What do you think?
Rate this book
Осляче поріддя
«Осляче поріддя» — автобіографічна повість Поліни Жеребцової, відомої російської письменниці в еміграції. Авторка розповідає про своє дитинство — дивовижний період, реальний і, водночас, фантазійний. Короткі оповідання, з яких складається книжка, дуже різні — і веселі, і сумні, — в них радощі часто приходять на зміну прикрощам або й навпаки. «Осляче поріддя» вражає своєю щирістю, легкістю розповіді, гумором і неординарним підходом авторки.
384 pages, Hardcover
Published January 1, 2017
5 people are currently reading
16 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 9 of 9 reviews
April 27, 2021
«Осляче поріддя»
Жеребцова Поліна
Переклад: Думанська Оксана
Видавництво Старого Лева, 2017
⠀
Короткі оповідання про дитинство через призму дитячих спогадів авторки.
⠀
Вона описала болючі моменти зростання з гумором і любов‘ю.
⠀
Іноді така книга допомагає поглянути на дитинство і виховання з «іншого боку».
⠀
Часто батьки не бачать тонку межу між любов‘ю, дисципліною і жорстокістю. Іноді виховуючи «осла», батьки забувають про те, якими вони були в дитинстві.
⠀
Це книга-спогад про виживання маленької родини в роки «Перестройки» і «Чеченської війни».
⠀
Окремо вдячна перекладачці, переклад дуже цілісний.
⠀
Раджу до читання 📖
⠀
Цитати:
⠀
«Моя мама визначала дітей, що прийшли в цей світ, трьома поріддями: ангельським, чортовим охвістям, ослячим.»
⠀
«Річ у тім, що під час народження в тіло дитяти... входив осел. І впевнено займав своє місце, після чого дитя ставало нестерпним для всіх. Воно не було ангелом, як діти першого поріддя, хоча з виду могло бути гарним, воно не буянило, як чортове охвістя, та все ж мало три жахливі риси:
Упертість (завжди і скрізь дитина наполягала на своєму);
Справедливість (вона всюди помічала найдрібніші хиби);
Відчайдушність (жоден пасок не міг угамувати її злочинної діяльності пізнання).»
⠀
Про книгу:
⠀
«Осляче поріддя» — автобіографічна повість Поліни Жеребцової, відомої російської письменниці в еміграції. Авторка розповідає про своє дитинство — дивовижний період, реальний і, водночас, фантазійний. Короткі оповідання, з яких складається книжка, дуже різні — і веселі, і сумні, — в них радощі часто приходять на зміну прикрощам або й навпаки. «Осляче поріддя» вражає своєю щирістю, легкістю розповіді, гумором і неординарним підходом авторки.»
⠀
#примхливачитака
Жеребцова Поліна
Переклад: Думанська Оксана
Видавництво Старого Лева, 2017
⠀
Короткі оповідання про дитинство через призму дитячих спогадів авторки.
⠀
Вона описала болючі моменти зростання з гумором і любов‘ю.
⠀
Іноді така книга допомагає поглянути на дитинство і виховання з «іншого боку».
⠀
Часто батьки не бачать тонку межу між любов‘ю, дисципліною і жорстокістю. Іноді виховуючи «осла», батьки забувають про те, якими вони були в дитинстві.
⠀
Це книга-спогад про виживання маленької родини в роки «Перестройки» і «Чеченської війни».
⠀
Окремо вдячна перекладачці, переклад дуже цілісний.
⠀
Раджу до читання 📖
⠀
Цитати:
⠀
«Моя мама визначала дітей, що прийшли в цей світ, трьома поріддями: ангельським, чортовим охвістям, ослячим.»
⠀
«Річ у тім, що під час народження в тіло дитяти... входив осел. І впевнено займав своє місце, після чого дитя ставало нестерпним для всіх. Воно не було ангелом, як діти першого поріддя, хоча з виду могло бути гарним, воно не буянило, як чортове охвістя, та все ж мало три жахливі риси:
Упертість (завжди і скрізь дитина наполягала на своєму);
Справедливість (вона всюди помічала найдрібніші хиби);
Відчайдушність (жоден пасок не міг угамувати її злочинної діяльності пізнання).»
⠀
Про книгу:
⠀
«Осляче поріддя» — автобіографічна повість Поліни Жеребцової, відомої російської письменниці в еміграції. Авторка розповідає про своє дитинство — дивовижний період, реальний і, водночас, фантазійний. Короткі оповідання, з яких складається книжка, дуже різні — і веселі, і сумні, — в них радощі часто приходять на зміну прикрощам або й навпаки. «Осляче поріддя» вражає своєю щирістю, легкістю розповіді, гумором і неординарним підходом авторки.»
⠀
#примхливачитака
May 31, 2017
За читання цієї книги бралася з певним трепетом. Мене так вразила "Мураха у скляній банці", що мимохіть боялася: іще одна книга про дитинство від Поліни Жеребцової може бути такою ж болісною, як і перша. І такою ж глибокою та прекрасною — саме це й спонукало мене прочитати роман.
Що ж — я не помилилася, очікуючи шквалу емоцій. От тільки їх забарвлення трошки не вгадала: "Осляче поріддя" просякнуте таким світлом, таким яскравим сяйвом, насичене такими барвами й позитивом, які можна бачити тільки в ранньому дитинстві. Проте не всім вдається зберегти у пам’яті той стан, і ще менша кількість дорослих здатна його відтворити та поділитися з іншими. Поліні це вдалося на славу.
Насправді роман — це збірка із понад сотні коротеньких оповідань. У них ідеться про різноманітні події із життя дівчинки, починаючи від найперших спогадів про раннє дитинство. У світі маленької Поліни багато і радощів, і проблем. Проблеми виникають передусім від того, що характер дівчинка, за словами мами, котра виховує дитину сама, успадкувала від... осла. Тому й трапляються з нею всілякі пригоди, тому й виховання дитина потребує особливого — жорсткого.
Зізнаюся, що спочатку мене місцями заціплювало від тих методів виховання: як мама такого ж маленького неслуха, я часом розуміла маму Лєну, проте все одно всією душею була на боці маленької Поліни, на яку сварилися, яку штовхати й лупцювали, яку позбавили всіх іграшок і зачиняли саму вдома на цілісінький день. Щоправда, тут я злукавила: не саму. З нею були дві кицьки та песик — повноправні учасники всіх пригод. Такими ж повноцінними героями є й бабуся, дід та прабабуся, подружки й вуличні хлопчаки, сусіди, що населяли один із дворів багатонаціонального Грозного, навіть бродячі пси. А сувора мама з часом і в очах маленької героїні, й в очах читача постає як турботлива жінка, котра дбає не тільки про доньку, а й про інших дітей, полишених своїми батьками на виховання вулиці. До речі, описи дитячих емоцій та реакцій на ту чи іншу поведінку мами стали для мене своєрідним одкровенням, адже щось таке, схоже, відчуває і моя дитина у подібних ситуаціях. Тому можу сміливо заявити ще й про певну педагогічну цінність книги))
І насамкінець — поради. Я їх дуже рідко роздаю, оскільки вважаю це невдячною, та й непотрібною справою. Але часом дозволяю собі винятки))) Отож, усім, хто у захваті від спогадів про дитинство Наріне Абгарян, "Осляче поріддя" раджу. А тим, хто ще не знайомий із "Мурахою у скляній банці", рекомендую прочитати спочатку "Осляче поріддя", а потім — "Мураху..." як логічне продовження життя дівчинки Поліни із Грозного, до якого прийшла війна...
Що ж — я не помилилася, очікуючи шквалу емоцій. От тільки їх забарвлення трошки не вгадала: "Осляче поріддя" просякнуте таким світлом, таким яскравим сяйвом, насичене такими барвами й позитивом, які можна бачити тільки в ранньому дитинстві. Проте не всім вдається зберегти у пам’яті той стан, і ще менша кількість дорослих здатна його відтворити та поділитися з іншими. Поліні це вдалося на славу.
Насправді роман — це збірка із понад сотні коротеньких оповідань. У них ідеться про різноманітні події із життя дівчинки, починаючи від найперших спогадів про раннє дитинство. У світі маленької Поліни багато і радощів, і проблем. Проблеми виникають передусім від того, що характер дівчинка, за словами мами, котра виховує дитину сама, успадкувала від... осла. Тому й трапляються з нею всілякі пригоди, тому й виховання дитина потребує особливого — жорсткого.
Зізнаюся, що спочатку мене місцями заціплювало від тих методів виховання: як мама такого ж маленького неслуха, я часом розуміла маму Лєну, проте все одно всією душею була на боці маленької Поліни, на яку сварилися, яку штовхати й лупцювали, яку позбавили всіх іграшок і зачиняли саму вдома на цілісінький день. Щоправда, тут я злукавила: не саму. З нею були дві кицьки та песик — повноправні учасники всіх пригод. Такими ж повноцінними героями є й бабуся, дід та прабабуся, подружки й вуличні хлопчаки, сусіди, що населяли один із дворів багатонаціонального Грозного, навіть бродячі пси. А сувора мама з часом і в очах маленької героїні, й в очах читача постає як турботлива жінка, котра дбає не тільки про доньку, а й про інших дітей, полишених своїми батьками на виховання вулиці. До речі, описи дитячих емоцій та реакцій на ту чи іншу поведінку мами стали для мене своєрідним одкровенням, адже щось таке, схоже, відчуває і моя дитина у подібних ситуаціях. Тому можу сміливо заявити ще й про певну педагогічну цінність книги))
І насамкінець — поради. Я їх дуже рідко роздаю, оскільки вважаю це невдячною, та й непотрібною справою. Але часом дозволяю собі винятки))) Отож, усім, хто у захваті від спогадів про дитинство Наріне Абгарян, "Осляче поріддя" раджу. А тим, хто ще не знайомий із "Мурахою у скляній банці", рекомендую прочитати спочатку "Осляче поріддя", а потім — "Мураху..." як логічне продовження життя дівчинки Поліни із Грозного, до якого прийшла війна...
May 10, 2018
У Поліниної мами була особлива теорія - всі діти належать до одного із трьох поріддь: ангельського, чортового охвістя і ослячого. І саме ця належність визначала їх життєве призначення і спосіб виховання.
На жаль, на думку мами, Поліна народилася з ослом всередині,тому дитина була нестерпною для всіх. І обов'язком матері було виганяти того впертого осла з дитячого тіла, якомога частіше лупцюючи руками, ногами, паском чи що трапиться на очі.
Мама добра і уважна до чужих людей, дітей та навіть тварин. Вона розумна і жертовна у багатьох випадках. Але щодо виховання власної дочки - непохитна! Жодного епізоду, де б вона намагалася з донькою поговорити, пояснити, розпитати я у книзі не помітила!
Зрозуміло, що в кожної мами бувають моменти, коли здають нерви і сіпається око, але ж не затовкти дитину при цьому!
Давно книга не викликала у мені такого обурення і внутрішнього спротиву! А вона ще й біографічна!
Що цікаво, присвята у цьому романі якраз мамі, як і маленька ремарка від авторки, що дитинство це найкраще, що з нами стається, все подальше життя - блукання у мороці. Невже дитинство Поліни, отаке, як описане нею, було найкращим, що з нею відбулося? Це намагання авторки вибачити свою матір чи дати їй зрозуміти, як же це було боляче? Я ще не розібралася.
Свій відбиток накладає і місце, де розгорталися події - Грозний, Чечня. Там діють інші закони та звичаї. Молодший завжди має слухати старшого, діти батьків , а самих дітей взагалі ніхто не вважає за особистість. Для цього ще треба вирости, а до того - будь добрий- працюй і отримуй стусани!
Тож найвидимішою ниткою у розповіді є складні стосунки матері й дочки.
Попри все книга сповнена тепла, сонця, гумору, легкості і щирості. Бо й правда, всі ми згадуємо дитинство з солодкою ностальгією,яка стирає погані спогади і кристалізує хороші.
У Грозному мирно співіснують різні звичаї, святкування, релігії. Сусіди різних національностей ходять у гості один до одного, двері у квартирах не зачиняються на ключ, по вулицях одночасно їздять машини і ходять свійські тварини, що спустилися разом з господарями з гір.Тут мертві через живих передають послання, коти забирають на себе чужу смерть, а "гради" готуються стріляти.
На жаль, на думку мами, Поліна народилася з ослом всередині,тому дитина була нестерпною для всіх. І обов'язком матері було виганяти того впертого осла з дитячого тіла, якомога частіше лупцюючи руками, ногами, паском чи що трапиться на очі.
Мама добра і уважна до чужих людей, дітей та навіть тварин. Вона розумна і жертовна у багатьох випадках. Але щодо виховання власної дочки - непохитна! Жодного епізоду, де б вона намагалася з донькою поговорити, пояснити, розпитати я у книзі не помітила!
Зрозуміло, що в кожної мами бувають моменти, коли здають нерви і сіпається око, але ж не затовкти дитину при цьому!
Давно книга не викликала у мені такого обурення і внутрішнього спротиву! А вона ще й біографічна!
Що цікаво, присвята у цьому романі якраз мамі, як і маленька ремарка від авторки, що дитинство це найкраще, що з нами стається, все подальше життя - блукання у мороці. Невже дитинство Поліни, отаке, як описане нею, було найкращим, що з нею відбулося? Це намагання авторки вибачити свою матір чи дати їй зрозуміти, як же це було боляче? Я ще не розібралася.
Свій відбиток накладає і місце, де розгорталися події - Грозний, Чечня. Там діють інші закони та звичаї. Молодший завжди має слухати старшого, діти батьків , а самих дітей взагалі ніхто не вважає за особистість. Для цього ще треба вирости, а до того - будь добрий- працюй і отримуй стусани!
Тож найвидимішою ниткою у розповіді є складні стосунки матері й дочки.
Попри все книга сповнена тепла, сонця, гумору, легкості і щирості. Бо й правда, всі ми згадуємо дитинство з солодкою ностальгією,яка стирає погані спогади і кристалізує хороші.
У Грозному мирно співіснують різні звичаї, святкування, релігії. Сусіди різних національностей ходять у гості один до одного, двері у квартирах не зачиняються на ключ, по вулицях одночасно їздять машини і ходять свійські тварини, що спустилися разом з господарями з гір.Тут мертві через живих передають послання, коти забирають на себе чужу смерть, а "гради" готуються стріляти.
March 24, 2019
знову плачу над книжками, як тоді, коли була віку цієї героїні, з такою ж нестримною фантазією й чутливим серцем
January 9, 2022
Думаю про те, чи була б мама Поліни такою ж токсік, якби жила не в Радянському Союзі.
January 30, 2020
Завжди приємно повернутись у дитинство. Навіть якщо ти їв манку чергуючи з перловою кашею. Все одно це приємні спогади, які зігрвають і тішать.
Дитинство авторки пройшло на Кавказі, у суміші культур і національностей. У великому дворі жило багато дітей, які дружили між собою, воювали, дорослі ходили вгості на чай з млинцем, а двері квартир не було прийнято закривати, бо злодюжки лізли через вікна.
Дуже цікаво було прочитати про побут іншої частини СРСР, який дещо відрізнявся від нашого.
Стосовно методів виховання авторки, то місцями хочеться пожаліти дитину, адже мене особисто ніколи не били (тільки лякали великою палкою), не було і таких покарань. Це можна пояснити по-перше тим, що російські методи виховання менш гуманні ніж українсь��і, по-друге тоді так було прийнято (для батьків не була доступною та кількість літератури, яка є тепер) і по-третє бути мамою-одиначкою дуже непросто. Крізь сторінки можна відчути ту любов, яку Поліна відчуває до мами. Зрештою були і хороші моменти)
Книга дуже легко читається, формат міні-оповідань без поєднаного сюжету дозволяє "смакувати" книгу по-трохи. Мамам на замітку про дитячу фантазію і уяву. Іноді килим може стати чарівною галявиною, а шафа величною скелею)
Дитинство авторки пройшло на Кавказі, у суміші культур і національностей. У великому дворі жило багато дітей, які дружили між собою, воювали, дорослі ходили вгості на чай з млинцем, а двері квартир не було прийнято закривати, бо злодюжки лізли через вікна.
Дуже цікаво було прочитати про побут іншої частини СРСР, який дещо відрізнявся від нашого.
Стосовно методів виховання авторки, то місцями хочеться пожаліти дитину, адже мене особисто ніколи не били (тільки лякали великою палкою), не було і таких покарань. Це можна пояснити по-перше тим, що російські методи виховання менш гуманні ніж українсь��і, по-друге тоді так було прийнято (для батьків не була доступною та кількість літератури, яка є тепер) і по-третє бути мамою-одиначкою дуже непросто. Крізь сторінки можна відчути ту любов, яку Поліна відчуває до мами. Зрештою були і хороші моменти)
Книга дуже легко читається, формат міні-оповідань без поєднаного сюжету дозволяє "смакувати" книгу по-трохи. Мамам на замітку про дитячу фантазію і уяву. Іноді килим може стати чарівною галявиною, а шафа величною скелею)
April 30, 2018
Мама Полины считала, что дети бывают трех пород: ангельской; “от чертей остатки”; ослиной.
К последней (т.е. детям удивительно упрямым, которых можно только физической силой воспитать более или менее приличными людьми) принадлежала ее дочь и автор одноименной книги.
У меня по поводу книги много хорошего, и одно плохое. Которое я придержу до финала в целях сохранения интриги.
Итак, начнем. Любимая избитая фраза: читается легко. Я буду продолжать впихивать эту фразу везде, где можно, потому что это очень важно, чтобы легко читалось! И очень трудно для автора. Есть, конечно, прекрасные книги, которые по гвоздику вбиваешь в окаменевшую голову, и для них — свое почетное место на книжной полке. Но не каждый же день мозг насиловать. Потому сердечное спасибо скромным писателям, которые не претендуют на творческое словоблудие, но и не пускаются в банальности. Вместо этого они простыми, доступными словами рисуют что-то, достойное внимания.
Этим Полина Жеребцова напомнила мне милую Наринэ Абгарян, писателя-хранительницу детства. Меня удивляет их способность помнить яркие впечатления детских лет и возвращать читателя в тот образ мышления. Только, если “Манюня” на цветовой палитре вся солнечная и светлая, то “Ослиная Порода” ближе к серо-буро-малиновости. Рассказы в ней от лица вроде бы наивного и озорного ребенка, да только сквозь строки слышишь мысли глубоко обиженной за этого ребенка взрослой Полины. В каждой зарисовке она пальчиком находит тот самый мрачный угол и тыкает в него с горькой улыбкой на лице. Но об этом больше в финале.
Без сверхъестественного мы пока никуда. (Есть другие страны, где по главным каналам страны крутят “Битву Экстрасенсов”?) Полина выросла в Чечне, где рассказы и былины на эту тему можно собрать в хрестоматийный том местного фольклора. Она рассыпала по книге прекрасное необъяснимое; то тут, то там нам встречается потустороннее, вроде и наукой не доказанное, а все же народом за факт признанное. История о том, как кот в доме забрал на себя смерть, святочные гадания, призраки. Я такое очень люблю, готова уши развесить, запивать булочку чаем и кивать каждому утверждению. А вот британцы покрутили бы пальцем у виска, за спиной набирая номер психбольницы.
Долго можно писать про то, каким Полина показывает Грозный, про быт людей, про страх, а после и ужасающую приспособленность жителей к разворачивающимся событиям. Но давайте к главному здесь. А именно — к непростым отношениям с мамой, которой и посвящена книга.
Долгое время критику ребенка в отношении любой мамы я воспринимала в штыки со словами: “Но это же мама!” И мне было неприятно читать то, с каким укором и болью, с какой детальностью Полина вспоминает жестокость в воспитании и все родительские упущения своей мамы, в одиночку растящей девочку в непростое время в Грозном, посреди нехватки еды и работы. С перебоями в электричестве, бартерным обменом драгоценностей на гречку и рис, которые потом нужно перебирать по крупинке, чтобы отделить камни и мелкий мусор (мне тоже вспомнились вечера, когда мы сидели за кухонным столом и часами занимались этим нехитрым и теперь, к счастью, давно забытым делом). Я представляю себе стыд и боль этой мамы в ответ на то, какой она увидит себя на страницах этой книги. Жестокой.
Жаль и ранимого ребенка, который не получил любви и ласки в тех проявлениях, в которых они были ей нужны. Его хочется защитить, утешить. В комфортном 21-м веке ужасают многие вещи, которые прежде считались нормой, особенно в воспитании и психологическом развитии людей. Физическая боль — самое малое из тех непростительных вещей, которым подвергалась маленькая Полина.
Я нахожу странным и неправильным, что оды про материнскую любовь сплошь и рядом, и почти ни одной про трогательную и всепрощающую любовь детей по отношению к родителям. Эта книга — одна их них. Не дайте первым страницам ввести себя в заблуждение: это не упрек в детских обидах, а признание маме в любви со словами “Я тебя прощаю”.
К последней (т.е. детям удивительно упрямым, которых можно только физической силой воспитать более или менее приличными людьми) принадлежала ее дочь и автор одноименной книги.
У меня по поводу книги много хорошего, и одно плохое. Которое я придержу до финала в целях сохранения интриги.
Итак, начнем. Любимая избитая фраза: читается легко. Я буду продолжать впихивать эту фразу везде, где можно, потому что это очень важно, чтобы легко читалось! И очень трудно для автора. Есть, конечно, прекрасные книги, которые по гвоздику вбиваешь в окаменевшую голову, и для них — свое почетное место на книжной полке. Но не каждый же день мозг насиловать. Потому сердечное спасибо скромным писателям, которые не претендуют на творческое словоблудие, но и не пускаются в банальности. Вместо этого они простыми, доступными словами рисуют что-то, достойное внимания.
Этим Полина Жеребцова напомнила мне милую Наринэ Абгарян, писателя-хранительницу детства. Меня удивляет их способность помнить яркие впечатления детских лет и возвращать читателя в тот образ мышления. Только, если “Манюня” на цветовой палитре вся солнечная и светлая, то “Ослиная Порода” ближе к серо-буро-малиновости. Рассказы в ней от лица вроде бы наивного и озорного ребенка, да только сквозь строки слышишь мысли глубоко обиженной за этого ребенка взрослой Полины. В каждой зарисовке она пальчиком находит тот самый мрачный угол и тыкает в него с горькой улыбкой на лице. Но об этом больше в финале.
Без сверхъестественного мы пока никуда. (Есть другие страны, где по главным каналам страны крутят “Битву Экстрасенсов”?) Полина выросла в Чечне, где рассказы и былины на эту тему можно собрать в хрестоматийный том местного фольклора. Она рассыпала по книге прекрасное необъяснимое; то тут, то там нам встречается потустороннее, вроде и наукой не доказанное, а все же народом за факт признанное. История о том, как кот в доме забрал на себя смерть, святочные гадания, призраки. Я такое очень люблю, готова уши развесить, запивать булочку чаем и кивать каждому утверждению. А вот британцы покрутили бы пальцем у виска, за спиной набирая номер психбольницы.
Долго можно писать про то, каким Полина показывает Грозный, про быт людей, про страх, а после и ужасающую приспособленность жителей к разворачивающимся событиям. Но давайте к главному здесь. А именно — к непростым отношениям с мамой, которой и посвящена книга.
Долгое время критику ребенка в отношении любой мамы я воспринимала в штыки со словами: “Но это же мама!” И мне было неприятно читать то, с каким укором и болью, с какой детальностью Полина вспоминает жестокость в воспитании и все родительские упущения своей мамы, в одиночку растящей девочку в непростое время в Грозном, посреди нехватки еды и работы. С перебоями в электричестве, бартерным обменом драгоценностей на гречку и рис, которые потом нужно перебирать по крупинке, чтобы отделить камни и мелкий мусор (мне тоже вспомнились вечера, когда мы сидели за кухонным столом и часами занимались этим нехитрым и теперь, к счастью, давно забытым делом). Я представляю себе стыд и боль этой мамы в ответ на то, какой она увидит себя на страницах этой книги. Жестокой.
Жаль и ранимого ребенка, который не получил любви и ласки в тех проявлениях, в которых они были ей нужны. Его хочется защитить, утешить. В комфортном 21-м веке ужасают многие вещи, которые прежде считались нормой, особенно в воспитании и психологическом развитии людей. Физическая боль — самое малое из тех непростительных вещей, которым подвергалась маленькая Полина.
Я нахожу странным и неправильным, что оды про материнскую любовь сплошь и рядом, и почти ни одной про трогательную и всепрощающую любовь детей по отношению к родителям. Эта книга — одна их них. Не дайте первым страницам ввести себя в заблуждение: это не упрек в детских обидах, а признание маме в любви со словами “Я тебя прощаю”.
April 9, 2023
Виховання биттям - майже постійне. Фантазії й забави дітей не мають бути приводом до жорстокого поводження. Дитинство - час для дослідження й пізнання світу, тут формується подальше відношення до усього.
Важкі дитячі роки, тверде виховання від мами, яка сама ростила. Від деяких оповідань віє дитячою наївністю та мріями про краще, від інших ще щемить усередині.
Важкі дитячі роки, тверде виховання від мами, яка сама ростила. Від деяких оповідань віє дитячою наївністю та мріями про краще, від інших ще щемить усередині.
December 30, 2020
Дорослим важко згадати як це - бути дитиною. Ця книга нагадує, як розмова з подругою, дає час зупинитися і згадати своє дитинство, що було схожого, що відрізнялося.
Displaying 1 - 9 of 9 reviews