У книжці розповідається про переслідування родини Косачів у роки радянської влади, про долю наймолодшої із сестер Лесі Українки - Ізидори Косач-Борисової, репресованої в 1937-1939 рр. Оригінальні документи архівно-кримінальної справи висвітлюють життєвий шлях і незламну волю мужньої жінки, її глибокі національні почуття, любов до України. Через призму оперативних документів НКВС УРСР висвітлено суспільно-політичні погляди й побут багатьох людей з оточення І. Косач-Борисової, опір української інтелігенції тоталітарній системі, передумови арештів.
У виданні вміщено також спогади І. Косач-Борисової «Із минулого та пережитого» про сталінські тюрми і табори; родинні й архівні світлини, копії документів.
Дуже цікава книжка. Самі спогади Ізидори Косач - то такоє, короткі і доволі стислі, є повніші і яскравіші спогади про радянську репресивну машину, бодай отой розділ з Костюкових "Зустрічей і прощань". Так що якби в книжці було тільки це - поставила би якусь трієчку. Але після спогадів є розділ таких собі "оперативних документів НКВС УРСР", себто доносів (жалько, не написано, чиїх, або я прослухала...) про Ізидору і коло її друзів. І це страшенно, просто страшенно капець як цікаво. Це просто якась повсякденна історія в дії. Про що вони говорять, а про все що відбувається з ними (а сексот записує, ага): про те, що не можна достати палива, про газети. про то, що все робиться як попаде і як буде війна, то Гітлер швидко переможе, про Гітлера, про Сталіна (цікаво, що про Сталіна навіть в доносах тільки з похвальбою), врешті про репресії, бо надворі ж 1937... Фантастичний зріз настроїв інтелігенції того часу. І треба сказати, що настрої такі, що ого. Ну і до того + хороша передмова. з якої мені найбільше запам'талася частина про перебування в окупованому Києві і ймовірно-напевні зв'язки з ОУН. Втім, доноси все одно кручє :)
The book is dedicated to Ізидора Петрівна Косач-Борисова, the youngest sister of Леся Українка. Unlike Леся Українка, Ізидора had a long life (1888-1980), and a large part of it was spent, unfortunately, in the USSR. You can guess what happened to her, right? Of course, she was repressed in the 1930s (as undoubtedly Леся Українка herself would have been repressed if she lived to this time). Ізидора could have probably spent the rest of her life in the GULAG, but the early death of her talented sister saved her from this gruesome fate: Леся Українка managed to die before 1917, and therefore was a legitimate object of “cultural exploitation” by the Soviets, so in 1939, they released Ізидора to help them to prepare for the celebration of the 70th birthday of her famous sister in order to tame Ukrainian intelligentzia a little, who stubbornly did not want “to cooperate” with Russian culture. It did not help Ізидора’s husband though, who died in the GULAG in the same year when they “celebrated” this anniversary, in 1941.
“1929 року уповноважений Державного політичного управління УСРР Гніздовський здійснив трус у київському помешканні сестер Ольги та Ізидори Косач, які мешкали разом з матір’ю по вулиці Овруцькій, 16 (нині 6); було конфісковано листування Косачів і ледве не заарештовано немічну 80-літню Олену Пчілку в справі приналежності її до «контрреволюційної» організації «СВУ». 1930 — вислано до Вологодської області її чоловіка — Ю. Г. Борисова, який повернувся до Києва у жовтні 1933 року. У роки сталінського терору Ізидору Косач-Борисову було репресовано: у вересні 1937 року — заарештовано й ув’язнено в Лук’янівській тюрмі за участь у контрреволюційному націоналістичному угрупуванні та контрреволюційній діяльності, а також за зв’язки з родичами за кордоном. Ізидора навідріз відмовлялася визнавати себе винною, проте не спростовувала наявність родичів за кордоном (з 1913 р. старша сестра Оксана мешкала в Празі). 20 листопада 1937 року трійка винесла рішення, у якому І. Косач звинувачувалась у тому, що вела серед студентів Київського сільгоспінституту «контрреволюційну націоналістичну діяльність, поширюючи провокаційні чутки». Вирок було винесено на підставі свідчень двох її студентів і без пояснень Ізидору Петрівну засуджено на 8 років виправно-трудових таборів (ВТТ). 4 лютого 1938 р. вислано відбувати покарання на лісоповалі до Онезьких таборів «Онеглаг». 1 березня 1938 р. вдруге було заарештовано органами НКВС УРСР і засуджено на 5 років виправно-трудових таборів (ВТТ) Ізидориного чоловіка. Термін Юрій відбував у м. Пінеги Архангельської обл., де згодом і загинув у сибірських таборах, найвірогідніше 1941 року. У листопаді 1939 р. після багаторазових клопотань самої Ізидори, сестри Ольги й дочки Ольги (Олесі) Сергіїв та перегляду справи напередодні святкування 70-річчя від дня народження Лесі Українки Ізидору Косач-Борисову звільнили. Повернувшись до Києва на початку 1940 р. її разом з Ольгою Косач-Кривинюк влада залучила до проведення заходів, присвячених 70-річчю від дня народження їхньої видатної сестри.”
She would have probably been repressed again soon anyway. Fortunately, World War Two and the occupation of Ukraine by Germans gave her a chance to flee Ukraine with her daughter and two grandchildren in 1943, and since 1949, she lived in the USA for the rest of her life.
As Ізидора was a very typical representative of her family and the whole respective stratum of Ukrainian intelligentzia, you can easily imagine what the Soviets would do to Леся Українка herself (as, without doubt, also with their beloved Александр Пушкин, Лев Толстой, and other “classical cultural icons” — all of them were too free-thinking for the Soviet life). I found the thoughts about all this incredibly amusing.
*
The book consists of three very different parts:
1) A long and very boring biographical introduction “ЗЕМНИЙ ШЛЯХ ІЗИДОРИ КОСАЧ-БОРИСОВОЇ” which is basically the most important and full information about Ізидора Косач-Борисова, so I’d recommend to read it carefully anyway, as the rest of the book will be about other things. I would also add this youtube video to this information.
2) A relatively short and not especially interesting memoir of Ізидора about her experience of being in the GULAG: it is very “generic” as she tried to note only the most common observations about the system itself.
3) The longest and the most interesting section that has no direct relation to Ізидора. This is a collection of so-called “operative documents” (“ОПЕРАТИВНА ІНФОРМАЦІЯ НКВС УРСР ПРО УКРАЇНСЬКУ ІНТЕЛІГЕНЦІЮ”) represented in a very unusual form. It’s “літературно-політичний донос,” i.e., a collection of very well-written texts showing how Ukrainian intelligentzia talked to each other and what opinions they had about various things. I have seen a lot of NKVD/KGB documents before but I have never met such an interesting format of “informants’ reports.” From these texts, you have a total impression of being among these people and talking to them. These informants (an informant? I did not understand whether it was one person or several ones; most probably several different persons, although it is difficult to believe that there were more than one of such “enlightened traitors”…) were definitely talented writers themselves. (I would like to know who these people were! I did not find any indications of this in the book, which is bewildering.)
An explanatory quote from the book:
“Вперше друкуються розсекречені оперативні документи з Галузевого державного архіву СБУ, які висвітлюють повсякденне життя української інтелігенції в Києві 1937-1938 рр. і значною мірою – оточення сестер Лесі Українки Ольги та Ізидори. У гнітючій атмосфері «єжовщини» вони не втратили людської гідності й чинили постійний духовний опір тоталітарному режиму, чим могли, допомагали репресованим та їхнім родинам. Ізидора глибоко шанувала своїх старших сестер, турбувалася про свого чоловіка, дочку й онуків. Вона приятелювала з дружинами відомих українських політичних і культурних діячів Вірою Олександрівною Матушевською, Оленою Іванівною Терниченко, дочками композитора М. В. Лисенка Мар’яною та Катериною, охоче спілкувалася з людьми споріднених професій – винятково чесними, порядними людьми, які щиро вболівали за свій народ, культуру, збереження національної ідентичності та історичної пам’яті. Більшість згаданих у донесеннях осіб було репресовано 1937 р. Так, крім Ізидори Косач-Борисової, у вересні 1937 р. були заарештовані Олена Терниченко, Віра Олександрівна й Василь Матушевські, на яких було відкрито одну кримінальну справу (див.: ЦДАГО України, ф. 263, спр. 36396 фп). Зазнала політичних переслідувань радянської влади і дружна Косачам родина Фотія Красицького. Оперативні повідомлення написані від першої особи і збереглися в рукописному та частково машинописному вигляді. Жанр літературно-політичного доносу виявився у викладі багатьох подій прямою мовою зі збереженням образності мислення й лексики співрозмовників та власними суб’єктивними оцінками. Пропуски в тексті пов’язані з тим, щоб максимально передати зміст документів, в яких міститься інформація про Ізидору й Ольгу Косач та про людей, з якими вони постійно або хоча б епізодично спілкувалися. (…) З інформації, якою володіли в НКВС і яка стала підставою для масових арештів, яскраво постає тогочасне українське академічне й мистецьке життя. Вправні донесення докладно розкривають побут та настрої науковців, митців, учителів, студентів і, завдяки феноменальній пам’яті дописувачів, нерідко дослівно передають зміст кожної їхньої розмови чи висловлювань. Це унікальні документи радянської епохи, первинне джерело, яким сповна користувалися в НКВС УРСР, приймаючи рішення стосовно так званої «української контрреволюції».”
So, these “reports” do not even mention Ізидора herself (at least, I do not remember that I met her name there), but they concern (very little) her sister Ольга Косач and (mostly) their common friends and their “social circle” overall. From these documents, we can see the general mindset of all these people (and we can be sure that Ізидора, Ольга, and all their family) definitely shared these opinions and ideas to some extent by extrapolation. It’s a very surprising and thought-provoking reading. On the one hand, you feel very proud that our Ukrainian intelligentzia was en masse so clear-minded, resolute, and “radical” in their opinions about the Soviets (I have read many memoirs of Russian intelligentzia, many of whom were people who hated/opposed the Soviets, but I have never seen there such a raging hate and sincere contempt towards the Soviets and iron will to crush them in any possible way as I have seen in these documents representing “normal talks between ordinary Ukrainian intelligentzia”). On the other hand, I was painfully saddened and disgusted by the vehement anti-Semitism in these talks (similarly to the German Nazis, many of these Ukrainians considered Jews the main driving force of “Bolsheviks�� as a historical phenomenon). Both these observations explain a lot about the position that Ukrainian intelligentzia had regarding the German occupation during WW2 and about their role in the ensuing Holocaust. Not that it was news to me, but this book provides the clearest picture of the moods and intentions among these people “from the first person” and adds new important layers to the future tragedy of Ukrainian collaboration with the Nazis, especially in view of the Holocaust.