Тепла вохра

by Олег Лишега

Хіба ж то фабрика, котра працює поруч – нечутно, не двигтить земля, – нам постачає цю життєву вохру в усіх її відтінках? Чи, може, річка Стримба, що плюскоче біля серця? Та ні, це жовтень, саме він її приносить нам у свій передостанній день.
Ярослав Довган

159 pages, Hardcover

Published January 1, 2016

About the author

Oleh Lysheha (Ukrainian: Олег Лишега) is a Ukrainian poet, playwright, translator and intellectual.

Lysheha entered Lviv University in 1968, where during his last year, he was expelled for his participation in an "unofficial" literary circle, Lviv Bohema. As punishment, Lysheha was drafted into the Soviet army and internally exiled. During the period 1972-1988, he was banned from official publication, but in 1989 his first book Great Bridge (Velykyi Mist) was published. For "The Selected Poems of Oleh Lysheha," Lysheha and his co-translator James Brasfield from Penn State University, received the 2000 PEN Award for Poetry in Translation published by the Harvard Ukrainian Research Institute. Lysheha is the first Ukrainian poet to receive the PEN award.

Reviews

[Абрахам Хосебр · Rating 5 out of 5]

Український Нобелівський лауреат, якого батьківщина просто не помітила.

"Це грецьке слово охра. Воно через «в» пишеться. У нас охра, а на Сході вохра. Я думав, що це місцеве, а виявляється — це ближче до того грецького..
Але що найцікавіше. Та вохра.. Що вона говорить? Вона говорить про надломи. Про речі, які втекли зі своєї клітки.
От що важливо. Оце. І треба було з самого початку говорити про речі, які повтікали.
Інша справа, що ми хочемо чи у бесіді, чи у вірші їх легенько туди заманити. Але вони вже живуть. І слава Богу.
Для мене що цікаво? Та література, яка це все розуміє. Яка спочатку повипускала ці істоти на волю, а потім вона з ними якось розмовляє і знову запрошує їх до себе у гості. І розмовляє з ними вже як зі своїми гістьми. близькими. І це якраз — справжнє поняття.
І та вохра. Це та, що десь збігла. Вона була на фресках і була досить прикладною фарбою, найбільш доступною. Нею помикали. А потім вона стада.. Від неї відмовилися. Коли почали малювати на полотні і багато цінніші появилися фарби. Кобальти, різні метали.
Але що цікаво — вона віддавна правила світом. Всі найдавніші черепки, кістка знайдена, сопілка чи перший музичний інструмент — на всьому знаходять якраз ті краплинки, не краплинки, а крупинки вохри. Найдавніші, можливо, найперші прояви мистецтва. Не знати навіть, як там його назвати. Але на гілці — на дубовій чи вербовій -- яка була образом кістки. Бо все-таки кістка, мені здається, — найперший образ, найперший матеріал, найглибший, найдавніший.
Кістка була еталоном. Мені здається — це був канон. Канон, який потім скульптура могла розвивати в мармурі. Але мармур відтворював саме цей кістяний канон. Він старався наблизитися до того. Звичайно, він ніколи не наблизився, але кістка була.. Кістка і крупинки червоної вохри. Мені здається — це була модель. Такий образ світу: чистота, відвертість, разом з тим та червона вохра говорила про забарвлення взагалі, про колір.
Я не хочу всіх цих аналогій з кров’ю, з життям, але якось так воно виходить.
Але цей матеріал.. Я б хотів, щоб слово моє було просто червоною вохрою. І щоб воно було дуже бліде, щоб там не було — мені навіть думати про це важко — якихось красивих вензелів, ваговитих метафор, які мають під собою дуже багато пластів. Так званого бароко.. Зрештою, бароко кожен різно розуміє. Я якраз цього не хотів.. Хочу, щоб воно було дуже прозоре. Дуже легко його стерти. Дощ може стерти ці крупинки вохри. І тим не менше воно протривало ці тисячі років на глині, на кістці. Повпивалося намертво (не знаю — чи намертво, чи ні). А може, у пам’ять повпивалося. Важко про це говорити."

[Iryna Chernyshova]

Цю книгу добре читати повільно - лежачи на гамаку на дачі, поруч філіжанка травʼяного чаю. Або в місті, дивлячись як неспішно подає пожовкле листя. Чи зʼявляється перший сніг (звісно, я так не робила)).

Спостерігання і вдивляння - в себе, в оточуючих, в природу як пригоду. Така тиха побутова мудрість, такий чоловічий автофікшн. Типу Прохасько-стайл. Аж раптом несеться - пара києвоцентричних напевно повістей в кращих постмод традиціях (одна із збірки 25 оповідань). І потім знову - ліс, дерева, сокира, кавун, медунка. І дві фірмові горизонтальні двокрапки.

Приймати дозовано, 35+, тим, хто знає де будинок Морозова.

[Vadym Didyk · Rating 4 out of 5]

​Дуже невеличка книга, яку я дуже довго (як для 150 сторінок) читав - десь з тижнів два. Взагалі, Лишега прославився не через свою прозу, а через поезію, через харизму, через власну унікальність. Проза - як я зрозумів для себе - це далеко не основне його захоплення. Власне, тому вона і написана зовсім не в такому стилі, до якого багато з нас звикли. Тут немає чіткого сюжету, немає почерговості конкретних подій, немає зав'язки та розв'язки, а є суцільний текст, думки, спогади, враження, рефлексії. Ці тексти дуже цінні для тих, хто вже вивчив поезію Лишеги, цікавиться його насиченою біографією, можливо навіть пише якусь дипломну роботу по його творчості.

Але як окрема збірка, яку може взяти непідготовлена людина, і зануритись в неї - це не про "Теплу вохру", як на мене. Це просто зауваження на рахунок того, що хтось спокуситься, і захоче купити, а потім читатиме і нічого не розумітиме, якщо не мати підготовки і розуміння, ЧИЮ саме прозу ти читаєш.

У Прохаська є лекція, яка називається приблизно "Прозовість віршів і поетичність прози Лишеги". Я читав трохи віршів і збірку прози, і точно можу зафіксувати, що в цій назві весь сенс. Вірші без рими, бо це занадто просто для Лишеги, а проза - це щось таке ефемерне, нечітке, напівзабуте, що якщо не спіймати потрібний ритм, то читати буде важко.

Власне, чи не найкраще охарактеризував свою прозу сам Олег Лишега:

"Проза - якою б вона не була - йде горизонтально…Проза стелиться по землі, і цей дим цікавий тим, що він обвиває, обволікає всі найменші деталі. Але в прозі нема відлуння…Я ніколи не намагаюся в прозі ствердити рух так виразно, як у віршах. Це швидше проєкція на пам'ять. І коли у віршах мені важливий просторовий модус, то в прозі - якраз часовий."

Якщо ви вловили сенс вищесказаного - спробуйте почитати. Але перед цим почитайте про Лишегу і зацініть його поезію. Якщо не відгукнулось - поки не чіпайте цю збірку, лишіть її для інших, адже я до прикладу купив останній примірник на Yakaboo і це дуже сумно.

[Андріан · Rating 4 out of 5]

«В ідеалі це мали би бути випадкові фрагменти непродуманої хроніки. Такої, яку знімали в середині двадцятого сторіччя на любительську восьмиміліметрову камеру. В такому разі ні зміст знятого, ні його важливість, ні послідовність фрагментів під час перегляду не мають особливого значення. Важливо, що ці хвилини світлопису є. Що була камера. Що в якусь мить вона включалася. Що в якусь іншу мить фільм переглядалося»

Вирішив познайомитись із Лишегою, бо останнім часом багато чув про нього із подкастів та різних статтей. Здивований, що в обласній бібліотеці немає його віршів, лише спогади і невеличка збірка прози «Тепла вохра».

«Земляні фарби бліді. Зате вони теплі і прозорі. Правда, всі вони ховаються під ледь прихиленими повіками. Мій зір вже кілька років почав стрімко падати, і тепер мені здається, що все залежить лише від світла - але того, що є в тобі..»
Спочатку досить складно читати потік думок, спогадів та образів Лишеги, але через декілька сторінок ти підлаштовуєшся під його ритм слова. Подобається, що він у своєму письмі розкривається як митець, який оволодів не лише пером, але й пензлем та різцем.

[Vladyslav Zarichniuk · Rating 5 out of 5]

Вже в кінці книжки про автора йшлося те, що він служив у Бурятії й там зацікавився китайською філософією та літературою. Це в корені дає якийсь своєрідний характер прозі Лишеги, бо вона ніби вода спочатку займає найнижчі западини і ями. Вона як туман стелиться долиною. Читаючи Лишегу, є простір для вражень і рефлексій, бо тут нема нічого насиченого і надто барвистого. Ці твори фонові, як скажімо меблева музика Еріка Саті. Втім, вони не бляклі, бо є естетика простого слова, а також маленькі сюжетні іскорки, які тримають жар емоцій. Читаючи цю збірку оповідань чи есеїв, не знаю як їх назвати, погляд автора відчувається як напівсон-напівреальність, щось таке Твін-Піксівське, увага до дрібниць, в яких може критися вся дійсність. Текст ніби нашіптує, що нема нічого такого, що б ми могли напевно знати, і так має бути, бо то задумано в людській природі.

[Olena · Rating 5 out of 5]

Ця проза така само мелодійна як поезія. Ти просто пливеш сторінками відчуваючи їх, не відокремлюючи уяву від тексту. Такі знайомі місця київщини, такі описи штатів, Швейцарії, неможливо не захопитися талантом Олега Лишеги.
Книжку читала розтягуючи, під настрій, багато ресурсу йде на синхронізацію з текстом. Одначе, вона неймовірна :)

[Myroslava Buchak · Rating 4 out of 5]

атмосферна, сподобалось відчуття сповільнення та важливість кожної деталі. цікаво, як легко книга переносить у відчуття спокою попри те, що потребує зусиль не втратити з уваги написані слова.

***
Але коли ти повний собою, хіба треба кудись втікати?
***
Існують, мабуть, у кожному житті якісь моменти з інших життів - не до кінця твої, але й не чиїсь.. Вони, може, не належать нікому, і тому там усе так легко збувається, це ніби сон, невагомий, поза життєвими мірками.. Там усе можливе..
***
Точність нам дається з народженням, як-от вухо чи око.. Легко.. Про неї не дбаєш.. А от довільність дуже важлива, неточність.. То в тобі говорить тоді стихія
***
...не можна вірити тільки зовнішнім проявам речей, бо всі ці речі в принципі інакші. Бо ми тільки по собі судимо, коли нас, наприклад, обпече, мовби це нас якось образило. А насправді ці речі живуть автономно, мають свої властивості, але ми, на жаль, бачимо все в іншому прояві..
***
Погляд треба не бачити, а чути.. Можливо, й так.. Але як ти його почула?.. І де він починається - перед тобою чи вже позаду, тобі в спину?..
***
Мій зір вже кілька років почав стрімко падати, і тепер мені здається, що все залежить лише від світла - але того, що є в тобі.. Інакше хто мав би перетворювати всю свою пам’ять лише на світло. Так, простір відійшов - і ти вже живеш у часі..

[Ангеліна Іванченко · Rating 4 out of 5]

Лишега огортає теплою ковдрою та дарує останній осінній листок кольору теплої вохри)

Проза Лишеги неймовірно комфортна за своїм наповненням: це мистецтво орієнтоване на людину, де є лише задоволення від того, як літери складаються в звичні теплі слова.

Але варто зазначити, що грубо кажучи Лишега це мікс Джойса та Прохаська: «Тепла вохра» це щось між «Дублінцями» і «Від чуттям при сутності».

Я його читала дозовано, буквально по 20-30 сторінок на день, бо більше чисто інтелектуально осилити не могла. Діалоги майже відсутні, в один момент герой, від якого ведеться оповідь, може змінитися на геть іншого, тут відсилки до життя Лишеги і його оточення, та багато всього іншого, насправді.
Мені це не просте чтиво, не відпочинкове, але і ненапряжне в моральному плані. Зате інтелектуально страждала: я іноді прям відчувала, що не дотягую і не все розумію)

Сприймаю це як за дуже хороше вино, якого багато не вип'єш