духом дистопії.

[Gremrien · Rating 3 out of 5]

❤🐊
“— Коритяни, не тратьте сил на свої мислі, бо вони у вас неправильні, — почав Нельсон. — Я пішов за Колючку… і побачив, шо ніякої Колючки там нема. Ідеш день — зеленка почина рости. Ідеш два — городище стекляне! Побув я у Них і договорився, шо на�� заберуть відсіля. У Них там жить можна, а у нас тіки вмирать, ілуха. Повірте, шо світ кудись уже пішов, а ми осталися.”

And this is a much more interesting and realistic (to a certain extent) story. Despite very bold initial assumptions and quite brutal representation of this dystopian world (on the verge of bizarreness), it still feels like a very real one, applicable to many already-existing or hypothetical situations/societies. I can see that at the time of its publication (2016), the readers “recognized” a metaphor for the occupied Donbas in the story, but I would apply it much more broadly, to any rotting, degradant, closed society that chooses voluntarily to NOT be part of the global modern civilization being afraid that it threatens them somehow (I suppose we all know at least a couple of OTHER examples from our current life).

The story is not very long, which I consider its main shortcoming. If it had been longer (like a good solid novel), with a more developed world and its own internal chronology and specifics, it had all the chances to become one of our cult reads and maybe even a good candidate for one of our bestsellers known abroad in translation. Right now, you just start to appreciate the story, when it already ends, and it feels pale and weak compared to what could have been told based on this material.

There are many very interesting and quite original aspects of the story (which, again, require just further “development” and nothing more). It has a whole bunch of quite cool unique characters, especially inimitable “доктор Фрезе” (seriously, one of the most striking and cute characters I have met in literature recently overall!). It has a disturbing and dynamically developing conflict between characters (quite crazy but still interesting and engaging). It has a vividly described “garbage world” that feels almost like “Зона” in “Пикник на обочине” — you understand that this is just an incredible shithole, literally a large dumpster, but you still find fascinating “investigating” it together with our main character.

Most importantly, it surprises you with an unexpected humanity growing from this dumpster (and this is why exactly I wouldn’t associate the story with our Donbas — you just see how the sweet people of “Помирана” are much more humane and preserved as personalities comparing to the kinds of people raised in Russia-occupied societies). Gradually, you start to love these characters, even the most weird and unpleasant ones. You notice how they talk to each other and see some moving naivete and innocence in them. Somehow the author shows us the world of social degradants who are so far from human civilization that they try to build their own civilization anew, from what they imagine about “what is right and what is wrong.” They are more “infantile” than “degradant,” and although this is the key reason for all their problems, you also amusedly realize that they are mostly not spoiled by the brutality of their life and not dehumanized irrevocably; that they are basically just big children who really try to understand something and to become better people. And yes, it’s a story about love. These people do not understand how to live properly but they understand love already. It felt endearing and humbling.

Also, I really liked the language of the book and its characters: although the use of “reversed obscenities” is a questionable decision (but why not, after all?), otherwise, I did not feel any straining of the author when he describes something or puts words in the mouths of his characters — the Ukrainian language looks very natural here and widely applicable for anything, including the simplest dialogues and internal monologues (this is a usual problem of our modern literature: Ukrainian was a language of something “official” for so long that people do not know now how to talk in it in everyday life, especially if we try to represent not especially intelligent or polite people; in our movies, unfortunately, most characters still talk like school librarians and teachers of Ukrainian language and literature, which is the most unnatural thing; here, Тарас Антипович apparently has no such problems with it).

I feel sad that this book received not very good feedback at the time of its publication (which is probably the key reason for the author's silence today); this book really deserves attention, and I wish Тарас Антипович tried to write something else.

Some quotes:

“Навколо Корита вирувала вакханалія. Варто було дитинчаті кротодила досягнути земної поверхні, як його тут же висмикували людські руки. Сліпі кротодильчики — з ріденькою шерстю, розміром з кошенят — гойдалися й пищали, підняті за хвости.
— Ага, викурили ми їх! Піджарили їм зади, ханакус! Так і поперли з того пекла, — пишався собою Нельсон.
— Куропусі. Нямуть-нямуть, — задоволено вуркотів доктор Фрезе. Він безцеремонно насаджував новонароджених хижаків на шампур, прохромлюючи ніжні черевця.”

*

“— Терло збирать, чи шо… — мовив Базука.
— Луччє не казать людям. Воно заразне. Один почав убивать — і другий дума, шо вже можна. Люди з інтересу таке творять… — укутався в брезентову накидку Нельсон.”

*

“Народ у нас темний, злий і плюгавий, і просто так нікого любить не стане.”

*

“— Це все ти, все ти, лободзип! — накинувся на нього Пабло, весь у сльозах. — Захуру хребтину перебило! Ходить не може, а для спини деталей нема! Доктор на коляску пробує садить, а він пада. А тобі би все з чорнухою мутить — на нашій на крові! Кому тепер та чорнуха нужна, якшо любить стало нікого!
Нельсон чув його упіввуха, думки снували навколо того, куди подіти свої руки, які тепер здавалися хворобливими, запаленими, абсолютно зайвими органами, що вже відслужили своє, як який-небудь апендикс. Він враз побачив себе сміховинно чужим поміж цих людей, з їхніми образами, страхами, стиснутими п’ястуками, претензіями на куток іржавої житлоплощі й кавалок калорійного сміття, з їхнім скреготом зубів, протезів і завіс, генітальними порухами в довільному напрямку, фальшивими спогадами, високими пориваннями й злодійкуватими звичками, непідробними жалями й несміливими надіями, голодом і голизною, з їхньою трепетною підлістю, назовні вивернутою інтимністю, всезнайством і безпросвітною тупістю, ураженою гордістю, тотальними підозрами і щоденною боротьбою, щасливим самодурством і сліпою звитягою, і любов’ю, особливо з їхньою любов’ю.
— Я вам і так останнє оддав, — вирвалось у нього. — Я вам останнє, а ви… ханакус-рех.”

[Vova Chalchinskyi · Rating 1 out of 5]

— Непойму я цю житуху. Вийдеш когось шукать — і вже сам себе не находиш..


Кажу одразу, що до книги підійшов саме після шаленої інтриги від Ростислава Семківа. Ніби нічого не можна розказувати про цю книгу, бо все буде страшним античитацьким спойлером. Також "Помирана" була озвучена у списку найкращих романів 21-го століття на каналі Шалені авторки і стала ЛітАкцентом 2016-го року...

Ну от що очікувати від такої книги? А її ще й до того ніде не знайти. Тож після полювання і знайомства з
жахливою обкладинкою, я приступив до читання.

На жаль жодної сильної емоції чи тягучої думки не було. Це роман дистопія, що акцентує на об'єктивно поганій реальності. Люди, що виживають на сміттєзвалищі і тримаються поддалі від того, що відбувається за "колючкою", зберігаючи попри все свою "автономіку".

2016 року видали книгу, і тому треба згадувати про лнр та днр і тоді стане чітким намір автора. Як не крути, коли вже побачили цю паралель, розбачити її не вдасться, навіть якщо автор чи читачі будуть казати, що це універсальна історія.
Тут притча: люди, що самі! відділилися від іншого світу, які не погодилися виїжджати на безпечні території, помирають на сміттєзвалищі серед своїх стереотипів та переконань.

Створенню світу приділяється більше уваги ніж героям. Я нікому не співчуваю, персонажі поверхові, а видумок майбутнього недостатньо, щоб захопитися тільки ними.

Що ж до фіналу: то це передбачуване рішення, і як тільки ви зрозумієте, що таке "чорнуха", то ваші очікування будуть відображені на сторінках.

Дійсно легко читається, але без цікавості. Можливо підліткам, що починають читати зайде

[Yana Filatova · Rating 3 out of 5]

тг: ну шо там по книжкам?

З анотації взагалі не дуже зрозуміло про шо саме книжка. Але коли починаєш читати то, розумієш що щось дуже схоже на мультфільм «Валлі».

Що ми маємо, групу людей, які живуть в селищі-звалищі сміття. Вони називають себе «Автономікою» і негативно відносяться до людей «з-за Колючки».

Був також лідер у цієї групи, який згодом помирає і залишає «карту-схему» як видобувати «чорнуху».

Головний герой, перебирає на себе роль лідера і вирішує реалізувати плани по пошуку і видобуванні «чорнухи», щоб потім «нарешті зажити нормально».

Я не буде далі переказувати книжку, але скажу що вам очікувати:
- нецензурна лексика, яка написана паліндромом (слова задом наперед)
- любовна історія
- детективна історія
- канібалізм
- Лгбт
- Вбивство

3⭐️за те що я не люблю історії з підтекстами та якимись посиланнями, які щоб зрозуміти, треба перечитати всі відгуки на Goodreads.

Читати було цікаво, але більше 10 сторінок не могла осилити за раз. Книжку купила за рекомендацією Ірини Побідаш.

#відгук

[Fixandpatch · Rating 5 out of 5]

Нічого зайвого.
Чудовий твір.
Тривожний.
"Бруд" без бруду, сарказм і гірка іронія, і при цьому - ніякого висміювання добрих намірів та поривів героїв.

[Juliy Rudnytskiy · Rating 3 out of 5]

Бліденька химерність. Після "Хроносу" є стійке враження недоотриманого