Є якась така естетика в радянських літературах 1920-х, яка впритул підступає до eldritch horror, де дуже видно, що революція - це релігійна історія, обіцянка нових небес і нової землі, нове страшне спасіння, нова космогонія, замішана на кістках, старі закони не діють, старі боги помирають і помирають важко, вся злежана ендемічна хтонь, яка періодично виривається тут на поверхню спалахами сліпого насильства, і яку ледве-ледве заштовхують десь униз, знову ходить землею і знову голодна. У нашому ареалі це є в Тичини ("Чорнозем підвівся і дивиться в вічі / І кривить обличчя в кривавий свій сміх", "Випала ж зима! / Що тепер всім воля, / врізали вам поля, / в головах тополя, / а голів нема", "– В розстріл! на тротуар! ... Каліка, поспішаючи кудись, / наступить на дитину. / І всі будуть кричать без упину: / – Месію! Вітайте Месію! / – Осанна Йому, Він прийшов! / І кров / Смертний екстаз перетворить у мрію" і тд), це є в Ісаака Бабеля ("немає більше на Волині бджіл"; єврей, який переходить велику воду на Песах, тільки у складі армії фараона; "ми, звичайно, авангард, але авангард чого?" - кінця світу, звичайно). "Суд" Довіда Бергельсона потрапляє десь на ту саму полицю - і, припустімо, це не улюблений мій роман у нього ("Опганг" навіки займає особливе місце в моїй душі) - але я дуже люблю, як мені робить боляче ця естетика, це як прикушувати на хворий зуб.
Ранні роки після революції, відразу за маленьким хутором пролягає кордон, щоночі хтось шастає туди-сюди - возить документи і заборонені знання, втікають есери, проходять в обох напрямках повстанці. Кордон пильнує місцева залога якогось ЧК на чолі з Філіповим, важко хворим праведником від нової релігії, навколо якого завжди темрява. Темніє монастир зі зламаними хрестами, під яким тривають розстріли, "вночі темрява спадає на Голіховку швидше, ніж на навколишні села" - бо темрява, можна сказати, нікуди й не йде - вона тутешня, навколо снігова пустеля, хтось із чекістів чи червоноармійців декламує "Буря мглою небо кроет, / Вихри снежные крутя, / То, как зверь, она завоет" - але не треба боятися бурі, всі демони тут, вони свої. Революція, як то водиться, під'їдає своїх у першу чершу - всіх соціалістів, хто мріяв про світле майбутнє за тихіших і травоїдніших часів - усіх цих вегетаріанців і колишніх толстовців, які встигли побувати на Сибіру ще за царату. Зникає старе містечко з його старосвітськими історіями і старими мріями про справедливість. Кордон за селом - кордон між життям і смертю.
(Читала скан київського видання 1929 року і досі в агонії від радянського правопису їдишу. Коротка довідка для людей поза контекстом: світський вернакуляр східно- і центральноєвропейських євреїв - їдиш; синтаксично цілком слов'янська мова, лексично - давньонімецька основа, на яку налипло слов'янських і давньогебрейських елементів. От з давньогебрейськими елементами радянський правопис бореться як з релігійним дурманом, записуючи їх не так, як треба, а фонетично ("מאזלטאוו"/"מזל טוב" ,"חבר"/"כאווער") - воно своєрідне, треба звикнути.)