What do you think?
Rate this book
Квіти Содому
Олесь Ульяненко (справжнє ім’я Олександр Ульянов; 1962—2010) — найрадикальніший і найжорсткіший український письменник, автор понад 20 романів. У видавництві «Фоліо» у 2003 році вийшли друком романи письменника «Сталінка» і «Дофін Сатани». Біографія Ульяненка читається як карколомний пригодницький детектив: бурхлива хорольська юність, навчання в медучилищі, втеча з дому, мандри на Далекий Схід, морехідка, служба в Афганістані, участь у боротьбі за незалежність України, бездомне й голодне поневіряння в Києві, здобуття єдиної за всю історію Малої Державної премії ім. Т. Шевченка (роман «Сталінка»), анафема від православної церкви Московського патріархату (роман «Знак Саваофа»), тавро першого офіційного письменника-порнографа (роман «Жінка його мрії») і врешті смерть за не зовсім з’ясованих об ставин... Олесь, як ніхто інший, знав, що таке темний бік життя, і саме це із знанням справи він зображував у своїх творах. За яких обставин людина може опинитися на самому дні і чи може вона, навіть маючи бажання, вирватися звідти і повернутися до нормального життя? Чи можна змінити свою долю, якщо ти з дитинства приречений жити серед покидьків? На ці та багато інших питань намагаються знайти відповідь герої роману Олеся Ульяненка «Квіти Содому».
250 pages, Hardcover
First published January 1, 2012
About the author
Олесь Ульяненко
21 books13 followersОле́сь Станісла́вович Улья́ненко — український письменник, наймолодший лауреат малої Шевченківської премії. Отримав її 1997 р. у 35-річному віці за роман «Сталінка»
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 5 of 5 reviews
February 2, 2017
Дмитро Дроздовський:Содоми душ - Літакцент 2012
Поль Валері, прочитавши «Богоматір квітів» Жана Жене, сказав, що цей твір написав геній, проте книжку треба негайно спалити. Жене дозволив собі показати «інше життя» Франції — життя аутсайдерів, повій-гомосексуалістів, злочинної поліції, демагогів-політиків… І сам він усе життя був аутсайдером. Ще в дитинстві його звинуватили за крадіжку, хоча згодом з’ясувалося, що звинувачення були безпідставні. Що ж, сказав Жене, я буду таким, яким ви хочете мене бачити — крадієм і злочинцем.
Злочинець суспільної моралі в українській культурі — це Олесь Ульяненко. Його посмертний роман «Квіти Содому» (щойно виданий у «Фоліо», написаний ще 2005 року) — це черговий твір або генія, або злочинця від літератури. Роман складається з трьох символічних розділів із відповідними назвами: «Оксамитові очі демона», «Крила ангелів», «Альфа й Омега», кожен розділ написано від окремого персонажа, а в першому маємо справжню «поліфонію» голосів. Читати цей роман важко. І найлегше сказати, що такі твори взагалі не варто читати. Вони аморальні, брутальні, порнографічні й шкідливі. З такими формулюванням можна було б погодитися, якби перед нами був справді український «Щоденник злодія». А «Квіти Содому» — річ художня, у якій поряд із брудом перебуває щось прекрасне. Але навіщо бруд письменнику, який уміє писати «по-людськи» і вміє насолоджуватися красою людських стосунків, як і красою природи?
«Квіти Содому» своєю назвою відсилають до двох інших творів — «Квіти зла» Бодлера та «Сто двадцять днів Содому» де Сада. Ще за життя за Ульяненком закріпився статус «чорнушного» письменника. Його герої приречені на пекло, для них немає порятунку, вони не просто з горьковського дня життя, це рудокопи пекла, чорні в’язні приреченої на муки душі. Але, що страшніше, чорнота в романах Ульяненка не просто метафізична, вона реалістична й соціально забарвлена. Чорний колір — не просто мітка диявола, який розкошує на українському бенкеті, це також ознака сучасного суспільства, приреченого і моторошного. Часом Ульяненко, у «Квітах Содому» зокрема, настільки пірнає в темінь, що впадає в «чорний кітч» або ж часом його соціальний роман перетворюється на треш-роман. Перед нами і сатанинський бал, і люди, страшніші од володаря темряви, які втратили людську подобу. Життя спонукало їх до такої трансформації. Душевна деградація в романі постає в еволюції, кілька поколінь героїв інфіковані, кожне нове покоління тільки страшніше в духовному плані. «Наш світ отрута. Чорна ніч завжди зустріне нас», «Зараз нікого нічим не здивуєш, навіть мертвих батьків» — головні ідеї роману.
Проте не випадково хочеться вжити саме слово «духовність» у цьому контексті. Попри нинішню девальвацію поняття, для Ульяненка саме духовність важить багато. Він не просто поет із пекла, не просто важка й аморальна дитина сучасної української літератури, яка дістає смердючі помиї з суспільства за допомогою слова. Він знає, що таке пекло, проте досі вірить у зцілення, вірить, що Божа рука зможе порятувати душі навіть із дев’ятого кола.
Важко бути прихильником такого чтива і залишатися психічно здоровим. Бо «нормальний читач» звик до захопливого тексту. А чи може жорстокість, порок, моральна ницість, розпуста захоплювати? На перший погляд, у романі Ульяненка більше нічого й немає. Тільки «секс, секс, секс і трохи антисексу», як написав колись Іван Дзюба. У випадку з Ульяненком радше йдеться про сексуальне пекло, про тілесність, якою керують демони. В романі голови злітають із тіл, немов іграшкові, кров юшить із відрубаних кінцівок, немов сік. Герої роману — соціопати-психопати, збоченці й моральні потвори. Але, хоче це, може, й дивно, письменник, вдаючись до такої стратегії, не зрікається поняття людяності, Бога. Тільки, здається, що з цього океану лайна вже ніколи не буде позитивної еволюції. «Людина завжди безстидна, але в спогадах та надіях ще більше, ніж у житті. Люди завжди безсоромні, наче макаки в зоопарку…». А якщо збагнути, що це лайно — теперішня Україна, то стає страшно.
Ульяненко вітворює гіпертрофовану пародію на політичну ситуацію в Україні. Не випадково для зображення політики автор вдається до марення (чи пародії на марення), в якому з’являються впізнавані персонажі. «У вітальні лежав маршал чи генерал із простріленою головою. Два постріли в голову. Самогубство — констатував очкарик. — Угу, з контрольним пострілом у голову, — підтвердив я». Або ж: «Годі міняти закони! Годі. Досить з нас старих, — виголосила жінка з виглядом топ-моделі, бізнес-леді. — Бо за новими законами мені буде більше роботи, — тихо і скромно вимовив кат». Новий закон — це свіже вино, а в Україні його вливають у старі міхи. «А виходить так, що ми гниль вливаємо у гниль». Між рядками, у підтексті прочитуєш і останній період Кучми, знаходиш Віктора Андрійовича та покійного міністра-самогубцю з «контрольним пострілом у голову»… і багатьох інших маріонеток сатанинського спектаклю. Ці муляжі з’являються в романі ніби марення — жахливе й реальне, в якому весь політичний бомонд, уся еліта — це трухляві смердючі потвори, вампіри, котрі харчуються злом (немов карпатський володар Віґо зі старого фільму «Мисливці за привидами-2»).
Для кого написано «Квіти Содому», цей викличний роман, що не може завдати насолоди від тексту? Насолода настає тоді, як писав Ролан Барт, коли ми підглядаємо, немов у шпарину. Тобто коли є знання, але також і здогад, незнання, припущення. Роман Ульяненка — це психопатичне раблезіанство ХХІ століття. Якщо абстрагуватися від реального часу і простору (Київ, перехідна доба 1990-х, останній період «кучкізму»), то в ньому йдеться про загибель людської цивілізації, про останні дні виродженого людства на Атлантиді, що має зникнути. В описаному світі все базується на жорстокості й цинічності. І, здається, нормальних стосунків у тому світі взагалі бути не може. Навіть найменші герої, діти, зображені як потворні збоченці. Вони народжуються у світі, в якому не можуть бути людьми, бо «нелюдями» стали їхні батьки, сусіди, «нелюди» — їхні однолітки. Події роману відбуваються в місті гріха й порожнечі — Києві. «Пустота цього міста дорівнювала його химерній величі, як у розкішної проститутки…».
Не знаю, на якого читача кого сподівався роман Олесь Ульяненко. Можливо, саме на цих набичених аморальних імбецилів, якими повниться суспільство, де панують деградація й обман? А саме на це взяла розгін Україна ще з 1990-х років, коли катали, рекетири стали новими володарями часу і простору, а нині ці колишні міняли, шулери, бандити — політична еліта, керівники державних стратегічних напрямів, успішні бізнесмени. Для Ульяненка зворотного шляху від зла не існує взагалі. Він пише мовою «падших», мовою цих самих імбецилів, які думають про гроші й секс, секс і гроші. Ці люди втратили відчуття життя. А також смерті. Покоління людей, відтворене в романі, позначає страшну картину нинішньої України. Виродки породжують виродків. «Одні вилупки пожирають інших». Що ж, у павуків чи змій не може народитися раптово голубка. «Людина живе у цьому світі, з чого може, але коли ти визираєш з-за свого паркану, тут починається щось неймовірно дивне та прекрасне, що при першому ж таки погляді перетворюється на клубок змій».
І все-таки Ульяненко пише про цих потвор, аби достукатися до них. Можливо, щось можна буде змінити. Обрати іншу стратегію — більш людську з красивою художньою мовою — шлях недієвий. Часом потворність зображення відходить від реалістичності й стає символічною. Проте інколи перед нами постає якийсь кітч потворності (голова Тоцького або й уся перша частина роману). Ульяненко руйнує традиційні соціальні символи, показуючи їх нежиттєздатність у суспільстві. Натомість світ убивць — єдиний справжній символічний простір, у якому працюють закони дохристиянські, зрештою, збоченецько-тваринні. Покидьки в романі — це просто «ділові чоловіки», як вони самі себе називають. «Поглянь, ми живемо серед людей. На вулицях капіталізм. Розумієш, Макс»… — каже один із вишибал-кілерів.
Один із найколоритніших образів у романі — Мама, шефиня злочинного світу, яка колись була «нормальною» жінкою. Проте життя забрало в неї дітей (перша дитина померла через два місяці після народження, другу довелось усипити, бо народилась із плескатою головою). Колись ця жінка малювала квадрати, прості лінії, шматки залізничних вокзалів. Перед самим 1991 роком отримала майстра спорту по стрільбах і кандидата по боротьбі. Її чоловік Іван знайшов роботу — проводив двобої з кікбоксингу на дачах «нових» (і не лише). А через півроку після цього Івана привезла «швидка»…Коли «Івана знайшли з проламаною головою, живого, і мізки мого чоловіка, аж до скорбного його кінця, визирали на світ, наче підрожевлений шматок голландського сиру, всупереч людській природі відчути страх, я зрозуміла, що можу дивитися на оточуюче холодно і спокійно». Ця фраза — «всупереч людській природі» — центральна для роману. Бо герої живуть у світі всупереч людській природі. Одного разу жінка стала жертвою «малолітніх відморозків», які побили її до напівсмерті. «Я пролежала півроку в лікарні. За той час помер Іван. Вийшовши з лікарні, я знайшла цих покидьків і повбивала. Так почала розпускатися в моїх грудях ненависть». Квіти Содому — це квіти ненависті (що завершуються квітами смерті), яка проростає в мертвих, холодних душах героїв, здатних лише мститися. Помста — головний закон світу «загиблої святості», як пише сам Ульяненко.
Шлях Мами в романі — це шлях від жінки до потвори. Сама вона зізнається: «Від смерті нудить, якщо бачиш її часто. Спочатку це надихає, світ відкривається, як ранньою весною, а потім вивертає, несе, як після похмілля, — нічого попереду не чекає. Мене часто запитують, що таке біль… Я відповідаю: це те, з чим ми проживаємо до самої смерті». У героїв роману справді немає майбутнього часу, бо є лише відрізок життя, наповнений випорожненнями порожнечі, а після нього почнеться сама порожнеча. Один із героїв роману стверджує, що його поколінню «невідома була надія. Ми прийшли на вулицю як на великий атракціон. Ми були приживалами на вулицях столиці, а тому швидко її окупували. Бо ми були розумними, сильними, молодими.
Нині ми оглухлі і сліпі, як кроти, що їх водою по виганяли із темних затишних дір». Герої роману, радше, повірять у «існування чорта, ніж янгола». Квіти Содому проросли.
Джерело: ЛітАкцент
Поль Валері, прочитавши «Богоматір квітів» Жана Жене, сказав, що цей твір написав геній, проте книжку треба негайно спалити. Жене дозволив собі показати «інше життя» Франції — життя аутсайдерів, повій-гомосексуалістів, злочинної поліції, демагогів-політиків… І сам він усе життя був аутсайдером. Ще в дитинстві його звинуватили за крадіжку, хоча згодом з’ясувалося, що звинувачення були безпідставні. Що ж, сказав Жене, я буду таким, яким ви хочете мене бачити — крадієм і злочинцем.
Злочинець суспільної моралі в українській культурі — це Олесь Ульяненко. Його посмертний роман «Квіти Содому» (щойно виданий у «Фоліо», написаний ще 2005 року) — це черговий твір або генія, або злочинця від літератури. Роман складається з трьох символічних розділів із відповідними назвами: «Оксамитові очі демона», «Крила ангелів», «Альфа й Омега», кожен розділ написано від окремого персонажа, а в першому маємо справжню «поліфонію» голосів. Читати цей роман важко. І найлегше сказати, що такі твори взагалі не варто читати. Вони аморальні, брутальні, порнографічні й шкідливі. З такими формулюванням можна було б погодитися, якби перед нами був справді український «Щоденник злодія». А «Квіти Содому» — річ художня, у якій поряд із брудом перебуває щось прекрасне. Але навіщо бруд письменнику, який уміє писати «по-людськи» і вміє насолоджуватися красою людських стосунків, як і красою природи?
«Квіти Содому» своєю назвою відсилають до двох інших творів — «Квіти зла» Бодлера та «Сто двадцять днів Содому» де Сада. Ще за життя за Ульяненком закріпився статус «чорнушного» письменника. Його герої приречені на пекло, для них немає порятунку, вони не просто з горьковського дня життя, це рудокопи пекла, чорні в’язні приреченої на муки душі. Але, що страшніше, чорнота в романах Ульяненка не просто метафізична, вона реалістична й соціально забарвлена. Чорний колір — не просто мітка диявола, який розкошує на українському бенкеті, це також ознака сучасного суспільства, приреченого і моторошного. Часом Ульяненко, у «Квітах Содому» зокрема, настільки пірнає в темінь, що впадає в «чорний кітч» або ж часом його соціальний роман перетворюється на треш-роман. Перед нами і сатанинський бал, і люди, страшніші од володаря темряви, які втратили людську подобу. Життя спонукало їх до такої трансформації. Душевна деградація в романі постає в еволюції, кілька поколінь героїв інфіковані, кожне нове покоління тільки страшніше в духовному плані. «Наш світ отрута. Чорна ніч завжди зустріне нас», «Зараз нікого нічим не здивуєш, навіть мертвих батьків» — головні ідеї роману.
Проте не випадково хочеться вжити саме слово «духовність» у цьому контексті. Попри нинішню девальвацію поняття, для Ульяненка саме духовність важить багато. Він не просто поет із пекла, не просто важка й аморальна дитина сучасної української літератури, яка дістає смердючі помиї з суспільства за допомогою слова. Він знає, що таке пекло, проте досі вірить у зцілення, вірить, що Божа рука зможе порятувати душі навіть із дев’ятого кола.
Важко бути прихильником такого чтива і залишатися психічно здоровим. Бо «нормальний читач» звик до захопливого тексту. А чи може жорстокість, порок, моральна ницість, розпуста захоплювати? На перший погляд, у романі Ульяненка більше нічого й немає. Тільки «секс, секс, секс і трохи антисексу», як написав колись Іван Дзюба. У випадку з Ульяненком радше йдеться про сексуальне пекло, про тілесність, якою керують демони. В романі голови злітають із тіл, немов іграшкові, кров юшить із відрубаних кінцівок, немов сік. Герої роману — соціопати-психопати, збоченці й моральні потвори. Але, хоче це, може, й дивно, письменник, вдаючись до такої стратегії, не зрікається поняття людяності, Бога. Тільки, здається, що з цього океану лайна вже ніколи не буде позитивної еволюції. «Людина завжди безстидна, але в спогадах та надіях ще більше, ніж у житті. Люди завжди безсоромні, наче макаки в зоопарку…». А якщо збагнути, що це лайно — теперішня Україна, то стає страшно.
Ульяненко вітворює гіпертрофовану пародію на політичну ситуацію в Україні. Не випадково для зображення політики автор вдається до марення (чи пародії на марення), в якому з’являються впізнавані персонажі. «У вітальні лежав маршал чи генерал із простріленою головою. Два постріли в голову. Самогубство — констатував очкарик. — Угу, з контрольним пострілом у голову, — підтвердив я». Або ж: «Годі міняти закони! Годі. Досить з нас старих, — виголосила жінка з виглядом топ-моделі, бізнес-леді. — Бо за новими законами мені буде більше роботи, — тихо і скромно вимовив кат». Новий закон — це свіже вино, а в Україні його вливають у старі міхи. «А виходить так, що ми гниль вливаємо у гниль». Між рядками, у підтексті прочитуєш і останній період Кучми, знаходиш Віктора Андрійовича та покійного міністра-самогубцю з «контрольним пострілом у голову»… і багатьох інших маріонеток сатанинського спектаклю. Ці муляжі з’являються в романі ніби марення — жахливе й реальне, в якому весь політичний бомонд, уся еліта — це трухляві смердючі потвори, вампіри, котрі харчуються злом (немов карпатський володар Віґо зі старого фільму «Мисливці за привидами-2»).
Для кого написано «Квіти Содому», цей викличний роман, що не може завдати насолоди від тексту? Насолода настає тоді, як писав Ролан Барт, коли ми підглядаємо, немов у шпарину. Тобто коли є знання, але також і здогад, незнання, припущення. Роман Ульяненка — це психопатичне раблезіанство ХХІ століття. Якщо абстрагуватися від реального часу і простору (Київ, перехідна доба 1990-х, останній період «кучкізму»), то в ньому йдеться про загибель людської цивілізації, про останні дні виродженого людства на Атлантиді, що має зникнути. В описаному світі все базується на жорстокості й цинічності. І, здається, нормальних стосунків у тому світі взагалі бути не може. Навіть найменші герої, діти, зображені як потворні збоченці. Вони народжуються у світі, в якому не можуть бути людьми, бо «нелюдями» стали їхні батьки, сусіди, «нелюди» — їхні однолітки. Події роману відбуваються в місті гріха й порожнечі — Києві. «Пустота цього міста дорівнювала його химерній величі, як у розкішної проститутки…».
Не знаю, на якого читача кого сподівався роман Олесь Ульяненко. Можливо, саме на цих набичених аморальних імбецилів, якими повниться суспільство, де панують деградація й обман? А саме на це взяла розгін Україна ще з 1990-х років, коли катали, рекетири стали новими володарями часу і простору, а нині ці колишні міняли, шулери, бандити — політична еліта, керівники державних стратегічних напрямів, успішні бізнесмени. Для Ульяненка зворотного шляху від зла не існує взагалі. Він пише мовою «падших», мовою цих самих імбецилів, які думають про гроші й секс, секс і гроші. Ці люди втратили відчуття життя. А також смерті. Покоління людей, відтворене в романі, позначає страшну картину нинішньої України. Виродки породжують виродків. «Одні вилупки пожирають інших». Що ж, у павуків чи змій не може народитися раптово голубка. «Людина живе у цьому світі, з чого може, але коли ти визираєш з-за свого паркану, тут починається щось неймовірно дивне та прекрасне, що при першому ж таки погляді перетворюється на клубок змій».
І все-таки Ульяненко пише про цих потвор, аби достукатися до них. Можливо, щось можна буде змінити. Обрати іншу стратегію — більш людську з красивою художньою мовою — шлях недієвий. Часом потворність зображення відходить від реалістичності й стає символічною. Проте інколи перед нами постає якийсь кітч потворності (голова Тоцького або й уся перша частина роману). Ульяненко руйнує традиційні соціальні символи, показуючи їх нежиттєздатність у суспільстві. Натомість світ убивць — єдиний справжній символічний простір, у якому працюють закони дохристиянські, зрештою, збоченецько-тваринні. Покидьки в романі — це просто «ділові чоловіки», як вони самі себе називають. «Поглянь, ми живемо серед людей. На вулицях капіталізм. Розумієш, Макс»… — каже один із вишибал-кілерів.
Один із найколоритніших образів у романі — Мама, шефиня злочинного світу, яка колись була «нормальною» жінкою. Проте життя забрало в неї дітей (перша дитина померла через два місяці після народження, другу довелось усипити, бо народилась із плескатою головою). Колись ця жінка малювала квадрати, прості лінії, шматки залізничних вокзалів. Перед самим 1991 роком отримала майстра спорту по стрільбах і кандидата по боротьбі. Її чоловік Іван знайшов роботу — проводив двобої з кікбоксингу на дачах «нових» (і не лише). А через півроку після цього Івана привезла «швидка»…Коли «Івана знайшли з проламаною головою, живого, і мізки мого чоловіка, аж до скорбного його кінця, визирали на світ, наче підрожевлений шматок голландського сиру, всупереч людській природі відчути страх, я зрозуміла, що можу дивитися на оточуюче холодно і спокійно». Ця фраза — «всупереч людській природі» — центральна для роману. Бо герої живуть у світі всупереч людській природі. Одного разу жінка стала жертвою «малолітніх відморозків», які побили її до напівсмерті. «Я пролежала півроку в лікарні. За той час помер Іван. Вийшовши з лікарні, я знайшла цих покидьків і повбивала. Так почала розпускатися в моїх грудях ненависть». Квіти Содому — це квіти ненависті (що завершуються квітами смерті), яка проростає в мертвих, холодних душах героїв, здатних лише мститися. Помста — головний закон світу «загиблої святості», як пише сам Ульяненко.
Шлях Мами в романі — це шлях від жінки до потвори. Сама вона зізнається: «Від смерті нудить, якщо бачиш її часто. Спочатку це надихає, світ відкривається, як ранньою весною, а потім вивертає, несе, як після похмілля, — нічого попереду не чекає. Мене часто запитують, що таке біль… Я відповідаю: це те, з чим ми проживаємо до самої смерті». У героїв роману справді немає майбутнього часу, бо є лише відрізок життя, наповнений випорожненнями порожнечі, а після нього почнеться сама порожнеча. Один із героїв роману стверджує, що його поколінню «невідома була надія. Ми прийшли на вулицю як на великий атракціон. Ми були приживалами на вулицях столиці, а тому швидко її окупували. Бо ми були розумними, сильними, молодими.
Нині ми оглухлі і сліпі, як кроти, що їх водою по виганяли із темних затишних дір». Герої роману, радше, повірять у «існування чорта, ніж янгола». Квіти Содому проросли.
Джерело: ЛітАкцент
Read
October 12, 2024DNF 39%
Можливо, колись я цю книгу дочитаю, але для мене вона занадто чорнушна.
Можливо, колись я цю книгу дочитаю, але для мене вона занадто чорнушна.
April 18, 2021
Книга, яка не приносить задоволення, а яка хоче завдати вам болю. Треба надто багато думати, надто відчитувати контексти та гіперпосилання до дійсності. І все це в шарварку досить таки огидних деталей і сюжетних ліній. Але все таки це естецька штука, розуміння якої дає задоволення і відчуття перемоги над собою.
August 23, 2026
Мої бакалаврська й магістерська дипломні роботи були присвячені поетиці потворного в сучасній українській літературі. У них обох я звертався до аналізу текстів Олеся Ульяненка – романів "Сталінка", "Дофін сатани" й оповідання "Угода". Тоді мені було цікаво занурюватися в темні глибини світу українського enfant terrible від літератури, але зараз, читаючи "Квіти Содому", я постійно відчував внутрішній спротив і небажання розбиратися в перипетіях життів несимпатичних (м'яко кажучи) персонажів. Чи це майстерно? Безумовно, хоч редактори "Фоліо" могли б краще вичитати текст. Чи це інтелектуальна проза? Сто відсотків, хоч її герої божевільні, недоумки й марґінали. Чи варто це читати? Авжеж, але, можливо, не зараз, коли реальність занадто перевантажена не вигаданою й часом значно жорстокішою, ніж в Ульяненка, чорнухою. Я радий, що майже за місяць нарешті закінчив цю книгу. Це сильний естетичний досвід. Але не можу ще комусь радити його переживати. Часом треба поберегти голову.
December 23, 2021
Бути німим, безпристрасним, як завжди зачинені двері.
Бути забутим, як стара статуя в маленькім місті.
Знати кохання каменя лиш, непрозоре каменя серце,
І в чорно-білих світлотінях бачити світ...
...Шукати лиш суть, лиш обрій буття шукати - суть буття.
Відчувати простір, літ чорних птахів далеко.
Відчувати час: чіткі рисунки в чорних печерах,
І абсолютним вітром розуміти свій день, поете.
Саме такі рядки Богдана Рубчака якнайкраще співвідносяться з творчістю Олеся Ульяненко і зокрема з його «Квітами Содому».
Тим, хто розпочне знайомство з автором саме с цього твору, слід підготуватися до стрімкої, нерідко безжальної для читача, але безсумнівно яскравої подорожі. Дехто порівнює романи українця з творчістю іншого «проклятого поета», француза Жана Жене, однак останній навіть у своїх найчорніших рядках не сягає таких глибин відчаю, розпуки та безнадії. Ульяненко – живописець босхіанського масштабу та відповідного світосприйняття.
Його книга переповнена сценами, що з гідністю доповнили б праву, апокаліптичну стулку знаменитого триптиха «Сад земних насолод». Вигаданий світ Ульяненка (а чи настільки вигаданий він?) населяють переважно запеклі грішники, і навіть в його тихих і світлих куточках глибоко вкорінилося зло. Що стосується праведників, то їм в цьому світі відведена жалюгідна роль. Це невиразні, недорікуваті безумці, яких в кращому випадку вислуховують, але не надто прислухаються. Світ навколо них остаточно з’їхав з глузду; він котиться мов загублене колесо, що жахливо розхитується із сторони в сторону, перед тим як завалитися остаточно. Щонайменша спроба змінити існуючий стан речей призводить до ще більшого кровопролиття та неминучої поразки.
Єдиний спосіб втечі від цього світу криється у зміненій свідомості. Зміненій, зрозуміло, алкоголем, психостимуляторами та, як не дивно, творчістю. Залишається також і маленька надія на Бога, але, схоже, що старий давно кинув свою улюблену іграшку напризволяще.
Бути забутим, як стара статуя в маленькім місті.
Знати кохання каменя лиш, непрозоре каменя серце,
І в чорно-білих світлотінях бачити світ...
...Шукати лиш суть, лиш обрій буття шукати - суть буття.
Відчувати простір, літ чорних птахів далеко.
Відчувати час: чіткі рисунки в чорних печерах,
І абсолютним вітром розуміти свій день, поете.
Саме такі рядки Богдана Рубчака якнайкраще співвідносяться з творчістю Олеся Ульяненко і зокрема з його «Квітами Содому».
Тим, хто розпочне знайомство з автором саме с цього твору, слід підготуватися до стрімкої, нерідко безжальної для читача, але безсумнівно яскравої подорожі. Дехто порівнює романи українця з творчістю іншого «проклятого поета», француза Жана Жене, однак останній навіть у своїх найчорніших рядках не сягає таких глибин відчаю, розпуки та безнадії. Ульяненко – живописець босхіанського масштабу та відповідного світосприйняття.
Його книга переповнена сценами, що з гідністю доповнили б праву, апокаліптичну стулку знаменитого триптиха «Сад земних насолод». Вигаданий світ Ульяненка (а чи настільки вигаданий він?) населяють переважно запеклі грішники, і навіть в його тихих і світлих куточках глибоко вкорінилося зло. Що стосується праведників, то їм в цьому світі відведена жалюгідна роль. Це невиразні, недорікуваті безумці, яких в кращому випадку вислуховують, але не надто прислухаються. Світ навколо них остаточно з’їхав з глузду; він котиться мов загублене колесо, що жахливо розхитується із сторони в сторону, перед тим як завалитися остаточно. Щонайменша спроба змінити існуючий стан речей призводить до ще більшого кровопролиття та неминучої поразки.
Єдиний спосіб втечі від цього світу криється у зміненій свідомості. Зміненій, зрозуміло, алкоголем, психостимуляторами та, як не дивно, творчістю. Залишається також і маленька надія на Бога, але, схоже, що старий давно кинув свою улюблену іграшку напризволяще.
Displaying 1 - 5 of 5 reviews